четвер, 29 вересня 2011 р.

Дерев'яні скарби України під загрозою знищення. Фото

Ірина Пустиннікова, редактор порталу "Замки та храми України" спеціально для УП.Життя 
 
Церква у Дрогобичі
 
Знову ЗМІ сполошилися - проект подачі дерев'яних церков карпатського прикордоння, спільний для України і Польщі, до Списку світової спадщини ЮНЕСКО практично готовий.
Залишилося чекати, чи візьмуть вісім українських храмів (чотири з Львівщини, по два - з Прикарпаття і гуцульської частини Закарпаття) до престижного переліку головних туристичних смаколиків світу.
В даному питанні ключове слово - "дерев'яні". З Карпатами ж воно як - гори і ліси, гори і ліси. Це на Поділля чи менш хвилясту Галичину ледь не за графіком накочувались то турки, то татари - доводилося ощерюватися на ворогів замками та фортецями, спочатку земляно-дерев'яними, пізніше переважно мурованими.
В горах замки теж були, та залишилося від них небагато: Пнів, Надвірна, Галич, Рожнятів з Перегінським - ледь не весь список. (Закарпаття побагатше буде, але поки мова не про нього). Тому головний архітектурний скарб Карпат - церкви. Скромні-прескромні хатні церкви - на Буковині. Приземкуваті, часто хрестові у плані - гуцульські. Всі в рюшах опасань і заломів - бойківські.
Куди в горах, де багато опадів, без захисту від води з неба? От і рятувалися - закарпатці височенними гострими шпилями (там снігу не втриматися), бойки по цей бік Карпат - багаторівневими опасаннями (на цих похилих штуковинах снігу і воді теж довго не лежати).
Тут інженерні рішення і вигадувати не треба було - Природа вже все придумала і на смереках апробувала. Ергономічно, дешево і розумно - це наш, власний внесок в скарбничку світової архітектури.
Теплі, камерні, невеликі - дерев'яні церкви Карпат були головними сільськими архітектурними домінантами, дуже людяними за своїм виглядом, дуже природними. Були.
Бо переважна більшість церков, які все ще вважаються десь на Львівщині чи Івано-Франківщині дерев'яними, насправді давно перетворилася на набір бляшанок, подекуди з чеканкою.
Молитися до алюмінієвих святинь приходять не роботи - що за дисонанс. І почалося ж не вчора: ґонт почав поступатися яскравому металу ще в міжвоєнний період. Селянам здавалося, що так храм виглядає багатше. А для багатьох "багатше" і є "естетичніше". Те, що деревина в металевих обладунках швидше гниє, запріла церква в такому одязі довго не простоїть - тоді ще про це не думали.
В радянський час за храмами, які мали статус пам'яток архітектури, сяк-так слідкували, знущатися з деревини не давали. Металева пошесть відступила на якийсь час - щоб взяти реванш вже у наші дні.
До бляхи додалася вагонка, цемент, ондулін - світ сучасних будівельних матеріалів такий різноманітний. Нашестя, що охопило Львівщину, Тернопільщину, Буковину, Франківщину, перекинулося й на Закарпаття, хоча там його масштаби все ще менші.
Та навіщо багато слів - спробуємо пояснити фотографіями.

Частина перша: народні промисли

Об'єкт 1: Нижній Вербіж Коломийського району. Домашнє завдання: спробуйте пояснити естету-іноземцю, чому дерев'яна церква виглядає от так. Унікальний п'ятиверхий гуцульський храм Різдва Богородиці (1788-1808), весь в сяючій блясі, номінований до списку Всесвітньої
спадщини ЮНЕСКО.

Дерев'яна церква, Вербіж   

Святиня вже два десятиліття пріє під чеканкою. Народ в селі возвеличує і прославляє земляка-мецената, котрий гуцульське диво на власні кошти таки оббив бляхою. Селянам видаються дивакуватими і недоречними якісь вимоги комісій і до церкви, і до брам (Ну що їм до брам, тим комісіям?
Брама в Нижньому Вербіжі теж чеканна, всі сусіди обзаздрились). А є ж ще й добудова у вигляді сільської веранди, дикі пластикові квіти над дверима, навіть нижній ярус зрубу - і той пофарбували в колір какашки. Дзвіниця теж в блясі. Теж з чеканкою.
Ще один нечастий випадок п'ятиверхого храму маємо в карпатському Дихтинці на Путильщині. В сусідній Усть-Путилі три верхи, але біда та сама. Знову бляха - за компанію з фарбою.

Храм у Дихтинці 

Об'єкт 2: Цурень Новоселицького району,Чернівецька область.
Якщо ви наївна, романтична особа, яка любить пам'ятники архітектури і вірить в те, що народ - розумний і мудрий, краще в Цурень не їдьте. Нічого доброго для себе ви там не знайдете.
Румуни (а в Цурені проживає чимало етнічних румунів) славляться у світі як гарні будівничі, але в випадку Цуреня це не пішло на користь. Ще в радянські часи скромну і неймовірно архаїчну церкву хатнього типу апостолів Михайла і Гавриїла (1820) вкрили... штукатуркою.
Побачити, що це справді дерев'яна тридільна споруда, стало неможливо. Та лишався високий ґонтовий дах з хрестами.

 Церква хатнього типу апостолів Михайла і Гавриїла, Цурень  

Останнім часом і це свідоцтво давності храму щезло: дах вкритий палаючою на сонці бляхою, верхи-барабани збільшили і вкрили чеканкою, до мініатюрною церкви прибудували великий мурований тамбур, набагато вищий за стареньку.
Автентичності годі й шукати - хоча над дверима все ще видно табличку, яка сповіщає: "Пам'ятка архітектури. Охороняється державою". На жаль, досить ілюзорна опіка не захистила церкву від людей, які щиро і наївно робили "як краще та гарніше".

Об'єкт 3. Барвінків Верховинського району Івано-Франківщини.
Місцева Миколаївська церква (1867) традиційна як християнство - і яскрава як уявлення гуцулів про життя, красу і красиве життя. Бляхи виявилося мало - храм пофарбували в жовтий і зелений кольори.

 Миколаївська церква, Барвінків 

Всередині все заквітчано рушниками, килимками і пластиковими квітами. Ікони оточені флюорисцентними новорічними гірляндами.
Миколаївська церква всередині 

На фотографіях 1980-х років - зовсім інший храм. Тоді церква була скромною красунею, з симпатичним піддашшям. Зараз нагадує велетенський семафор в друшляку.

Об'єкт 4: Лукавці Вижницького району Чернівецької області. Церква св. Параскеви (1898): тут жахливо все: і викрашений в рожевий колір зруб нижнього ярусу, і взяті в бляху верхи, і помальована на синє бляха, і "позолочені" вершечки маківок.

Церква св. Параскеви, Лукавці 

Об'єкт 5: Мишин Коломийського району Івано-Франківщини.
Давню пораду "золото із сріблом разом не носити" в селі не знають - і церква сяє аж двома видами бляхи: срібним і золотим.

  Церква, Мишин Коломийського району

Об'єкт 6: Тораки Путильського району Чернівецької області.
Церква Івана Хрестителя (1877) відлякує золотою, срібною, синьою бляхою, білою вагонкою і іншими дивними речами всіх, хто їде в Путилу з вижницького боку (себто всіх, хто не ведмідь і не румунський шпигун-самоучка).

Церква Івана Хрестителя, Тораки

А позолочена арка брами! А яскраво-синій дах каплички! Інтернет послужливо підказує, що колись Тораки славились вишивкарством і килимарством.
Об'єкт 7: Вихватнівці Кам'янець-Поділсьького району Хмельницької області.
Броньована Покровська церква (1842) зведена на місці дерев'яної ж - але, певно, не броньованої - попередниці. Та згоріла в 1839 р. - і громада зібрала гроші на нову. Зібраних коштів, певно, було недостатньо - бо вдалося лише купити стару церкву з Миньковців. Про дерево зараз не нагадує взагалі нічого.

Броньована Покровська церква, Вихватнівці  

Повністю загорнені в бляху церкви в Марківцях, Черганівці, Шепарівцях, Шешорах чи Добротові на Івано-Франківщині, Копичинцях на Тернопільщині, Старій Жадаві на Буковині - прикладів таких легіон.
Об'єкт 8: Велика Лінина Старосамбірського району Львівської області.
Церква Зіслання св. Духа (1907) оббита сайдингом, верхи в блясі. Близькість польського кордону з його розкрекламованим "Шляхом дерев'яної архітектури" не допомогла.

 Церква Зіслання св. Духа, Велика Лінина

Схожий випадок? Наприклад, в Торгановичах на Львівщині.
Об'єкт 9: Стужиця Великоберезнянського району Закарпаття.
Церква у Стужиці Великоберезнянського району

Цього монстра з вагонки могли б пізнати тисячі нелегальних мігрантів зі Сходу, що прямують під виглядом мішків, коробок і чого там ще через прикордонну Стужицю в Словаччину.
Та хто їм дозволить у прикордонній зоні хоча б на мить глянути за вікно машини? І добре, що не бачать: бо ця церква задумувалась у 1893 році, як дерев'яна.
Об'єкт 10: Мохнате Турківського району Львівщини.

Церква Собору Пр. Богородиці, Мохнате

В Мохнатому просто зобов'язані жити товсті смішні коти і тучні овечі отари. А ще там є умовно-дерев'яна церква Собору Пр. Богородиці (1902), зведена відомим українським архітектором В.Нагірним.
Дуже гармонійна зовні церквиця в галицькому стилі, кругленькі шоломовидні дашки, піддашшя по периметру - але ж бляха, але ж фарба!
Об'єкт 11: Волиця Гусятинського району Тернопільщини.
Реєстр національного надбання обіцяє в цьому крихітному селі древню дерев'яну Аннозачатьєвську церкву хатнього типу з дзвіницею, теж з дерева. Реєстр оперує фантастично-привабливими цифрами: XVI i XVII ст. Реєстр помиляється.
Церква в селі правда є, правда хатнього типу і правда з дерев'яною дзвіницею. Церква правда-преправда накрита високим ґонтовим дахом - як і слід церквам хатнього типу. Але. Церква мурована.

Аннозачатьєвська церква хатнього типу  

Ситуацію прояснив священик сусіднього з Волицею села. Він розповів, що ще в 1990-х храм почав сильно руйнуватися. Протікав дах. Селяни хотіли замінити ґонт на шифер. В ті часи ще сяк-так за пам'ятками архітектури слідкували, тож довелося просити дозволу в обласному управлінні архітектури.
Там, зрозуміло, дозволу не дали, ще й вилаяли за таку ініціативу - і пообіцяли гроші на нормальну реставрацію. Селяни почекали-почекали - а потім взяли - і обмурували дерев'яну церкву. Парадоксально, але дах, який й спричинив занепад пам'ятки, таки лишився ґонтовим.
Об'єкт 12: Кошилівці Заліщанського району Тернопільщини.
Церква ще з XVI ст. пам'ятка архітектури, повністю обмурована. Як і дзвіниця. Чудовий зразок подільської оборонно-сакральної архітектури Середньовіччя зараз нагадує яскраво-синю каструлю. Подібна ганебна прикрість сталася і з церквою в Крогульці на Гусятинщині (а в храмі правив батько Богдана Лепкого).
Церква у Кошилівцях, веранда 

Подібні приклади - не найбільш яскраві, а найбільш типові. Кількість скапарених святинь обчислюється сотнями.
Частина друга: архітектурні сироти
На щастя, бляшана пошесть охопила храми ще не стовідсотково. Трапляються часом святині, позбавлені бляхи і вагонки. Правда, практично всі вони разом з тим позбавлені й господарів: стоять покинутими, валяться, помирають.
Об'єкт 13: Дернів Кам'янко-Бузького району Львівщини.
Головна цікавинка села - не незвичний приземкуватий костел, а церква з - увага! -1666 року. Компактна і позбавлена прибудов, невелика, справжня, поставлена у мальовничому місці над потічком Кам'янкою.

Микитинська церква, Дернів 

Закинута пам'ятка знаходиться на території не менш закинутого дитячого садка. Навколо храму каруселі, дерев'яні скульптурки і експресивний Івасик-Телесик верхи на лебедях. В самому садку давно вже плебанія, новий - рожевий і величезний - храм - стоїть через дорогу, а Микитинська церква... Ну а що? Вона маленька, стара, в неї протікає дах. Згодиться для складу дитсадівських шафок, не більше.
Покинути напризволяще таку бабусю - сором для країни. Те, що церква дожила до наших часів, пов'язано з тим, що в радянські часи вона працювала хай і не за фахом, але на користь громаді: тут був музей. Зараз... Зараз немає в храму покровителів (кажуть, до Другої світової греко-католицьким храмом опікувались поляки-власники села, родина Вислоцьких).
Церкву ремонтували в 1977 р. на гроші, зібрані на марки Товариства охорони пам'яток (люди під тридцять і старші мають ті марки пам'ятати - їх розповсюджували в школах і на заводах).
Перекрили ґонтом - тоді до реставрацій ставилися серйозно. Але не зовсім: ґонт був не колотий, а рублений. От і зогнив за двадцять з лишком років.
Чотиритомник "Пам'ятки містобудування та архітектури УРСР" сухо повідомляє, що храм споруджено з соснових брусів, а широке піддашшя підкреслює горизонтальне членування пам'ятки. Лише останнє речення писав, здається, не робот: "Пам'ятка належить до числа досконалих споруд народної архітектури галицької школи".
Україні не потрібні досконалі пам'ятки - інакше дернівська церква була б в іншому стані і статусі. А так... Тризну по ній відправлять лебеді з Івасиком. Більше нікому.
Об'єкт 14: Розлуч Турківського району Львівщини
Костел св. Франциска Борджія, лаконічно-витончений і неоготичний, парафіян не бачив вже давно. Храм, який шваби-колоністи звели в 1914 р. (за іншими даними, в 1901-1902 рр.), виглядає старшим за свій вік. На початку ХХ століття він входив до Турківського парафіяльного округу, найбільшого на Галичині: три десятки сіл, понад 3 000 віруючих.
Отець Ігнатій Кулаковський був ініціатором зведення костелу у Розлучі, Нижній Яблунці (1911), Соколиках (1912), Яворі (1913), Ясениці Замковій (1914). Всі вони, крім костелу у Розлучі, не збереглися.

Костел св. Франциска Борджія, Розлуч 

В радянський час храм конфіскував під свої потреби колгосп. Збереглися і простенькі розписи, і рештки вівтаря, і дерев'яні сповідальня та амвон. А ще чудова стеля. З 1994 року костел марно намагаються зробити діючим, та все щось ніяк. Бойки до чужої їм культури ставляться недбало.
А костел тим часом гине - і не докричиться через гору Розлуч і Сянський хребет до католиків-поляків, які і раді б врятувати, та хто їм дасть...
Об'єкт 15: Дрогобич Львівської області
В Дрогобичі відразу ТРИ дерев'яні церкви, дві з яких дуже цінні. Одна з них - святого Юра (XV-XVI ст.) - ще один номінант від України до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. 13-14 жовтня 2009 р. дах храму було пошкоджено снігопадом.
Під загрозою опинилися унікальні стінописи та іконостас. В 2010 р. було проведено ремонт даху, та допомогло мало: церква продовжувала підмокати.

Церква святого Юра, Дрогобич 

Влітку 2011 р. біля споруди почалося незаконне будівництво, яке поставило під питання номінацію церкви до списку.
Нарешті, 26 серпня 2011 р. кошти на ремонт протікаючого даху церкви пообіцяв виділити міністр культури України М. Кулиняк.
Сподіваємося, врятують...

Об'єкт 16: Язлівчик Бродівського району Львівщини.
Чудовий приклад дерев'яного модерну - костел з 1934 р. Колись на Західній Україні було чимало дерев'яних братів язлівчицького костелу - зараз лишилося з дюжину на всю Львівщину.
Є кілька скромних костелів з дерева на Буковині, Тернопільщині чи Прикарпатті, є костел у Ковелі. Майже все. Цілий пласт архітектурної спадщини йде у небуття, повільно занурюючись у холодні води людської байдужості і безпам'ятства.

Костел, Язлівчик 

В 2004 р. директор Бродівського краєзнавчого музею Василь Стрільчук був тут разом з поважними гостями з "Шевченківського гаю" (відомого львівського скансену) та головою сільради. Візит мав стати доленосним: вирішувалося, чи відправиться храм в найкращий для дерев'яних споруд притулок для стареньких: в львівський скансен.
Ключів від дверей не знайшлося, тому прийшлося різати замок. Всередині ледь трималися колони різьбленого дерев'яного вівтаря (1936). Вердикт був надто суворим: не для Шевченківського Гаю. І вік не досить поважним (треба принаймні XVIII століття), і стан, і стиль...
План Б - передача святині католикам Бродів, котрі на той час вже довгенько споруджали собі костел, - теж не спрацював. Костел повільно, але невпинно гинув. Ситуація покращилась влітку 2009 року, коли завдяки зусиллям київської дослідниці дерев'яної архітектури Олени Крушинської концерн "Акзо Нобель Декор Україна" взявся допомогти з реставрацією храму.
В грудні 2009 року костел було законсервовано, частково вкрито руберойдом. Консерваційні роботи проведені силами ТзОВ "Терра Сицелія". На жаль, далі роботи заглухли. Але й проведений ремонт дозволить костелу протриматись ще якийсь час.
Об'єкт 17: Ільник Турківського району Львівщини.
Потемнілий, гармонійний, стрункий костелик заклали в 1932 р. - а в 1933 р., в листопаді, святиню вже й збудували. Освятили споруду з височенною сигнатуркою 16 липня 1934 р. під титулом Матері Божої Скорботної.

 
Довго за призначенням будівля не використовувалась: війна. Зараз тут пустка, а замість вівтарю якийсь мотлох, що рипить під ногами прогнилими дошками. Костел поки стоїть - буквально в тіні мурованого гігантського храму УГКЦ (1997). Скільки ще стоятиме - ніхто не знає.
Так а висновки які? Що ж робити? З висновками важко. Високочоло естетствувати і погрожувати селянам пальчиком - найпростіше. Храми без господарів врятують лише меценати, та тільки меценатство в далеких селах, подалі від електорату, мало кого зацікавить. Діючі ж храми, понівечені бляхою та вагонкою, можуть врятувати самі сільські громади.
Для цього потрібна воля людей і просвітницька робота - в першу чергу серед священиків. Хоча б один судовий процес проти таких от горе-декораторів міг би сильно вплинути на ситуацію, та про це в державі, яка лише мріє стати правовою, можна лише мріяти.

Говорящі голови моєї Батьківщини

Найбільша приватна колекція раритетних книг потрапила до Книги рекордів

Найбільшу приватну колекцію раритетних книг зафіксував Національний реєстр рекордів. У зібранні - понад чотири з половиною тисяч видань, надрукованих до 1917 року. Серед них - «Апостол» Івана Федорова та «Острозька біблія». Загалом у колекції — більше 10 тисяч книг.
«Ось це — збірка поезій „Русалка Дністрова“. Це перша книга, яку видали українською мовою. З'явилася на світ вона  у Будапешті ще 1837 році. До нашого часу таких книг лишилося близько сотні».

По сусідству з україномовною «Русалкою» стародруки Івана Федорова, «Арифметика» Магницького та ще тисячі інших раритетів. Збирав їх колекціонер 5 років. Найстаріше видання — «Історія монастирів» датується першою половиною XVI століття. Рекордсмен не зізнається — де і за скільки купував першодруки. Утім, порадив перлини літератури шукати у смітті.
Олександр Прогнімак, рекодсмен: "На Нижнем Вале есть букинистический магазин и в отходах я купил за 100 гривен книгу которая стоит несколько тисяч доларов. Это Чернихов «Конструктивы в архитектуре».

Загалом у домашній бібліотеці колекціонера — дореволюційних — чотири з половиною тисячі видань. Це український рекорд. Щоби його зафіксувати 4 фахівців працювали 5 годин. Утім, щоби колекція стала світовим рекордом, доведеться докласти чимало зусиль.
Віталій Зорін, експерт національного реєєстру рекордів: «В книге рекордов Гинесса нет исторических книжных колекций. Там есть несколько номинаций в плане кулинарная книга, спортивная книга. Работа над тем что бы подать эту колекцию на мировой рекорд займет очень много времени и будет кропотливой. Каждую книгу нужно будет описать, сфотографировать, полностью провести каталогизацию этого дела и в каком то виде, надеюсь в електронном, отправить в Лондон».

Кілька десятків унікальних видань охочі зможуть побачити у приватному музеї старовинної книги. Вони — переконані відвідувачі — надихають читати та вивчати історію.
Ігор, відвідувач: «Чувствуеш саму историю в руках. Можно читать историю, можно ее изучать, а тут её держишь в руках как какую-то живу книгу, а не просто какую-то мертвую обложку».

Поповнювати збірку раритетів колекціонер планує і надалі. У мріях — зібрати усі стародруки Івана Федорова.

Джерело: Рідна Країна

середа, 28 вересня 2011 р.

Чарлі Сакума




28 вересня: це цікаво знати



Аліна Астахова, «Рідна країна»





«Без будь-кого з нас Батьківщина може обійтися, але будь-хто з нас без Батьківщини – ніщо»
Василь Сухомлинський
28 вересня за григоріанським календарем 271 день року. До кінця року залишається 94 днів.
В останні дні вересня перше бабине літо вже прощається з нами. Світловий день коротшає, ночі стають довшими і холоднішими.
28 вересня за дохристиянським календарем — Свято пасічників. Цього дня заносили вулики з вулиці у хліви.

Пізніше 28 вересня почали вшановувати Микиту-гусятника, бо з цього часу вже починали різати домашніх гусей. Одного з них без голови обов’язково кидали у водойму, задобрюючи тим самим водяника, голову ж приносили додому, для хатнього.

За церковним календарем 28 вересня православна церква відзначає Післясвято Воздвиження Хреста Господнього та згадує великомученика Микиту, святого Акакія, мученика Порфирія.
Дрібка духовних порад цього дня

Ми багаті не тим, що маємо, а тим, що віддаємо. Якщо ви хочете служити Богу – служіть своєму ближньому, навіть тому, який бажає вам зла. Не бажайте того, що вам не належить.

Іменинниками 28 вересня є:
Акакій, Богдан, Максим, Микита, Порфирій, Стефан, Федот та Філофея.

Ім'я Богдан має старослов'янське коріння і означає даний Богом. Зазвичай буває пізньою дитиною у батьків. Маленькі Богдани хворобливі, боязкі і трохи ліниві. Дорослі Богдани – спокійні і знаючі собі ціну чоловіки. У сімейному житті вимагають лідерства. Дружину обирають тиху і покірну. Однолюби. Вміють заробляти гроші, однак не люблять їх витрачати.

28 вересня народились:
1918 – Василь Сухомлинський, український педагог, публіцист, письменник, поет.
Події 28 вересня:
1651 — між Богданом Хмельницьким і поляками укладений Білоцерківський мир
1939 — підписано договір між СРСР та Німеччиною, за яким ліквідували Польщу.
Чи знаєте ви, що:

Найпопулярніша книга Василя Сухомлинського «Серце віддаю дітям», що вийшла 25 мовами і витримала майже 50 видань, вперше побачила світ у 1968 році в Німеччині. У себе вдома Сухомлинський не міг її опублікувати. Рукопис кочував з одного видавництва в інше і отримував негативні рецензії.

Зокрема, зверталася увага на те, що автор однобічно (в основному, на матеріалі природи) вирішує питання морального і естетичного виховання школярів 1-4 класів, що у рукописі ніде не згадується слово „партія”, що дітям потрібно більш чітко розповідати про поняття класової боротьби і що собою являє сучасний імперіалізм.

Після того, як книга з’явилася у Німеччині і одразу ж стала популярною, Василя Олександровича викликали у партійні органи і він отримав партійну догану. Адже вихід книги першодруком за кордоном у ті часи був категорично заборонений. Вітчизняним видавцям було наказано у короткий термін видати книгу в Україні. І в 1969 році „Серце віддаю дітям” з’явилося у видавництві „Радянська школа”.

понеділок, 26 вересня 2011 р.

Пільгова дилема: уряд між кредиторами і ветеранами-афганцями

Ветерани-афганці продемонстрували недавно, що готові боротися до кінця...
Дмитро Шурхало, "Радіо Свобода"




Київ – Представники громадських організацій, що вимагають відновлення пільг, вийшли з переговорного процесу з урядом. Зараз вони ведуть переговори з парламентськими фракціями і не виключають, що знову вдадуться до протестних акцій. Представники Партії регіонів вважають, що в питанні пільг можна досягти компромісу. Між тим, на думку оглядачів, уряд опинився у дуже складній ситуації, адже відмова від скасування пільг ускладнить ситуацію на переговорах із МВФ.

Представники громадських організацій, які минулого тижня здійснили спробу штурму будівлі парламенту, протестуючи проти скасування пільг, не змогли порозумітися з віце-прем’єром Сергієм Тігіпком.

«Ми сказали Сергію Леонідовчиу, що виходимо з переговорів. Він сприйняв це нормально. Тому що сьогодні законопроект знаходиться уже у власності парламенту. А наша вимога, щоб він був не просто відкладений, а саме скасований», – повідомив Радіо Свобода керівник громадської організації «Ніхто, крім нас» Борис Новожилов.

Регіонали обіцяють компроміс

Борис Новожилов не виключає, що акції протесту проти скасування пільг буде поновлено, а також того, що влада вдасться до репресивних заходів проти учасників акції. Проте головна вимога організацій, що виступили проти скасування пільг, залишається незмінною, наголошує лідер «Ніхто, крім нас».

Між тим, проект держбюджету на наступний рік, який парламент прийняв до розгляду, розробили з врахуванням того, що пільги вже буде скасовано. І хоча міністр фінансів Федір Ярошенко це заперечив, проте депутати, як опозиціонери і представники більшості – комуністи, підтверджують це.

Член парламентського комітету з питань соціальної політики та праці депутат-регіонал Олександр Стоян вважає, що як закон, так і проект бюджету можна доопрацювати так, внести зміни які влаштують усіх.

«Наприклад, закон набуде чинності не з наступного року, а пізніше. Це все можливо зробити при доопрацюванні до другого читання», – запевняє депутат-регіонал, додаючи, що зміни можна так само внести і в проект держбюджету.

Влада готується до оборони

Натомість, заступник голови парламентського комітету з питань фінансів депутат-комуніст Євген Царьков зазначає, що уряд опинився в дуже непростій ситуації, адже відмова від скасування пільг ускладнить позицію на переговорах з МВФ, від якого уряд сподівається отримати кредит у 15,5 мільярдів доларів. За словами Євгена Царькова, на збереження пільг у повному обсязі необхідно близько 70 мільярдів гривень.

«Микола Янович «зліпив» бюджет із дефіцитом у 2,5 %, як того хотів МВФ. Якщо зберегти пільги в теперішньому обсязі, то дефіцит бюджету збільшиться до 5-7%. Тому, якщо уряд піде на відновлення пільг, то МВФ не дасть цих 15,5 мільярдів. З іншого боку, і народ не можна отак нахабно послати. Образити пенсіонерів можна, але є інша категорія громадян, наприклад, ветерани-афганці, які можуть показати владі кулак», – каже депутат-комуніст.

Між тим, у Києві біля державних установ значно посилені заходи безпеки. Зокрема, біля парламенту та урядових будівель встановлено нові огорожі, біля яких чергують посилені міліцейські наряди.

Вацлав Гавел: "Верховенство права в Україні ігнорується"

субота, 24 вересня 2011 р.

Флешмоб «Пікнік на узбіччі»: позбавити «вулицю художників» від всього зайвого

Сидіти в місцях несанкціонованих для сидіння, співати в місцях несанкціонованих для співів, шуміти в місцях несанкціонованих для шуму і цим всім санкціонувати ренесанс узвозу як «нашого Монмартру».

В неділю 25-го о 12-00 на Андріївському узвозі відбудеться подія у жанрі відвоювання публічного простору. Організатор дійства пропонує перетворити сонну і ранкову недільну вулицю на осередок свята. Гул моторів – сховати за музикою, на місцях припаркованих джипів – розташувати дубові кресла, розкласти різнокольорові простирадла і книги. Сидіти в місцях несанкціонованих для сидіння, співати в місцях несанкціонованих для співів, шуміти в місцях несанкціонованих для шуму і цим всім санкціонувати ренесанс узвозу як «нашого Монмартру».
Ідея в тому, щоб відновити занедбаний статус узвозу, заново повірити в те, що це одне з найбільш душевних місць Києва, переконати в цьому себе та інших. Що потрібно для цього зробити? Втілити матіссівський принцип і позбавити «вулицю художників» від всього зайвого. Згуртуватися і домогтися заборони в'їзду на цю вулицю автомобілів, а також випередити амбіції будівельників щодо неї.

Змістом акції буде ігровий супротив агресивним спробам сучасників позбавляти Андріївський його особливого історичного сенсу. Тривалий час узвіз перебуває в стані перманентної реконструкції, котра, як відомо, часто існує симптомом побудови бізнесово-офісних центрів. Тому тема недільного зібрання – захист узвозу від потенційної зміни його обличчя через засилля новобудов та активність автотранспорту. Форма акції – флешмоб, а отже це напівтаємне зібрання, організація несподіванки, створення публічного сюрпризу.

Назва акції – «Пікнік на узбіччі». Натхненниця події Марія Лебедєва розповідає, що вигадала цей намір випадково гуляючи з подругою вздовж набережної та шукаючи місця, де можна було б перекусити на свіжому повітрі, в підсумку стомившись, вона просто сіла на асфальті посеред Рибацького острову.

А ще кажуть, в неділю буде тепло.

Джерело: Велика Ідея

неділя, 18 вересня 2011 р.

Одержимий «Овід» з херсонського степу

Сергій Степняк-Кравчинський Фото nnm.ru

Світлана Орел «Дзеркало тижня. Україна»

Улітку виповнилося 160 років з дня народження Сергія Степняка-Кравчинсь­кого. Це надзвичайно цікавий історичний і літературний персонаж, якого вважають прототипом головного героя знаменитого роману Етель Ліліан Войнич.
Степняк-Кравчинський — народоволець, публіцист, письменник, одержимий революціонер — народився у селі Новий Ста­родуб Херсонської губернії (нині Пет­рівсь­кого району Кіровоградської області).
Доля цього чоловіка дуже цікава і водночас суперечлива. Як у сина військового лікаря, його життєва дорога була визначена з дитинства — так само, як і культурна належність. Нащадок білоруса та українки міг мати більш-менш певне майбутнє тільки душею і тілом служачи Російській імперії. Тож навчався спершу в Орловській військовій гімнізії, потім у Петер­бурзському артилерійському військовому училищі. Після його закінчення двадцятирічний підпоручик їде до Хар­ківсь­кої резервної артилерійської бригади, де встигає здобути нетривалий досвід викладача у військовій школі. Та, очевидно, військова ка­р’єра не видається Крав­чинському (тоді він ще не мав псевдоніма — Степ­няк) цікавою, і він вирішує вчитися на агронома.
Але... не склалося — Сергій пішов по селах Тверської губернії: розповідав селянам про незавидність їхнього становища, закликав відбирати в поміщиків землю.
Люди слухали з недовірою, і невдовзі волосний старшина затримав народолюбця. Сергієві вдалося втекти. Тоді вперше він фактично перейшов на нелегальне становище.
Статки дозволяли йому подорожу­вати Європою, знайомитися зі світовою соціалістичною думкою. Там він зустрічається з російськими інакодумцями, зокрема із земляком Сергієм Подолинським.
Події 1875 року на Балканах застали Кравчинського в Женеві. Серце веде народовольця в лави повсталих слов’ян. Ідеї соціаль­ної справедливості настільки володіли ним, що й у Герцеговині він бачить насамперед ці мотиви. Захоплюючись тамтешнім народом, Сергій Михайлович радіє передусім то­му, що соціальна пропаганда матиме на тих теренах величезний успіх. Він ніби й не помічає національно-визвольного характеру повстання проти турецього гноблення.
Врешті Сергій опиняється в Італії, де в провінції Беневенто намагається посприяти анархістському повстанню. Повстання було придушене, а наш земляк опинився в італійській тюрмі. Його мали стратити, але врятувала амністія, оголошена новим королем Італії Умберто I. Саме в італійських газетах уперше з’явився псевдонім Степняк. До Петербурга він повертається вже помітною постаттю в народовольчому русі. Стає редактором газети «Земля і воля». А вже через кілька місяців після повернення здійснює вчинок, який у різні часи оцінювали по-різному: одні називали його героєм, інші — убивцею.
Серпневого дня на багатолюдній Ми­хай­лівській площі в Петербурзі до шефа по­ліції Миколи Мезенцева підійшов молодий темно-русявий чоловік і встромив йому в груди кинджал, після чого зник у натовпі.
Кравчинського оголошують державним злочинцем, найнебезпечнішим керівником революціонерів. Проте деякий час йому вдається нелегально жити в Росії, він навіть пише памфлет «Смерть за смерть», де пояснює мотиви свого вчинку.
Звісно, йому таки довелося емігрувати. Жив у Швейцарії, в Італії, пізніше в Лондо­ні. Був знайомий і спілкувався з багатьма тогочасними визначними інтелектуалами — Ф. Енгельсом, Г.Плехановим, Б.Шоу, І. Франком.
Вважається, що прототипом легендарного Овода з однойменного твору Етель Лі­ліан Войнич є саме Степняк-Кравчинський!
Мало того, відомий факт, що в помешканні Кравчинсь­ких Етель Ліліан Буль познайомилася зі своїм чоловіком — польсь­ким революціо­нером Михайлом Войни­чем. Сергій Михайлович навчав письменницю української мови, і вона в 1911 році переклала англійсь­кою шість поем Тараса Шевченка.
До речі, твори Шевченка Степняк-Крав­чинський розповсюджував і через заснований ним фонд вільної російської преси. Зрозуміло, що для фонду основною була література революційного змісту, зокрема й твори самого Степняка-Кравчинського — збірки нарисів «Підпільна Росія», «Російсь­кі грозові хмари», «Росія під владою царів», художні твори — «Життя нігіліста», «Андрій Кожухов», «Будиночок на Волзі». Цих творів могло бути набагато більше, якби не трагічний випадок — переходячи залізничну колію в Лондоні, 23 грудня 1895 року Степняк-Кравчинський потрапив під поїзд.
* * *
Відкриття музею Сергія Степняка-Кравчинського в його рідному селі Новий Стародуб ініціювала літературознавець Євгенія Таратута. Відкрили його в липні 1976 року. Як пише Григорій Гусейнов у своїй книжці «Незаймані сніги», на той час це була подія всеукраїнського масштабу, на яку навіть завітав Павло Загребельний. Євгенія Олександрівна свого часу спілкувалася з Войнич, а тому надала музею чимало цікавих експонатів, подарувала місцевій бібліотеці чимало книжок...
Із часом приміщення з колонами передали церкві, експонати — школі, де їх мало хто бачить. Шкода, що так сталося, адже долі таких людей — це частинки вітчизняної історії. Хоч би як оцінювали вчинки Сергія Кравчинського (про це, до речі, можна і треба говорити), але світогляд і душа його формувались у наших степах, тому й присутність його в українському духовному просторі має бути повнокровною…