понеділок, 1 червня 2015 р.

Моя Країна #1

Я сидів і дивився як молода біла кізонька, діловито виставивши передні ноги на пеньок, занепокоєно оглядаючись на своїх родичів, тривожно мекала у розпечену передлітню порожнечу. Нестерпна, сита, гаряча пустінь розгорталася над безкраїми полями, які віддавали усіма відтінками темно-зеленого.  Дивлячися на їх безкрайнє море трав я завжди думаю, що зайшовши задалеко, у цих полях можна назавжди зникнути, забігти за видноколо або розчинитися у цьому повітрі і дивакуватому синьому небі.

Далі було кладовище. Святково вбране кладовище: з хрестами прикрашеними веселими яскравими стрічками, які лопотять на чорному мраморі хрестів. Безмежне число хрестів – місто мертвих, яке поглинає тільки-но проїжджаєш поблизу нього: усе за що може зачепитися око – це могили причепурені до свят. Вирізняється тільки капличка на краю кладовища, хрест якої торжественно сіяє на сонці. На щастя це триває всього кілька секунд, автобус швидко минає це місце і ти починаєш веселіти, але не надовго, адже на узбіччі, в доброму віддаленні від усіх стоїть маленька, здається зовсім крихітна могилка. Тільки вона, яка височіє посеред доволі підрослої трави, яку колише вітер. Це настільки виявляється контрастно, що неможливо не закрити очі долонями.

Та і це швидко пройшло, адже через ще шмат дороги усіх подорожніх зустрічала молодиця, яка просто сиділа на лавці і посміхаючись махала рукою проїжджаючому автобусові. Біля самих ніг молодиці крутилася собачка. Собачка була надто маленькою і непоказною, а тому їй хотілося бути помітною: вона посміхалася, пританцьовувала і заглядала в очі. Собака щурила вуха і надіялася, що її або погладять, або нагодують. Або, хоча б, не погонять і вона й далі зможе крутитися біля ніг цієї жінки.

Неподалік від зупинки стояло двоє молодих чоловіків і мовчки курили. Вони просто собі підносили запалені цигарки до вуст і, випускаючии дим, зосереджено дивилися на протилежний бік дороги. Чоловіки навіть не розмовляли. Цього млявого дня слова були не потрібні – усе і так було відомо.

Ще далі, на полі дітвора мордувала м`яча. Низький, білявий курдупель зосереджено стояв на воротах. Його захисники провалили оборону, а тому сердитий і не менш зосереджений нападаючий, вийшовши один на один, закотив йому гола. Голкіпер у розпачі упав на коліна, геть точно так як показують по телевізору.

Під`їжджаючи до міста, я зустрів зажуреного чоловіка у вилинялій тенісці із сивими, господарськими вусами під носом. Чоловік сумно сидів на табуреті і безнадійно тримав у витягнутій, повній руці, пучок лепехи. Лепеху, судячи з його розпачливого погляду, ніхто купувати у нього не хтів. Але мені на мить  здалося, що фінансовий бік справи його не надто цікавив. Жінка сказала продати лепеху, от він і продавав. А що ще залишалося робити погожого дня перед літом?

 Завтра мала бути Трійця.



Я повертався додому.

Немає коментарів:

Дописати коментар