неділю, 26 червня 2011 р.

Фантастичний спів Олексія Зайця

Кожні 40 секунд в Україні катують людину


Жертв тортур українських правоохоронців стає більше 

Напередодні Міжнародного дня захисту жертв тортур українські правозахисники роблять невтішні висновки: тортури в Україні – вже не рідкість, а буденне явище.
Як вважає експерт Харківської правозахисної групи Борис Захаров, головна причина тортур у міліції – необхідність виконувати план розкриваності злочинів, поставлений перед правоохоронцями нинішнім міністром МВС.

Мета важливіша за засоби, а тому жертвами стають безневинні люди, вважає Борис Захаров. За допомогою жорстоких знущань можна вибити визнання в будь-якому злочині.
Ця проблема за розмахом більша, ніж епідемія туберкульозу, - сказав Борис Захаров. - на Туберкульоз хворіють більше півмільйона, а за минулий рік тортур зазнали 800 тис. осіб.


При цьому, говорить правозахисник, випадки розслідування тортур украй рідкісні і те не за статею 127 Кримінального кодексу ("Заборона тортур").


- Застосовуються в основному статті 365, 364 ("Зловживання службовим становищем" або "Перевищення службових повноважень"), - розповіла експерт ХПГ Людмила Клочко. - Це дещо бентежить: якщо трішки побив, це зловживання, а якщо сильно побив, це перевищення.

За словами правозахисників, Європейський суд з початку року ухвалив 4 рішення, в яких визнав, що держава Україна порушила стаття 3 Європейських конвенції з прав людини ("Заборона тортур і жорстокого поводження"). Сума сатисфакції потерпілим склала майже 100 тисяч євро, її повинна відшкодувати держава, а не винні в злочині особи.

Як говорить Людмила Клочко, в Україні діє Закон "Про виконання рішень Європейського суду і про застосування судами України практики Європейського суду", в ньому передбачений регресний позов, коли винні органи повинні відшкодувати держбюджету суму сатисфакції. Але насправді таких позовів Міністерство юстиції не пред'являє.

Проти тортур у правоохоронних органах правозахисні організації виступали неодноразово. 23 червня подібна акція протесту відбулася біля будівлі Генпрокуратури в Києві і 10 областях України.

Джерело: Kyivpost

неділю, 19 червня 2011 р.

На виставці посмертних масок великих українців (фото)


На виставці посмертних масок великих українців «Український пантеон», присвяченій 20-й річниці Незалежності України.

Представлені посмертні зліпки політиків, письменників і художників. Серед них - маски Тараса Шевченка, Малевича, Булгакова, Паустовського, Корольова, Петлюри та багатьох інших.





Фото Володимира Гонтара / УНІАН


Джерело: УНІАН

Дякую Боживу за наводку :)

Танзанійський тризубець


Танзанійська компанія «Трезубець» взяла собі в якості логотипу герб України.  Очевидно, шукали картинки в неті.

Автор фотки: Артемій Лебедєв

Діагноз: українофобія

Іван Дзюба під час презентації нової книги
Іван Дзюба під час презентації нової книги
 
Київ – Академік Іван Дзюба дослідив коріння сучасної українофобії. У своїй книзі «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ» він аргументовано доводить, що вже у незалежній Україні, за підтримки правлячої олігархії та залежної політичної еліти, «відбувається системна компрометація національних історичних та культурних цінностей і насаджування ідеології російського неоімперіалізму».
Феномен Івана Дзюби опишуть ще не раз. Масштабність цієї постаті в українській історії та її значущість для реалізації проекту «незалежна Україна» можна порівняти хіба що з світлом, яке випромінювало серце Данко, вказуючи зневіреним вихід із темної хащі.

Справа не у пафосі легенди. Справа у самому Дзюбі. Інстинкт справжнього, якщо хочете, вродженого дослідника усе життя примушує Дзюбу безжально препарувати об’єкт, наполегливо досліджувати його природу, а потім логічно та аргументовано викладати суть свого відкриття. Об’єктом досліджень Дзюби завжди, навіть якщо йдеться про окремі персоналії, є суспільство. У кожній своїй праці – від всесвітньовідомої «Інтернаціоналізм чи русифікація» й до щойно презентованого «Нагнітання мороку»  – Дзюба ставить точний діагноз хворій Україні, відтворює повну історію хвороби, називає речі своїми іменами і, як результат, вказує шлях одужання.

Дзюба – це шанс для України зрозуміти саму себе, а отже – таки відбутися.

План – ліквідація

Немає сенсу плакати і нарікати , що історія розпорядилася таким чином, що «великая россия» не уявляє себе без «малоросії». Наші предки теж доклали своїх рук до того, щоб зав’язати в гордіїв вузол їхнє «велике» й наше «мале», щоб виплекати у східного сусіда збочену залежність – потребу завжди мати під боком «недороса» щоб відчути себе «великороссом». Ця залежність не зникла у новому часі та нових реаліях. Взявши курс на витворення неоімперії вже у новому тисячолітті, Росія ніяк не може обійтися без України й веде цілеспрямовану «холодну війну» за ліквідацію хиткої української незалежності.

У своїй книзі «Нагнітання мороку», виданому Видавничим Домом «Києво-Могилянська академія», академік Іван Дзюба вже у передмові пише, що сучасна Росія почала реанімувати «чорносотенну ідеологію» як елемент боротьби за «Русское национальное государство», яке має змінити нинішню Російську Федерацію. А «серед чорносотенців, зокрема й серед їхніх ідеологів та провідників, дуже значний відсоток становили наші рідні малороси. І вони органічно поєднували затятий монархізм з антисемітизмом та антиукраїнством. «Спадщина цих чорносотенців-малоросів й використовується зараз їхніми ідеологічними спадкоємцями у боротьбі проти України», – стверджує Іван Дзюба. Та сама риторика, ті ж звороти, ті ж прийоми.

Ідеологи російського націоналізму і неоімперіалізму великою мірою «визначають принаймні культурну й освітню політику нинішньої недоукраїнської влади й реалізовують план остаточного зросійщення України».

Засоби ліквідації

Іван Дзюба з властивою йому точністю, з академічною повагою до цитованих джерел, переконливо демонструє, що усі кроки теперішнього міністра освіти України та його соратників уже були прописані сто років тому, зокрема і київським цензором Сергієм Щоголєвим. Той ще у 1912 році у своїй книзі «Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма» давав чіткі рекомендації, як швидко й ефективно провести русифікацію.

Щоголєв вказував, що головне правильно – спрямувати шкільну освіту, відівчити молоде покоління від мови й запровадити «меры против периодической печати на украинском языке». Ще один заповітів Щоголєва – не допускати, щоб Боже слово звучало українською мовою, не дозволяти священикам проповідувати по-українському.

На реалізацією цього притрушеного порохом поразок плану Росія виділяє неабиякі кошти та ресурси. На ці гроші організовуються «козацтва» й «товариства», на ці гроші наймаються інтернетні «тролі», яким підсовують стандартні набори словосполучень типу «свидомиты-нацики» та «все хохлы – ублюдки и дегенераты», на ці гроші засновуються фонди, громадські організації та інститути.

Іван Дзюба цитує автора проекту «Русского Института» Інокентія Андрєєва. Той відверто пише: «В последнее время российские элиты используют энергетические рычаги для усиления своего на международной арене. Однако эти рычаги очевидно недостаточны, ибо остается без внимания фактор языка и культуры. Русского языка и культуры».

Особливе значення має український напрям. Адже «появился украино-язычный образованный класс, который является носителем враждебной России идентичности». Ще одна небезпека – молодь, яка знає англійську мову.  «Качественное обучение английскому языку дает возможность в принципе не обращаться к русскому культурному фонду, что выводит развитие всех передовых дисциплин из русла развития постсоветской науки и переводит их в развитие современных интеллектуальных течений Запада», – цитує Іван Дзюба статтю Андрєєва «Русская речь как щит и меч». А той прямо вказує на Києво-Могилянську Академію як об’єкт атаки.

Морок русифікації та українофобії справді згущується. І звісно не спонтанно, його нагнітають усі ідейні й безідейні наймані провідники «русского мира». Дослідження Івана Дзюби, мов під мікроскопом, висвітлює усю химерну потворність цього явища, вказує на його агресивність, закоріненість у давніх проблемах та комплексах, вигрітість у нашій слабкості, розрізненості та невпевненості.

Справа за нами

Іван Дзюба розшифрував геном збудника нашої тяжкої хвороби. Це давно відома бактерія «чорносотенства», яка під впливом ідеологів «русского мира» Путіна та Кирила, мутувала у модернового внутрішнього агресора.

Врятувати нас може лише інстинкт самозбереження . «Ані джерела українського культурного життя, як професійного, так і самодіяльного, ані вкоріненістьу ньому або потяг до нього великої ативної маси нашої людності ще далеко не вичерпані і дають енергію багатьом і багатьом новим і новаторським ідеям та починанням… Це – великий резерв спротиву деукраїнізації України», – вважає Іван Дзюба.

Книгу він написав для нас, тих хто відчуває щось тотальне несправедливе у такому стані речей, коли нормальність звучання своєї мови та самого факту свого існування як окремого народу вкотре доводиться виборювати на власній землі.

«Та хай це додає нам не лише гіркоти й болю, а, над усе, – сили працювати задля буття собою: у світі, де кожен або Є СОБОЮ, або ЙОГО НЕ СТАЄ», – каже нам Дзюба.

пʼятницю, 17 червня 2011 р.

У Кіровограді встановили пам'ятник двірникові

У центрі Кіровограда у вівторок за допомогою спеціально обладнаного автомобіля невідомі встановили саморобний пам'ятник двірникові-чоловіку.

Пам'ятник, виготовлений з заліза, являє собою фігуру двірника зразка початку 20-го століття. Чоловік з мітлою, в кепці і фартуху зроблений з листів металу і гнутих металевих прутів.

У підніжжя пам'ятника встановлена ​​табличка з ім'ям автора - Сергій Слинкін. Він назвав пам'ятник Двірник'.
Як повідомили у відділі культури Кіровоградської міської ради, у них не володіють інформацією про пам'ятник. Ні топонімічна комісія, ні виконком питання про його встановлення не піднімали.

Як повідомлялося, в 2008 році в білоруському Гомелі були відкриті скульптурна композиція Двірник і мала архітектурна форма Водопровідник.


четвер, 16 червня 2011 р.

DakhaBrakha & HIGGS BISON - Karpatskyi rep

«Корреспондент» почав викладати статті українською

Російськомовний журнал «Корреспондент» почав перекладати деякі свої статті українською мовою для викладу в інтернет-версії видання (ua.korrespondent.net/zhurnal_korrespondent).

Як пояснив «Телекритиці» генеральний директор видавництва KP Media Віталій Гордуз, перекладатимуться ті оригінальні статті друкованого номеру, які вже викладені на сайті у вільному доступі. Додаткові матеріали українською мовою не передбачені.

За словами пана Гордуза, мета нововведення - залучити нових відвідувачів. «Якщо я не помиляюся, україномовного населення у нас близько 60% у країні. В інтернеті його так точно 50%. Отже, для нас це певне збільшення охоплення аудиторії», - зауважив він.

Джерело: Телекритика

"Божичі" Філь Анастасії Харченко











пʼятницю, 10 червня 2011 р.

"Наприклад, Наполеон і Гітлер не читали твір "Хазяїн".


Уляна ЛИБА

Перли вступної кампанії 2009 і 2010 років, які надрукувало "Українське Слово", викликали неабияку дискусію та ажіотаж. Зважаючи на популярність цієї теми, ми вирішили "видати" чергову порцію цитат із творів абітурієнтів. На цей раз цитати нам надіслала одна із наших читачок, яка працює вчителем і кілька років займалася перевіркою творів під час незалежного тестування. Вона виписала «перли» за 2008-й, 2009-й та 2010-й роки. Теми творів ми вказуємо перед цитатами. Отож, читайте і робіть висновки.

Тема твору: "До майбутнього ми йдемо, озираючись на минуле" (2008 рік)
1.      Ліна Костенко ніколи не тримала язик за зубами.
2.      Людина розвинулась настільки, що нема  місця іншим тваринам на планеті.
3.      Якби ми не озирались назад, то жили б в кам'яному віці, а так ми озираємось.
4.      На нас впливають, наприклад, кислотні дощі і глобальні потепління. Це свідчить про розвиток людського мозку.
5.      Навіть така професія як муляр потребує усього життя для вивчення, щоб працювати вільно, легко, не тужачись.
6.      Людський мозг пройшов великий ряд ароморфоз прикладом є: дерев'яні палочки, які під час удару друг о дружку призводять до вогню, а зараз і створювання нових досконалених технологій таких як стиральна машинка і мікроволновка.
7.      Правительство теліпає язиком.
8.      Раніше жилося краще, бо мали відпустки на моря.
9.      Ми з батьками вже склали моє дерево і це дерево передалося мені від батьків.
10.   Бомба була оброшена на Хіро-Сіму і Наго-Сакі.
11.   Я знаю людей, які не озираються на зад, а дивляться тільки у перед.
12.   Іван тільки воспользовался Катериною, коли вона зв'залася з москальом.
13.   Кожна людина тягнеться до майбутнього як лебіть до лебітки.
14.   У мене була проблема з коханою, я звернувся до батька, він мені все розповів і проблема зникла.
15.   Іван Шевченко, щоб не впасти духом ховався в бур'яни з Оксаною.
16.   Шевченко написав велику українську книгу "Кобзар", за що був відправлений у Сибір, де в палаючих землях посадив вербовий гай.
17.   У минулому діти народжуються, а в майбутньому їх вигодовують.
18.   Одної миті ти живеш, а іншої вже тобі дарують квіти, вінки.
19.   Держава стала на ноги як особистість.
20.   Наша держава хоч і не до розвинена, молоденька, а вже лізе в НАТО.
21.   Ця жінка без минулого, але з добрим майбутнім пішла на той світ. ("Наймичка" Т.Шевченка).
22.   У наш час вже більша половина молоді вже спробувала наркотики і тепер впевнено рухається в майбутнє.
23.   У мене теж були випадки з життя, коли я задумувався.
24.   Я піддержав цю думку на цю тему.
25.   Всё равно ніхто нічого не пойняв!
26.   Ми живемо чим боляче, тим краще.
27.   Є такі поети, які пишуть п'єси. Серед таких поетів є поет Іван Нечуй-Левицький, який написав п'єсу "Кайдашева сім'я".
28.   Єлька втекла в інше село після того як її сбесчестив бригадир, бо не могла без нього жити.
29.   Важко вступити до найвищого навчального закладу.
30.   Я не хочу поступати до вузу, я хочу поступити до університета.
31.   Все що ми робимо - це щасливий кінець до нашого майбутнього.
32.   Іван Ленін.
33.   Паливо, струм, світло, їжа, вогонь - це все є основними інгридієнтами життя.
34.   Довженко розкривав очі українцям.
35.   Треба завжди йти уперед з піднятими уверх очами.
36.   Треба турбуватися про дітей Ефіопії, бо там голодомор, погане життя, дітям нічого їсти, ніхто про них не думає.
37.   Шевченко писав про голодомор на панщині.
38.   Видатний політик Богдан Хмельницький об'єднався з Росією, а потім кусав локті.
39.   До майбутнього ми йдемо навіть не дивлячись під ноги.
40.   Українці  були забияками, бандитами.
41.   І. Франко відомий нам як автор романа "Собор".
42.   Нащі претки спочатку зробили счоти, а ми вже по їхніх стопах - кулькулятори.
43.   Леся Українка затронула мене не тільки як поет, а й як жінка.
44.   Ярослав Мудрий - батько Богдана Хмельницького.
45.   Мина Мазайло з однойменного твору Івана Багряного.
46.   Раніше був один президент на всі страни і всі  жили добре.
47.   Роман Булгакова "Майстер і маргарита" написаний в нашу еру.
48.   Наведу приклад з себе.
49.   Люди спочатку вчаться освіченно, а потім посвоєму.

Тема твору: "Ніщо не звеселяє  душу людини, як споріднена праця" (2009 рік)
50.   "Наталка Полтавка" паралельно веселила себе.
51.   Шевченко був рабом у багатого пана.
52.   У романі "Жовтий князь" говориться, що люди і комахи робили споріднену працю.
53.   Коли твоя робота приносить задоволення та грощі для матеріального богацтва. В цей момент стабілізується карма яка впливає на інь-янь яка входить вконтакт з навколишнім світом.
54.   Багато людей у світі дуже відрізняється за шкірою.
55.   Сковорода затлумачений в самих словах якимось чином перейшов в наш час і передав обстановку того часу.
56.   Прикладом є одна героїня, яка працює в барі зі своєю спорідненою працею з чоловіками, але нічо не звеселяло їй душу як чоловічий орган.

Тема твору: "Потрібно цінувати те, що маєш, а не те, про що мрієш" (2010 рік)
57.   Змалку я хотів велосипед, а тепер жінку.
58.   Я познайомився з одним хлопчиком. Спочатку ми просто товаришували, потім наша дружба перелилась у щось більше.
59.   Відомий письменник Тарас Бульба написав роман "Тарас Бульба".
60.   Людина вважає себе найвищою гілкою інтелекту.
61.   Вірш Лесі Українки "Contra sperma".
62.   Юля обісцяла всім легко вступати в інститут.
63.   Чіпка убиває матір з точки зору чекіста.
64.   Я стараюся більше часу проводити зі своїми цінностями.
65.   Головний герой повісті Чіпка Вареничка.
66.   Ми онуки своїх батьків.
67.   Осип Мандель Шпак.
68.   Собака йшла по берегу, побачила кусок м'яса в річці, поплила. Поки плила, побачила ще більший шматок, поплила за ним, а там була течія і собака ледве не утонула. Тоді вона пойняла, що треба цінувати цінності.
69.   Мрія дає людині ухмилку.
70.   На мою думку, я підтримую думку.
71.   Трогають за живе.
72.   Кожна людина дивиться на річь і посвоєму трахтує її.
73.   Твір Терентія Пузиря "Хазяїн".
74.   Мавка була лісового роду.
75.   Наприклад, Наполеон і Гітлер не читали твір "Хазяїн".
76.   Ярослав Мудрий з отрядом козаків звільнив Київ від німців.
77.   Горбачов став першим Президентом України.
78.   Через нещасливе кохання Мавка покинула свою домовину.
79.   Чіпка опинився на дні драбини.
80.   Чоловік любить дружину, а вона хоче схуднути.
81.   Лаврентій Пузир
82.   Все можливо. Треба тільки тілом захотіти
83.   Цнотливий аркуш
84.   Я не концентруюсь на інституті, а концентруюсь на перепоні до нього
85.   Кай і Авель

Тартак і Гуляйгород "Чорноморець"

четвер, 9 червня 2011 р.

Що українці шукають в Інтернеті


Фото з Compulenta.ru
З 2005-го року кількість пошукових запитів з України зросла у 30 разів, а з 2000-го - у всі 100. Тому було вирішено з'ясувати, які питання найбільше хвилюють українських користувачів всесвітньої павутини.
Оскільки до 80% всіх запитів робляться на "Google", до 27% - на "Яндексі" і тільки 1% - на вітчизняній "Меті", bigmir.net, mail.ru, то аналіз було проведено враховуючи дані трьох перших пошуковиків,.
Цікаво, але найчастіше українців хвилюють питання, що починаються словом "чий" - "чий ти син", а перша асоціація зі словом "лікар" - хірург. Найпопулярніший колір в Україні - чорний.
Пошукові системи, із різною періодичністю спостерігають за вподобаннями своїх користувачів. Отримані дані часто з'являються у відкритому доступі. Деякі, до прикладу "Яндекс", проводять ще й аналіз інтересів українців по темам чи датам. Результати бувають цікавими. Наприклад, добірка запитів до 8-го березня: "ролик к 8 марта о нелегком труде женщины синхронное плаванье", "я ведущая концерта к 8 марта как провести концерт?", "стихи чтобы подарить микроволновку на 8 марта", "что значит получить в подарок на 8 марта набор вешалок".
Кожного року, топ-десятка запитів українців відрізняється в залежності від актуальності інформації. Так, у 2007 році улюбленим запитом було слово "робота", а коли у 2009-му закінчився бум на "Однокласники", вперше у топ-10 з'явився запит на іншу соціальну мережу "Вконтакте". Проте незмінним і завжди актуальним залишається питання про погоду. Цей запит залишається у топ-10 протягом останніх 4-х років.
Найбільш популярні кольори
П'ятірка найбільш популярних кольорів українців, при чому користувачів як Google, так і Яндексу, виглядає так: чорний, білий (на першому місці він лише у Полтавській, Вінницькій, Черкаській областях), червоний, зелений і синій (у Яндексу - голубий). При цьому в Google, чорний частіше за все запитується у поєднанні зі словами "список", "квадрат" і "гумор", білий - "кіт", "лебідь" і "шум", червоний - "промінь" і "хрест", зелений - "чай" і "шершень", синій - "іній" (із пісні "Синий иней") та екран. При чому, сплеск пошуку зеленого був у лютому цього року - на екрани вийшов фільм "Зелений шершень" Мишеля Гондрі, а чорного - у березні, коли показали "Чорний лебідь" Даррена Аронофскі.
Цікаво, що асоціації із кольорами у українців та росіян кардинально різняться. Виключення - білий колір: найпопулярніший запит із ним у росіян - "білий тигр", на другому місці у них - "білий ведмідь", а у нас - "білий кролик". А от якщо північні сусіди шукають аніме-дівчат із чорним та фіолетовим волоссям, то у нас - із синім. У них - Червону площу та синіх китів, у нас - Червону книгу України та синіх драконів. У них - помаранчеві кухні, а у нас - помаранчеві ванни (і помаранчеву революцію), а кухню хочуть фіолетову. 
Вічні питання "що-де-коли" у користувачів - міліарди. Але які хвилюють людей більше за все? Ми розставили їх по кількості пошукових запитів - від найбільшого до найменшого.
Що таке
- гаметофіт
- юзабіліті
- ололо
- кеп
- ГМО
- номи
- субаренда
- смартфон
- гештальттерапия
- чупакабра
- фосфонати
Скільки
- заробляють митники в Україні
- живуть морські свинки
Чому
- морська свинка - свинка
- я дурепа
- чоловіки зраджують
- набрякають ноги
- коти муркотять
- не варто чіпати та зігрівати ушкоджене місце
- не росте волосся на голові
- все так
- чоловіки бояться зателефонувати першими
- синіють губи
- засихають фруктові дерева
- відключають воду
Куди
- нести документи на розлучення
- не працює телефон куди телефонувати
Коли
- буде кінець світу
- з'явилася мораль
- проходити техогляд
- Хеллоуін
- можна завагітніти
- День медпрацівника
- краще стригти волосся
- дозволяється рибалити у Дніпрі
- відбудеться друге читання податкового кодексу
- її зовсім не чекаєш
- коли переводять годинник
- плачуть цикади
Де
- взяти грошей
- модна одежа для майбутніх мам
- моя кохана
Хто
- такий Флобер
- мелітопольський дятел - хто він
- хто я
Як
- виник світ
- зробити зброю міні-катапульта
Навіщо
- люди розлучаються
- потрібен мережевий контролер
Звідки
- з'являються діти
- з'являється помірна дисплазія
- ти знаєш
Чий
- ти син
- за китайським календарем буде рік 2011
Який
- вітамін додавати у шампунь
- на який період часу може встановлюватися доплата за суміщення професій
- який шаман Вуду - найкрутіший
Словосполучення, значення яких найчастіше запитують в Інтернеті
Сорок два. Відповідь на просторові питання - сорок два. Спочатку - відповідь на "головне питання життя, Всесвіт і все таке", даний комп'ютером "Глибокий Задум" у книзі Дугласа Адамса "Автостопом по галактиці" після 7,5 млн. років обчислень.
Мурзилка. Видання із картинками і простим текстом. У 90-х так називали інструкції до імпортної техніки - за велику кількість картинок и гарний папір, за аналогією із журналом. Так ще називають непотрібну візуалізацію.
Ленін-гриб. Виникло у 1991-ому, коли на одному телеканалі начебто науково довели, що Ленін - гриб. Але начебто зав. ідеологією обкому партії Галина Баринова спростувала теорію журналістів так: "Ссавець не може бути рослиною".
Сферичний кінь. Ідеальна концепція, абсолютно відірвана від реальності. Народився, дякуючи анекдоту: "Фізики розробили алгоритм, як напевно заробити на скачках: створили модель абсолютно пружного сферичного коня в у вакуумі".
Торт із пельменів. Зробити просте важко. З'явилося від описаного в одному із блогів випадку: коли із каструлі випарувалась вся вода, а студент не розгубився і представив своїй подрузі "пельменний пиріг" - кажучи, ця страва виготовлена за унікальним рецептом.
Путін - краб. У 2008 році на прес-конференції, присвяченій своєму 8-річному президентству, Володимир Путін сказав: "Я пахал каК Раб на галерах". Спочатку в Інтернеті курсував вислів "Путін - краб на галерах", потім скоротилося до "Путін-краб".
Пошукова бомба. витівки хакерів: створюється неймовірна кількість посилань, що містять образи на сайт, котрий хочуть скомпрометувати. І тоді, наприклад, на запит "будинок божевільних" мережа видає сайт мерії (на нього і повісили неправдиві посилання).
Культ карго. Копіювання без розуміння суті. Спочатку: від cargo cult - поклоніння вантажу: туземці, коли частина американських припасів під час війни дісталася їм, вирішили, що це дари духів і, задобрюючи їх, писали на грудях букви USA і робили "макети літаків".
За матеріалами Сегодня.
Фото з Сегодня, ZN.ua, Abcmarketing.ru, Strana-sovetov.com, Murzilka.org, 13-20.ru, ngs24.ru


Богуміла Бердиховська: «Попри всі історичні складнощі і сентименти, Україна – це важлива країна для Польщі»

Богуміла Бердиховська: «Попри всі історичні складнощі і сентименти, Україна – це важлива країна для Польщі»
Фото: www.batory.org.pl

Майже 25 років польський публіцист Богуміла Бердиховська досліджує Україну та українців, складні стосунки українського та польського народів у ХХ столітті. І не лише досліджує: складно знайти людину, яка зробила б так само багато для порозуміння, примирення між українцями та поляками, як вона.

Інститут Горшеніна поспілкувався з Богумілою Бердиховською, керівником стипендійних програм Національного центру культури у Варшаві та координатором україно-польських молодіжних обмінів, про ментальність наших народів, про нинішній стан відносин між країнами, а також про непростий шлях нашої країни у напрямку ЄС.

«Ми, поляки, найбільш подібні до українців»

Пані Богуміло, які загальні культурні подібності і відмінності між поляками та українцями?

Є і культурні, і ментальні подібності. Очевидно, є також багато речей, які різні – перш за все, історія, досвід останніх семидесяти років. Ніби він подібний, однак історія України після 1918 року склалася в радикально інший спосіб, що мало великий вплив на те, як одна і друга країна доходила до незалежності, як використовувала ці 20 років, які минули від проголошення незалежності наших країн. Зрештою я, коли йдеться про культурні чи ментальні подібності, поділяю думку, яку висловив в своїх щоденниках Стус, коли написав, що «ми, українці, може, найбільш подібні до поляків». Мені здається, що навпаки – ми, поляки, найбільш подібні до українців.

Що об’єднує найбільше українців і поляків?

Об’єднує політика. У тому розумінні, що як би не складалися відносини між Варшавою і Києвом, однак політичні цілі, пов’язані зі стабільністю, з безпекою нашої частини Європи, з імпульсом на користь економічного розвитку у нас спільні. Тут співпраця, кооперація між Польщею та Україною у той чи інший спосіб має дуже велике значення, може навіть вирішальне, для нашого регіону. І тому, коли між Варшавою і Києвом відносини стають менш динамічними, мені здається, це несе загрозу не тільки для наших добросусідських відносин, але також для того, що діятиметься в Східній Європі.

В Польщі це розуміють?

Я думаю, що багато людей розуміє. Не скажу, що всі, бо це була б занадто велика відповідальність, але є середовище, яке це розуміє.

Але образ українця в Польщі є досить неоднозначним…

Імідж українців в Польщі чи імідж поляків в Україні – то є окрема справа. Натомість, як би не виглядав імідж українця в Польщі – а він є амбівалентний, тобто окрім того позитивного є також дуже негативні асоціації, перш за все, пов’язані з війною, але на питання, чи це політично важлива для нас Україна, відповідь є абсолютно однозначна. Бо – ви ж займаєтеся опитуваннями – коли маєте відповіді на рівні 70% чи навіть 80%, то це означає, що абсолютна більшість суспільства це розуміє. Навіть ті люди, які мали погані асоціації, пов’язані з війною – а тоді в опитуваннях вийшло, що 25% респондентів на питання «Які маєте асоціації з Україною?» називають Другу світову – навіть ті респонденти розуміють, що попри всі історичні складнощі і сентименти, політично, на тепер і на майбутнє Україна – це важлива країна для Польщі.

А до Росії в цьому сенсі інакше ставлення?

Інакше. І тут попри різні речі, які трапилися за останній рік, ситуація принципово не помінялася. Є відчуття великої загрози. Можемо казати, чи це раціонально чи це не раціонально, чи поляки мають чого боятися чи ні, чи це перебільшення, чи, наприклад, Росія – це дуже миролюбна країна. Це не має значення. Я кажу про суспільні емоції. А суспільні емоції такі, що поляки ще хворіють на хворобу, яка називається доволі велика недовіра до Росії і переконання, що з того боку може іти загроза.

Це було ще до Смоленської катастрофи?

Ще до. Смоленська катастрофа цього не поміняла ані в кращий, ані в гірший бік. Симпатики відкриття польської політики на Росію вважали, що Смоленська катастрофа, зокрема те, як в перші дні повелися президент, прем’єр і самі росіяни, буде такою точкою повороту в польсько-російських відносинах. Мені здається, що після року вже видно, що це була ілюзія. Що так швидко емоції в людей не міняються, а до того ж дійшли клопоти зі слідством, з рапортом і т.д. Це, мені здається, відвернуло велику частину громадської думки від переконання, що можна радикально поміняти відносини, саму модель відносин з Росією.

«Ми більше отримуємо з Брюсселя, ніж платимо»

Польща, на відміну від України, вже кілька років є країною Євросоюзу. Що допомогло вам так просунутися у цьому питанні?

Перш за все – загальнополітичний консенсус. Тобто не було різниці – чи в уряді були праві чи ліві, центристи, селяни чи хтось інший. Був загальнонаціональний консенсус, що нам треба це робити. По-друге, велика-велика робота. Кілька моїх товаришів вже працюють в Європейській комісії в Брюсселі, і вони такі горді, що пройшли ці конкурси, бо там дуже складно. Так от – пересічні громадяни зробили дуже багато для того, щоб вони могли стартувати в цих конкурсах. Я б сказала, це – солідарна праця і робота суспільства. Бо зміни, які ніс процес переговорів з ЄС в тому, що називається «застосування внутрішньої політики і європейських стандартів» – це було важке завдання. І виявилося, що, попри різні труднощі, суспільство склало цей екзамен. Але був той загальний консенсус, що це є наша мета, що це серйозно і що нам це потрібно, навіть якщо будуть також і негативні наслідки вступу, бо вступ – це не саме благо.
Ми є однією з країн, яка отримує великі дотації на розвиток регіонів, на розвиток інфраструктури. Ми більше отримуємо з Брюсселя, ніж платимо. Бо кожний член ЄС платить на Євросоюз. Але ми поки що більше отримуємо. Але є також і негативні наслідки – у деяких промислових галузях треба було обмежити виробництво деяких речей. Наприклад, перша з таких справ – продукція цукру. Є загально виписані квоти на виробництво цукру. А польська промисловість могла б продукувати набагато більше. Але не можемо, бо введені загальноєвропейські обмеження. І ще таких речей декілька можна було б назвати. Попри те, суспільство знало, що це є великий цивілізаційний шанс для Польщі – вступ в ЄС. Поки що, я думаю, що переваги з членства є більшими, ніж всі негативні наслідки.

Зупиніться, будь-ласка, більш докладно на перевагах вступу до ЄС…

Це – великий шанс на модернізацію країни. Без тих додаткових грошей з Брюсселю, ми б не зробили такого великого стрибка, який вже зроблено. Інша справа – чи ми будемо спроможні, по-перше, від початку до кінця використовувати ці гроші і цей шанс на розвиток країни, по-друге, наскільки вдасться зберегти політику ЄС, коли йдеться про відсталі регіони. Бо та криза, яка була останнім часом, викликала дискусії, що треба поміняти політику ЄС відносно відсталих регіонів, змінити політику інфраструктури, агропромислову, потрібно радикально поміняти бюджет. Наступні бюджети ЄС вже не будуть такими як цього року. Я думаю, що не вдасться закласти кошти хоча б на тому рівні, як в цьому році. Є питання, чи ми використаємо бюджетну перспективу, чи використаємо так, як можна використати, наступну – бо після наступної вже може не бути таких можливостей. Бюджет буде, але він не дасть великої доданої вартості. Польща є державою в перебудові, кількість інвестицій є величезною. На сьогоднішній день це має такий негативний наслідок, що не можна нормально переїхати, доїхати, бо всюди
 будови, будови, інвестиції, інвестиції.

Фото: www.ukrcenter.com

Ви відмітили, що важливо правильно використати гроші з бюджету Євросоюзу. А як і хто контролює те, як витрачаються інвестиційні кошти?

Я не буду говорити про моральність політики. Натомість, є суворий контрольний механізм. Інша справа – приклад Греції показав, що ніби ЄС має контрольні можливості, а сталося так, що вони не добачили, що Греція вводила в оману своїх європейських товаришів. Вертаючись до Польщі – видатки дуже строго контрольовані, і щоб дістати дотацію з ЄС, треба вкласти (в галузь чи проект) стільки ж своїх грошей.

«Відносна стабілізація – це позитив, але питання, що з цим позитивом влада робить?»

Як Ви оцінюєте позиції України в сенсі наближення до Євросоюзу?

Офіційно, ніхто з українських політиків, які мають вплив, на те, що діється в державі, не відмовився від напрямку євроінтеграції. Це – позитив. Перед виборами і під час виборів, багато хто боявся, що перша заява президента Януковича буде такою, що ми взагалі відмовляємося від того всього, що ми маємо свою цивілізацію, свій шлях розвитку і т.д. Але перший візит Януковича був в Брюссель, а не в Москву. Україна, попри зміну влади, не змінює своєї стратегії відносно ЄС. Далі – робота над договором про асоціацію. Побачимо, бо були такі великі амбіції, щоб підписати цю угоду ще в цьому році. Я за те, щоб це скоріше сталося, і я б вітала Україну. Але асоційоване членство має певні позитивні речі, але має і певні обмеження. Негативні речі – це відсутність загальнонаціонального консенсусу в Україні.

Це цивілізаційний виклик для України і українців. Українці повинні зробити все для того, щоб цей виклик реалізувати – не тому, що хочуть, аби Україна була асоційованим членом, а тому, що це сприяє розвитку Української держави.

Є також історичні обмеження, ментальність, яка ще не до кінця розпрощалася з минулим. Позитивно те, що до Європейського Союзу добре ставляться 50-60% українців, але це показує, що 40-50% думають, що є інша можливість для розвитку країни. А якщо немає загальнонаціонального консенсусу, то завжди знайдуться партії – ліві, чи праві – які будуть це використовувати. Є в Україні сили, які придумують інші шляхи для України. Великий виклик для України – це наведення порядку всередині країни, і структурального, і політичного, і суспільного. Ось у вашому дослідженні студенти з України що кажуть? Одна з основних проблем України – це хабарництво. Це є виклик, який постійно стоїть перед Україною. Без хабарництва країна і суспільство будуть розвиватися краще.

Чи можливе подолання цих перешкод у найближчій перспективі?

Я можу сказати про своє переконання: час діє на користь України. Інше питання – чи Україна швидше, чи повільніше використає всі шанси і можливості розвитку, які вона має. За 20 років незалежності України, були такі моменти, коли країна розвивалась швидше, були – що повільніше.

А сьогоднішня українська влада сприяє більш швидкому розвитку країни, чи більш повільному?

Чіткої відповіді немає. Є позитивні елементи – відносна політична стабілізація. Чого не було у минулої влади, попри високий рейтинг довіри до неї. Як можна допускати ситуацію, коли кілька місяців Верховна Рада не працює, бо хтось блокує? То «регіони», то інші партії? Це була ситуація розхитування політичного життя, що загрожувало Україні. Відносна стабілізація – це позитив, але питання, що з цим позитивом влада робить? Чи для реформ його використовує, чи для того, щоб соратники владної партії наживалися? Тут я би залишила знак питання. Є певні речі, які можна абсолютно позитивно оцінити, попри навіть критику опозиції. Але є очевидними також речі, які викликають знак питання. Якщо б теперишній владі вдалося завершити переговори щодо асоційованого членства, це був би великий крок вперед.

Чи це можливо найближчим часом?

Для мене це не є ясною ситуацією. Якби це вдалося, було б добре.

Чи можуть внутрішні проблеми ЄС зашкодити підписанню угоди з Україною щодо асоційованого членства?

Ці проблеми, які має в середині Європейський Союз, не мають такого значення для тих переговорів, які ідуть з Україною. Асоційоване членство – це не така страшна операція для Європейського Союзу. Зараз в ЄС не позитивна атмосфера для чергового розширення. А асоційоване членство – це інше.

А як щодо лібералізації візового режиму з Україною? Чи можливий крок вперед найближчим часом у цьому питанні?

Якщо йдеться про Європу – то однією з головних цінностей є свобода пересування людей, послуг, товарів. Але, передусім, – людей. І я публічно тут, в Польщі, є радикальним прихильником зміни або відмінення того візового режиму, який є.
Натомість, як є в Європейському Союзі? По-різному. А тепер ситуація ще ускладнилася. Вона в минулому виглядала такою, що іде в кращий бік. І навіть комісар Європейського Союзу, який цим займався, прийняв до відома, що Україна є настільки просунутою і розвиненою країною, що варто тут задуматися над зміною візового режиму.
Але тепер маємо нову ситуацію, з огляду на арабські країни. Чому? Тому що, в перший раз від моменту, коли створився Шенген, члени Європейського Союзу, а саме – країни, які були засновницями – почали говорили про те, щоб поновити внутрішній паспортний контроль на кордонах країн-членів. Це вийшло з Франції, це вийшло з Італії. Чому? Тому що там міграція з арабських країн після революції йде, перш за все – на Південь Європи.
Щодо цього у Польщі ситуація є ясною: немає ні одної політичної сили, яка б була «за». Абсолютно принципово всі – «Громадянська платформа», «Право і Справедливість», Союз лівих демократів, Селянська партія – говорять одностайно, що це просто неможливо. Але раніше такої ситуації ще не було. Щоб егоїзм тих дуже високо розвинутих країн посилився аж до такого моменту, щоб ставити на загальноєвропейському рівні справу відновлення кордонів в рамках Шенген!

Який же тоді, взагалі, сенс Шенгену?

Тоді сенсу Шенгену абсолютно немає. Але, як кажуть – це є переговори. Рішень немає. А от те, що взагалі з’явилися такі переговори – це щось означає. Я розумію, що є мігранти, очевидно можна було б дискутувати, як ця політика відносно арабських країн, повинна виглядати. Але кількість мігрантів – чи то буде сто п’ятдесят, чи двісті п’ятдесят тисяч – то проблема, але це не кінець світу. То не така проблема, щоб ставити настільки серйозні питання, як питання про сенс відкритих кордонів в рамках Шенген! Я думаю, що ми всі до кінця не знаємо наслідків того, що діється в Північній Африці.
Чого б Ви побажали Україні?
Повернуся до того, що сказала: я не маю сумнівів, що час діє на користь України. І я бажаю Україні, українцям, щоб вони якнайкраще використали цей час.
Наталья Клаунинг

Наталья Клаунинг


Джерело: Лівий Берег

понеділок, 6 червня 2011 р.

Триб’ют «Гадюкіних»: аншлаг, 15 секунд мовчання і Тимошенко в черзі за диском


«Я вернувся домів» – таку назву вибрали легендарні «Брати Гадюкіни» для концерту-триб’юту пам’яті свого вокаліста Сергія Кузьмінського. Він пішов з життя в серпні 2009-го, а цієї п’ятниці в київському Палаці спорту зібрались друзі Сергія – згадати про нього, виконавши найвідоміші пісні «гадів». Віддати шану Кузі зібрались справжні шанувальники «Гадюкіних» усіх вікових категорій – так, поруч зі мною витанцьовував сивий чоловік років 60 у вишиванці, а трохи далі молода жінка тримала на руках маленького сина…

Палац спорту був забитий вщент – такого тут, здається, давно не бачили. Растаманські шапочки, які так полюбляв Кузя, вишивані сорочки і абсолютно україномовна публіка – чи не головні ознаки концерту.
– Так приємно, що сьогодні всі в залі розмовляють українською, – ділиться зі мною враженнями 30-річний львів’янин Іван. – Зі мною прийшли російськомовні друзі, але сьогодні вони намагаються говорити теж лише українською – тут, мабуть, атмосфера така…

У холі для глядачів підготували сюрприз – показавши квиток (ціни на них, до речі, були не з дорогих – 120-250 грн.), можна було безкоштовно отримати диск із піснями, що звучали на концерті. У черзі по диск відзначилась і екс-прем’єрка Юлія Тимошенко – із розпущеним підкрученим волоссям, у молодіжних джинсах… Трохи пізніше вона напише у своєму «твіттері»: «Було б добре, якби цей концерт, де грали й співали всі українські рок-зірки, перетворити в щорічний традиційний український рок-фестиваль».


Розпочали концерт самі «Гадюкіни» -–легендарним хітом «Карпати програли у футбол». Зал завівся з півоберту, ще б – знайомі ритми, веселі тексти, а на додачу захоплюючий візуальний ряд на великих екранах (зокрема, яскраві портрети Че Гевари, Тараса Шевченка…). На сцені гурти змінювали одна одну з неймовірною швидкістю, глядачі й опам’ятовуватися не встигали: гурт «Перкалаба» співав «Було не любити», «Гайдамаки» – «Гей, Іване», «Мандри» – «Аріведерчі, Рома», «Mad Heads XL» – «Америку»… Гості з Білорусі «Ляпіс Трубецькой» видали «Наркоманів на городі» -  так, що зал просто, як кажуть, на вухах стояв… Звучали і вже справді «класичні» хіти – «117-та стаття» («Димна суміш»), «Хлопці з Бандерштату» («Кому вниз»), «Дівчина з Коломиї» (Тарас Чубай). Несподівану версію «Жовтих стрічок» видала «Пікардійська терція», вокаліст «Бумбоксу» Андрій Хливнюк у своїй манері затягнув «Звьоздочка моя», а під «Файне місто Тернопіль» у виконанні «Танку на майдані Конго» глядачі стрибали так, що, здавалось, недавно відреставрований Палац спорту просто от-от затріщить! «Я зараз щаслива людина…», – аж розчулився на сцені Фагот.

«Чуваки, всьо чотко!» – цю музичну установку слідом за Олегом Скрипкою зал повторював, наче зачарований. До речі, цю пісню Олег вибрав тому, що колись її надто часто приписували саме «Воплям Відоплясова»!
А от Святослав Вакарчук вирішив трохи пуститися в спогади.
– Коли я вчився у восьмому класі, до мене в гості якось прийшов мій сусід Володя з сьомого поверху, – розказував глядачам Славко. – І сказав, щоб я послухав касету. Це були записи «Гадюкіних». Я йому відповів, що, крім «Бітлз» більше нічого не слухаю. Але касету взяв. І через кілька днів уже весь мій клас слухав «Аріведерчі, Рома»… Дуже класно, що в нас є «Брати Гадюкіни».

Звісно, кожен учасник концерту згадував Кузю. Мирослав Кувалдін з «Кому вниз» взагалі запропонував влаштувати 15 секунд мовчання пам`яті Сергія – і зал Палацу слухняно притих… «Слава українському Джиму Моррісону!» – оголосив зі сцени Олег Скрипка. А запрошуючи на сцену самих «Гадюкіних», додав: «Кузю я не гукаю, він зайнятий там…». «Ты там нас слышишь, бродяга?» – звернулись до Кузьмінського музиканти, виконуючи всі разом фінальну пісню «Я вернувся домів». Тут уже в залі замайоріли запальнички і закружляли в повільному танці пари… Та закінчувати концерт на такій ліричній ноті публіка категорично відмовилась і дружно затягнула мотив хіта «Файне місто Тернопіль»… Зрештою, і «Тернопіль», і ще кілька пісень пролунали зі сцени ще й вдруге – тільки тоді розпашіла публіка стала потихеньку розходитись.

Яна Данилевська

Фото УНІАН

Джерело: Уніан

суботу, 4 червня 2011 р.

Віват Кузя!

Олександр Євтушенко



Чому всенародна любов до «Братів Гадюкіних» не згасає роками

Вперше про окремішність, виняткову та особливу роль в історії української рок-музики «Братів Гадюкіних» я замислився в 1996-му, коли гурт видав розкішний альбом «Щасливої дороги!», а невдовзі розпався через раптовий від’їзд до Москви Сергія Кузьмінського. Перед тим він уже встиг засвітитися у клубах Києва як діджей Пуберт. Подейкували, що київську квартиру Кузі пограбували, винесли геть усе і це прискорило від’їзд. Про його діяльність у Москві говорили різне, але все підтверджувало, що він досить швидко здобув там визнання і став одним із найпопулярніших діджеїв. Водночас розмови про тріумфальний «камбек» «Братів» не вщухали, і це було зрозуміло, оскільки альбоми «Гадюкіних» «Всьо чотко», «Ми – хлопці з Бандерштату», «Було не любити» і «На!Живо» постійно перевидавалися і знаходили все нових і нових поціновувачів. Тобто протягом десятирічної відсутності культового складу в Україні фанам і шанувальникам не давали забути про них. Понад те, виросло нове покоління прихильників, які наживо не чули «Гадів» і вперше побачили їх та оцінили взимку 2006-го у вщерть заповненому Палаці спорту. І ось парадокс: там була присутня вся Україна, що стало зрозуміло після того, як Кузя зі сцени зробив перекличку, називаючи практично всі регіони країни й отримуючи ствердну реакцію у відповідь. Отже, всенародна любов? Так, безперечно.

Наприкінці 1980-х молоді адепти рок-н-ролу масово сприймали «Гадів» як відповідь Львова на київську експансію «Воплів Відоплясова». Тоді модними були дискусії на тему: який із двох мегагуртів крутіший? Річ у тім, що Сергія Кузьмінського поза сценічним образом колеги-музиканти цінували як тонкого і глибокого знавця західних трендів модерної музики. До того ж він мав досить складний характер, не любив зверхності й панібратства, марнославства та пихи в людях, був простим у спілкуванні, але не простуватим. Ось фрагмент із листа Кузі Олександрові Богуцькому з Бельгійської реабілітаційної клініки: «НІКОЛИ!!! Ще в житті не розуміла мої проблеми така кількість людей, ніколи так не розуміла, і, головне, всі вони воліли мені якнайбільш ефективно допомогти. Все це дійсно, без понтів, такі речі сприймаються іншими почуттями. Вони ніби поділились зі мною своєю енергією, і як мені не було погано, я піднявся і поїхав на meeting. А там вже пронеслась чутка: «Він приїхав!». Виявилось, що мене всі давно чекали. Перезнайомився з цілою купою людей і тепер живу ніби в їхньому енергетичному колі, яке підтримує мене, щоб я не падав зі своїх поки що заслабих для ходження по світу ніг. Я ще буду багато писати про традиції і роботу програми. Маю надію, що у Львові теж вдасться таке зробити, а то необхідно, бо воно насправді працює, повір, я бачу це власними очима кожний день».

На початку 1990-х років «Гадюкіни» були надзвичайною сумішшю ритм-блюзу, року й автентичного галицького фольку. І якщо Олег Скрипка активно експлуатував суржик київських передмість і мав вигляд типового люмпен-розбишаки, то Сергій Кузьмінський обрав собі образ поміркованого «рогуля», який нахапався модних слів і понять. Обидва, але кожен по-своєму, вивели на сцену «антигероя», а насправді хлопця з народу, який не є поганим чи хорошим, а таким, як є. Спираючись на вуличний сленг і брутальність, вони перетворили маргінальну говірку на естетику тотального стьобу. До речі, на зламі епох саме тим і відрізнявся літературно-музичний андеграунд країни. Нині ж у вигляді різноманітних інтерпретацій, кавер-версій і реміксів легенда таки повертається. Сьогодні зрозуміло: такі хіти, як «Арівідерчі, Рома», «Звьоздочка моя», «Ой, лихо», «Було не любити», «Мостиська», «Наркомани на городі», «Роксоляна», «Файне місто Тернопіль», «Сорок пачок Верховини», «Дупа джалізова», «Лібідо», «Дівчина з Коломиї», «Всьо чотко», «117-та стаття» поволі переходять у категорію «золота класика» українського року.

У чому ж феномен? Творчість Сергія Кузьмінського та «Братів Гадюкіних» насправді є органічною частиною української сміхової культури. Їхні композиції просякнуті сміхом, інколи скрізь сльози, та колоритними народними характерами. Чим сучасний герой Кузі гірший від класичних персонажів, що увійшли у прислів’я та приказки? Це одні й ті самі типажі, лишень із різних часових вимірів. Тому, коли йдеться про реанімацію яскравого явища, бачимо справжню, а не інспіровану піар-акціями тотальну підтримку уславленого бренда як з боку музичного рок-бо­­монду, так і з боку публіки. Так що віват Кузя!

Олег Скрипка («Воплі Відоплясова») 

На початку 1990-х нас часто плутали з «Гадами». Бувало так, що в різних містах підходили шанувальники за автографами й просили зіграти на концерті «Всьо чотко», «Аріведерчі, Рома!», «Наркомани на городі», навіть не здогадуючись, що це пісні Кузьмінського. Недарма «Братів Гадюкіних» досі вважають найвдалішою інкарнацією Rolling Stones в українському музичному просторі. Не лише стилістично, а й з погляду певної місії, адже саме їм за допомогою музики та унікальної енергетики Сергія Кузьмінського вдалося змінити уявлення про сутність речей усього пострадянського покоління. Певен, що перебудова в країні почалася саме з пісні «Всьо чотко!».

Олександр Ярмола («Гайдамаки») 

– Внесок Сергія в сучасну українську культуру такий великий, що це можна пояснити тільки одним словом: геній. Легке і невимушене поєднання тем від післяперебудовчого байдикування галицької молоді до «Скоро, скоро вже ми побачимо Христа!»… Характерний спів, неповторна харизма, почуття гумору, відсутність пафосу і, нарешті, Божий дар володіння словом – усе це просто не знаходить порівняння на вітчизняних теренах. У світовій рок-культурі подібні за масштабом постаті – це Джим Моррісон, Мік Джаґґер.

Святослав Вакарчук («Океан Ельзи»)
 
Перший альбом «Гадів» «Всьо чотко» я вже знав і любив, але з Кузьою ще не був знайомий. Мене дуже вразили їхні пісні, які в ті часи здавалися чимось неймовірним, немов із паралельної реальності. Поміж собою ми називали їх «українські ролінги», до того ж Кузя вплинув на мене своєю дивовижною харизмою. Зовні він був ніби немічним і флегматичним, а всередині – як один натягнутий нерв.

Тарас Чубай («Плач Єремії») 

Кузя – це справжній артист-storyteller (оповідач історій), музичний ерудит, іронічний філософ, людинознавець, експериментатор над власним тілом і свідомістю. Одне слово, унікальне явище. Тож давайте просто гратимемо його пісні, щоб усім стало кльово.

середу, 1 червня 2011 р.

Як українці перемогли сталінізм. 58 років Норильському повстанню

Автор: Олексій Горбачевський, УТ

Вони були першими, хто підняв повстання в серці ГУЛАГу. Після них був Кенґір та інші, які струснули основами радянської репресивної машини і змусили Хрущова розпочати "відлигу". Їхнім прапором був чорний - з червоною смугою.
58 років минуло від події, яка струснула ГУЛАГ і назавжди змінила табірну систему Радянського Союзу. Події, яка, власне, стала початком кінця страшного "архіпелагу".
Чекістів недарма так цікавили подробиці Норильського повстання, адже важко зрозуміти, як знесилені тяжкою працею в суворих природних умовах в'язні, оточені колючим дротом та озброєною охороною, змогли кинути виклик радянській машині терору, яка виявилася не всесильною.
Тоді, у травні 1953 року, одночасно застрайкувало понад 20 тисяч політв'язнів Норильська. 70% з них були українцями. Протистояння з адміністрацією тривало 69 діб і завершилося поразкою. Але прецедент був сенсаційним, а наслідки - набагато серйознішими, ніж могло уявити собі радянське керівництво на той час.
Карагандинський етап
"Вірус непокори" привіз до Норильська карагандинський етап.
Олександр Солженіцин
Державний, особливо режимний, табір (далі Горлаг - "государственный особо режимный лагерь") Норильська невипадково мав серед в'язнів недобру славу. Сюди відправляли особливо "незручних" для радянської влади осіб. Відправляли, за термінологією кадебістів, "на вимирання". 1953 року в Горлазі перебувало 30 тисяч ув'язнених.
  Вигляд на 5-й лагпункт (зону) Мінлагу - "Інтауґоль". 1955 р. Архів Центру досліджень визвольного руху
Влітку 1952-го переважно українців і литовців з усього Піщаного табору (Караганда) без попереджень зібрали і відправили на пересилку до Майкудука.
Переведення з Караганди не обіцяло нічого доброго. Тут уже був вдалий досвід боротьби в'язнів за свої права. Крім того, навколо карагандинського табору було багато українців-поселенців і розправитися з українцями-в'язнями відкрито адміністрація не могла. Тому найнепокірніших вирішили перевести до Норильська.
В карагандинському етапі налічувалося 1200 людей. Серед них значну частину становили вояки ОУН-УПА. Табірне начальство ретельно підготувалося до зустрічі. "Всім сукам (кримінальним злочинцям, які перебували на службі у табірного керівництва) табору роздали "для самооборони" фінські ножі, пояснивши, що до Норильська рухається великий етап бандерівських головорізів", - згадує Євген Грицяк, який ішов у тому етапі.
Євген Грицяк - уродженець Прикарпаття, член Молодіжної сітки ОУН, солдат Четвертого Українського фронту, керівник повстання в 4-ій зоні Горлагу
Жорсткий режим серед в'язнів завжди забезпечували спільні зусилля табірної адміністрації та "блатних". Через це потерпали "політичні". Не дивно, що земляки, яких етаповані зустріли в Горлазі, просили не висовуватися, замаскуватися, інакше всіх тут знищать.
"Української в Норильську ніхто не забороняв, але розмовляти нею було вельми небезпечно. Своєю мовою ми видавали себе як українців або, як нас всюди презирливо називали, "бандерів", чим викликали на себе шквал різних додаткових утисків", - пише Євген Грицяк.
"Ми знаємо, з ким маємо справу"
Умови в Горлазі були жахливими. В'язні будували місто Норильськ. Полярна зима, жодних вихідних, 12-годинна робоча зміна. "По 12 годин працювали в котлованах. Дали кайло, і я там довбу. І маю видовбати 20 см, то буде стільки там хліба", - розповідає вінничанка Агафія Книш.
Глибина котлованів сягала трьох, п'яти, а часом і десяти метрів.
Іван Кривуцький, колишній в'язень 4-го табірного відділення згадує: "Бувало, повертаємося з роботи, а тут оркестр грає "Кипучая летучая", а в кожній колоні зі 100 чоловік одного-двох несуть уже неживих, а трьох-чотирьох ведуть під руки, тому що вже ледве ноги тягнуть".
Крім тяжкої роботи, мусили терпіти постійні приниження й знущання з боку охорони, активістів, "блатних". Місцем катувань часто ставав БУР (барак посиленого режиму). Щоби знищити хоча б думку про непокору, в'язнів пропускали через так звану молотобійку: групу людей заковували в наручники, після чого били, відтак піднімали догори й кидали всім тілом на підлогу й топталися по них.
Також дошкуляли "стукачі". Агентура в політичних таборах була доволі численна.
"В нашій 4-й зоні були виявлені списки всіх агентів оперативного чекістського відділу. Там нараховувалося 620 агентів, тобто завербованим був кожний п'ятий ув'язнений. Це та сама норма, введена серед всього населення великого Радянського Союзу, де так "вільно" дихала людина!" - згадує Євген Грицяк.
Норільські каторжани. Фото: glavred.info
Конвой постійно погрожував зброєю. Коли в'язні казали, що охорона не має права в них стріляти, відповідь була однаковою: "Маємо право! Ми знаємо, з ким маємо справу!" натякаючи на бойове минуле бійців ОУН-УПА. А неподалік відгарнізону висів красномовний плакат: "Боец, помни кого ты охраняешь! Убийц своих отцов и матерей! Будь бдителен!"
За словами Євгена Грицяка, адміністрація вирішила відразу "зламати" членів карагандинського етапу: "Біля воріт зони стоять шість "сук" із ножами й залізними палицями в руках. Конвой обшукує перших п'ятьох в'язнів і запускає за ворота. Там їх збивають з ніг, б'ють, погрожують ножами і гонять болотом по-пластунському до самого барака. І так п'ятірка за п'ятіркою".
Керівництво розраховувало, що "бандери" не винесуть такої образи й дадуть відсіч. А за це їх можна було б безкарно розстріляти. Але вони витримали.
Понад те, з прибуттям карагандинського етапу в Горлазі почастішали випадки відплати, яка чекала на особливо старанних виконавців безчинств. Приміром, помічник начальника БУРу Іван Горожанкін насолоджувався, б'ючи в'язнів. Особливо насідав на "бандер". А десь за два тижні після знайомства з їхнім етапом його знайшли з відрубаною головою.
Колишній в'язень Степан Проць згадує: "Старший нарядчик, вгодований чекістами, каже: "Бандери", вам тут могила. Але через півтора місяця він сам її знайшов у цьому таборі".
Майже перемога
"З української точки зору, всі ті опори були продовженням визвольної боротьби"
Степан Семенюк
Винних у випадках страт активістів та інших живодерів знайти було неможливо. Дедалі менше охочих було ставати так званими молотобійцями, і згодом молотобійки взагалі скасували! Карагандинський етап виявився адміністрації не по зубах. Її впевненість у власних силах підірвала й смерть Сталіна у березні 1953 року.

Політв'язні сприйняли цю звістку з надією на амністію. Та їхні сподівання, як з'ясувалося, були марними. Навпаки, у в'язнів почали стріляти без попередження. Ці показові розстріли відверто провокували арештантів на протидію, яка не примусила себе чекати.
Табірний цвинтар
З Довідки начальника тюремного Управління МВС СРСР полковника М. Кузнєцова:
"25 травня під час етапування ув'язнених 1-го табірного відділення до 5-го охорона застосувала зброю, внаслідок чого був убитий в'язень Шигайлов і поранений в'язень Дзюбук.
Того ж таки 25 травня під час етапування в'язнів 4-го табірного відділення до 5-го за непокору охорона застосувала зброю, внаслідок чого був убитий в'язень Сафронюк Еміль Петрович.
26 травня молодший сержант Дятлов безпідставно відкрив автоматну стрілянину по ув'язнених, які перебували в житловій зоні 5-го табірного відділення, поранивши 7 в'язнів - Климчика, Медвєдєва, Коржева, Надейка, Уварова, Юркевича і Кузнєцова.
Ці факти розлютили ув'язнених 4-го, 5-го табірних відділень, яких там було 7000 чоловік, останні відмовилися вийти на роботу, поводяться вкрай збуджено, відмовилися виконувати розпорядження адміністрації табору, висунули категоричні вимоги про приїзд московської комісії..."
27 травня 1953 року
В'язні масово відмовлялися виходити на роботу. До страйку приєдналися 1-ше табірне відділення, 3-тє каторжне відділення й 6-те жіноче.
В'язнів стали морити голодом. Вони встановлюють на одному з будинків, який зводили, плакат: "Нас убивають і морять голодом". Того самого дня їжу привезли. В'язні повернулися до бараків, але на роботу не виходили. Керівництво табору посилило зовнішню охорону, але до рішучих дій не вдавалося.
6 червня 1953 року прибула комісія з Москви, яку очолював начальник тюремного Управління МВС СРСР, особистий референт Берії, полковник М. Кузнєцов. Він вів перемовини з представниками всіх табірних відділень, окрім 3-го. Каторжани повноважень московської комісії не визнали.
Табірне весілля
У складі делегацій для переговорів з московськими гостями були представників всіх національностей табору. В'язні висунули низку вимог, зокрема, вимагали покарати адміністрацію Горлагу, скоротити робочий день, дозвіл на листування. Кузнєцов пообіцяв їх виконати, але за умови, що всі повернуться до роботи.
9 червня всі табірні відділення, крім 3-го, вийшли на роботу. Того ж дня Кузнєцов повідомив, що уряд розглянув вимоги в'язнів і постановив:
    1. Змінити керівництво Горлагу.
    2. Скоротити робочий день до 8 годин.
    3. Гарантувати вихідні.
    4. Дозволити листування і побачення.
    5. Зняти з бараків замки і ґрати, а з одягу ув'язнених - номерні знаки.
    6. Вивезти з Норильська всіх інвалідів.
До того ж Кузнєцов обіцяв, що згодом всі права засуджених будуть переглянуті.

Кульмінація протистояння

И черный флаг с кровавой полосой
Укажет путь нам в праведной борьбе!
Гімн Норильського повстання, слова Григора Климовича
Начебто перемога, проте ці поступки - лише прикриття. Начальника Управління табором, генерал-майора Семенова зняли з посади і призначили... заступником начальника Горлагу.
Старшого лейтенанта Ширяєва і старшину Бєйнера, яких в'язні звинувачували у багатьох вбивствах начебто відправили до тюрми. Щоправда, не як засуджених, а як начальника та його заступника сумнозвісної тюрми, яку називали "Ямою".
Тим часом 3-тє каторжне відділення продовжувало страйкувати. Їх не годували. "Каторжники" вирішили сповістити про це населення Норильська. В'язні виготовили листівки. Спеціаліст із типографської справи, Петро Миколайчук з Умані видовбав матриці для них у камені.
Листівка з таборів на Воркуті, подібна до норильських. Державний архів РФ. Фото: glavred.info
Проблему розповсюдження вирішили оригінально - за допомогою повітряних зміїв, один із яких нині експонується в музеї Норильська. Кожен змій переносив до 300 листівок, які прив'язувалися під змієм скручені в трубку і перев'язані ниткою. З-під нитки звисав запалений ґніт із вати. Коли змій піднімався, ґніт перегоряв і листівки розсипалися містом. Охорона стріляла в зміїв, намагаючись збити.
Ось тексти деяких листівок:
"Нас розстрілюють і морять голодом. Ми домагаємося виклику Урядової комісії. Ми просимо радянських громадян надати нам допомогу - повідомити уряду СРСР про знущання над в'язнями в Норильську.
Каторжники 3-го відділення"
"Солдати військ МВС!
Не допускайте пролиття братської крові. Хай живе мир, демократія і дружба народів.
Каторжники Горлагу"
Розпочинається новий наступ на в'язнів, який очолює, між іншим, саме московська комісія, посилена помічником генерального прокурора Вавіловим, який прибув зі столиці. Активістів відділень, які вийшли на роботу, виловлюють, і вони зникають. В'язні відновили боротьбу. Оголошено траур за тими, кого встигли забрати на розправу. На найвищих бараках з'явилися чорні прапори.
Протокол огляду місця події в Горлагу. Державний архів РФ. Фото: glavred.info
Виникла нова проблема - не всі в'язні хотіли продовжувати страйк. Із загостренням протистояння такі настрої посилювалися. Серед українців 4-ї зони внутрішню опозицію очолив Іван Кляченко-Божко, колишній комуніст, який на той час відсидів уже 21 рік.
Його аргументи були вагомими: "Вони перестріляють нас усіх і тоді вже переконаються, що повстання більше не буде! У Східному Берліні передавили танками німецьких робітників на очах у всієї Європи, а тут, на безлюдному Таймирі, вони посоромляться стріляти у власних політв'язнів?"
Проте страйк тривав. Адміністрація застосовувала різні методи тиску: відключала воду, замінила солдатів охорони, поширила чутку про арешт активістів протистояння, намагалася розколоти в'язнів. До бараків підкидали провокаційні листівки, в яких, наприклад, йшлося, що безчинства в Норильську організували українці, щоби відірвати від Росії радянське Заполяр'я і приєднати його до України.   
13 червня адміністрація починає форсувати події. Кузнєцов наказує в'язням покинути 1-шу зону. "Не бійтеся ватажків-провокаторів - бийте і ріжте їх", - кричав він у гучномовець. Розуміючи, що подальший супротив призведе до трагедії, керівник комітету повсталих Павло Френкель виводить в'язнів із зони.
28 червня 1400 в'язнів 5-го табірного відділення відмовляються покинути зону. По людях відкрито кулеметний вогонь. 11 людей убито, 14 - важко поранено (з них 12 померло).
В'язні 4-го відділення піднімають над своїми бараками чорний прапор із червоною смугою посередині на знак того, що пролилася кров. 4 липня Кузнєцов вимагає припинити страйк у 4-й зоні. Гарячі голови пропонують продовжувати опір. Але Євген Грицяк відмовився вести людей на смерть і вивів в'язнів із зони.
7 липня оточено 6-ту жіночу зону. Литовка Ірена Сметонене-Мартінкуте згадує: "Жінки створили живе кільце. Лікоть до ліктя 4 тис. стояли і скандували: "Стріляйте! Свобода або смерть!". Кільце було навколо викопаної заздалегідь ями. Протистояння тривало ніч - солдати не наважувалися нападати на жінок. Тоді адміністрація застосувала пожежні машини. Почали бити водою в обличчя і по ногах. Так здолали опір жінок.
Жінки-політв'язні на роботі в копальнях. Архів ЦДВР 

Ще майже місяць трималися "каторжники" 3-го відділення. Навколо нього стягнули війська. 4 серпня на територію зони на великій швидкості увірвалися чотири вантажівки. У кожного солдата автомат був прив'язаний паском до руки. На кабінах - кулемети. І без попередження почали стріляти в людей. Загинуло 57 чоловік, поранено - 98.
Так завершилося Норильське повстання, у якому загинуло близько 150 осіб. Їхні тіла були поховані під горою Шмідтіха. Але значно більше людей загинуло в Горлазі від непосильної праці та знущань адміністрації.  
ДОВІДКА
Гора Шмідтіха

Неподалік Норильська є гора імені Шмідта. Біля її підніжжя - величезне місце поховання норильських в'язнів. Слово "Шмідтіха" було синонімом смерті. "Піти під Шмідтіху" - значить померти.
Люди часто помирали, тож для того, щоб усіх їх закопати у вічній мерзлоті, необхідно було чимало робочої сили. Тому якось влітку екскаваторами було викопано 20 двадцятиметрових ям, куди впродовж багатьох років мали скидали трупи. Але 400 метрів ями заповнили трупами всього за два роки.
Стефанія Надорожняк-Коваль згадує: "Так було холодно. Кажемо до конвою: "Он везуть шпали на санях, дозвольте взяти одну, роздовбаємо кирками і розпалимо вогнище. Коли ті сани під'їжджають, а то везуть трупи з 4-ї зони під Шмідтіху. От де наша еліта, де наші президенти...".
Джерело: "Український Тиждень"
P.S.: Наслідки ГУЛАГівських повстань були значно більші, ніж можна собі уявити - хоч ця тема ще потребує ґрунтовніших досліджень.
Радянське керівництво усвідомило, що по-старому жити вже не вийде. Після десятиліть сталінського терору розпочалася хрущовська відлига з її світлими сподіваннями на прогрес, а потім - ситий брежнєвський застій, який виховав обивателів, котрі хотіли жити ще краще і зрештою розвалили СРСР.
Таким чином у минулому сторіччі українці разом з іншими народами доклалися до знищення двох найстрашніших режимів в історії людства. Чотири Українські фронти перемогли нацизм, а ув'язнені в Сибіру повстанці і політв'язні все ж таки вийшли переможцями у своїй нерівній війні проти репресивної машини Сталіна.

Україна та ЄС кажуть про прогрес у переговорах

Україна і ЄС заявляють про прогрес у переговорах про асоціацію і скасування віз. Про це заявили сьогодні журналістам комісар ЄС з питань розширення і європейської політики сусідства Штефан Філе та перший віце-прем’єр-міністр України Андрій Клюєв.

«Є прогрес у цих сферах», – сказав Філе. Водночас єврокомісар зазначив, що розвиток відносин з Україною залишається серед пріоритетів Європейського Союзу.

Український перший віце-прем’єр, у свою чергу, наголосив на низці поки не розв’язаних питань у рамках переговорів про створення зони вільної торгівлі, серед яких – питання скасування Україною експортних мит, а також питання співпраці в енергетиці і сфері послуг. «Сподіваюся, що знайдемо з цих питань компроміс», – сказав Андрій Клюєв.

Перший віце-прем’єр також звернув увагу на те, що Україна активно працює над реалізацією Плану дій із лібералізації візового режиму. «Тільки цього тижня у Верховній Раді було розглянуто 6 законопроектів, присвячених цій темі», – розповів Андрій Клюєв.

План дій з лібералізації візового режиму Україна отримала від ЄС у листопаді 2010 року.

Джерело новини: Радіо Свобода
Джерело фотографії: Погляд

Україна і Сербія підписали угоду про безвізові поїздки


Міністри закордонних справ України Костянтин ГРИЩЕНКО і Сербії Вук ЄРЕМИЧ підписали угоду про відмову від візових вимог для громадян обох країн.
Як передає кореспондент УНІАН, про це повідомив К.ГРИЩЕНКО на спільній прес-конференції з В.ЄРЕМИЧЕМ.
«Цей документ сприятиме збільшенню контактів, взаємних поїздок, Белград - це чудове місто, тому, я думаю, що буде багато бажаючих його відвідати», - сказав він.
Як повідомили УНІАН у Департаменті інформаційної політики МЗС України, Угода передбачає запровадження безвізового режиму для короткострокових поїздок громадян України та Сербії, що сприятиме інтенсифікації контактів в економічній, культурно-гуманітарній та інших сферах, а також зростанню кількості взаємних поїздок громадян із туристичною, діловою та приватною метою.
Окрім того, міністри закордонних справ України та Сербії обговорили широкий спектр питань двостороннього співробітництва у політичній, торговельно-економічній та гуманітарній сферах, взаємодії на міжнародній арені, а також відбувся обмін думками щодо актуальних проблем міжнародної політики.
З метою подальшої інтенсифікації українсько-сербського співробітництва сторонами домовлено опрацювати питання щодо проведення восени 2011 року офіційного візиту Президента Республіки Сербія Бориса ТАДИЧА в Україну.
***
Важливою складовою порядку денного зустрічі стало обговорення напрямів подальшого розвитку двостороннього торговельно-економічного співробітництва. Зокрема, було домовлено вжити додаткових заходів з метою проведення у поточному році українсько-сербських бізнес-форумів та забезпечення належного виконання сторонами домовленостей, досягнутих у ході третього засідання Міжурядової комісії з питань торгово-економічного та науково-технічного співробітництва (25-26 листопада 2010 року, м. Белград).
Домовлено також приділити особливу увагу подальшому розширенню договірно-правової бази двосторонніх відносин, передусім у торговельно-економічній сфері.
Сторони предметно обговорили проблематику європейської інтеграції України та Республіки Сербія. У ході переговорів було констатовано спільність стратегічних курсів України та Сербії на європейську інтеграцію, наголошувалося на необхідності тісної взаємодії та обміну досвідом на цьому шляху. Україна та Сербія і надалі розвиватимуть співробітництво в рамках ООН, Ради Європи, ОБСЄ та інших міжнародних організаціях.
У контексті регіональної проблематики обговорено сучасну ситуацію на Балканах та внесок України, як активного контрибутора міжнародної безпеки в цьому регіоні.


Джерело новини: УНІАН