неділя, 24 січня 2016 р.

Майдан: Радикалізація протесту

Джерело: Історична правда

"З Клюєвим ми домовилися продовжити перемовини про те, щоб представники влади вийшли до народу, на Майдан, покаялися, вибачилися. Тобто Клюєв тоді на це погодився. Та на ранок з’явилися перші загиблі — застрелили Нігояна, Жизневського… Потім Клюєв передає: давайте продовжувати діалог, а ми вже не можемо його продовжувати, бо на порядку денному "Геть!" — і все".
Уривки взяті з книги "Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності", підготовленої Українським інститутом національної пам’яті до другої річниці Майдану.
Спогади учасників Революції гідності зібрані у рамках проекту "Майдан: усна історія". УІНП почав цей проект у березні 2014 року, а з червня того ж року він здійснюється у партнерстві з ГО "Фонд збереження історії Майдану". На момент цієї публікації зібрані свідчення більше 500 учасників Революції Гідності.
Повний текст книжки можна безкоштовно завантажити на офіційному сайті УІНП.
Олексій Гриценко,
1979 року народження, менеджер в ІТ-галузі, громадський активіст
Те, що почалося на Грушевського… Ми не планували протистояння в той момент. Ми збиралися їхати і ставати не менш ніж на тиждень під Верховну Раду і чекати, поки опозиція збере 150 голосів для того, щоб відбулося позачергове засідання — щоб скасувати диктаторські закони, прийняті 16 січня. Але так сталося, що в той час уже збиралася Самооборона, інші також чекали певного руху. Політики гальмували те все, але воно почалося, як почалося.
Виступ Сергія Коби — це було узгоджене рішення. Ми стали із Сергієм Хаджиновим, і я сказав: "Серьожо, скажеш, що ми їдемо до Верховної Ради, що це мирна акція, і ніяких провокацій". І ми вимагали від політиків, щоб вони визначилися з єдиним лідером. З Булатовим розбіжність вийшла — він мав це першим озвучити, але не зробив цього.
 Олексій Гриценко (праворуч) разом із Сергієм Супруном у резиденції Межигіря після втечі Януковича
Ми почали вимагати, щоб із цим питанням виступив Коба. З Пашинським виник конфлікт. Він сказав: "Геть зі сцени! Ви не виступите!" Ми написали у Фейсбук про те, що нам не дають говорити, і народ став вимагати виступу. Пашинський не зміг тому протистояти, почав питати, що ми будемо казати. Ми назвали ті дві речі, і Коба все одно виступив.
Ми всі тоді сподівалися, що Кличко візьме на себе відповідальність. Треба розуміти, що того вимагав час, Самооборона вимагала, щоб був певний лідер, який керуватиме всім. Тому що ситуація із "триголовим орлом" не дозволяла вимагати капітуляції влади.
Опозиційні політики говорили кожен своє, кожен мав свої бізнесові інтереси, а для нас було незрозуміло — як можна на фоні цієї глобальної ситуації таким займатися?
Що події розгортатимуться так жорстко, ми не передбачали, але психологічно були готові до всього. Ми справді збиралися стати під Верховною Радою. Навіть якби там було перегороджено, ми могли би стати там і стояти доти, поки та "трійця" не почне діяти, працювати над скасуванням злочинних законів.
На той час навіть дехто із тих, що проголосували за закони 16 січня, вже розуміли, що є чого боятися. Бо в когось був бізнес... Хоча тишком-нишком допомагали всім. Наприклад, Єремєєв допомагав Майдану з паливом. Багато інших, які були в Партії регіонів, так само не хотіли, аби Янукович залишився при владі.
Спогади про перші дні революції читайте у матеріалі "Майдан. Початок. Спогади учасників Революції Гідності"
Андрій Бондаренко,
1971 року народження, громадський діяч, юрист
Були часи, коли на весь Майдан налічувалося не більше півтори тисячі протестувальників. Це правда, часом людей було дуже мало. Люди втомлювалися. Насамперед від щоденного вечірнього імпровізованого віча, від постійної балаканини, промов, які ні до чого абсолютно не призводили.
Від співання, тужіння або, навпаки, скакання нікому легше не ставало. Тому події на Грушевського були закономірними.
Я не пам’ятаю ніякого заклику Коби. Пам’ятаю, що був спільний рух — рух абсолютно узгоджений. Адже Автомайдан не поїхав на Грушевського, там фізично не можна було це зробити.
Була абсолютно цілеспрямована зрозуміла акція, мало того — з правого боку певний коридор робили депутати Верховної Ради, ближче до стадіону "Динамо" так само стояли інші люди, які спрямовували хід. Ми намагалися зайняти ті позиції, які нами були втрачені.
Розумієте, відбувалася певна стагнація Майдану — людей ставало менше, і було очевидно, що коли далі так піде, акція "задихнеться", і нас просто всіх пересаджають. Опозиційні політики, мабуть, розраховували все-таки домовлятися з владою, хоча й невідомо, як. Я думаю, що їх так само би всіх пересаджали, рано чи пізно.
 Андрій Бондаренко (другий справа) 22 листопада 2013 року
Тому нам треба було більш рішуче діяти, потрібно було знову привернути до цього увагу. Ну, і наш розрахунок на те, що влада діятиме силовими методами, повністю виправдався — бо вони інакше не вміють. Вони вміють тільки бити, вбивати, стріляти, а на більше в них ніколи не вистачало розуму. Власне, це й відбулося — в хід пішли БТР-и... А далі були шини.
Наша рішуча дія виконувала певну провокативну функцію — ми цього не заперечуємо. Але революційну тріаду "провокація — репресія — революція" теж ніхто не скасовував. Немає провокації — немає ситуації, яка доводить події до певної логіки — немає відповідного реагування.
І що тоді відбувається на Майдані? Тисяча людей, потім п’ятсот, і зрештою — нікого. І, як наслідок, Янукович — вічний цар. Як Путін. Він до того йшов.
 Олексій Шемотюк,
1981 року народження, архітектор
На Грушевського було багато "коктейлів", уже пішла "жара". Але силовики досить швидко зорієнтувалися, і лінія міліції від автобусів до наших позицій була на відстані не менше 40 метрів. Це більше, ніж кидок. Тобто навіть на дротові ти на 40 метрів не кинеш. Воно горить — вони трішки відступають і починають шмаляти по тобі. На відміну від силовиків, зброї ніякої ми не мали. Була піротехніка.
З піротехніки важко було щось купити, бо її забороняли продавати. Я знайшов інтернет-магазин із найбільшим асортиментом, дзвоню і кажу: "Добрий день. У мене через три дні День народження у сина, я би хотів собі піротехнічну установку. Мені недорогу, гривень за 400". Він мені каже: "Ну, в принципі, ми зачинені, але давайте я Вам візьму одну, зустрінемось і передам".
Я ж наполягаю: "Ви знаєте, мені ще потрібно проконсультуватися, яку саме. Давайте, може, я під’їду в магазин, і Ви мені там покажете все це?" — "Ну, добре, приїжджайте, ми в магазині, там і там".
Я під’їжджаю, захожу і кажу: "Ну що, слава Україні! Кажіть, який у вас найбільший діаметр. Що у вас тут є, розповідайте". Я взяв усе, що в них було в магазині. Вони мені й знижку максимальну зробили — люди теж небайдужі виявилися, ще й попередили: "Зараз будеш виходити, стеж уважно, бо тут крутяться у дворі".
Я запакувався в машину десь за квартал від того місця, прийшов із цими пакетами на Барбакан, і ми там поприкручували трубки, фіксували на держак від лопати. Ти цю трубку, як мушкет — в плече впираєш і шмаляєш.
У мене було близько 130 зарядів і вони стріляли прямою наводкою метрів на 30, а якщо взяти трохи вище, щоб дугою йшло, то навіть метрів на 50, і досить чітко лягало.
 Олексій Шемотюк дає коментар для телебачення
Але з цією штукою ти вже мішень. Стоїш, чекаєш-чекаєш, поки той шнур догорить, шарах: "Ой, трохи не туди". Ну, воно таке, досить нервове, звісно, заняття було. Але страшно лише перші 10 хвилин, максимум 15, потім від цієї картинки, від звуків, від цієї небезпеки в організмі, мабуть, якісь хімічні процеси відбуваються, і страх зовсім зникає, залишається тільки лють.
А ще йшов звук від ударів по металу, він теж має таку певну медитативну складову, і все це разом вводить тебе у такий стан, коли ти втрачаєш відчуття реальності: вогонь, чорний дим, чорний сніг, люди зі зброєю, котрі по тобі стріляють… Ти сприймаєш це або як якийсь кошмарний сон, або як кіно.
І ми домовилися, що на Грушевського більше 20 хвилин не перебуваємо, бо через цю втрату відчуття реальності втрачаєш і убезпеченість — ти прагнеш просто добігти і вбити власноруч того, хто по тобі стріляє.
Тарас Логгінов,
1959 року народження, командир загону першої допомоги Національного комітету Червоного Хреста України
На Грушевського атмосфера була особлива. Я, звісно, не журналіст, котрий ходить, знімає, спостерігає — я схопив пораненого і побіг, схопив і побіг. (І весь час у голові тримаєш, де швидкі стоять, де пункти допомоги треба розгортати…) І хоча роззиратися не було коли, все ж враження від того всього було дуже сильне. Було багато молоді.
Сказати, що там був "Правий сектор", я не можу. Якихось організованих підрозділів я не бачив. Багато мужніх чоловіків було на передовій, де весь час каміння летіло, феєрверки... І тут же дівчата з чаєм та канапками.
Під час протистояння на Грушевського ще одна важлива подія була, принаймні для мене — коли майданівці мали штурмувати Український дім, і ми чотири години вели перемовини з міліцією. Тоді всі розуміли: якщо почнеться штурм Українського дому, він згорить.
 Тарас Логгінов дає коментар на Грушевського під час протистояння
Ми дуже довго говорили з силовиками. Їм гарантії потрібні були, та коли ми пропонували, вони їх не приймали. Але вони поранених повинні були евакуювати, і ми зробили коридор, щоб швидкі їх забрали. В результаті силовики звільнили приміщення.
Я досі вважаю, що це моя найбільша перемога за революцію — те, що ми не дали спалити Український дім. Вся міліція вийшла, ніхто не постраждав, Український дім перейшов під контроль мітингувальників.
 Павел Боболовіч,
1972 року народження, журналіст із Польщі
Опозиційні політики не розуміли, що говорили люди на вулиці Грушевського. Вони продовжували мирний протест, а люди на Грушевського вже починали свою революцію.
Тобто насправді в цей час було дві революції: одна — на Грушевського, інша — на Майдані. На Майдані людей переконали у необхідності мирного протесту.
Казали, що на Грушевського воює "Правий сектор". Я там часто перепитував про це хлопців, а вони казали, що від мене дізнаються про свою приналежність до "Правого сектора".
Вони були там просто тому, що прагнули діяти, тому що знали: самим лише стоянням на Майдані нічого не вдієш, тут потрібна революція.
І або зараз буде свобода, або її не буде взагалі. У них було велике в тому переконання. З 16 січня була просто така впевненість, що треба воювати до кінця.
І вулиця Грушевського стала таким по-справдешньому військовим Майданом, радикально налаштованим. Там була ситуація така напружена, що навіть до журналістів з боку революціонерів була пересторога: вони були роздратовані тим, що ми погано висвітлюємо події, брехнею в ЗМІ, а також брехнею з боку Європи.
Вони казали: "Ми вже не хочемо в Європу". На Грушевського не було так багато європейських прапорів, як на Майдані. Там частіше можна було побачити червоно-чорні прапори, які символізували війну нації.
Ще для мене Грушевського — то дуже безпосередній "контакт" із "Беркутом". 22-го зранку (я тільки проснувся у "профспілках") прийшла інформація, що є перша жертва на Грушевського. Я не знав, що робити: чи бігти туди, чи робити репортаж на основі того, що вже було в ЗМІ, з посиланням на ВВС.
 Павел Боболовіч на Михайлівській площі у ніч з 30 листопада на 1 грудня 2013 року (фото І. Зеленої)
Я вже вирішив давати з посиланням на ВВС. Але оскільки у мене перший блок новин з 8-ї до 10-ї ранку, я завжди старався бути на місці, де щось відбувається.
Мені не хотілося йти, бо я був дуже змучений. Але так чи інакше, я зібрався й побіг. Під барикадою з правого боку був медпункт. Там мені підтвердили, що є жертви. І от перший дзвінок з редакції — запитують, чи я на місці.

Кажу, що так, і що на Грушевського є жертви. Кажуть: "Зателефонуємо до тебе через дві хвилини". Бо там треба було під’єднати телефон до системи і таке інше.

І от дзвонять вони до мене, а тут починається штурм "Беркута" — і я не знаю, що робити. З одного боку, в мене була камізелька з написом "Преса", і я міг не тікати від них, але вже був різний досвід, то й не знаєш, що "Беркут" може зробити… І це певною мірою інстинктивне: коли починають бігти люди, ти теж починаєш бігти.
Я кажу, що не можу говорити, бо іде штурм "Беркута". А мій головний редактор: "Дуже добре, то виходиш на ефір". Він мені не дав вибору. Просто він зрозумів, що то добра хвилина для репортажу, ну, і я біг з телефоном, а в другій руці — камера, тікав перед тим "Беркутом"…
От я біжу і намагаюся розповідати, що відбувається, і все чути — іде в студію. І тут… Я вже бачу краєм ока, що переді мною "беркут", і він ніби йде далі. А біля мене людина, і я вже її на камеру записую, починаю про це розповідати. Беркутівець це бачить і кидається на мене з дубинкою. Ударив, а я почав кричати: "Преса! Преса!" — це є у мене на камері.
Я заслонився камерою, тому не дуже відчув цей удар, але другий "беркут" мене вдарив ззаду. Цього на камері не видно, але це було гірше, бо він мене ударив по спині й то так, що я дуже добре відчув. Але як я почав голосно кричати: "Преса! Преса!", — вони мене облишили, і я почав просто реєструвати те, що відбувалося.
Спочатку боявся вгору тримати камеру, то так трохи опустив, а пізніше, коли пішов наступ у бік Європейської площі й навіть далі, до самого початку Хрещатика, то я вже почав нормально знімати всі події.
 
Для мене то було просто шоком, особливо поведінка беркутівців. Бо у мене є досвід заворушок між міліцією і протестувальниками — з Польщі, з комуністичних часів. Там також були серйозні події.
Пізніше, навіть за часів свобідної Польщі, я був задіяний в антикомуністичній опозиції, був членом радикальних польських угруповань. І в нас уже були протистояння з поліцією.
Там завжди був елемент ніби гри. Час від часу ми домовлялися: "Ви можете робити це, ми будемо робити це. Як ви зробите щось більше, у нас не буде виходу". І навіть коли не було вже виходу і вони застосовували силу, для них це було виконання професійного обов’язку. Але не може бути так, що метою є просто убити людей.
А тут ці "беркути" бігли і кричали так, як варвари… Це було страшно. Це нагадувало трохи футбольних фанатів, але ж вони держслужбовці, люди, які діють від імені держави, а не якісь бандити. Я був у шоці, що таке взагалі може бути. Я зрозумів, що можливий будь-який варіант розвитку подій.
Архієпископ Стефан (Негребецький),
1942 року народження, архієпископ Київський і Богуславський Апостольської православної церкви в Україні
Коли ми відчули, що Майдан прагне лідера (так завжди буває — коли є велика невизначеність, народ завжди прагне лідера), то представники Духовної ради Майдану прийшли на зустріч із Віталієм Кличком з тим, щоб переконати його взяти відповідальність на себе. Тоді ми сказали Кличкові, що владу не дають, владу беруть: "Бери владу, бери відповідальність і веди народ".
 Архієпископ Стефан (Негребецький) на сцені Майдану
Віталій тоді відбрикувався, мовляв, він не вміє гарно говорити. Ми казали, що допоможемо. Розумієте, Майдан хотів бачити якогось лідера. Для нас не існувало добрих чи поганих. Вибір упав на цього хлопця — ми пішли і зустрілися з ним. Він тоді на Грушевського почав більш серйозно говорити з беркутівцями, давав їм певні гарантії. І це справило враження.
Пам’ятаю, після його виступів ми вже змогли поговорити з командиром "Беркута" і його підлеглими — вони вже не стукали щитами, а слухали, у нас почався певний діалог.
Я, пам’ятаю, сказав беркутівцям, що ми все це переживемо, діждемося нормальних часів, і ви ще будете у нас в елітних військових частинах, ви нам потрібні, але тільки не для того, щоб розганяти людей, а для того, щоб боронити державу. І це вже був якийсь крок до порозуміння.
Наступного дня ми зустрілися з Андрієм Клюєвим в РНБО. Розмова була довга, години дві з половиною. Треба було "розрулити" ситуацію. Тисячні натовпи, протистояння, Гімн під ліхтарики — це, звісно, романтика.
Але тут "Беркут" — а тут люди. Когось уже побили, у людей жива образа за те, що злочин під стелою не розслідуваний і винні не покарані.
Той злочин під стелою був як осколок, що застряг у тілі й не дає ні рухатися, ні щось далі робити. Цей осколок треба було вийняти, і тоді вже можна було говорити про якесь "лікування". От чому ми прийшли на зустріч до Клюєва.
Єпископ церкви "Нове життя" Анатолій Калюжний прочитав Клюєву уривок зі Старого Заповіту, з книги Есфір: "Якщо ти не зробиш, то хто зробить?" Якщо ти віруюча людина, то мусиш узяти на себе певні обов’язки й організувати цей крок: або ти, або хтось інший з оточення Януковича має вийти на трибуну Майдану (під наші гарантії, тому що нас, священиків, Майдан ще слухає) і сказати, що влада кається і просить у народу пробачення за те, що сталося під стелою, і обіцяє швидко розслідувати й покарати винних…
Ну, і почати діалог, щоб обговорити, якою має бути держава, аби більше не брехати людям. Бо чому народ вийшов? Народу збрехали — раз, другий, третій, п’ятий, а потім ще й побили невинних дітей, розумієте? Внутрішній протест, шалений внутрішній протест.
 
Хоча хтось говорив, що на Майдан звідкись ідуть гроші, щоб підсилювати його… Хто саме казав, не знаю, але можу підозрювати, можу якимось способом вирахувати. Мабуть, такі сили були, але не вони визначали хід подій. Якби не воля народу, жодні льовочкіни, ті або інші, такого б Майдану не організували.
Хай би сто разів казав Льовочкін студентці: "Бери молотка, розбивай каміння і давай хлопцям…" — ніхто б цього не робив. Хтось скористався Майданом — і не один, не два, таких було багато, але все-таки, на мою думку, Майдан — це насамперед прояв духу народу і, можливо, неусвідомлений, вихід на захист свого світобачення, своєї ментальності.
На зустрічі з Клюєвим ми домовилися продовжити перемовини про те, щоб представники влади вийшли до народу, на Майдан, покаялися, вибачилися. На цьому підґрунті ми б почали перемовини про реформи в державі і так далі. Тобто Клюєв тоді на це погодився.
Та на ранок з’явилися перші загиблі — застрелили Нігояна, Жизневського… Потім Клюєв передає: мовляв, давайте продовжувати діалог, а ми вже не можемо його продовжувати, бо Майдан на цей діалог уже не піде, уже на порядку денному "Геть!" — і все.
Підготували Тетяна Привалко та Тетяна Ковтунович

Немає коментарів:

Дописати коментар