субота, 29 червня 2013 р.

CoffeeTalk: розмова з Юрієм Андруховичем

Джерело: Inspired

CoffeeTalk: розмова з Юрієм Андруховичем

Розмови за кавою – це зазвичай саме ті розмови, які приносять нам відповіді на потрібні питання, та розмови, після яких вдається добре подумати над всім, що нас турбувало. Саме такі розмови – невимушені, але від цього не менш цікаві, ми будемо проводити з різними людьми, щоб дізнатися про те, що їх мотивує та надихає в цьому житті. Ми починаємо рубрику CoffeeTalk за підтримки однойменного блогу, і перший наш гість – Юрій
Андрухович
, відомий український письменник.

«Життя складалося так, що я багато мандрував, і для мене подорожі стали необхідністю»

Натхнення – це дуже сумнівне поняття, навіть застаріле окреслення того, що можна вважати творчою мобілізацією особистості. Натхнення трішки романтизує цей стан, тобто не такий вже він зовсім повітряний. Натхнення передбачає вищу силу (абсолют), що, так би мовити, вдихає щось у тебе та спроможне пробудити у тобі творчі стимули. Однак це дуже банальне розуміння творчих процесів. Нещодавно один із найшанованіших мною – Нік Кейв – підтвердив цю думку в своєму інтерв’ю. Він сказав: “Натхнення взагалі немає, не вірте ніколи в цю дурню. Є просто багато-пребагато праці над всім, що ти робиш.” Він радикальніше висловлюється, я все-таки вірю, що однією тільки працею не витиснеш, треба також мати дар. Це полягає у тому, що час від часу тебе навідує такий стан, коли ти ще нічого не робиш, але тобі вже дуже хочеться це робити. Радість полягає у тому, що ти не знаєш, коли цей момент може настати. Ще одна характеристика обдарування полягає в тому, що ти здатен це якомога частіше переживати, навіть у найнесподіваніших місцях.

Життя складалося так, що багато мандрував, і для мене подорожі стали необхідністю. Не уявляю собі навіть половини написаного чи створеного без тих поїздок, без зміни оточення і ландшафтів.

Загалом серед журналістів, які пишуть про культуру, прийнято нарікати на те, що люди дедалі менше читають книжок, що є також об’єктивним фактом та природнім процесом. І цього вже не зміниш. Все дійде до того, що такий процес сягне певної межі і залишиться тільки нікчемний відсоток, свого роду “золотий остаток”, тих людей, які життя свого без книжки не мислять.

Книжка не помре: вона просто стане надбанням дуже незначної кількості людей. Ми забудемо про те, що треба судити в категорії якихось чисел, ми будемо оцінювати виключно з категорії якості. Книжка дорожчатиме, повертатиметься до вихідних моментів своєї історії, коли ще не “книжка”, а “книга” була велетенською розкішшю, доступною тільки представникам найвищих класів, які, окрім полювань, ґвалтувань, воєн та лицарських турнірів, мали ще достатньо часу, який заповнювали читанням книжок, а багато хто й  їх написанням. Для прикладу, автор «Дон Кіхота» свої уявлення про світ побудував на лицарських романах, які виникли ще десь за триста-чотириста років до нього.

CoffeeTalk: розмова з Юрієм Андруховичем

Своєрідна загальна модель українства і всього українського – це в основній масі своїй страшенно ліниве й консервативне суспільство, яке нічого нового не хоче й нікуди не прагне,  і серед них також присутні якісь такі одиниці подвижників, що “воюють із вітряками”, як той Дон Кіхот.
І ці одиниці подвижників своїми діями перевершують подвижників інших, в яких все компенсується пасіонарністю маси, яка в нас є пасивною. Тому навіть традиційне націоналістичне привітання філософ радить розуміти по-іншому: “Слава Україні?”(ні) “Героям слава!”

Хтось це називає “комплексом відмінника”(про перфекціонізм), але я не хочу, бо й відмінником у школі не був. Але в тій справі, якою займаюся, належу до тих, хто хотів би досягнути якогось ідеалу, усвідомлюючи при тому, що вони неможливі.

Сучасна орієнтація усіх і кожного на поняття “успіх = багато грошей” – це якась універсальна тенденція. Насправді людство завжди в усіх формаціях суспільних по-справжньому цінувало матеріальний достаток. Хоч як би воно не вдавало відданості якимось високим ідеалам чи то релігійним чи іншим, але по суті справи, критерієм успіху в усі часи було таке: яке завелике стадо твоїх корів, скільки золота в твоєму палаці і тому подібне. Тому це не тенденція українців сьогодення, тут можна говорити про специфіку нашого часу, тільки в тому сенсі, що глобалізований світ наповнився грошима незаробленими, а абсолютно фіктивними. При чому ці грошові маси ще кілька поколінь тому нікому й приснитися не могли.

Люди оперують мільярдами євро чи доларів, тією масою грошей, яку собі й уявити важко, а справжня суть у тому, що це підробка, тобто гроші, які не є заробленими, бо реальним здобутком і реальним продуктом вони не покриті. Молоді українці, як і їхні ровесники у багатьох інших країнах, дуже швидко пристосувались до цієї цинічної погоні за віртуальними грошима. Тобто не володіння чесно заробленими, а такими, якими легко заволодіти, які є легким здобутком тільки тому, що за своєю суттю є фальшивкою, їх взагалі у природі немає.

Я все різко змінив лише в момент, коли вже дійсно вималювалась достатньо різка політична зміна в житті цієї країни. Тобто, якби стабільно й непорушно продовжував існувати совок, я б просидів життя в такому собі підпіллі: працюючи в друкарні на випуску газети, посилаючи всіх подалі і там собі щось пишучи, трішки у шухляду, а трішки для публікацій, ділився б цим з найближчими друзями і знайомими, але ніяких суспільних кроків не чинив. Хіба мене б затягнули в якусь підпільну організацію, проте, дуже сумніваюсь, так як не було на той час таких.

Натомість під час усієї цієї перебудови почалися такі зміни, які в кожному з нас, хто почувався якось творчо, спровокували якісь рухи. Так само і я у 1989 році вирішив, що досить, вистачить уже цієї друкарні, пора було йти на волю. Усе, що відбулось зі мною в подальшому, тільки підтверджує ту думку, що я був правий. Це було таке звільнення в плані моєї особистої незалежності, в сенсі від якогось конкретного начальника, роботодавця, звільнення від виконання чиїхось розпоряджень.

Як правило, не даю собі більше жодної спроби, окрім тієї, що була першою. Однак тут все залежить від мети, бо є така, заради якої варто, перечекавши певний період, спробувати знову. Я все-таки зосереджусь на прикладах творчих: у моїй практиці був вже випадок, коли писав роман з першої спроби і за один раз, тобто більше нічим іншим не займаючись, відкладаючи усі інші тексти, я від першої і до останньої сторінки мав це виписати одразу. Але цей принцип було зламано вже десь на початку 90-тих, коли писав “Дванадцять обручів”. Я писав їх з перервами, змінював місця проживання (почав у США, продовжив в Німеччині, а закінчував в Україні), процес розтягнувся на рік чи навіть довше, і вирішив, що даремно вигадую собі якісь такі принципи, щоб написати все за один раз, можна й гнучко до цього всього поставитись.

Якщо щось не йде так, як хотілося б, то нічого страшного. Треба відійти вбік, зайнятись чимось іншим: відвідати якийсь спектакль чи фільм, походити чи навіть поїхати кудись. Тобто найкраще правило – це не створювати собі жодних правил.

CoffeeTalk: розмова з Юрієм Андруховичем

Є такий час, про який ми любимо казати: “Це мій день або це був не мій день.” І це справді підтверджується.
На рівні такому нашому, щоденному, побутовому, ми з цим стикаємося, коли з самого ранку щось трапляється і такою хвилею успіху чи невдач продовжується. Але, якщо говорити про критерії успішності, то тут знадобиться якась загальна формула. Успішний письменник, мабуть, той, хто найбільше книжок продав і найбільше на цьому заробив. Якщо так міркувати, то в нашій країні є декілька таких, але вони, насправді, далеко не найуспішніші. Є письменники з якимись фантастичними накладами, і яких, як виявляється, українці масово читають. Але чи це справжня успішність?

Вдалий день розпочинається з такого твердого розуміння того, що сьогодні хочу зробити, чого досягнути. І якщо це пов’язано з написанням тексту, то я не сяду і не розпочну, якщо цього дня маю вже заплановані справи, якусь зустріч на конкретну годину чи маю відповісти на декілька листів. Спочатку робитиму якісь дрібні справи.

Моє завдання як письменника у тому, щоб писати якісно, писати добре. Це, можливо, дуже загально, але маю своє власне відчуття того, яка то є добра література і в чому вона полягає. Всі інші завдання є похідними, тобто, якщо є такий темперамент, якийсь громадянський чи соціальний, може політичний, то чому ні? Але прошу не мати за зле того тим письменникам, що є соціально-пасивними. Це насправді їх внутрішня справа, бо головну свою роль вони виконують тим, що створюють нові тексти, тим самим продовжуючи життя мови.

Без мови ми нічого не варті, втрачаємо взагалі будь-які ознаки своєї ідентичності.
Тому роль письменника – у продовженні життя мови, тому що вона має здатність до зменшування, тобто редукції, і це, зазвичай, залишається недооціненим, бо люди самі по собі є неуважними до мови, вони готові її розтратити і змарнувати. Вони не оцінюють цієї місії письменника, а чекають від нього того, що насправді є тільки похідним.

Колонки – це теж такий своєрідний жанр, публіцистика. Насправді все в них крутиться навколо того: чи подобається мені тут щось, чи навпаки.
Якась така критика повсякденного нашого існування.
У себе в комп’ютері маю такі записи кілька десятків годин спілкування з “Мертвими півнями”, бо навіть збирався написати їхню документальну біографію. І я з кожним із них, з актуальними учасниками гурту на той час і не тільки, з людьми їхнього оточення, провів такі бесіди. Мені було цікаво зіставити це зі своїми власними враженнями, бо ми особисто знаємося ще з 1991 року. Наше знайомство відбулося на другій “Червоній руті”, де вони отримали першу відзнаку в категорії авторської пісні. Вони на той час не були ще електрофіковані, їхня стилістика була такою м’якою (бардівською). Там, звісно, хітом стали “Ми помрем не в Парижі” на слова Наталки Білоцерківець, але серед інших вони там виконували “Дидактичну виставу в Театрі Богуславського” на мої слова. Для мене, як для поета, це було такою радісною новиною, що ось є такий гурт молодих музикантів, який моїм текстам дав новий шанс.

Ми з тих пір товаришуємо, а хлопці з часом все більше брали моїх текстів і компонували до них свою музику. Досить специфічна це справа була в тому сенсі, що мені не завжди подобалося те, що в них виходить. Тому що я ж мав свої уявлення про те, яку я музику люблю, і часто мої враження були такими, що вони десь надто спростили, що певні слова зовсім в іншому ключі собі чув. Але, з іншого боку, ніколи не намагався їм цього виказувати, бо передовсім завжди цінував і продовжую цінувати нашу дружбу. Мені прикро, що вони припинили існування на якомусь своєму піднесенні, коли знайшли своє звучання і настільки виріс виконавський рівень. Окрім того вони встигли на той час завоювати прихильність якогось зовсім юного покоління, бо людям, що ходили на їх перші концерти, зараз вже десь біля сорока років.

У нас колись на початку 90-тих на одному з місцевих телеканалів була телепередача “Л12″, малась на увазі вулиця Липова (зараз вулиця Шевченка). В них була рубрика “Вище голову”, тобто блукаючи Івано-Франківськом слід не забувати, що страшенно багато речей можна побачити, просто піднявши голову, бо вони знаходяться на висоті десь третього поверху цієї старої забудови.

Наше місто має у собі своєрідний ансамбль, тобто кожен може знайти у ньому такі деталі, які варто відчути та пережити. Я можу орієнтувати гостей на історичну частину міста, тобто десь починаючи від цього “ядра”, нашої фортеці “Бастіону”, далі площа Шептицького, де й найстаріша кам’яна споруда міста – сьогодні приміщення Художнього музею, далі усі інші площі та парки. Я б з радістю прорекламував свою рідну вулицю ім. Т.Г. Шевченка, але зараз туди якщо й ходити, то в пошуках якогось такого декадентського настрою: “Все на світі руйнується й гине,” – бо так десь вона й виглядає зараз.

Як один із “БУ-БА-БУ” побажаю усім: якомога більше самоіронії, такої здатності на все дивитися з дещо примруженим оком, не варто надзвичайно серйозно переживати все, адже відомо, що найбільші дурниці проголошуються якраз із страшенно серйозним виглядом. Кохати і кохатися. Ну і знаходити в собі цю радість від творення чогось нового і не обов’язкового, щоб це був текст чи красива фотографія, словом, щось своє.

Опубліковано в «Галицькому кореспонденті» від 20.06.2013

Розмовляв – Тарас Малий (@TssMals)
Фото – Анастасія Філатова

неділя, 23 червня 2013 р.

Цікава мапа-схема з початку 1939 року під назвою "Наступна війна почнеться в Україні".

Джерело:


 

Підтримайте чолов`ягу !


Автор: Eliash Strongowski


Мені терміново треба заробити грошей на діяґностику і лікування дитини. Позичати тут не варіянт. Сума ще не відома. І я прошу вашої підтримки.

Колаж на цій картинці - мій, якщо він вам сподобався, ви вільні використовувати ориґінал зображення для особистих потреб - в якости принта на стінку чи футболку. Розмір - 30х30 см, 300 dpi. Скачуйте тут: http://ge.tt/api/1/files/3TjVXKf/0/blob?download

Можна закинути мені щось на Приватбанк: 4405 8858 2490 1687.

Можна купити футболку мого проєкту Зберігайте спокій тут: http://on.fb.me/Ygg4jm

Можна замовити мені дизайн поліграфії, книги чи логотипа (беру дорого, своїх грошей вартую), портфоліо ось: http://www.behance.net/strng.

Можна просто поширити цю картинку, я теж буду вдячний.

10 заповідей молодим дівчатам


Джерело: Inspired




10 заповідей молодим дівчатам

В українській історії є ще чимало нерозвіданих сторінок, і однією з таких є художник початку ХХ століття Василь Гулак, який став автором більше трьох сотень листівок.

Ніяких певних відомостей про нього немає. Ні про його освіту, ні про життя, ні навіть чи це його спражнє ім”я. Причину цього, мабуть, не треба  пояснювати – за радянських часів всі згадки про українських митців старанно підчищались. Відомо те, що про його творчість схвально відгукувалися мистецвознавці. Усі його роботи відображали цікаву культуру, побут та багатство мови українців. Гулак співпрацював з такими київськими періодичними виданнями: “Київське життя”, “Київська думка”, журнал сатири ” Цвях”. Ідеологічно художник підтримував демократичні ідеї. В період революції 1905-1906 рр створював малюнки, що критикували правлячий уряд. Та незважачи на це Гулак передовсім мав гумористичні роботи, такі зрозумілі простому люду.

Чого варта лише серія “10 заповідей молодим дівчатам” 1918 року. До нас, на жаль, дійшли лише 8 з 10 порад.




пʼятниця, 21 червня 2013 р.

Іконостаси

Джерело: Щоденні рехвлексії


Для початку один з трьох найстаріших іконостасів в Україні (1650 р.)
                           1900-ті

А це іконостас Гошівської монастирської церкви сер. ХІХ в., знаного серед католиків відпустового місця на ПриКарпатті...


1910-ті

Карпатські дерев'яні церкви стали Світовою спадщиною ЮНЕСКО. ФОТО

Джерело: Українська правда



Унікальні дерев'яні церкви Карпат було внесено до списку Cвітової спадщини ЮНЕСКО. Експерти ООН залишили за святинями оригінальну назву – tserkva. Разом із українськими до реєстру увійшли і лемківські храми на території Польщі.

Відповідне рішення ухвалено на сесії ЮНЕСКО, що триває в Камбоджі, інформує TVi.
Повна назва об'єкту – "Дерев'яні церкви Карпатського регіону в Польщі та Україні" ("Wooden Tserkvas of the Carpathian Region in Poland and Ukraine"). До переліку потрапило 16 церков: по 8 від України та Польщі.

Найвищий пам'яткоохоронний статус отримали: церква святого Юрія у Дрогобичі (Львівська обл.; II пол. XVII ст.), церква Пресвятої Трійці у Жовкві (Львівська обл.; 1720 р.), церква Собору Пресвятої Богородиці у Маткові (Львівська обл.; 1838 р.), церква Різдва Пресвятої Богородиці у Нижньому Вербіжі (Івано-Франківська обл.; 1808 р.), церква Зішестя Святого Духа у Потеличі (Львівська обл.; 1502 р.), церква Зішестя Святого Духа у Рогатині (Івано-Франківська обл.; поч. XVI ст.), церква Собору святого Архангела Михаїла в Ужку (Закарпатська обл.; 1745 р.), церква Вознесіння Господнього в Ясіня (Закарпатська обл.; 1824 р.).

Церква Святого Юра у Дрогобичі. Фото: Віктор Колдун  


Дерев'яні церкви, розташовані на теренах Польщі теж, по суті, є українськими. Вони відповідають унікальній українській традиції та свого часу використовувалися (або й використовуються) нашими земляками:

церква святого Архангела Михаїла у Брунарах (Малопольське воєводство; 1830 р.), церква святої Параскеви у Квятоні (Малопольське воєводство; 1810 р.), церква Покрови Богородиці в Овчарах (Малопольське воєводство; 1653 р.), церква святого Якова в Поворознику (Малопольське воєводство, XVII ст.), церква святої Параскеви в Радружі (Підкарпатське воєводство; 1583 р.), церква святого Архангела Михаїла в Смільнику (Підкарпатське воєводство; 1791 р.), церква святого Архангела Михаїла в Туринську (Підкарпатське воєводство; 1803 р.), церква Різдва Пресвятої Богородиці в Хотинці (Підкарпатське воєводство; 1731 р.).

Лемківська церква у Брунарах (нині Польща). Після виселення українців з цієї території храм передано польській католицькій церкві. Фото: plfoto.com

"Розташовані біля східного кордону Східної Європи, транснаціональні об'єкти налічують 16 tserkvas, побудованих із горизонтальних дерев'яних колод між XVI і XIX століттями громадами православної та греко-католицької конфесій. 

Вони репрезентують культурну виразність чотирьох етнографічних груп, а також декоративні й технічні характеристики, яких вони досягли свого часу. 

Tserkvas – це спадок окремішньої будівельної традиції, що корениться в православній церковній архітектурі, в якій переплітаються елементи місцевої традиції і символічні посилання на космогонії власної громади", – йдеться в офіційному повідомленні на сайті ЮНЕСКО.

Розпис церкви у Дрогобичі 

 У перші дні роботи сесії також було прийнято рішення не виключати Національні заповідники "Софія Київська" і "Києво-Печерська Лавра" з реєстру ЮНЕСКО. Раніше українським пам'яткам загрожувало виключення зі списку у зв'язку із забудовою буферних зон.

Церква Вознесіння Господнього в селищі Ясіня (Закарпаття). Фото: rakhiv.biz
За останні 20 років на Прикарпатті згоріло 19 дерев'яних церков.

В перелік Світової спадщини ЮНЕСКО входять видатні культурні і природні цінності, що становлять надбання всього людства.

Україна представлена у списку Світової спадщини ЮНЕСКО шістьма об'єктами: собором Святої Софії і Києво-Печерською лаврою в Києві, історичним центром Львова, будівлею Чернівецького університету, буковими пралісами Карпат і геодезичною дугою Струве.
У липні 2012 року на сесії комітету ЮНЕСКО було відмовлено у включенні Андріївської та Кирилівської церков у Києві у список пам'яток Світової спадщини.

Кілька днів тому міністр культури України заявив, що на цьогорічній сесії ЮНЕСКО також мають розглянути подання про внесення до списку ЮНЕСКО заповідника "Херсонес Таврійський".

неділя, 16 червня 2013 р.

Львів: старі будівлі на сучасних фотографіях

Автор: Джерело: Inspired

Львів

Фотограф Микола Кравцов вирішив помістити обєднати фото старого Львова з його сучасними знімками. Вийшло досить цікаво: складається враження, що у руках у фотографа магічний інструмент, який показує частину міста з минулого століття.
Коментарі до фото – авторські.


Пам’ятник Францишеку Смольці – депутату австро-угорського сейму від Львова та ініціатору створення кургану Люблінської унії (той, на якому оглядовий майданчик високого замку). Споруджений в 1913 р. на місці давньої крениці. Зараз тут стоїть пам’ятник Св. Юрію Змієборцю.

Це біля пожежної частини на вул.Підвальній. Фото початку ХХ ст. На машині написано – “Львівське добровільне рятункове товариство”. Схоже що проводились якісь навчання або їм подарували машину і вони радіють :)


Будинки 14 та 15 на площі Галицькій. Між ними — найвужча вуличка в центрі, яка колись називалась Крива, зараз вона є частиною вул. Нижанківського.

Як виявилось, ця частина вул.Театральної в середині ХІХ ст. називалась Різницькою, бо тут розміщалось біля сорока м’ясницьких лавок і вони прямо тут рубали і продавали м’ясо. При цьому в кількох метрах від цього всього, навколо кафедрального собору в ті часи було кладовище. Дивне сусідство :) І їх не могли вигнати звідси аж до кінця ХІХ ст., бо їхні лавки розташовувались на приватній землі. А це фото десь початку ХХ ст., тому тут вже цього безладу не видно :)

В 1880 році в честь візиту австрійського імператора Франца Йосифа до Львова над входом в ратушу встановили скульптурну групу з алегоріями Гостинності, Мужності і Патріотизму. Також перед входом встановили двох левів з гербами міста. В 1948 р. після війни левів відреставрувалиа, а портал демонтували поляки в 1928 році під час реставрації ратуші.

Базар на пл. Ринок існував до 1944 р. Тут торгували овочами, фруктами, молочними продуктами, а також квітами. Цікаво, що мили вони овочі і фрукти прямо в фонтанах з статуями :) А самі фонтани збудовані на місцях старих водойм, які в ті часи забезпечували потребу міста в воді.

Схоже, що статуя лева деякий час стояла перед входом в Оперний театр. Оскільки на фасаді за ним польський герб, то можна припустити, що фотографія зроблена в міжвоєнний період між 1918-1939 р. Цікаво в честь чого там встановили лева, бо на старіших фотографіях оперного його ще не було.

В 1892 році залізниця перейшла у власність держави, тому виникла потреба в новій великій будівлі вокзалу. Відкритий в 1904 році, вокзал був найсучаснішим в Європі на той час. Як виявилось, спочатку трамвайні колії були проведені до самої будівлі вокзалу і трамвай зупинявся прямо напроти головного входу.

Будучи стратегічним об’єктом, головний вокзал був розбомблений прямо в перший же день Другої світової війни 1 вересня 1939 року, коли Німеччина напала на Польщу. Будівля сильно постраждала і після війни деякий час тривали суперечки: відновлювати попередній вигляд вокзалу, чи знести залишки і побудувати новий. В результаті, як компроміс, прийняли рішення ззовні відновити будівлю, а інтер’єри зробити вже в стилі сталінського ампіру. Схоже, що тоді і вирішили зробити будівлю двоповерховою.

Площа на проспекті Шевченка (колись це була площа Академічна) До другої світової війни на місці пам’ятника Грушевському стояв схожий пам’ятник графу та польському драматургу Александрові Фредрі. Ще раніше на цьому місці була стара крениця. Навколо пам’ятника Фредрі була огорожа з декоративного ланцюга, який тепер прикрашає колонаду першого поверху Палацу мистецтв з боку вул. Коперника.

Перше львівське трамвайне депо на початку вул. Сахарова. Зараз цього будиночка перед трамвайним депо вже немає. Що з ним сталося поки вияснити не получилось, але по його розташуванню можна припустити, що він заважав спорудженню колій швидкісного трамваю напрямку Сахарова-Наукова, яке почалось в 1978 році. Тоді його могли і знести.