неділю, 24 квітня 2016 р.

Моя Країна. Текст Другий.



Я зумисне вийшов пізніше, аби нікого не було. Бабусі зі свяченою вербою, які йшли мені на зустріч були підтвердженням, що я таки вийшов вчасно.
Та ні, біля церкви таки стояла групка людей. Вони товпилися поблизу снопу верби. Дехто не соромлячись уліз у саму гущу й гребучись неначе курка вибирав найдовшу лозину. Менші прутики відчайдушно хрустіли під ногами, вони нікому не було потрібні. Усі відають, якщо принесеш додому довгого свяченого прутика, усе в житті буде добре: свячена вербичка дасть тобі здоров`я, радість і благополуччя на увесь рік: будеш багатий як земля і високий як верба. Свячена верба – це ж оберіг, який захистить усю родину, якщо стоятиме в домі.
Неподалік з благочестивими обличчями стояли бабусі зі скерованим до неба поглядом – вони виконували важливу місію: збирали на церкву гроші в скриньки, які тримали на грудях. Пора така щедра, сама ситуація вимагала від людей жертвувати на будівництво храмів – свято ж!

Повертатися додому доводилося теж обережно, адже дрібні галузки були розкидані не тільки біля церкви, але й набагато далі по доріжці, яка вела до зупинки. Поруч ішли усміхнені сім`ї, діти тримали у руках вербові гілочки. Довгі і з зеленими листками. Такі як треба. А отже все у їхньому житті буде добре.

Сьогодні Вербна Неділя. Ми привітали Христа, який у Славі Своїй в`їхав у місто.

Тепер залишилося Його розіп`ясти.

З Вербною Неділею!




Так Вербну неділю відзнанчають військовослужбовці Збройних Сил України

четвер, 21 квітня 2016 р.

У ДонНУ відкрили меморіальну дошку на честь Юрія Матущака

Фото Ігоря КАРЛИЦЬКОГО
У холі головного корпусу Донецького національного університету, який нині базується у Вінниці, встановили бронзову меморіальну дошку на честь загиблого під Іловайськом випускника вишу Юрія Матущака. Відкривали пам’ятний знак невтомному «Вітру» батько героя, його бойові побратими, друзі, студенти і викладачі ДонНУ.
Юрій Матущак пішов на війну добровольцем. Був бійцем полку патрульної служби поліції особливого призначення «Дніпро-1». У серпні 2014 року опинився в Іловайську. Під час виходу з так званого «зеленого коридору» колону, в якій пересувався Юрко, розстріляли бойовики. Шість місяців він вважався зниклим безвісти, поки у лютому 2015 року повторна експертиза ДНК не підтвердила його загибель.
Через рік, у лютому 2016 року, в Донецькому національному університеті влаштували день пам’яті Юрія Матущака. Тоді батько загиблого, художник за фахом Віталій Матущак презентував для благодійної виставки-продажу свої картини. За виручені кошти він розпочав роботу над виготовленням меморіальної дошки на честь свого сина. Ескіз написав сам. А створив пам’ятний знак із бронзи вінницький скульптор Володимир Оврах. Віталій Матущак зізнається, що без підтримки ДонНУ, коштів меценати та друзі, які знали Юрка за життя, реалізувати цю ідею було б неможливо.
«Це була важка робота, не стільки фізична, як моральна, – каже батько загиблого. – Коли він висловив бажання йти воювати, ми не зупиняли його, бо розуміли, що російську тінь треба знищити на кордоні. Будь-якою ціною… Мій син ніколи не боявся висловлювати свою думку, плисти проти течії, любити Україну в російському Донбасі. Влада прагнула нейтралізувати його: спершу залякували, потім намагалися «прив’язати» нагородами, навіть державними «за активну громадську позицію». Але його важко було зупинити. Коли сина не стало, слова співчуття лунали і в Україні, і за її межами. В Польщі навіть футбольний матч провели на його честь. А сьогодні пам’ять Юрка вшановують у стінах його рідного ДонНУ. І це велика честь».
Ректор університету Роман Гринюк, згадуючи про загиблого, зауважив, що серце кожного вишу – це його студенти і випускники. Саме вони прославляють заклад в Україні і за її межами. До таких сміливо можна віднести і Юрія Матущака, світла пам’ять про якого завжди житиме у серцях викладачів та студентів ДонНУ.
Олеся ШУТКЕВИЧ
Джерело: День

суботу, 16 квітня 2016 р.

Як високо в Карпатах можна натрапити на озеро?

Джерело: Рідна Країна Фіртка



firtka.if.ua

Гідрологічна пам'ятка природи місцевого значення лежить у межах Рахівського району Закарпатської області, на території Чорногірського заповідного масиву (частина Карпатського біосферного заповідника).

Розташоване на південно-західному схилі Чорногірського хребта, в котловині між горою Бребенескул (2035 м) і Гутин-Томнатик (2016 м).
Ширина озера всього 28—44 м, а довжина 134 м. Найбільша глибина 2,8 м. Лежить на дні льодовикового кару. Береги високі, з кам'яними осипищами. Живиться атмосферними опадами і ґрунтовими водами. Вода чиста, слабо мінералізована. Дно підвищується у східному напрямку, на глибині вкрите сірим намулом. Трапляються мікроскопічні ракоподібні.
З озера витікає однойменна річка Бребенескул (басейн Тиси).
В Українських Карпатах збереглися невеликі досить глибокі карові озера (Бребенескул, Верхнє, Несамовите, Ворожеське, Апшинець та інші). Найбільшим з озер обвального типу є Синевир.

пʼятницю, 15 квітня 2016 р.

Лев Троцький. Про українське питання

Джерело: Історична правда

Наше гасло: Соборна й незалежна робітничо-селянська радянська Україна! — Але ж незалежність означає відокремлення УРСР від СРСР! — вигукнуть хором "друзі" Кремля. — Що ж тут такого жахливого? — заперечимо ми.
ІП публікує два тексти Лева Троцького із виданої цього року книги "Український Троцький" - збірника статей нашого відомого земляка, перекладених українською.
------------------
ПРО УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ
Українське питання, яке багато урядів та багато "соціалістів" і навіть "комуністи" намагалися забути або ж запхати набезрік історії, знову постало тепер з подвоєною силою на порядку денному.
Нове загострення українського питання якнайщільніше пов`язане з виродженням Радянського Союзу та Комінтерну, успіхами фашизму та наближенням нової імперіалістичної війни.
Розіп'ята між чотирма державами, Україна посіла тепер у долі Європи те саме місце, яке займала в минулому Польща, з тією різницею, що світові відносини тепер незрівнянно більш напружені, а темпи розвитку прискорені.
Українському питанню судилося найближчого періоду відігравати величезну роль у житті Європи. Недарма Гітлер так галасливо підняв питання про створення "Великої України", і недарма, знову ж таки, він із поспіхом крадія зняв це питання.  
Другий Інтернаціонал, що обстоював інтереси робітничої бюрократії та аристократії імперіалістичних держав, цілковито ігнорував українське питання. Навіть і ліве крило не звертало на нього необхідної уваги.
Достатньо згадати, що Роза Люксембург, із її світлим розумом та справжнім революційним духом, вважала за можливе заявити, що українське питання є вигадкою купки інтелігентів.
Ця позиція наклала тавро навіть і на польську комуністичну партію. Офіційні провідники польської секції Комінтерну вбачали в українському питанні не стільки революційну проблему, скільки перешкоду. Звідси постійні опортуністичні спроби відкараскатися від цього питання, зам'яти його, замовчати або відсунути у невизначене майбутнє.
Партія більшовиків не без зусиль, лише поступово, під безперервним тиском Леніна засвоїла для себе правильне ставлення до українського питання.
Право на самовизначення, тобто на відокремлення, Ленін застосовував однаково як до поляків, так і до українців. Аристократичних націй він не визнавав. До будь-яких намірів замовчувати та відсовувати у бік проблему пригнобленої національності він ставився як до проявів великоруського шовінізму.
Опісля здобуття влади всередині партії точилася серйозна боротьба щодо лінії вирішення численних національних проблем, успадкованих від старої Росії. Перебуваючи на посаді народного комісара [міністра - ІП] національностей, Сталін неодмінно відстоював найбільш централістську та бюрократичну тенденцію. Це особливо давалося взнаки у грузинському питанні та у питанні відносно України.
Листування з цієї теми ще дотепер не надруковане. Ми сподіваємося надрукувати ту його дуже невелику частину, яка у нас є [під час еміграції з СРСР у 1929 році Троцький спромігся вивезти свій архів - ІП].
З кожного рядка листів та пропозицій Леніна стає зрозумілим прагнення  піти якомога далі назустріч тим національностям, які зазнали пригноблення у минулому. Навпаки, у пропозиціях та заявах Сталіна завжди була відчутна тенденція до бюрократичного централізму.
Аби забезпечити "зручність керування", тобто інтереси бюрократії, найзаконніші вимоги пригноблених національностей були проголошені проявами буржуазного націоналізму. Всі ці симптоми були помітні вже у 1922-1923 роках. Із того часу вони набули жахливого розвитку, що призвело до прямого придушення будь-якого самостійного розвитку народів СРСР.
На думку старої більшовицької партії, Радянська Україна повинна була стати міцним стрижнем, навколо якого мали об'єднатися інші частини українського народу.
Нема сумнівів, що Радянська Україна у перший період свого існування розвинула могутню силу тяжіння також і у національному відношенні та підіймала на боротьбу робітників, селян і революційну інтелігенцію Західної України, поневоленої Польщею.
Проте за роки термідоріанської реакції [Троцький проводить паралель між сталінським одержавленням Жовтневої революції і буржуазним переворотом Французької революції 1794 року - ІП] становище Радянської України, а разом із тим і загальна постановка українського питання в цілому різко змінилися. Чим більші надії були пробуджені, тим гостріше постала зневіра.
Бюрократія придушувала та грабувала народ також і у Великоросії. Але в Україні ситуацію ускладнював розгром національних сподівань.
Ніде утиски, чистки, репресії і взагалі всі види бюрократичного хуліганства не мали такого вбивчого розмаху, як в Україні, у боротьбі зі стійкими підґрунтовими прагненнями українських мас до більшої незалежності та свободи. Для тоталітарної бюрократії Радянська Україна перетворилася на адміністративну частину економічного цілого та військового базису СРСР.
Сталінська бюрократія будує, щоправда, пам`ятники Шевченкові, проте для того, аби міцніше притиснути цими пам`ятниками український народ та примусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників.
Що стосується закордонної України, Кремль ставиться до неї тепер так само, як і до інших пригноблених народів, до всіх колоній та напівколоній, тобто як до розмінної монети у власних міжнародних комбінаціях із імперіалістичними урядами.
Нещодавно, на 18-му з`їзді сталінської "партії" Мануїльський, один із найогидніших ренегатів українського комунізму, з усією щирістю пояснював, що не тільки СРСР, але й Комінтерн ("лавочка", за визначенням Сталіна) [Третій інтернаціонал - міжнародна асоціація комуністичних партій світу, заснована Леніним у 1919 році - ІП] відмовляються вимагати звільнення пригноблених народів, якщо їхні пригноблювачі не є ворогами пануючої московської кліки.
Індію Сталін, Дімітров та Мануїльський захищають тепер від Японії, але не від Англії. Західну Україну вони готові назавжди віддати Польші в обмін на дипломатичну угоду, яка здається сьогодні вигідною для бюрократів Кремля: вони давно вже не йдуть у своїй політиці далі за кон'юнктурні комбінації!
Від колишньої довіри та симпатій західних українських мас не залишилося ані сліду. З часів останньої розбійницької "чистки" в Україні ніхто на Заході не хоче приєднуватися до кремлівської сатрапії, яка продовжує іменуватися Радянською Україною.
Робітники та селянські маси в Західній Україні, у Буковині, в Карпатській Україні розгублені: куди пристати? чого вимагати? Це становище, питомо, передає керівництво найреакційнішим українським клікам, які свій "націоналізм" виявляють у тому, що намагаються продати український народ то одному, то другому імперіалізмові в обмін на обіцянки фіктивної незалежності.
На ґрунті цієї трагічної руїни Гітлер будує свою політику в українському питанні. Свого часу ми казали: без Сталіна (тобто, без убивчої політики Комінтерну в Германії) не було б Гітлера. До цього можна тепер додати: без насильства сталінської бюрократії над Радянською Україною не було би гітлерівської української політики.
Не будемо аналізувати тут мотиви, що спонукали Гітлера відмовитися, принаймні, на поточний період, від гасла Великої України. З одного боку, ці мотиви потрібно шукати у шахрайських оборудках німецького імперіалізму, а з іншого — у побоюваннях викликати диявола, з яким важко буде впоратися.
Карпатську Україну Гітлер подарував мадярським катам. Він зробив це якщо не з відвертого схвалення Москви, то, вочевидь, у розрахунку на таку схвальну реакцію. Гітлер немов би промовляє до Сталіна: "Якщо б я мав наміри атакувати завтра Радянську Україну, я би зберіг Карпатську Україну у власних руках".
Ніби у відповідь, Сталін на 18-му з`їзді відверто бере під свій захист Гітлера від наклепів західних "демократій". Гітлер замахнувся на Україну? Дурниці! Війна з Гітлером? Жодних підстав! Сталін відверто тлумачить передачу Карпатської України до рук Угорщини як миролюбний акт. Отже, частини українського народу стали для Кремля розмінною монетою у міжнародних розрахунках. 
Четвертий Інтернаціонал зобов’язаний усвідомити величезне значення українського питання не лише для долі Південного Сходу та Сходу Європи, але і Європи загалом. Мова йде про народ, що довів свою життєву силу, дорівнює за чисельністю населенню Франції, займає винятково багату територію, вкрай важливу, до того ж, у стратегічному відношенні.
Питання долі України постало на повний зріст. Потрібне ясне й виразне гасло, яке відповідає новій ситуації. На мою думку, таким гаслом може бути в цей час тільки: Єдина вільна й незалежна робітничо-селянська радянська Україна!
Ця програма перебуває в непримиреннім протиріччі, насамперед із інтересами трьох імперіалістських держав: Польщі, Румунії й Угорщини. Тільки безнадійні пацифістські бовдури здатні думати, що звільнення й об'єднання України можна здійснити мирними дипломатичними шляхами, референдумами, рішеннями Ліги Націй та ін.
Анітрохи не кращими є, звичайно, ті "націоналісти", які збираються вирішувати українське питання шляхом прислужництва одному імперіалізму проти іншого. Гітлер дав цим авантюристам неоціненний урок, підкинувши (чи надовго?) Карпатську Україну угорцям, які негайно винищили чималу кількість довірливих українців.
Оскільки справа буде залежати від військової сили імперіалістських держав, перемога одного або іншого угруповання може означати лише нове розчленовування українського народу й ще більш жорстоке його поневолення.
Програма незалежності України в епоху імперіалізму прямо й нерозривно пов'язана з програмою пролетарської революції. Створювати собі будь-які ілюзії щодо цього було би злочинно.
Але ж незалежність об'єднаної України означає відокремлення Радянської України від СРСР! — вигукнуть хором "друзі" Кремля. — Що ж тут такого жахливого? — заперечимо ми зі свого боку.
Лев Троцький на еміграції в Мексиці. Кінець 1930-х
Нам не властиве священне тремтіння перед державними кордонами. Ми не стоїмо на позиції "єдиної й неподільної". Адже й конституція СРСР визнає право складових націй федерації на самовизначення,  тобто на відділення.
Отже, навіть нинішня кремлівська олігархія не сміє заперечувати цей принцип. Щоправда, він залишається тільки на папері. Найменша спроба відкрито підняти питання про незалежну Україну мала б наслідком негайний розстріл за обвинуваченням у зраді.
Але саме ця огидна подвійність, саме це нещадне цькування всякої вільної національної думки й призвели до того, що трудящі маси України, ще більше, ніж у Великоросії, ставляться до влади Кремля як до жахливого насильства.
При такому внутрішньому становищі не може бути, зрозуміло, і мови про те, щоб Західна Україна добровільно приєдналася до СРСР, яким він є зараз. Отже, об'єднання України передбачає звільнення так званої Радянської України з-під сталінського чобота. Бонапартистська кліка [Сталін і його бюрократія - ІП] буде й у цьому питанні жати те, що посіяла.
Але ж це означає військове послаблення СРСР? — заволають від жаху "друзі" Кремля. Послаблення СРСР, відповідаємо ми, викликає дедалі більше зростання відцентрових тенденцій, які породжує бонапартистська диктатура.
У випадку війни ненависть мас до правлячої кліки може привести до втрати всіх соціальних завоювань Жовтня. Вогнище занепадницьких настроїв — у Кремлі. Незалежна Радянська Україна, навпаки, вже в силу власних інтересів, стала б могутнім південно-західним оплотом СРСР.
Відділення України не означало би послаблення зв'язків із працюючими масами Великоросії, а лише послаблення тоталітарного режиму, який душить Великоросію, як і всі інші народи Союзу.
Чим скоріше буде підкопана, розхитана, зметена й розчавлена нинішня бонапартистська каста [у агітації УПА сталінська бюрократія називалася "класом більшовицьких вельмож" - ІП], тим міцнішим стане захист радянської республіки, тим надійніше її соціалістичне майбутнє.
Зрозуміло, що незалежна робітничо-селянська Україна могла би потім вступити до Радянської Федерації; але добровільно, на умовах, які вона сама вважатиме прийнятними, що передбачає, у свою чергу, революційне відродження самого СРСР.
Справжнє звільнення українського народу неможливе без революції або низки революцій на Заході, які, зрештою, повинні призвести до утворення Радянських Сполучених Штатів Європи. Незалежна Україна могла б увійти й безсумнівно ввійшла б у цю Федерацію як рівноправний член.
Пролетарська революція в Європі не залишила б, у свою чергу, каменя на камені від огидної будівлі сталінського бонапартизму. У цьому випадку найтісніша спілка Радянських Сполучених Штатів Європи й відродженого СРСР була б неминучою і представила би неосяжні вигоди для європейського й азіатського материків, включаючи, звичайно, і Україну.
Але тут ми переходимо вже до питань другої і третьої черги. Першочерговим питанням є революційне забезпечення єдності й незалежності Робітничо-селянської України у боротьбі з імперіалізмом, із одного боку, та з московським бонапартизмом — з іншого.
Україна є особливо багатою на досвід із хибних шляхів боротьби за національне звільнення. Тут було випробувано все: і дрібнобуржуазна Рада, і Скоропадський, і Петлюра, і "союз" з Гогенцоллерном, і комбінації з Антантою.
Хто після всіх цих експериментів продовжує сподіватися на якусь із фракцій української буржуазії як на провідника визвольної національної боротьби, той є політичним мерцем.
Лише український пролетаріат здатний не тільки вирішити революційне по самій своїй сутності завдання, але й взяти на себе ініціативу його вирішення. Він, і тільки він може згуртувати навколо себе селянські маси й справді революційну національну інтелігенцію.
На початку минулої імперіалістської війни українці Меленевський ("Басок") і Скоропис-Йолтуховський намагалися поставити український визвольний рух під захист гогенцоллернівського генерала Людендорфа, прикриваючись при цьому лівими фразами. Революційні марксисти стусаном відкинули цих панів. Так само повинні чинити революціонери й надалі.
Війна, що насувається, створює сприятливу атмосферу для всіляких авантюристів, шукачів чудес і шукачів золотого руна. Цих панів, що особливо люблять гріти руки біля національного питання, не можна підпускати до робітничого руху й на гарматний постріл.
Ані найменших компромісів із імперіалізмом, фашистським і демократичним! Ані найменших поступок українським націоналістам, клерикально-реакційним або ліберально-пацифістським. Жодних "народних фронтів"! Повна незалежність пролетарської партії як авангарду трудящих!
Такою видається мені правильна політика в українському питанні. Я говорю тут від власного імені. Питання підлягає міжнародному обговоренню.
Перше місце в цьому обговоренні повинне належати українським революційним марксистам. Ми з якнайбільшою увагою поставимося до їхніх голосів. Але нехай квапляться: часу на підготовку залишається небагато!
"Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев)", № 77-78, 1939 р.
Переклад Андрія Манчука
------------------
ДЕМОКРАТИЧНІ КРІПОСНИКИ ТА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ
У журналі Керенського [один із діячів антимонархічної революції в Російській імперії 1917 року, голова Тимчасового уряду - ІП] "Новая Россия" від 12 липня 1939 р. була піддана певній "критиці" моя стаття з приводу незалежності України.
З точки зору соціалістичної, наукової, літературної тощо, "Новая Россия", звісно, не являє жодного інтересу. Проте вона має одну перевагу: дозволяє зазирнути у голови російських середньо- та дрібнобуржуазних демократів. Якщо кожного з них добряче пошкребти, то неодмінно знайдеш кріпосника.
Газета обурюється з приводу того, що я повністю й цілковито стою за підтримку українського народу в його боротьбі за національну та державну незалежність. "Відділення радянської України від СРСР Л. Троцького зовсім не бентежить".
Саме так!
Стосовно ж панів демократів, то їх перспектива відділення України не тільки бентежить, але й глибоко обурює. Демократичне прагнення пригніченої нації завоювати собі повну самостійність не може не обурювати кріпосників.
"Питання того, як використає цю революцію (національну українську революцію) Гітлер для здійснення своїх планів, Троцький не зачіпає". Панове з "Новой России" вважають, що "відділення України призведе до військового послаблення СРСР", і дуже близько підходять до того висновку, що політика Троцького служить Гітлерові.
Тієї ж думки й Кремль. Добрі розуми зустрічаються, стверджує французьке прислів’я.
Припустимо, що відділення України дійсно послаблює СРСР. Але як тоді бути з демократичним принципом самовизначення націй? Кожна держава, яка насильно втримує у своїх кордонах певну націю, вважає, що її відділення послабило б державу у економічному та військовому відношенні.
Гітлер анексував Чехію та напів-анексував Словаччину саме тому, що це призводить до військового посилення Німеччини. Чим в такому разі критерій наших демократів відмінний від критерію Гітлера?
Чи є українці нацією, на це питання демократи з "Новой России", слідом за відомим демократом Мілюковим, готові, судячи з усього, відповісти, що українці "в цілому", мабуть, нація, але ж треба й честь знати…
Іншими словами: якщо нація, то другого сорту, а отже, доля України має визначатися інтересами Росії, тобто великоруської більшості. Оце і є точка зору шовіністичних кріпосників. 
У сумні дні Лютневої революції Тимчасовий уряд безсоромно відмовляв українцям не тільки у незалежності, –  вони тоді її ще не вимагали, – але й у простій автономії.
Панове демократи торгувалися через національні права України, наче торгівці кіньми. Вони виходили тоді прямо й безпосередньо з інтересів старих великоруських "хазяїв", поміщицького, буржуазного та бюрократичного типу. Зараз вони перекладають ту ж саму велику традицію мовою еміграції.
З більш високої історичної точки зору, а саме з точки зору соціалістичної революції, цілком можливим було б підпорядкувати на певний період національні інтереси України інтересам міжнародного пролетаріату, якби між ними виникла суперечність. Але ж жодної такої суперечності немає!
Україну тисне бонапартистська реакція - та сама, яка тисне весь СРСР й підриває його обороноздатність. Український революційний рух, спрямований проти бонапартистської бюрократії, є прямим союзником міжнародного революційного пролетаріату.
На відміну від панів демократів, меншовицького та народницького штибу, ми зовсім не вважаємо, що кішка - всім звірам звір. Сила Гітлера взагалі - зокрема, стосовно України - не в ньому самому, а у нікчемності та гнилості демократії, у розкладі Другого та Третього Інтернаціоналів, у глибокій хвилі розчарування, занепаду й апатії серед мас.
Переможний революційний рух у будь-якій країні стане сигналом загибелі для Гітлера. Національно-революційний український рух є складовою тієї могутньої революційної хвилі, яка зараз молекулярно формується під корою торжествуючої реакції.
От чому ми стверджуємо: Хай живе незалежна радянська Україна!
Койоакан, 5 серпня 1939 р.
"Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев)", № 79-90, 1939 р.
Переклад Сергія Іщенка

четвер, 25 лютого 2016 р.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Документальний фільм, про життя видатної української поетеси Лесі Українки. Режисер постановник: Голеня Богдан Ролі: Анастасія Поварчук, Дарина Тишко, Антон Денисенко, Алла Кіндзерська, Надія Олейник, Олексій Горовой. Творчий керівник: В.М. Майборода та І.В. Шурпан (Photomagic 093 51 41 286)

понеділок, 22 лютого 2016 р.

Як син емігранта з Тернопільщини Голлівуд підкорив

Автор: Володимир Мороз

Джерело: 20 хвилин

Будь-яка публiкацiя, передрук чи наступне поширення матеріалів сайту у друкованих засобах масової інформації можливе винятково у разі письмового дозволу правовласника


Сином Івана Палагнюка із села Іване-Золоте теперішнього Заліщицького району та львів’янки Ганни Грам’як був голлівудський актор Джек Паланс. Його батько – емігрант-шахтар загинув у Пенсильванії від раку легень. Син також міг повторити цю долю, але вирвався у світ. “Я – українець, а не росіянин, тож даруйте, я просто трохи не у своїй тарілці. Буде краще, якщо я і мої друзі звідси підемо”, – ці слова промовив відомий голлівудський автор Джек Паланс під час “Російських ночей” у квітні 2004 року у Лос-Анджелесі, коли йому хотіли вручити звання “народний артист Росії”.

Таким чином Джек Паланс виявив свій протест проти українофобського російського фільму “72 метри”. Тоді багато людей у різних країнах із подивом дізналися, що Джек Паланс – це насправді Володимир Палагнюк – син українських емігрантів із Західної України. Батько майбутнього актора Іван Палагнюк народився у селі Іване-Золоте на Тернопільщині, а мати – львів’янка і, за деякою інформацією, – полька. Утім, Річард Сіверо у некролозі для Тhe New York Times після смерті Паланса написав, що батька теж звали Володимиром і сина назвали на його честь. Шахта, бокс, футбол Володимир Палагнюк прийшов на світ 18 лютого 1919 року у Латімер-Майнз, що у штаті Пенсильванія. Там осіли його батьки, там тато працював шахтарем, через шкідливу роботу захворів на рак легень і передчасно помер. У сім’ї виховували шестеро дітей. Володимир був третім. І він також міг повторити долю батька, адже юнаком пішов на роботу у вугільні копальні. Але чоловік не затримався там – зайнявся професійним боксом і навіть встановив рекорд: здобув 15 перемог поспіль, 12 з яких шляхом нокауту до завершення четвертого раунду. Виступав під псевдо Джек Браццо. Але тріумфальну серію українця зупинив боксер Джо Бексі. “Тоді я подумав, це ж треба бути горіхом, щоб дозволяти себе бити у голову за 200 доларів”, – казав Володимир Палагнюк. Згадкою на все життя про ті часи у героя нашої статті залишився хрипкий голос – наслідок одного з ударів у горло під час бою.
Також чоловік був хорошим футбольним гравцем і у складі університетської команди виграв внутрішній університетський чемпіонат Північної Кароліни. Але й з футболу він пішов. Почалася Друга світова війна, і Палагнюк мобілізувався у ВПС США. Літав на важкому бомбардувальнику В-24 Liberator. Під час одного з навчальних польотів над південною Арізоною літак загорівся, та пілот встиг катапультуватися. Частина обличчя обгоріла, довелося робити декілька пластичних операцій. Утім, як виявилося, саме хрипкий голос і обличчя у шрамах стали у нагоді майбутньої акторської кар’єри. Як говорили, його специфічно глибоко посаджені очі і виразні вилиці також були наслідком операцій. Але останні припущення спростовували слова самого актора. Мовляв, студійні працівники, які відповідали за зв’язки з пресою, багато вигадали, а журналісти повірили.
Довгий шлях у кіно Після участі у боях і демобілізації у 1944-му Палагнюк, користуючись пільгами для колишніх вояків, вступив на факультет акторського мистецтва Стенфордського університету. Підробляв у ресторанах кухарем, офіціантом, продавцем содової, охоронцем, фотомоделлю.
Здобувши ступінь бакалавра, Володимир деякий час працював репортером The San Francisco Chronicle і на радіо. Одначе його долею стало акторство. Уперше чоловік зіграв у 1947-му у п’єсі “Трамвай “Бажання” на Бродвеї. Спершу Палагнюк виступав під псевдо Паланські, але зрештою змінив його на Паланс. Дебютом Паланса у кіно стала стрічка “Паніка на вулицях” 1950 року. Далі були “Прикрі узгір’я” (Halls of Montezuma) і “Раптовий страх”. За третю роль у кіно Паланса номінували на „Оскар”. Він став одним із найвідоміших виконавців характерних ролей другого плану.
“Упродовж своєї кар’єри містер Паланс своєю присутністю у 6,4 фута був добре упізнаваним завдяки суворому профілю, глибоким чорним очам і, коли того було треба – а це було часто – смаковито зловісному сміху. Це повторювалося знову і знову, як тільки він грав ролі шахраїв, убивць, маньяків, варварів на зразок гунна Атілли, неотесаних коханців…”, – цитуємо знову Річарда Сівіро. Однак Паланс критично ставився до цих ролей. “Макулатура”, – відказував він, коли журналісти, бувало, запитували про його доробок.
Насправді Джек Паланс був дуже доброю, м’якою і чуйною людиною. Його мрією було зіграти роль Тараса Бульби, але пощастило Юлу Бріннеру. 

Зрештою, Паланс став лауреатом премій “Золотий глобус” та “Еммі”. А от “Оскар” до нього прийшов у 1992-му. Причому не за роль лиходія, а за комедійну роль Керлі Вошборна у стрічці “Міські піжони”. Тут українець зіграв ковбоя. Коли дійшло до вручення, 72-річний актор продемонстрував захопленому залу свою відмінну фізичну форму, відтиснувшись від землі на одній руці. Після того Джек Паланс зіграв ще у 10 стрічках. Востаннє – у 2004-му. Помер актор 10 листопада 2006 року у своєму домі в Монтесіто у Каліфорнії.

Мені здається, час настав. Соціальний ролик


Автори сценарію: Ярина Чорногуз, Олександр Іванов.
Оператор та монтаж: Тарас Троцюк.
У ролях: Павло та Інна Вишебаби, Ляна Пленокосова, Роксолана Братішко

суботу, 20 лютого 2016 р.

Герої не вмирають

Картина Юрія Журавля

Волинська лайка ХVI‒XVII столiття, або Як в Луцьку колись обзивалися. ФОТО

Джерело: Волинь Post

Часто, прямуючи щодень у буденних справах, оминаючи на своєму шляху гамірливі молодіжні компанії, або ж товариства вже добряче підпилих неборак-колег, волею-неволею доводиться чути цілі лінгвістичні конструкції із, як-то прийнято вважати, старого доброго лихого слівця.

Цим, як не прикро, сьогодні вже нікого не здивуєш. Залишається лиш плекати надії, що на загальній хвилі патріотизму культура мовлення українців загалом і волинян вийде на значно кращий рівень.

Сподіванкам дамо час на втілення, бо лихослів'я ‒ то не вигадка вчорашніх днів, а прикра традиція, що віддавна супроводжувала наших дідів‒прадідів. Одначе, запевняю, тих немилозвучних, і, ну вже дуже образливих висловів, якими послуговується середньостатистичний волинянин в ті моменти, коли звичні слова не здатні відобразити його емоційного збудження, раніш не було.

Як на Волині і в Луцьку колись висловлювали образу й чим була лайка в розумінні людей, що більше чотирьохсот років тому носили поважне звання луцьких міщан.

Образа честі й доброго імені в час, про який ідеться, сприймались вкрай гостро й часто ставали причиною спочатку сварок й конфліктів, а згодом – судових позовів й подальших, нерідко довготривалих судових тяганин.

Справи ті лучани вирішували у двох тодішніх судових інстанціях. Одна йменувалась ґродським судом-урядом, інша ‒ міським маґістратським судом. Перший функціонував у стінах Луцького замку, другий – в головній адміністративно-судовій будівлі міста із правом самоврядування – ратуші.

Засідання маґістратського суду
Засідання маґістратського суду

Власне записи, які внесені у документацію означених установ і слугують джерелом для ідентифікації “обзивалок” чотирьохсотлітньої давності. Принагідно зауважу, що юридичний актовий документ тих часів староукраїнською та старопольською мовами, як і акуратні вордівські папери сучасних судових інстанцій, мали визначений і ретельно продуманий формуляр. Одначе ображені позивачі, в запалі примчавши до суду, слів особливо не вибирали. Обов’язком писарів в той момент було вписання жалісливого зізнання-оскарження за принципом “слово од слова”, тобто повністю.

Спектр усіх словесних образ іменувався “ущипливими”, “вразливими”, “непристойними”, “шкаредними” словами і ними “вимовляли”, “деспектували”, “соромили”. Епітети, якими позначали злі вчинки й погану вдачу, можна умовно поділити на чоловічі й жіночі.

Чи не найпоширенішим звинуваченням тогочасних жіночок була розпуста. "Білоглова", а саме так називали тодішніх представниць прекрасної статі (слово походить від білої барви головного убору – намітки, котрою тодішні жінки покривали голову), яких упіймали на чужолозтві чи просто в ньому підозрювали, називали “вшетечницями”, тобто розпусницями, а їхні дії, відповідно – “вшетечними”.
Жіночий головний убір – намітка (сучасна інтерпретація)
Жіночий головний убір – намітка (сучасна інтерпретація)

Такої обмовки як вогню луцькі міщанки остерігалися й уникали, а одна із них – Васюта Михитарова в серпні 1616 року скаржачись на міських урядників у справі незаконного й безпідставного арешту, навіть вказувала, що її затримали подібно до якоїсь вшетечниці – тобто непорядної, похітливої жінки.

Рідше на Волині послуговувались старожитнім словом “курва”. Воно вживалося, наслідуючи польську мову, стосовно львівських міщанок подібної вдачі. За негідні, зневажливі вчинки, жінок деколи називали “малпами”, тобто мавпами.

Неподібними до нинішніх були лайливі епітети, вживані на означення чоловічих морально-етичних падінь. Чи не найпоширенішою “мужеською” обзивалкою слугувало визначення “лотр”, чи, ласкавіше, “лотрик”. Назвавши так міщанина чи шляхтича, його одразу ставили в один ряд із злодіями, затятими гуляками й ледарями.

Для ідентифікації облудників й пройдисвітів застосовували слово “франт”, а донощики й авантюрні інтригани отримували не дуже горде, але все ж звання “сикофантів”. Щоб підкреслити несерйозність, а часом й життєву глупоту, чоловіка прозивали “блазнем”. Зневагу висловлювали і за допомогою звертань “собако”, “син песій” та традиційно “скурвий син”.
Назрівання конфлікту в середньовічному місті
Назрівання конфлікту в середньовічному місті

Особливою образою честі слугувало порівняння з гицлем – вбивцею собак, який за сумісництвом був помічником ката. Подібно до свого “роботодавця” – карателя на горло, гицель, хоч і належав до середньовічної категорії ремісників, але в жодне із їхніх професійних об’єднань – цехів-корпорацій не приймався. Вважалось, що робота цих двох “колег по нещастю” несумісна із християнськими канонами. У більшості випадків кати й гицелі опинялись поза людськими спільнотами: з ними рідко спілкувались, при зустрічі уникали, не знали імен.

Популярним лайливим виразом на Волині ХVІ – ХVІІ століття було “ти третій”, тобто “ти третій по катові і гицелю”. До цієї ж категорії відносився зворот “кат його відає”, що використовувався на позначення безперспективності й невизначеності ситуації.
Кат за виконанням “професійних” обов’язків
Кат за виконанням “професійних” обов’язків

Попри високі морально-етичні норми й беззаперечну християнську віру, в міському середовищі Луцька та інших волинських міст траплялись випадки зґвалтувань й позашлюбних зв’язків, наслідком яких ставала поява на світ дітей-бастардів. Таким був, наприклад, луцький вірменин Андрій Федорович Мурадинович. Його батько – Федір Мурадинович свого часу викупив у поганина (татарина) Ростка жінку, яка упродовж багатьох років служила в домі за кухарку. Згодом вона стала лучанину-вірменину не лише служницею, а й коханкою. Далі – більше. Натішившись вже не молодою служницею, луцький міщанин вподобав собі її доньку Анну, результатом чого й стало народження їхнього сина Андрія. Не бажаючи брати доньку служниці собі за дружину, Мурадинович, все ж, не відмовився від хлопчика, належним чином виховуючи його й відписавши в заповіті значну суму грошей та інших пожитків. Одначе по смерті того Федора, з’явилось чимало претендентів на спадок небіжчика, з вуст яких впродовж 1612–1616 років лунали образи на адресу неповнолітнього сина. Малого називали “недоброго ложа сином”, “непорядно уродженим”, дитиною “поза законом”.

Тож, як бачимо, звичка лихословити й застосовувати гарячі словечка віддавна побутувала на наших теренах. Одначе, як на мене, чотириста років тому ті вислови, попри зневажливе й ганебне змістове наповнення, все ж були милозвучнішими від поширених нині, і, щонайменше – автентичними. Тож чи не варто на етапі викшталтування рідної мови, якщо не відмовитися від запозичених так званих “благих матов”, то принаймні замінити їх на рідні – ті, якими лаялись та обзивались люди, що ходили старими вулицями нашого міста чотири століття тому?

четвер, 4 лютого 2016 р.

Дворянин, попович і селянин (три біографії загиблих під Крутами)

Джерело: Історична правда

Дворянин з Полтавщини, попович із Київщини і селянський син із Житомирщини... "Історична Правда" представляє досі не публіковані документи, які розкривають деталі життя трьох із 27 розстріляних на станції "Крути" студентів.
Для української національної пам’яті та історії України бій під Крутами 29 січня 1918 року є вузловим моментом. Ця подія стала символом боротьби за українську державність.
У національній пам’яті Крутянський бій відіграє роль прикладу жертовності, відданості державі (чи ідеї державності), а також трагедії, яка покликана мобілізувати націю перед загрозою зовнішнього втручання.
Не останню роль також відіграє і образ жорстокого ворога – "росіян" у вкрай радикальних публікаціях або "більшовиків" – у більш поміркованих та виважених реляціях. Активне політичне використання історичного факту бою призвело до сформування навколо нього цілої низки міфів.
До того ж у публіцистиці усталився набір певних стандартних пафосних фраз, якими щосічня наповнюються шпальти популярних періодичних видань. Тут можемо знайти і "300 гімназистів-спартанців", і звинувачення С.Петлюри у загибелі вояків Студентського куреня, і твердження про слабку дослідженість бою, і відсутність джерел.
Втім, історики успішно деконструюють усі міфи, що циркулюють навколо Крут та постають перед новими дослідницькими завданнями. Цьому підтвердження – новітні наукові дослідження проблеми.
Публікуючи нові документи, спробуємо розширити наявну джерельну базу та впритул підійти до питання біографій 27 розстріляних більшовиками крутянців, похованих у Києві на Аскольдовій могилі. Адже про більшість із них відомі лише прізвища. Є певні відомості хіба-що про Володимира Шульгина, Володимира Наумовича, Григорія Піпського, Івана Сорокевича i Олександра Поповича.
Просопографічні дослідження учасників Крутянського бою, їхнього життя до Крут дозволять краще зрозуміти мотивацію вчинку: це був потяг молодих людей до пригод у дусі воєнної романтики чи внутрішня потреба захищати Україну і що об’єднувало таких позірно різних людей як дворянин, син священика та вихідець із селянської родини?
На підставі публікованих документів та інших джерел можемо створити такі біографічні довідки:
Божинський-Божко Микола Васильович (23 жовтня 1895, с. Калкаїв Хорольський повіт, Полтавська губернія (тепер – села Старий і Новий Калкаїв, Семенівський район, Полтавська область) – 29 січня 1918, станція Крути) народився у дворянській сім’ї Василя Трохимовича та Наталії Михайлівни.
Від серпня 1907 до 29 квітня 1915 рр. навчався у Лубенській гімназії. По тому вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Університету св. Володимира. 1917 року став товаришем голови Тимчасового виконавчого комітету об’єднаної народно-пролетарської організації лівих соціалістів України.
На початку січня 1918 р. влаштувався на роботу помічником діловода у Міністерстві земельних справ УНР. Під час бою під Крутами 29 січня 1918 року потрапив у полон і був розстріляний більшовиками. 19 березня 1918 року похований на Аскольдовій могилі у Києві.
Ганкевич Микола Георгійович (?, с. Юзефівка, Васильківський повіт, Київська губернія (тепер – с. Йосипівка, Білоцерківський район, Київська область) – 29 січня 1918, станція Крути) народився у родині священика Георгія Автономовича Ганкевича. Можливо, у дитинстві переїхав до с. Вергуни (Черкаський повіт, Київська губернія), де служив батько.
Навчався в Олександрівській (першій) київській гімназії. 1917 року перевівся до восьмого класу новоствореної Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Під час бою під Крутами 29 січня 1918 року потрапив у полон і був розстріляний більшовиками. 19 березня 1918 року похований на Аскольдовій могилі у Києві.
Кольченко Павло Іванович (?, с. Баламутівка, Сквирський повіт, Київська губернія (тепер – с. Заріччя, Ружинський район, Житомирська область) – 29 січня 1918, станція Крути) народився у сім’ї селянина Івана Опанасовича Кольченка.
Навчався у Четвертій київській гімназії. 1917 року перевівся до восьмого класу новоствореної Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. За спогадами І. Лоського, Павло на той час уже побував на фронті. Під час бою під Крутами 29 січня 1918 року потрапив у полон і був розстріляний більшовиками. 19 березня 1918 року похований на Аскольдовій могилі у Києві.
Окрім того, дана публікація, а саме документ № 5, дозволяє укласти вичерпний перелік учнів Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, які загинули під Крутами. Адже протокол засідання педагогічної ради чітко та недвозначно називає ці прізвища: Василь Гнаткевич, Євген Тернавський, Андрій Соколовський, Іван Сорокевич, Григорій Піпський, Павло Кольченко, Микола Ганкевич.
Ще один учень саме цієї гімназії – Юрій Дубницький, як зазначено у документі, "вбитий під Синявою". Це ставить нове запитання: що відбувалося під Синявою у січні 1918 року і чому там загинув гімназист? І чи не стоїть ця подія в одному ряді із Крутами, Літками, Воронковом?
Як бачимо, у списку із протоколу педради відсутні прізвища ще двох юнаків – Корпана та Мисана, які у популярних історичних працях зазначаються як учні Кирило-Мефодіївської гімназії. Правдоподібно, що їх сліди треба шукати в інших навчальних закладах Києва.
∗∗∗
Публіковані документи зберігаються у Державному архіві міста Києва у фондах університету св. Володимира (тепер – Київський національний університет імені Тараса Шевченка) (Ф. 16) та Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського товариства (Ф. Р-332), а також опубліковані у газеті “Вістник Ради Народних Міністрів УНР".
Документи №№ 1–6, 8–11, 14 друкуються вперше, а №№ 7, 12 та 13 уже були оприлюднені у 2004 та 2008 рр.
Їхня повторна публікація викликана тим, що сукупність усіх документів, уміщених у даній статті, є цілісним комплексом матеріалів, які висвітлюють біографічні дані загиблих під Крутами. Археографічна публікація лише нововиявлених документів знизило б їх наукову цінність.
Тексти друкуються мовою оригіналу. Мовно-стилістичні та орфографічні особливості документів збережено. Пропущені в автентичному тексті частини слів відновлено і взято у квадратні дужки. Без особливих застережень розставлені розділові знаки. Особисті підписи позначено так: [підпис] або [підписи].
Кожен документ отримав порядковий номер, заголовок, місце та дату створення, архівну легенду. Заголовки складено відповідно до характеру та змісту документу.
Місце та дата створення документу визначено за текстом документу або ж іншим способом. Архівна легенда вказує на місце зберігання документу: назву архіву, номери фондів, описів, справ, аркушів.
Публікація документів супроводжується коментарями довідкового характеру (курсивом у дужках).
ПУБЛІКАЦІЯ ДОКУМЕНТІВ
№ 1
Свідоцтво про народження та хрещення Миколи Божинського-Божка
м. Полтава, 20 січня 1903 року
№ 1508
Свидѣтельство.
По Указу ЕГО ИМПЕРАТОРСКАГО ВЕЛИЧЕСТВА, дано сіе свидѣтельство изъ Полтавской Духовной Костисторіи за надлежащею подписью и приложеніемъ казенной печати дворянину Василію Трофимову Божинскому Божко, согласно его прошенію въ томъ, что въ метрической книгѣ, хранящейся въ архивѣ Консисторіи Хорольского у[езда] с[ела] Калкаева (тепер - села Новий і Старий Калкаїв Семенівського району Полтавської області) Николаевской церкви за тисяча восемьсотъ девяносто пятый (1895) годъ подъ № 49мъ записано такъ:
"Двадцать третього (23) Октября у дворянина села Калкаева Василія Трофимова Божинскаго-Божка и законной его жены Наталіи Михаиловой, обоихъ православныхъ, родился сынъ Николай который и крещенъ 31 Октября священникомъ Митрофаномъ Верховскимъ. Воспріемниками были села Казенной Кривой Руды (тепер – село Крива Руда Семенівського району Полтавської області) Хорольскаго уѣзда священническій сынъ Тимофей Михайловъ Курдиновскій и Лубенскаго уѣзда села Остапова (тепер – село Остапівка Лубенського району Полтавської області) дворянка Екатерина Дмитріева Вертепина".
Гербовой сборъ уплаченъ Января 20 дня 1903 года.
Членъ Консисторіи, Священникъ [підпис]
Секретарь [підпис]
Столоначальникъ [підпис]
Державний архів міста Києва (далі – ДАК). – Ф. 16. Университет св. Владимира. – Оп. 464. – Спр. 992. Божинский-Божко Н. В. – Арк. 12.
№ 2
Документ про закінчення Миколою Божинським-Божком Лубенської гімназії
м. Лубни, Полтавська область, 30 квітня 1915 року
№ 431-й.
Аттестатъ зрѣлости.
Данъ сей аттестатъ Божинскому-Божко Николаю Васильевичу вѣроисповѣданія православнаго, родившимуся въ Полтавской губерніи, Хорольскаго уѣзда, въ селѣ Калкаево 23 октября 1895 года въ томъ, что он, вступив въ Лубенскую гімназію въ августѣ мѣс[яце] 1907 года, при отличномъ поведеніи, обучался по 29 апрѣля 1915 года и кончилъ полный восьмиклассный курсъ, при чемъ обнаружилъ нижеслѣдующія познанія:
Въ Законѣ Божіемъ                        хорошія (4)
– русскомъ языкѣ съ церковнославянскимъ и словесности        удовлетворительныя (3)
– философской пропедевтикѣ                        удовлетворительныя (3)
– латинскомъ языкѣ                            удовлетворительныя (3)
– греческомъ языкѣ                            –
– математикѣ                                хорошія (4)
– математической географіи                        удовлетворительныя (3)
– физикѣ                                удовлетворительныя (3)
– исторіи                                удовлетворительныя (3)
– географіи                                удовлетворительныя (3)
– законовѣдѣніи                            хорошія (4)
– нѣмецкомъ языкѣ                            хорошія (4)
– французскомъ языкѣ                        хорошія (4)
На основаніи чего и выданъ Божинскому-Божко отъ Лубенской гимназіи (середній навчальний заклад, заснований 1872 року. Посаду директора гімназії займав Матвій Симонов (Номис). У ній навчалися Олександр Шліхтер, Володимир Шемет, Олесь Донченко, Микола Чеботарів, Григорій Чупринка, Микола Порш, Михайло Лободинець) сей аттестатъ зрѣлости, предоставляющій всѣ права, обозначенныя въ §§ 130–132 ВЫСОЧАЙШЕ утвержденнаго 30-го іюля 1871 года Устава Гимназій и Прогимназій; а также въ 1 п[ункте] 50 и 173 ст[атей] Устава о воинской повинности. Г[ород] Лубны, Полтавской губерніи, 1915 года апрѣля 30 дня.
Директоръ [підпис]
Исп[олняющий] об[язанности] Инспектора [підпис]
Законоучитель [підпис]
Члены Педагогическаго Совѣта [підписи]
Секретарь Педагогическаго Совѣта [підпис]
ДАК. – Ф. 16. – Оп. 464. – Спр. 992. – Арк. 15.
№ 3
Заява Миколи Божинського-Божка проректору Університету св. Володимира про надання права на пільговий проїзд залізницею
м. Саратов, РФ, 10 травня 1916 року
Призванъ
Господину Проректору
Императорскаго Университета
Св[ятого] Владимира
Вѣроисповѣд[ания] православного
Студ[ента] ф[изико]-м[атематического] факультета
Мат[ематического] отд[еления]
Николая Васильевича
Божинскаго-Божка живущаго
въ г[ороде] Лубнахъ Полтавской губ[ернии]
Прошеніе
Честь имѣю покорнейше просить выдать мнѣ отпускъ по случаю лѣтнихъ каникулъ въ г[ороде] Лубны Полтавской губ[ернии] и выдать льготное удостовереніе на проѣзд от ст[анции] Саратовъ (в 1915–1916 рр. у зв’язку із військовими діями Першої світової війни Університет св. Володимира перебував в евакуації в місті Саратов) до ст[анции] Лубны и обратно отъ Лубенъ до ст[анции] Саратова.
г[ород] Саратовъ 10 мая 1916 г[од].
Николай Божинскій Божко
ДАК. – Ф. 16. – Оп. 464. – Спр. 992. – Арк. 4.
№ 4
Витяг з наказу Міністерства земельних справ про призначення Миколи Божинського-Божка на посаду помічника діловода департамента сільського господарства
Київ, 12 січня 1918 року
Накази і розпорядження по Міністерству Земельних Справ
Приказ № 1
12 січня 1918 року

По Департаменту Сільського Господарства

§ 15
Призначаються на посади: Діловода Величковський Михайло, помічника діловода Божинський-Божко Микола; канцелярських урядовців ІІ розряду: Іванова Євгенія, Крислатий Максим і Штомпель Хведір – всі пять з 1-го сього Січня.

Генеральний Секретарь підписав В.О.Зарудний
За директора канцелярії М.Катериненко
Вістник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки. – 1918. - № 12. – С. 2.
№ 5
Витяг з наказу Міністерства земельних справ УНР про викреслення зі списку працівників Миколи Божинського-Божка
м.Київ, 1918 року
Накази Міністерства Земельних Справ про призначення і увільнення.

По департаменту сільського господарства.
§ 1.
Викреслюється із списків помічник діловода Божинський-Божко Микола забитий в бою з большевиками під ст. Крутами. В отряді січового куріня студентів Українського Народнього Університету, цей юнак пішов захищати волю рідної Україні, де й славно загинув. Вічна йому пам'ять!

Підписали: Народній Міністр Земельних Справ Ковалевський
Директор канцелярії Кривцов.
Вістник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки. – 1918. - № 14. – С. 3.
№ 6
Фотографія Миколи Божинського-Божка
Лубни, приблизно 1915 рік
 Микола Божинський-Божко - один із загиблих під Крутами студентів. Лубни, орієнтовно 1915 рік
ДАК. – Ф. 16. – Оп. 464. – Спр. 992. – Арк. 17.
№ 7
Витяг з протоколу засідання Педагогічної ради ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства від 22 березня 1918 року
Київ, 22 березня 1918 року
Пропозіція п[ана] Діректора ґімназії ушанувати пам’ять учнів ґімназії, що полягли в боях під час январських подій с[ього] р[оку] = Гнаткевича В[асиля], Тернавського Євг[ена], Соколовського Андрія; VII кл. Сорокевича Ів[ана], Піпського Григ[орія]; VIII кл. Кольченка Павла, Ганкевича Миколу і Дубницького Юрія, що вбитий під Синявою.
Просити п[ана] Діректора ґімназії звернуться до батьків учнів і висловити жаль і співчуття ради з приводу передчасної смерти їх дітей.
Просити батьків забитих в боях учнів ґімназії надіслати фотографичні портрети дітей. Портрети бажано б збільшити і вивісити їх в помешканні ґімназії.
Вдатися до мністерства справ освітніх в справі заснування при ґімназії стіпендії пам’яти забатих в январських боях учениках ґімназії.
Зазначених учнів виключити з списків.
ДАК. – Ф. Р-332. Київська друга українська гімназія. 1917–1921 рр. – Оп. 1. – Спр. 5. Протоколы заседаний педагогического совета за 1917–1918 годы. 10 сентября 1917 г. – 13 сентября 1919 г. На 100 арк. – Арк. 14.
№ 8
Заява Миколи Ганкевича про зарахування його до ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства
Київ, 12 вересня 1917 року
Шановному Панові Діректору
ІІ-ї Української гімназії
Гімназиста 8-го класу
Миколи Ганкевича
Прохання
Прохаю приняти мене до 8-го класу ІІ-ї Української гімназії. (Друга київська українська гімназія імені Кирило-Мефодіївського братства – середній навчальний заклад, заснований 1917 р. Директорами були Теоктист Сушицький та Григорій Козленко)
          1917 р. 12 вересня                                                                           Микола Ганкевич
Документи мої находяця в канцелярії І-ї Олександрівської гимназії (Перша Олександрівська київська гімназія – навчальний заклад, заснований 1809 року. З початком Української революції 1917–1921 рр. та відкриттям у Києві україномовних гімназій деякі учні перевелися до них. 1917 року у приміщенні гімназії розташувалася Перша українська гімназія імені Тараса Шевченка.). Атестацію до цього представляю.
Документ затребований 15/ХІ № 196 (дописано іншим почерком)
ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. Ганкевич Николай Георгиевич. 1917–1918. На 7 арк. – Арк. 1.
№ 9
Лист директора Київської Олександрівської гімназії до директора ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства про пересилання документів Миколи Ганкевича
Київ, 16 грудня 1917 року
М[инистерство] Н[ародного] П[росвещения]
Кіевскій учебный округ
Директора
Императорской Александровской
Кіевской гимназіи
Декабря 16 дня 1917 г.
№ 1446
г[ород] Кіевъ
Д. № 3 1917 г[ода]
Господину Директору
Кіевской 2-й Украинской
мужской гимназіи
Вслѣдствіе отношенія отъ 14 ноября 1917 г[ода] за № 196 при семъ препровождаю поименованные на оборотѣ документы ученика Николы Ганкевича о полученіи которыхъ прошу увѣдомить меня надписью на семъ-же.
Директор гимназіи [підпис]
Письмоводитель [підпис]
Опись документамъ, посылаемыхъ при настоящемъ отношеніи:
№ по порядку - Наименованіе документовъ
1. -  Увольнительное свидѣтельство въ знаніи курса VII кл[асса] гимназіи отъ 15 декабря 1917 г[ода] за № 1438
2. -  Метрическая выпись выдан[ная] прич[том] Іоанно-Богослов[ской] церкви с. Юзефовки (тепер – село Йосипівка Білоцерківського району Київської області). Васильк[овского] у[езда] отъ 14/VII 1908 года за № 37.
3. -  Копія послужного списка о службѣ отца
4. -  Свидѣтельство о привитіи оспы.
ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 4–4 зв.
№ 10
Лист батька Миколи Ганкевича до директора ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства
с. Вергуни, Черкаський район, Черкаська область,
14 червня 1918 року
Надіслати Г. К. (дописано іншим почерком)
До пана Діректора Київської
2 Украінськоі имени
Кирила і Меөодія гімназіі
Черкаського повіту на Киівщині,
села Вергунів
Св[ято-]Троіцькоі церкви священика
Георгія Ганкевича
Прохання
Прошу Вас, В[ельми]-Шановний пане Добродію, надислати міні метрику о рожденіі мого сина Миколи Ганкевича, забитого під Крутами.
Священик Георгій Ганкевич
1918 р.
1/14 червня № 152
П[оштова] ст[анція] Вергуни
Черк[аський] п[овіт]
на Киівщині
ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 7.
№ 11
Лист директора ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства до батька Миколи Ганкевича
Київ, 13 серпня 1918 року
М[іністерство] Н[ародної] О[світи]
Діректор 2 Української Гімназії
імени Кирило-Методієвського брацтва
13 серпня 1918 р[оку]
№ 252
Київ
о[тцю] Г. Ганкевичу
Згідно листа Вашого від 14 червня б[іжучого] р[оку] при цьому висилається:
1) Ваш послужбовий список / копія за ч[ислом] 411,
2) Метричне свідоцтво сина Вашого Миколи за ч[ислом] 37,
3) Свідоцтво за 7 класів, видане йому Олександрівською Київською Гімназією 15 грудня 1917 року за ч[ислом] 1438 і
4) Свідоцтво про прищеплення віспи за ч[ислом] 40.
Про одержання позначених документів просимо повідомити гімназію.
за Директора        [підпис]
Діловод            [підпис]
№ 203 Зазначени документи одержав священик Георгій Ганкевич 1918 р[оку] 17 Серпня с[ела] Вергуни (тепер - село Вергуни Черкаського району Черкаської області), Черк[аського] пов[іту], на Київщині. (дописано іншим почерком)
ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 2.
№ 12
Довідка, видана ІІ Київською українською гімназією імені Кирило-Мефодіївського братства про загибель Миколи Ганкевича у бою під Крутами
Київ, 19 жовтня 1918 року
19 жовтня 1918 р[оку]
№ 367
Посвідчення
Видане цеє Георгію Автономовичу Ганкевичу в тому, що син його Ганкевич Микола був учнем VIII кл[асу] дорученоі мені 2-оі Украінськоі Гімназіі, як учень середньої школи, був не жонатий і в січню 1918 року був забитий в бою з большевиками під Крутами.
Посвідчення цеє видаеться для представлення до пенсійного відділу головного штабу.
Директор
Діловод
ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 3.
№ 13
Довідка, видана ІІ Київською українською гімназією імені Кирило-Мефодіївського братства про загибель Павла Кольченка у бою під Крутами
Київ, 15 червня 1918 року
М[іністерство] Н[ародної] О[світи]
Діректор 2 Української Гімназії
імени Кирило-Методієвського брацтва
червня 15 дня 1918 р[оку]
№ 191
Київ
Посвідчення
Оцим посвідчується, що Павло Кольченко був учнем VIII кляси дорученоі мені Гімназіі, був нежонатий. В січні 1918 року вступив в студентський курінь і був забитий в бою з большевиками під Крутами.
З списку учнів виключений протоколом Педагогічної ради 22/ІІІ 1918 року.
Посвідчення цеє видається по проханню батьків.
Директор
Діловод [підпис]
ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. Спр. 25. Удостоверения, метрические выписки гимназистов за 1917–1918 гг. 1 сентября 1917 г. – 15 сентября 1919 г. На 26 арк. – Арк. 3.
№ 14
Довідка, видана ІІ Київською українською гімназією імені Кирило-Мефодіївського братства про місце навчання Павла Кольченка та місце проживання його батька
Київ, 22 серпня 1918 року
22 серпня 1918
№ 268
Посвідчення
Оцим посвідчується, що Павло Іванів Кольченко був учнем 2-оі Украінськоі Гімназіі м. Київа.
По документам, які залишились в Гімназії видно, що батько його Іван Афанасевич Кольченко мешкає в селі Баламутівці (тепер – село Заріччя Ружинського району Житомирської області), Ружинської волости Сквірського повіту.
Посвідчення цеє видається по проханню батьків.
Директор
Діловод
ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 4.
Віталій Скальський
Історик, Київ

неділю, 24 січня 2016 р.

Майдан: Радикалізація протесту

Джерело: Історична правда

"З Клюєвим ми домовилися продовжити перемовини про те, щоб представники влади вийшли до народу, на Майдан, покаялися, вибачилися. Тобто Клюєв тоді на це погодився. Та на ранок з’явилися перші загиблі — застрелили Нігояна, Жизневського… Потім Клюєв передає: давайте продовжувати діалог, а ми вже не можемо його продовжувати, бо на порядку денному "Геть!" — і все".
Уривки взяті з книги "Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності", підготовленої Українським інститутом національної пам’яті до другої річниці Майдану.
Спогади учасників Революції гідності зібрані у рамках проекту "Майдан: усна історія". УІНП почав цей проект у березні 2014 року, а з червня того ж року він здійснюється у партнерстві з ГО "Фонд збереження історії Майдану". На момент цієї публікації зібрані свідчення більше 500 учасників Революції Гідності.
Повний текст книжки можна безкоштовно завантажити на офіційному сайті УІНП.
Олексій Гриценко,
1979 року народження, менеджер в ІТ-галузі, громадський активіст
Те, що почалося на Грушевського… Ми не планували протистояння в той момент. Ми збиралися їхати і ставати не менш ніж на тиждень під Верховну Раду і чекати, поки опозиція збере 150 голосів для того, щоб відбулося позачергове засідання — щоб скасувати диктаторські закони, прийняті 16 січня. Але так сталося, що в той час уже збиралася Самооборона, інші також чекали певного руху. Політики гальмували те все, але воно почалося, як почалося.
Виступ Сергія Коби — це було узгоджене рішення. Ми стали із Сергієм Хаджиновим, і я сказав: "Серьожо, скажеш, що ми їдемо до Верховної Ради, що це мирна акція, і ніяких провокацій". І ми вимагали від політиків, щоб вони визначилися з єдиним лідером. З Булатовим розбіжність вийшла — він мав це першим озвучити, але не зробив цього.
 Олексій Гриценко (праворуч) разом із Сергієм Супруном у резиденції Межигіря після втечі Януковича
Ми почали вимагати, щоб із цим питанням виступив Коба. З Пашинським виник конфлікт. Він сказав: "Геть зі сцени! Ви не виступите!" Ми написали у Фейсбук про те, що нам не дають говорити, і народ став вимагати виступу. Пашинський не зміг тому протистояти, почав питати, що ми будемо казати. Ми назвали ті дві речі, і Коба все одно виступив.
Ми всі тоді сподівалися, що Кличко візьме на себе відповідальність. Треба розуміти, що того вимагав час, Самооборона вимагала, щоб був певний лідер, який керуватиме всім. Тому що ситуація із "триголовим орлом" не дозволяла вимагати капітуляції влади.
Опозиційні політики говорили кожен своє, кожен мав свої бізнесові інтереси, а для нас було незрозуміло — як можна на фоні цієї глобальної ситуації таким займатися?
Що події розгортатимуться так жорстко, ми не передбачали, але психологічно були готові до всього. Ми справді збиралися стати під Верховною Радою. Навіть якби там було перегороджено, ми могли би стати там і стояти доти, поки та "трійця" не почне діяти, працювати над скасуванням злочинних законів.
На той час навіть дехто із тих, що проголосували за закони 16 січня, вже розуміли, що є чого боятися. Бо в когось був бізнес... Хоча тишком-нишком допомагали всім. Наприклад, Єремєєв допомагав Майдану з паливом. Багато інших, які були в Партії регіонів, так само не хотіли, аби Янукович залишився при владі.
Спогади про перші дні революції читайте у матеріалі "Майдан. Початок. Спогади учасників Революції Гідності"
Андрій Бондаренко,
1971 року народження, громадський діяч, юрист
Були часи, коли на весь Майдан налічувалося не більше півтори тисячі протестувальників. Це правда, часом людей було дуже мало. Люди втомлювалися. Насамперед від щоденного вечірнього імпровізованого віча, від постійної балаканини, промов, які ні до чого абсолютно не призводили.
Від співання, тужіння або, навпаки, скакання нікому легше не ставало. Тому події на Грушевського були закономірними.
Я не пам’ятаю ніякого заклику Коби. Пам’ятаю, що був спільний рух — рух абсолютно узгоджений. Адже Автомайдан не поїхав на Грушевського, там фізично не можна було це зробити.
Була абсолютно цілеспрямована зрозуміла акція, мало того — з правого боку певний коридор робили депутати Верховної Ради, ближче до стадіону "Динамо" так само стояли інші люди, які спрямовували хід. Ми намагалися зайняти ті позиції, які нами були втрачені.
Розумієте, відбувалася певна стагнація Майдану — людей ставало менше, і було очевидно, що коли далі так піде, акція "задихнеться", і нас просто всіх пересаджають. Опозиційні політики, мабуть, розраховували все-таки домовлятися з владою, хоча й невідомо, як. Я думаю, що їх так само би всіх пересаджали, рано чи пізно.
 Андрій Бондаренко (другий справа) 22 листопада 2013 року
Тому нам треба було більш рішуче діяти, потрібно було знову привернути до цього увагу. Ну, і наш розрахунок на те, що влада діятиме силовими методами, повністю виправдався — бо вони інакше не вміють. Вони вміють тільки бити, вбивати, стріляти, а на більше в них ніколи не вистачало розуму. Власне, це й відбулося — в хід пішли БТР-и... А далі були шини.
Наша рішуча дія виконувала певну провокативну функцію — ми цього не заперечуємо. Але революційну тріаду "провокація — репресія — революція" теж ніхто не скасовував. Немає провокації — немає ситуації, яка доводить події до певної логіки — немає відповідного реагування.
І що тоді відбувається на Майдані? Тисяча людей, потім п’ятсот, і зрештою — нікого. І, як наслідок, Янукович — вічний цар. Як Путін. Він до того йшов.
 Олексій Шемотюк,
1981 року народження, архітектор
На Грушевського було багато "коктейлів", уже пішла "жара". Але силовики досить швидко зорієнтувалися, і лінія міліції від автобусів до наших позицій була на відстані не менше 40 метрів. Це більше, ніж кидок. Тобто навіть на дротові ти на 40 метрів не кинеш. Воно горить — вони трішки відступають і починають шмаляти по тобі. На відміну від силовиків, зброї ніякої ми не мали. Була піротехніка.
З піротехніки важко було щось купити, бо її забороняли продавати. Я знайшов інтернет-магазин із найбільшим асортиментом, дзвоню і кажу: "Добрий день. У мене через три дні День народження у сина, я би хотів собі піротехнічну установку. Мені недорогу, гривень за 400". Він мені каже: "Ну, в принципі, ми зачинені, але давайте я Вам візьму одну, зустрінемось і передам".
Я ж наполягаю: "Ви знаєте, мені ще потрібно проконсультуватися, яку саме. Давайте, може, я під’їду в магазин, і Ви мені там покажете все це?" — "Ну, добре, приїжджайте, ми в магазині, там і там".
Я під’їжджаю, захожу і кажу: "Ну що, слава Україні! Кажіть, який у вас найбільший діаметр. Що у вас тут є, розповідайте". Я взяв усе, що в них було в магазині. Вони мені й знижку максимальну зробили — люди теж небайдужі виявилися, ще й попередили: "Зараз будеш виходити, стеж уважно, бо тут крутяться у дворі".
Я запакувався в машину десь за квартал від того місця, прийшов із цими пакетами на Барбакан, і ми там поприкручували трубки, фіксували на держак від лопати. Ти цю трубку, як мушкет — в плече впираєш і шмаляєш.
У мене було близько 130 зарядів і вони стріляли прямою наводкою метрів на 30, а якщо взяти трохи вище, щоб дугою йшло, то навіть метрів на 50, і досить чітко лягало.
 Олексій Шемотюк дає коментар для телебачення
Але з цією штукою ти вже мішень. Стоїш, чекаєш-чекаєш, поки той шнур догорить, шарах: "Ой, трохи не туди". Ну, воно таке, досить нервове, звісно, заняття було. Але страшно лише перші 10 хвилин, максимум 15, потім від цієї картинки, від звуків, від цієї небезпеки в організмі, мабуть, якісь хімічні процеси відбуваються, і страх зовсім зникає, залишається тільки лють.
А ще йшов звук від ударів по металу, він теж має таку певну медитативну складову, і все це разом вводить тебе у такий стан, коли ти втрачаєш відчуття реальності: вогонь, чорний дим, чорний сніг, люди зі зброєю, котрі по тобі стріляють… Ти сприймаєш це або як якийсь кошмарний сон, або як кіно.
І ми домовилися, що на Грушевського більше 20 хвилин не перебуваємо, бо через цю втрату відчуття реальності втрачаєш і убезпеченість — ти прагнеш просто добігти і вбити власноруч того, хто по тобі стріляє.
Тарас Логгінов,
1959 року народження, командир загону першої допомоги Національного комітету Червоного Хреста України
На Грушевського атмосфера була особлива. Я, звісно, не журналіст, котрий ходить, знімає, спостерігає — я схопив пораненого і побіг, схопив і побіг. (І весь час у голові тримаєш, де швидкі стоять, де пункти допомоги треба розгортати…) І хоча роззиратися не було коли, все ж враження від того всього було дуже сильне. Було багато молоді.
Сказати, що там був "Правий сектор", я не можу. Якихось організованих підрозділів я не бачив. Багато мужніх чоловіків було на передовій, де весь час каміння летіло, феєрверки... І тут же дівчата з чаєм та канапками.
Під час протистояння на Грушевського ще одна важлива подія була, принаймні для мене — коли майданівці мали штурмувати Український дім, і ми чотири години вели перемовини з міліцією. Тоді всі розуміли: якщо почнеться штурм Українського дому, він згорить.
 Тарас Логгінов дає коментар на Грушевського під час протистояння
Ми дуже довго говорили з силовиками. Їм гарантії потрібні були, та коли ми пропонували, вони їх не приймали. Але вони поранених повинні були евакуювати, і ми зробили коридор, щоб швидкі їх забрали. В результаті силовики звільнили приміщення.
Я досі вважаю, що це моя найбільша перемога за революцію — те, що ми не дали спалити Український дім. Вся міліція вийшла, ніхто не постраждав, Український дім перейшов під контроль мітингувальників.
 Павел Боболовіч,
1972 року народження, журналіст із Польщі
Опозиційні політики не розуміли, що говорили люди на вулиці Грушевського. Вони продовжували мирний протест, а люди на Грушевського вже починали свою революцію.
Тобто насправді в цей час було дві революції: одна — на Грушевського, інша — на Майдані. На Майдані людей переконали у необхідності мирного протесту.
Казали, що на Грушевського воює "Правий сектор". Я там часто перепитував про це хлопців, а вони казали, що від мене дізнаються про свою приналежність до "Правого сектора".
Вони були там просто тому, що прагнули діяти, тому що знали: самим лише стоянням на Майдані нічого не вдієш, тут потрібна революція.
І або зараз буде свобода, або її не буде взагалі. У них було велике в тому переконання. З 16 січня була просто така впевненість, що треба воювати до кінця.
І вулиця Грушевського стала таким по-справдешньому військовим Майданом, радикально налаштованим. Там була ситуація така напружена, що навіть до журналістів з боку революціонерів була пересторога: вони були роздратовані тим, що ми погано висвітлюємо події, брехнею в ЗМІ, а також брехнею з боку Європи.
Вони казали: "Ми вже не хочемо в Європу". На Грушевського не було так багато європейських прапорів, як на Майдані. Там частіше можна було побачити червоно-чорні прапори, які символізували війну нації.
Ще для мене Грушевського — то дуже безпосередній "контакт" із "Беркутом". 22-го зранку (я тільки проснувся у "профспілках") прийшла інформація, що є перша жертва на Грушевського. Я не знав, що робити: чи бігти туди, чи робити репортаж на основі того, що вже було в ЗМІ, з посиланням на ВВС.
 Павел Боболовіч на Михайлівській площі у ніч з 30 листопада на 1 грудня 2013 року (фото І. Зеленої)
Я вже вирішив давати з посиланням на ВВС. Але оскільки у мене перший блок новин з 8-ї до 10-ї ранку, я завжди старався бути на місці, де щось відбувається.
Мені не хотілося йти, бо я був дуже змучений. Але так чи інакше, я зібрався й побіг. Під барикадою з правого боку був медпункт. Там мені підтвердили, що є жертви. І от перший дзвінок з редакції — запитують, чи я на місці.

Кажу, що так, і що на Грушевського є жертви. Кажуть: "Зателефонуємо до тебе через дві хвилини". Бо там треба було під’єднати телефон до системи і таке інше.

І от дзвонять вони до мене, а тут починається штурм "Беркута" — і я не знаю, що робити. З одного боку, в мене була камізелька з написом "Преса", і я міг не тікати від них, але вже був різний досвід, то й не знаєш, що "Беркут" може зробити… І це певною мірою інстинктивне: коли починають бігти люди, ти теж починаєш бігти.
Я кажу, що не можу говорити, бо іде штурм "Беркута". А мій головний редактор: "Дуже добре, то виходиш на ефір". Він мені не дав вибору. Просто він зрозумів, що то добра хвилина для репортажу, ну, і я біг з телефоном, а в другій руці — камера, тікав перед тим "Беркутом"…
От я біжу і намагаюся розповідати, що відбувається, і все чути — іде в студію. І тут… Я вже бачу краєм ока, що переді мною "беркут", і він ніби йде далі. А біля мене людина, і я вже її на камеру записую, починаю про це розповідати. Беркутівець це бачить і кидається на мене з дубинкою. Ударив, а я почав кричати: "Преса! Преса!" — це є у мене на камері.
Я заслонився камерою, тому не дуже відчув цей удар, але другий "беркут" мене вдарив ззаду. Цього на камері не видно, але це було гірше, бо він мене ударив по спині й то так, що я дуже добре відчув. Але як я почав голосно кричати: "Преса! Преса!", — вони мене облишили, і я почав просто реєструвати те, що відбувалося.
Спочатку боявся вгору тримати камеру, то так трохи опустив, а пізніше, коли пішов наступ у бік Європейської площі й навіть далі, до самого початку Хрещатика, то я вже почав нормально знімати всі події.
 
Для мене то було просто шоком, особливо поведінка беркутівців. Бо у мене є досвід заворушок між міліцією і протестувальниками — з Польщі, з комуністичних часів. Там також були серйозні події.
Пізніше, навіть за часів свобідної Польщі, я був задіяний в антикомуністичній опозиції, був членом радикальних польських угруповань. І в нас уже були протистояння з поліцією.
Там завжди був елемент ніби гри. Час від часу ми домовлялися: "Ви можете робити це, ми будемо робити це. Як ви зробите щось більше, у нас не буде виходу". І навіть коли не було вже виходу і вони застосовували силу, для них це було виконання професійного обов’язку. Але не може бути так, що метою є просто убити людей.
А тут ці "беркути" бігли і кричали так, як варвари… Це було страшно. Це нагадувало трохи футбольних фанатів, але ж вони держслужбовці, люди, які діють від імені держави, а не якісь бандити. Я був у шоці, що таке взагалі може бути. Я зрозумів, що можливий будь-який варіант розвитку подій.
Архієпископ Стефан (Негребецький),
1942 року народження, архієпископ Київський і Богуславський Апостольської православної церкви в Україні
Коли ми відчули, що Майдан прагне лідера (так завжди буває — коли є велика невизначеність, народ завжди прагне лідера), то представники Духовної ради Майдану прийшли на зустріч із Віталієм Кличком з тим, щоб переконати його взяти відповідальність на себе. Тоді ми сказали Кличкові, що владу не дають, владу беруть: "Бери владу, бери відповідальність і веди народ".
 Архієпископ Стефан (Негребецький) на сцені Майдану
Віталій тоді відбрикувався, мовляв, він не вміє гарно говорити. Ми казали, що допоможемо. Розумієте, Майдан хотів бачити якогось лідера. Для нас не існувало добрих чи поганих. Вибір упав на цього хлопця — ми пішли і зустрілися з ним. Він тоді на Грушевського почав більш серйозно говорити з беркутівцями, давав їм певні гарантії. І це справило враження.
Пам’ятаю, після його виступів ми вже змогли поговорити з командиром "Беркута" і його підлеглими — вони вже не стукали щитами, а слухали, у нас почався певний діалог.
Я, пам’ятаю, сказав беркутівцям, що ми все це переживемо, діждемося нормальних часів, і ви ще будете у нас в елітних військових частинах, ви нам потрібні, але тільки не для того, щоб розганяти людей, а для того, щоб боронити державу. І це вже був якийсь крок до порозуміння.
Наступного дня ми зустрілися з Андрієм Клюєвим в РНБО. Розмова була довга, години дві з половиною. Треба було "розрулити" ситуацію. Тисячні натовпи, протистояння, Гімн під ліхтарики — це, звісно, романтика.
Але тут "Беркут" — а тут люди. Когось уже побили, у людей жива образа за те, що злочин під стелою не розслідуваний і винні не покарані.
Той злочин під стелою був як осколок, що застряг у тілі й не дає ні рухатися, ні щось далі робити. Цей осколок треба було вийняти, і тоді вже можна було говорити про якесь "лікування". От чому ми прийшли на зустріч до Клюєва.
Єпископ церкви "Нове життя" Анатолій Калюжний прочитав Клюєву уривок зі Старого Заповіту, з книги Есфір: "Якщо ти не зробиш, то хто зробить?" Якщо ти віруюча людина, то мусиш узяти на себе певні обов’язки й організувати цей крок: або ти, або хтось інший з оточення Януковича має вийти на трибуну Майдану (під наші гарантії, тому що нас, священиків, Майдан ще слухає) і сказати, що влада кається і просить у народу пробачення за те, що сталося під стелою, і обіцяє швидко розслідувати й покарати винних…
Ну, і почати діалог, щоб обговорити, якою має бути держава, аби більше не брехати людям. Бо чому народ вийшов? Народу збрехали — раз, другий, третій, п’ятий, а потім ще й побили невинних дітей, розумієте? Внутрішній протест, шалений внутрішній протест.
 
Хоча хтось говорив, що на Майдан звідкись ідуть гроші, щоб підсилювати його… Хто саме казав, не знаю, але можу підозрювати, можу якимось способом вирахувати. Мабуть, такі сили були, але не вони визначали хід подій. Якби не воля народу, жодні льовочкіни, ті або інші, такого б Майдану не організували.
Хай би сто разів казав Льовочкін студентці: "Бери молотка, розбивай каміння і давай хлопцям…" — ніхто б цього не робив. Хтось скористався Майданом — і не один, не два, таких було багато, але все-таки, на мою думку, Майдан — це насамперед прояв духу народу і, можливо, неусвідомлений, вихід на захист свого світобачення, своєї ментальності.
На зустрічі з Клюєвим ми домовилися продовжити перемовини про те, щоб представники влади вийшли до народу, на Майдан, покаялися, вибачилися. На цьому підґрунті ми б почали перемовини про реформи в державі і так далі. Тобто Клюєв тоді на це погодився.
Та на ранок з’явилися перші загиблі — застрелили Нігояна, Жизневського… Потім Клюєв передає: мовляв, давайте продовжувати діалог, а ми вже не можемо його продовжувати, бо Майдан на цей діалог уже не піде, уже на порядку денному "Геть!" — і все.
Підготували Тетяна Привалко та Тетяна Ковтунович