вівторок, 13 грудня 2011 р.

Українські народні музичні інструменти :)

Автор: Марися Рудська

Спеціально для http://photofabrique.at.ua/
я малювала-малювала і намалювала українські народні музичні інструменти.
З цього скоро будуть листівки :)
Не обов'язково такі як я склеїла, але точно з музичними інструментами :)


Мені дуже бракувало при їх малюванні, чути їх звучання!
Знаю як звучить дримба, бандура, сопілка... але от як звучить торбан - не можу навіть уявити!
Було б класно зробити простий і зрозумілий сайт, там де буде зображення інструмента, щось цікаве про нього і кнопка "плей", для того щоб зрозуміти його сповна.
Є хтось серед моїх френдів хто захоплюється народними інструментами і добре вміє з ними спілкуватися?:)


А поки, приємного перегляду!










неділю, 11 грудня 2011 р.

Малоросійські типи

"Жители Малороссии принадлежат к славянскому племени и называются, по имени края, малороссами, т.-е. жители Малой России. Среди нас же, великоруссов, они известны еще под именем хохлов: но название "хохол" - слово бранное, и всякий малоросс, услыхав его, ответит тоже бранью и назовет великорусса "кацапом". Эти бранные два слова, которыми наделяют друг друга малоросс и великорусс, произошли от того, что в старину все малороссы брили бороду и голову, оставляя только на макушке чуб, или хохол. Великоруссы же, наоборот, не брили не только на голове волос, но и бороды носили большие, откуда и получили прозвище кацапов",т.-е."козлов"...


Малоросс набожен, глубоко чтит веру и уставы церковные. Нрава он доброго, спокойного, медлен, ленив. Наблюдается в его характере и мстительность, но зто уже наследие польского ига. От природы очень умный, он проявляет и хитрость; но ум его и вся хитрость не направлены на ту расчетливость и сметливость в отношении средств зашибать копейку, на которые направлены у великоросса, жителя севера, холодного климата, неплодородной почвы, с его промышленным духом. Характерной чертой малоросса служит врожденная ему насмешливость, не покидающая его и в самые тяжелые минуты. Например, когда при Петре Великом некоторые малорусские старшины по одному доносу были наказаны кнутом и после экзекуции лежали на рогожах, один из них обратился к товарищу: "А що, брате, чи солодка московська пужка (плеть): може б її послати нашим жінкам на гостинець!"...




Одежда малоросса довольно оригинальная и красивая и состоит у мужчин из полотняной рубахи с маленьким, прямым воротом, очень часто вышитым, завязывающимся посредине шнурком или лентой; надевается она под шаровары. Шаровары шьются чрезвычайно широкие и заправляются всегда в сапоги-чоботы. На голове он носит высокую шапку из мерлушек с суконным дном, а иногда и всю из мерлушек, во все времена года, т.-е. и зимою, и летом. Только в некоторых местах летом на голове носят так называемый "бриль", т.-е. круглую шляпу, войлочную или соломенную. Поверх рубахи они надевают "юпку" (род пальто), белую или серую с цветными выпушками и застегивающуюся кожаными пуговицами; молодые же парни (парубки) - "каптанокъ" (полукафтан). Когда отправляется малоросс в дорогу, то надевает еще "свитку"(род армяка)...






Женский костюм еще наряднее, еще красивее. Состоит он из рубахи обыкновенно холстинной, с вышивкой на рукавах и подоле. Вышитый подол называется "ляховка". Стан свой они обертывают двумя кусками материи, привязывая их поясом. Ткани эти носят название "плахта" и "запаска". Плахта бывает парчевая или шерстяная, в клетках или цветах, запаска гладкая. При выходе из дому летом девушки и молодицы надевают сверх этого еще "гірсет" (коротенькое пальто без рукавов) или "юпку", такую же, как и мужскую, но только несколько короче. В дорогу надевают тоже "свиту", но уже более длинную, чем мужская...










Голову девушки платком почти не покрывают, а убирают ее "стричками" (лентами), обвязывая их таким образом, чтобы концы ниспадали сзади вместе с косой, в которую тоже вплетают ленты. За ленту, идущую вокруг головы, затыкают цветы, весной и летом - живые, в другое время года—искусственные. На шею надевают много бус, коралловых, стеклянных и янтарных, называемых "наметами". На ногах носят сапоги (богатые - сафьяновые) или же "черевички" (в роде туфлей)...














Въезжая в улицу, вы почти не видите хат, - они все попрятались в зелени, а видите плотные плетни, за которыми зреют вишни, выглядывают громадные цветы подсолнухов и яркие, пестрые маки. Кое-где встречаются колодцы с стремящимся вверх "журавлем" и стоящими рядом выдолбленными колодами для водопоя, около которых в грязи в приятной дремоте валяются свиньи, издавая повременам блаженное хрюканье. Словом, вы едете не по широкой мертвой и голой деревенской улице Московской губ., где избы, зачастую полуразвалившиеся, грязные, темные, смотрят на вас печально во всей своей бедной наготе, а по улице, где всюду чувствуется домовитость, опрятность, обилие, жизнь...









Войдя во двор, вы и тут увидите порядок, удобство и чистоту. Двор у малоросса не то, что у великоросса, у которого под одной крышей с избой темно и грязно. Это двор довольно обширный, на котором выстроенными отдельно стоят хлев для скота, "клуня", где хранится сено, овес и разные земледельческие орудия, и, наконец, чистая, опрятная хата, тщательно выбеленная и своеобразно покрытая соломой...










Но не только у малоросса жилище удобнее и лучше, чем у его северного брата, но и в пище у него больше чувствуется достатка и разнообразия. Благодатный климат дал все в изобилии: и птиц, и рыб, и овощей, и фруктов. Да и поесть, и попить малоросс любит, пожалуй, так, как никто. Без горилки, борща, вареников, галушек и сала он не может себе предста¬вить жизни даже на том свете. Ни один праздник, ни одно событие в жизни малоросса не проходит без того, чтобы не попить, не поесть всласть.Не стану перечислять названия всех кушаний, которые существуют у малороссов,- их нужно перечислить целые десятки и сотни,—замечу только, что самыми обычными кушаньями у них являются: борщ, юшка (уха), локшина (лапша), каша, "кулиш" (кашица), галушки (клецки), сырники (творожники), разное печенье из теста, как-то: паляници, буханци, книши, коржи и, наконец, сало (свиное) и лук (цибуля).
Водки пьют очень много и почти все поголовно, не исключая и женщин; мужчины пьют главным образом "горилку", т.-е. хлебное неочищенное вино, женщины - разные настойки и наливки: вишневку, сливянку, запеканку и др. Табак, "тютюн", курят только мужчины из коротких трубок, "люлек"...






Таков этот народ, - не глупый и не ленивый хохол, служащий часто предметом насмешек и анекдотов, тонкая наблюдательность которого и неподдельный юмор заставляют с уважением отнестись к нему и вспомнить то завещание, которое оставил один из его великих сынов, поэт Т. Шевченко:
Учитесь, брати мої, научайтесь.
Чужого не цурайтесь.
Та й свого не забувайте!
"

Пи. Си. У дописі використано цитати з книги Ф.С.Красільнікова "Украина и украинцы". - М.: Литературно-Издательский Отдел Народного Комиссариата по Просвещению, 1918.

Усі зображення з поштівок датовані поч. ХХ вік


Джерело: ukr_vintage

суботу, 10 грудня 2011 р.

Польща не скасує візи для українців під Євро-2012

 Польська влада не буде запроваджувати безвізовий режим для українців та громадян інших країн на час проведення фінальної частини Чемпіонату Європи з футболу, котрий відбудеться на початку літа 2012 року у Польщі та в Україні.
Про це повідомив представник прес-служби Міністерства закордонних справ Польщі, коментуючи можливість запровадження безвізового режиму між Україною та Польщею на час Євро-2012.
Співрозмовник УНІАН відзначив, що МЗС, як вже повідомлялося раніше, планує видавати на час єврочемпіонату візи громадянам країн, які мають їх отримувати, за спрощеною процедурою.
Зокрема, учасники Євро-2012 - футболісти, судді, лікарі, діячі UEFA i FIFA - зможуть отримати безплатну довгострокову мультивізу лише на підставі оригіналу листа Європейської футбольної федерації чи національних футбольних федерацій країн, котрі беруть участь в єврочемпіонаті.
При цьому вони зможуть отримати візу без особистої появи у консульстві.
Уболівальники зможуть отримати візу, продемонструвавши квиток на один із матчів Євро-2012, що відбудеться у Польщі.
Польська влада планує в Україні та Росії, команди яких братимуть участь в єврочемпіонату, організувати окрему чергу, на яку не треба буде заздалегідь реєструватися через інтернет, як це відбувається у випадку стандартної процедури.
Уболівальники, котрі не мають квитків, зможуть отримати звичайну польську туристичну візу, подавши стандартний пакет документів.
МЗС повідомив, що заявки на отримання віз на Євро-2012 можна буде подати з березня наступного року.
"Закликаємо усіх уболівальників, які потребують віз до Польщі, особливо з України та Росії, аби розпочинали процедури в консульствах якнайшвидше", - відзначили в прес-службі польського МЗС.
Міністерство зауважило, що консульства зможуть видавати візи цілим групам уболівальників навіть без їх особистої присутності, відзначивши, водночас, що візу не отримають ті, хто внесений в шенгенський реєстр людей, котрим заборонено в`їзд на територію 25 держав шенгенської зони (SIS) або до Польщі.

суботу, 3 грудня 2011 р.

Філософ, якого «не спіймав світ»


Сергій КРИМСЬКИЙ, доктор філософських наук, головний науковий співробітник Інституту філософії НАН України, член-кореспондент Нью Йоркської академії наук(США)
 
Творчість Г. Сковороди має глибоке значення, яке важко переоцінити в історії української духовності, європейської ментальності як такої. Він один із перших у новоєвропейській цивілізації утвердив феномен мудрості, якого після античних часів заступив усеохопний проект розсудливо-механічного тлумачення всього сущого, розгляду істини в її відриві від добра і краси. У проповіді філософа на перший план висувається ідея смислонаповненості самого буття, того софійного початку життя в її просвітленості надією та гармонією, який в українському менталітеті був ідейним мотивом протистояння хаосові, «пітьмі зовнішній» ворожих сил зла, іноземного гніту і навал.

Г. Сковорода слідом за великим Сократом твердив, що справжня мудрість полягає не стільки в пізнанні істини, скільки в тому, щоб жити в істині. Цим пояснюється той дивовижний факт його біографії, що філософ забороняв видавати свої книги, хоч і називав їх «дітьми». Сковорода вважав істинним філософським результатом «книгу» свого життя, в якій кожний вчинок будується як рядок життєтворчості, а рукотворні тексти є лише символізацією цього витвору життя, його знаками. «Воззри на мір сей, — писав він, — взглянь на род человеческій. Он ведь есть книга...» (с. 522; цитати поданi за оригіналом, зі збереженням його орфографії, тобто «руської мовы», відповідно до академічного видання Сковороди у 2-х т., т. 1, К., Наукова думка, 1961).
Ось чому Г. Сковорода твердить: «...исходы премудрости суть исходы живота», тобто життя (с. 140).

Із цієї точки зору він розглядає старозавітну книгу «Вихід» не як літературний матеріал, а як рецепт виходу з полону плоті в царство вільного духу. Така позиція дозволяє і біблійну книгу Буття трактувати не буквально, бо така буквальність породжує, на думку Г. Сковороди, «тлен, прах, обман». Тут має місце, кажучи сучасною мовою, символізація творчості людини, яка має відкрити своє небо і землю, знайти «твердь» свого буття, визначити стихії долі, знайти душу і увійти в «паузи» воскресного споглядання.

Подібним чином трактуються і власні твори Г. Сковороди. Наприклад, його діалог «Асхань» дає підстави порівнювати тексти філософа з «голубиною звісткою» через «потоп зміїний» до «вод священного розуму». Вустами голуба, вісника кінця потопу, Г. Сковорода каже: «...послала мене истина к милости, а мир к правдъ» (с. 156).

Життєві еквіваленти мають й інші філософські тексти Г. Сковороди. «Жизнь наша, — пише філософ, — есть путешествіе» (с. 362). І Г. Сковорода прокладає шляхи своїх мандрівок землями Київщини та Слобожанщини, стає мандрівним мислителем, який несе людям поезії «божественных песен», філософську мудрість і святу мораль.

Він розвиває філософський погляд на життя як виставу «вселенскаго сего чудотворного театра» (с.552) і, відповідно, в житті випробовує свою теоретичну установку, розігруючи різні життєві ролі.
Їх багатообразнiсть і не дозволила світу, згідно з формулою філософа, піймати його в цілковитій фіксації. У Г. Сковороди була роль і біблійного старця Варсави, і християнського проповідника Мейнгарда, паломника монастирів Слобожанщини і уставника (диригента) Петербурзької півчої капели, композитора і поета, викладача і сільського просвітителя. Це було вже справжнісіньке експериментування зі своїм життям, яке спростовує уявлення про схоластичність філософії українського мислителя. Не абстрактне теоретизування, а активне, емпіричне вторгнення в буття, у свою долю — такий імператив його світогляду. А це означає, що ідейний світ Г. Сковороди не можна вичерпати лише ідеями платонівської філософії.
ЛІТОГРАФІЯ. СТУДЕНТИ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ. КІНЕЦЬ XVII СТ.
У вченні Сковороди про видиму і невидиму натуру буття, справді, є платонівські мотиви. Проте український філософ пов’язує видиме зі смертним початком життя, а невидиме — з вічним, духовним. І виходить уже, що філософська дилема духу і матерії зводиться до проблеми, яку Г. Сковорода намагався розв’язати всією практикою свого буття: «Одна ли смерть царствует? И нъсть живота» (с. 69 — 70), — тобто до проблеми тлінного і вічного.

Важко знайти у світовій філософії мислителя, який, подібно до Сковороди, випробовував безмежне прагнення вічного. Він вважав, що духовна людина, яка плекає у своїй душі істину, формує внутрішню нескінченну особистість, персону, яка здатна зливатися з Богом і відпочивати на «холмах въчнаго» (с. 170).

Тут немає абстрагованого богошукання. Хоч би як незвично для нашого утилітарного розуміння життя виглядав сковородинський пошук вічного, в ньому має місце і запит сучасності. Перспектива вічності є запитаною і нашим прагматичним часом.

Безумовно, не можна відволікатися від першочергових практичних вимог сьогоднішнього дня. Однак було б гірко ігнорувати при цьому ідеали нескороминущого, непохитного, вічного. У бурхливому морі можна зорієнтуватися лише за стійкими позиціями зірок. Тим більше, що ідеали вічності додають стійкості нашому життю, включають у нього далекі горизонти загальнолюдського досвіду, без якого наше життя легко перетворюється на фарс дрібниць, чвар і нісенітниць.
Невипадково ж духовна традиція сторіч зберегла парадоксальну формулу, яка свідчить, що хамство — це забуття вічності. У боротьбі з цим хамством, яке знецінює дрібницями і чварами розуміння життя, філософія Григорія Сковороди була і залишається нашим духовним гарантом стійкості перед теперішнім та непохитною надією на майбутнє.

ДОВІДКА «Дня»

Григорій СКОВОРОДА (1722—1794)

Народився 3 грудня 1722 р. у бідній козацькій родині в селі Чорнухи Полтавської губернії. У 1738 — 1741 р.р. та у 1744 — 1750 р.р. навчався у Києво-Могилянській академії, а у 1742 — 1744 роках перебував у Петербурзі, де співав у придворній капелі і спостерігав за столичним життям. Навчання в Академії зробило Г.Сковороду одним iз найосвіченiших людей свого часу. Він досконало володів латиною, церковнослов’янською, німецькою та польською мовами; вивчив філософські твори античних та сучасних авторів.

Є відомості про подорож Г.Сковороди країнами Західної Європи (1750 — 1753 р.р.) у складі посольської місії, а після повернення він викладав поетику в Полтавському колегіумі. Але ворожість церковної верхівки примусила Г.Сковороду заробляти собі на життя працею домашнього вчителя. 1759 р. запрошується до викладання у Харківському колегіумі, проте в 1769 р. остаточно стає мандрівним вчителем, оскільки це дозволяло йому зберегти необхідну свободу духу.

До самої смерті (9 листопада 1794 р.) Г.Сковорода ходив пішки Слобожанщиною та Лівобережжям, писав діалоги, читав і дарував їх друзям та усім, хто цікавився фiлософiєю життя. Заповів вибити такий напис на своїй могилі: «Світ ловив мене, але не спіймав» . Прозваний «українським Сократом», закликав людей: «пізнай себе!», «поглянь у себе!». Заклав основи української класичної філософії. Інтерес до літературної та філософської спадщини Г.Сковороди не зменшився, а навіть зріс у XX ст. (Д.Чижевський, М.Бердяєв); вплив вчення Сковороди простежується на сторінках роману М.Булгакова «Майстер і Маргарита».
Статтю російською мовою читайте в газеті "День"


Джерело: Україна Incognita

четвер, 1 грудня 2011 р.

Закарпатська 30-метрова ялинка вирушила до Ватикану. Фото

Джерело: Українська правда. Життя



З закарпатського СМТ Великий Бичків до Риму відправили 30-метрову ялинку, яка повинна вже 6 грудня прибути до Ватикану на святкування римо-католицького Дня Святого Миколая.



За 60-річною ялинкою, яку три дні рубали для Папи Римського, приїхали фахівці з Риму, які супроводжуватимуть різдвяну ялинку і самі встановлять її на головній площі Ватикану, пише ТСН.


Ялинку зрубали ще в суботу 19 листопада, а потім два дні працівники МНС обмотували і упаковували дерево. "Зв'язану" тросами ялинку зрізали, на вертольоті перенесли на галявину і завантажили на автопоїзд. В успішну путь символ Різдва благословили священики.

четвер, 27 жовтня 2011 р.

Швед із українським серцем

В КИЄВІ ЗНИКЛО 52 ПАМ'ЯТКИ АРХЕОЛОГІЇ

Інвентаризація центрального історичного ареалу Києва виявила зникнення 52 пам'яток археології. 13 знаходяться в аварійному стані, 46 пам'яток вже не існує, а 6 - не знайдено взагалі.

Про це стало відомо під час обговорення Історико-архітектурного опорного плану Києва, який є складовою Генерального плану до 2025 року, на Консультативній раді Головного управління охорони культурної спадщини виконавчого органу Київради (КМДА).

Повідомив голова комісії Київради з питань культури та туризму Олександр Бригинець.

"В нас є хороша новина - в Києві з 2042 археологічних пам'яток все ж залишилось 1990 пам'яток, з яких лише 13 - в критичному стані. Тож рейдерам і забудовникам ще нищити їх і нищити", заявив Бригинець.

Голова комісії наголосив на тому, що потрібно звернути особливу увагу на іншу цифру: за останні роки в Києві зникло 52 пам'ятки. Це лише ті пам'ятки, які мали офіційний статус.
Нагадаємо вересні 2011 року для вивезення археологічних експонатів Музею історії Києва з "Будинку Петра" на Поділ приїхала... звичайна вантажівка. На вимогу співробітників музею надати документ про право перевезення музейних експонатів водій і вантажники, що приїхали за ними, ретирувалися.
Після цього завідувач археологічним відділом Музею історії Києва Віталій Ковалинський заявив, що відділ за підозрілих обставин намагаються виселити з "Будиночку Петра" на Подолі у непристосовані приміщення.

понеділок, 17 жовтня 2011 р.

Твори Григорія Сковороди (аудіо)

Матеріали з фондів Національної радіокомпанії України.
1. Г. Сковорода «Зозуля та дрізд», читає Дмитро Франько
2. Г. Сковорода «Бджола та шершень», читає Дмитро Франько
3. Г. Сковорода «Два коштовні камені — діамант і самоцвіт», читає Дмитро Франько
4. Г. Сковорода «Дві курки», читає Дмитро Франько
5. Г. Сковорода «Олениця та кабан», читає Д. Франько
6. Г.Сковорода «Орел і черепаха», читає Дмитро Франько
7. Г. Сковорода «Соловей, жайворонок і дрізд», читає Дмитро Франько
8. Г. Сковорода «Сова і дрізд», читає Д. Франько
9. Г. Сковорода «Верблюд і олень», читає Д. Франько
10. Г. Сковорода «Ворона і чиж», читає Д. Франько
11. Г. Сковорода «Жайворонок», читає Д. Франько
12 Г. Сковорода «Змія і буфон», читає Д. Франько
13. Авт. муз. і сл. Г. Сковорода, обр. М. Лисенка «Всякому городу нрав і права», вик. Лірник Ярема (Вадим Шевчук)
14. П. Приступов, сл. Г. Сковороди, Пісня №4 з циклу «Сад божественних пісень», вик. Тетяна Лобода та Микола Береговий
15. П. Приступов, сл. Г. Сковороди, Пісня №9 з циклу «Сад божественних пісень», вик. Тетяна Лобода та Микола Береговий
16. П. Приступов, сл. Г. Сковороди, Пісня №16 з циклу «Сад божественних пісень», вик. Тетяна Лобода та Микола Береговий
17. П. Приступов, сл. Г. Сковороди, Пісня №23 з циклу «Сад божественних пісень», вик. Тетяна Лобода та Микола Береговий
18. П. Приступов, сл. Г. Сковороди, Пісня №24 з циклу «Сад божественних пісень», вик. Тетяна Лобода та Микола Береговий
19. Муз. і сл. Г. Сковороди «Стоїть явор над горою», із збірки С. Карпенка «Васильківський соловей» (1867 р.), вик. Надія Боянівська
20. Муз. і сл. Г. Сковороди «Ой, ти, птичко жовтобока», із збірки С. Карпенка «Васильківський соловей», вик. Н. Боянівська
21. Муз. і сл. приписуються Г. Сковороді «Ах, ушли мої літа» (надруковано у Почаївському Богогласному варіанті у П.Демуцького «Ліра та її мотиви»), вик. Надія Боянівська та Ірина Чеченя
22. І. Гайденко, сл. Г. Сковороди «Ой, ти, пташко жовтобока» з циклу «Три наспіви на слова Г. Сковороди», вик. Хор ім. П. Майбороди та орк.нар. та попул. музики НРКУ, дир. В. Дейнега
23. І. Гайденко, сл. Г. Сковороди «Весна люба» з циклу «Три наспіви на слова Г. Сковороди», вик. Хор ім. П. Майбороди та орк.нар. та попул. музики НРКУ, дир. В. Дейнега
24. І. Гайденко, сл. Г. Сковороди «Ангели, знижайтеся» з циклу «Три наспіви на слова Г. Сковороди», вик. Хор ім. П. Майбороди та орк.нар. та попул. музики НРКУ, дир. В. Дейнега
25. С.Острова, сл. Г. Сковороди, Хоровий концерт пам'яті Артемія Веделя (старослов'янською мовою), вик. хор «Хрещатик», дир. Лариса Бухонська, солістка — Вікторія Коломієць.

Джерело: Рідна Країна

Знання - сила. Читайте правду про УПА, а не політичні блоги


Павло Солодько, Pедактор "Історичної Правди"
Істориків, які вивчають український рух XX сторіччя - приблизно стільки ж, скільки істориків, які вивчають античне минуле або історію, скажімо, радянського побуту чи Російської імперії. Однак в умах "рядових виборців" немає чіткого уявлення щодо Пелопонеських воєн чи то ідеалу радянської домогосподарки в журналі "Селянка".
Зате в темі УПА розбираються усі.
Ось і сьогодні, читаючи окремі коментарі на "Історичній Правді", я знову бачу цих знавців. Я сам іще недавно був таким - вірив у вигаданий мною ж образ УПА, проектуючи його на власні політичні погляди.
Обурювався, коли повстанців звинувачували в убивствах поляків, і пишався пафосом відзнятого за радянськими лекалами фільму "Нескорений". Воював у давно закинутих шанцях.
Коли ми розміщуємо на ІП той чи інший матеріал, окремі читачі підозрюють нас у змові. "Чому ти поставив про радянські Українські фронти?" - обурюється товариш-націоналіст. "Ви виправдовуєте націоналістів!" - незадоволений товариш-марксист.
Мені все одно, друзі. Ми розміщуємо такі тексти, бо вони розповідають про наше минуле, а "Історична Правда" цьому й присвячена. Це не змова, а просто історія - минуле, яке варто пам'ятати, але не натягувати його методологію на сьогодення.
А от політикам вигідно проектувати минуле на сьогодення. Бо це зручно - не треба вигадувати нічого нового, не треба креативити в цьому неспокійному і повному викликів світі.
Живеш собі у минулому сторіччі і виборців туди тягнеш. Розповідаєш їм про історію з виглядом історика. Москалі, комуняки, фашисти, "они стреляли в спину". А сам створений у тому ж минулому сторіччі ресурс на благо власної родини освоюєш.
І тема УПА, пам'ятна серед мільйонів українців, присмачена радянською пропагандою і вайлуватою промоцією президента Ющенка, дуже підходить до такого повернення в минуле. Звернули увагу, скільки політичних заходів проведено сьогодні? Скільки політичних блогів написано?
В темі УПА всі розбираються. І всі пишуть. Я сам колись писав.
Автор ІП Володимир Ковальчук сказав уранці в ефірі на TVi правильну річ: "Політикам іще рано говорити про УПА. Ще не прочитані всі архіви. Не видано ще дуже багато інформації. Про УПА повинні говорити не політики, а історики. Ті історики, які не виконують політичне замовлення".
Ми на "Історичній Правді" саме й так намагаємося формулювати завдання для авторів. Поменше риторики, побільше архівів - щоб виходив науково-популярний, а не популістський продукт. Не завжди вдається, але стараємося :)
Тому з нагоди чергового ювілею УПА пропонуємо увазі читачів і блогерів дайджест деяких матеріалів ІП, присвячених Українській Повстанській армії. Читайте роботи науковців і адекватних публіцистів - без пафосу і брехні.
Знання - сила.
Скільки ж солдатів було в УПА? Секрети розкриває Клим Савур (ФОТО)
Шлюб по-бандерівськи. Як одружувалися повстанці
Амфілохій Почаївський: святий УПЦ МП, який допомагав УПА
"ОУН-УПА" на Сумщині". 89 документів з архівів СБУ та МВС
Як загинув Микола Ватутін? Документальна правда про бій генерала з загоном УПА
Різдвяні листівки Української Повстанської армії (ФОТО)
Загадка одного бою. Розгром курсантів УПА на горі Яворина
Небезпечна гра. Як діти 1940-их гралися "у повстанців"
Осип "Боксер" Хома - моряк і чемпіон із боксу, який став командиром УПА
Таємниця смерті радянського розвідника Кузнєцова. Чи від рук повстанців? (ВІДЕО)
Микола Арсенич: творець Служби Безпеки ОУН. Як боролися з агентурою в Армії
Підручник з військової топографії для Української Повстанської армії (ФОТО)
Повстанець Семенюк: 79 днів у камері смертників. Спогади
УГВР - підпільний уряд і парламент, який керував боротьбою УПА
Мандик Хасман - єврей-повстанець, який досі пам'ятає "Декалог націоналіста" (ФОТО, ВІДЕО)
Бандерівці по-чеськи. Про рейди УПА на Захід (ВІДЕО)
Волинська трагедія - частина польсько-української війни
Знайдено останки понад 200 жертв УПА
Відповідь Сєрґєю Лук'янєнку про Романа Шухевича. Розслідування
Радянська агентура у націоналістичному підпіллі
Як загинув Шухевич і що робили з тілами убитих повстанців
Що знайшли у Романа Шухевича після його смерті (ФОТО)
УПА і Армія Крайова: не треба їх ані героїзувати, ані демонізувати
Як упівці перемогли сталінізм. 58 років Норильському повстанню
Останній бій УПА. 1960 рік
Читайте і поширюйте, руйнуйте політичні міфи.
І залишайтеся з нами. Найближчим часом "Історична Правда" опублікує брошуру "Кто такие бандеровцы и за что они борются" - про УПА від самих повстанців.

четвер, 29 вересня 2011 р.

Дерев'яні скарби України під загрозою знищення. Фото

Ірина Пустиннікова, редактор порталу "Замки та храми України" спеціально для УП.Життя 
 
Церква у Дрогобичі
 
Знову ЗМІ сполошилися - проект подачі дерев'яних церков карпатського прикордоння, спільний для України і Польщі, до Списку світової спадщини ЮНЕСКО практично готовий.
Залишилося чекати, чи візьмуть вісім українських храмів (чотири з Львівщини, по два - з Прикарпаття і гуцульської частини Закарпаття) до престижного переліку головних туристичних смаколиків світу.
В даному питанні ключове слово - "дерев'яні". З Карпатами ж воно як - гори і ліси, гори і ліси. Це на Поділля чи менш хвилясту Галичину ледь не за графіком накочувались то турки, то татари - доводилося ощерюватися на ворогів замками та фортецями, спочатку земляно-дерев'яними, пізніше переважно мурованими.
В горах замки теж були, та залишилося від них небагато: Пнів, Надвірна, Галич, Рожнятів з Перегінським - ледь не весь список. (Закарпаття побагатше буде, але поки мова не про нього). Тому головний архітектурний скарб Карпат - церкви. Скромні-прескромні хатні церкви - на Буковині. Приземкуваті, часто хрестові у плані - гуцульські. Всі в рюшах опасань і заломів - бойківські.
Куди в горах, де багато опадів, без захисту від води з неба? От і рятувалися - закарпатці височенними гострими шпилями (там снігу не втриматися), бойки по цей бік Карпат - багаторівневими опасаннями (на цих похилих штуковинах снігу і воді теж довго не лежати).
Тут інженерні рішення і вигадувати не треба було - Природа вже все придумала і на смереках апробувала. Ергономічно, дешево і розумно - це наш, власний внесок в скарбничку світової архітектури.
Теплі, камерні, невеликі - дерев'яні церкви Карпат були головними сільськими архітектурними домінантами, дуже людяними за своїм виглядом, дуже природними. Були.
Бо переважна більшість церков, які все ще вважаються десь на Львівщині чи Івано-Франківщині дерев'яними, насправді давно перетворилася на набір бляшанок, подекуди з чеканкою.
Молитися до алюмінієвих святинь приходять не роботи - що за дисонанс. І почалося ж не вчора: ґонт почав поступатися яскравому металу ще в міжвоєнний період. Селянам здавалося, що так храм виглядає багатше. А для багатьох "багатше" і є "естетичніше". Те, що деревина в металевих обладунках швидше гниє, запріла церква в такому одязі довго не простоїть - тоді ще про це не думали.
В радянський час за храмами, які мали статус пам'яток архітектури, сяк-так слідкували, знущатися з деревини не давали. Металева пошесть відступила на якийсь час - щоб взяти реванш вже у наші дні.
До бляхи додалася вагонка, цемент, ондулін - світ сучасних будівельних матеріалів такий різноманітний. Нашестя, що охопило Львівщину, Тернопільщину, Буковину, Франківщину, перекинулося й на Закарпаття, хоча там його масштаби все ще менші.
Та навіщо багато слів - спробуємо пояснити фотографіями.

Частина перша: народні промисли

Об'єкт 1: Нижній Вербіж Коломийського району. Домашнє завдання: спробуйте пояснити естету-іноземцю, чому дерев'яна церква виглядає от так. Унікальний п'ятиверхий гуцульський храм Різдва Богородиці (1788-1808), весь в сяючій блясі, номінований до списку Всесвітньої
спадщини ЮНЕСКО.

Дерев'яна церква, Вербіж   

Святиня вже два десятиліття пріє під чеканкою. Народ в селі возвеличує і прославляє земляка-мецената, котрий гуцульське диво на власні кошти таки оббив бляхою. Селянам видаються дивакуватими і недоречними якісь вимоги комісій і до церкви, і до брам (Ну що їм до брам, тим комісіям?
Брама в Нижньому Вербіжі теж чеканна, всі сусіди обзаздрились). А є ж ще й добудова у вигляді сільської веранди, дикі пластикові квіти над дверима, навіть нижній ярус зрубу - і той пофарбували в колір какашки. Дзвіниця теж в блясі. Теж з чеканкою.
Ще один нечастий випадок п'ятиверхого храму маємо в карпатському Дихтинці на Путильщині. В сусідній Усть-Путилі три верхи, але біда та сама. Знову бляха - за компанію з фарбою.

Храм у Дихтинці 

Об'єкт 2: Цурень Новоселицького району,Чернівецька область.
Якщо ви наївна, романтична особа, яка любить пам'ятники архітектури і вірить в те, що народ - розумний і мудрий, краще в Цурень не їдьте. Нічого доброго для себе ви там не знайдете.
Румуни (а в Цурені проживає чимало етнічних румунів) славляться у світі як гарні будівничі, але в випадку Цуреня це не пішло на користь. Ще в радянські часи скромну і неймовірно архаїчну церкву хатнього типу апостолів Михайла і Гавриїла (1820) вкрили... штукатуркою.
Побачити, що це справді дерев'яна тридільна споруда, стало неможливо. Та лишався високий ґонтовий дах з хрестами.

 Церква хатнього типу апостолів Михайла і Гавриїла, Цурень  

Останнім часом і це свідоцтво давності храму щезло: дах вкритий палаючою на сонці бляхою, верхи-барабани збільшили і вкрили чеканкою, до мініатюрною церкви прибудували великий мурований тамбур, набагато вищий за стареньку.
Автентичності годі й шукати - хоча над дверима все ще видно табличку, яка сповіщає: "Пам'ятка архітектури. Охороняється державою". На жаль, досить ілюзорна опіка не захистила церкву від людей, які щиро і наївно робили "як краще та гарніше".

Об'єкт 3. Барвінків Верховинського району Івано-Франківщини.
Місцева Миколаївська церква (1867) традиційна як християнство - і яскрава як уявлення гуцулів про життя, красу і красиве життя. Бляхи виявилося мало - храм пофарбували в жовтий і зелений кольори.

 Миколаївська церква, Барвінків 

Всередині все заквітчано рушниками, килимками і пластиковими квітами. Ікони оточені флюорисцентними новорічними гірляндами.
Миколаївська церква всередині 

На фотографіях 1980-х років - зовсім інший храм. Тоді церква була скромною красунею, з симпатичним піддашшям. Зараз нагадує велетенський семафор в друшляку.

Об'єкт 4: Лукавці Вижницького району Чернівецької області. Церква св. Параскеви (1898): тут жахливо все: і викрашений в рожевий колір зруб нижнього ярусу, і взяті в бляху верхи, і помальована на синє бляха, і "позолочені" вершечки маківок.

Церква св. Параскеви, Лукавці 

Об'єкт 5: Мишин Коломийського району Івано-Франківщини.
Давню пораду "золото із сріблом разом не носити" в селі не знають - і церква сяє аж двома видами бляхи: срібним і золотим.

  Церква, Мишин Коломийського району

Об'єкт 6: Тораки Путильського району Чернівецької області.
Церква Івана Хрестителя (1877) відлякує золотою, срібною, синьою бляхою, білою вагонкою і іншими дивними речами всіх, хто їде в Путилу з вижницького боку (себто всіх, хто не ведмідь і не румунський шпигун-самоучка).

Церква Івана Хрестителя, Тораки

А позолочена арка брами! А яскраво-синій дах каплички! Інтернет послужливо підказує, що колись Тораки славились вишивкарством і килимарством.
Об'єкт 7: Вихватнівці Кам'янець-Поділсьького району Хмельницької області.
Броньована Покровська церква (1842) зведена на місці дерев'яної ж - але, певно, не броньованої - попередниці. Та згоріла в 1839 р. - і громада зібрала гроші на нову. Зібраних коштів, певно, було недостатньо - бо вдалося лише купити стару церкву з Миньковців. Про дерево зараз не нагадує взагалі нічого.

Броньована Покровська церква, Вихватнівці  

Повністю загорнені в бляху церкви в Марківцях, Черганівці, Шепарівцях, Шешорах чи Добротові на Івано-Франківщині, Копичинцях на Тернопільщині, Старій Жадаві на Буковині - прикладів таких легіон.
Об'єкт 8: Велика Лінина Старосамбірського району Львівської області.
Церква Зіслання св. Духа (1907) оббита сайдингом, верхи в блясі. Близькість польського кордону з його розкрекламованим "Шляхом дерев'яної архітектури" не допомогла.

 Церква Зіслання св. Духа, Велика Лінина

Схожий випадок? Наприклад, в Торгановичах на Львівщині.
Об'єкт 9: Стужиця Великоберезнянського району Закарпаття.
Церква у Стужиці Великоберезнянського району

Цього монстра з вагонки могли б пізнати тисячі нелегальних мігрантів зі Сходу, що прямують під виглядом мішків, коробок і чого там ще через прикордонну Стужицю в Словаччину.
Та хто їм дозволить у прикордонній зоні хоча б на мить глянути за вікно машини? І добре, що не бачать: бо ця церква задумувалась у 1893 році, як дерев'яна.
Об'єкт 10: Мохнате Турківського району Львівщини.

Церква Собору Пр. Богородиці, Мохнате

В Мохнатому просто зобов'язані жити товсті смішні коти і тучні овечі отари. А ще там є умовно-дерев'яна церква Собору Пр. Богородиці (1902), зведена відомим українським архітектором В.Нагірним.
Дуже гармонійна зовні церквиця в галицькому стилі, кругленькі шоломовидні дашки, піддашшя по периметру - але ж бляха, але ж фарба!
Об'єкт 11: Волиця Гусятинського району Тернопільщини.
Реєстр національного надбання обіцяє в цьому крихітному селі древню дерев'яну Аннозачатьєвську церкву хатнього типу з дзвіницею, теж з дерева. Реєстр оперує фантастично-привабливими цифрами: XVI i XVII ст. Реєстр помиляється.
Церква в селі правда є, правда хатнього типу і правда з дерев'яною дзвіницею. Церква правда-преправда накрита високим ґонтовим дахом - як і слід церквам хатнього типу. Але. Церква мурована.

Аннозачатьєвська церква хатнього типу  

Ситуацію прояснив священик сусіднього з Волицею села. Він розповів, що ще в 1990-х храм почав сильно руйнуватися. Протікав дах. Селяни хотіли замінити ґонт на шифер. В ті часи ще сяк-так за пам'ятками архітектури слідкували, тож довелося просити дозволу в обласному управлінні архітектури.
Там, зрозуміло, дозволу не дали, ще й вилаяли за таку ініціативу - і пообіцяли гроші на нормальну реставрацію. Селяни почекали-почекали - а потім взяли - і обмурували дерев'яну церкву. Парадоксально, але дах, який й спричинив занепад пам'ятки, таки лишився ґонтовим.
Об'єкт 12: Кошилівці Заліщанського району Тернопільщини.
Церква ще з XVI ст. пам'ятка архітектури, повністю обмурована. Як і дзвіниця. Чудовий зразок подільської оборонно-сакральної архітектури Середньовіччя зараз нагадує яскраво-синю каструлю. Подібна ганебна прикрість сталася і з церквою в Крогульці на Гусятинщині (а в храмі правив батько Богдана Лепкого).
Церква у Кошилівцях, веранда 

Подібні приклади - не найбільш яскраві, а найбільш типові. Кількість скапарених святинь обчислюється сотнями.
Частина друга: архітектурні сироти
На щастя, бляшана пошесть охопила храми ще не стовідсотково. Трапляються часом святині, позбавлені бляхи і вагонки. Правда, практично всі вони разом з тим позбавлені й господарів: стоять покинутими, валяться, помирають.
Об'єкт 13: Дернів Кам'янко-Бузького району Львівщини.
Головна цікавинка села - не незвичний приземкуватий костел, а церква з - увага! -1666 року. Компактна і позбавлена прибудов, невелика, справжня, поставлена у мальовничому місці над потічком Кам'янкою.

Микитинська церква, Дернів 

Закинута пам'ятка знаходиться на території не менш закинутого дитячого садка. Навколо храму каруселі, дерев'яні скульптурки і експресивний Івасик-Телесик верхи на лебедях. В самому садку давно вже плебанія, новий - рожевий і величезний - храм - стоїть через дорогу, а Микитинська церква... Ну а що? Вона маленька, стара, в неї протікає дах. Згодиться для складу дитсадівських шафок, не більше.
Покинути напризволяще таку бабусю - сором для країни. Те, що церква дожила до наших часів, пов'язано з тим, що в радянські часи вона працювала хай і не за фахом, але на користь громаді: тут був музей. Зараз... Зараз немає в храму покровителів (кажуть, до Другої світової греко-католицьким храмом опікувались поляки-власники села, родина Вислоцьких).
Церкву ремонтували в 1977 р. на гроші, зібрані на марки Товариства охорони пам'яток (люди під тридцять і старші мають ті марки пам'ятати - їх розповсюджували в школах і на заводах).
Перекрили ґонтом - тоді до реставрацій ставилися серйозно. Але не зовсім: ґонт був не колотий, а рублений. От і зогнив за двадцять з лишком років.
Чотиритомник "Пам'ятки містобудування та архітектури УРСР" сухо повідомляє, що храм споруджено з соснових брусів, а широке піддашшя підкреслює горизонтальне членування пам'ятки. Лише останнє речення писав, здається, не робот: "Пам'ятка належить до числа досконалих споруд народної архітектури галицької школи".
Україні не потрібні досконалі пам'ятки - інакше дернівська церква була б в іншому стані і статусі. А так... Тризну по ній відправлять лебеді з Івасиком. Більше нікому.
Об'єкт 14: Розлуч Турківського району Львівщини
Костел св. Франциска Борджія, лаконічно-витончений і неоготичний, парафіян не бачив вже давно. Храм, який шваби-колоністи звели в 1914 р. (за іншими даними, в 1901-1902 рр.), виглядає старшим за свій вік. На початку ХХ століття він входив до Турківського парафіяльного округу, найбільшого на Галичині: три десятки сіл, понад 3 000 віруючих.
Отець Ігнатій Кулаковський був ініціатором зведення костелу у Розлучі, Нижній Яблунці (1911), Соколиках (1912), Яворі (1913), Ясениці Замковій (1914). Всі вони, крім костелу у Розлучі, не збереглися.

Костел св. Франциска Борджія, Розлуч 

В радянський час храм конфіскував під свої потреби колгосп. Збереглися і простенькі розписи, і рештки вівтаря, і дерев'яні сповідальня та амвон. А ще чудова стеля. З 1994 року костел марно намагаються зробити діючим, та все щось ніяк. Бойки до чужої їм культури ставляться недбало.
А костел тим часом гине - і не докричиться через гору Розлуч і Сянський хребет до католиків-поляків, які і раді б врятувати, та хто їм дасть...
Об'єкт 15: Дрогобич Львівської області
В Дрогобичі відразу ТРИ дерев'яні церкви, дві з яких дуже цінні. Одна з них - святого Юра (XV-XVI ст.) - ще один номінант від України до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. 13-14 жовтня 2009 р. дах храму було пошкоджено снігопадом.
Під загрозою опинилися унікальні стінописи та іконостас. В 2010 р. було проведено ремонт даху, та допомогло мало: церква продовжувала підмокати.

Церква святого Юра, Дрогобич 

Влітку 2011 р. біля споруди почалося незаконне будівництво, яке поставило під питання номінацію церкви до списку.
Нарешті, 26 серпня 2011 р. кошти на ремонт протікаючого даху церкви пообіцяв виділити міністр культури України М. Кулиняк.
Сподіваємося, врятують...

Об'єкт 16: Язлівчик Бродівського району Львівщини.
Чудовий приклад дерев'яного модерну - костел з 1934 р. Колись на Західній Україні було чимало дерев'яних братів язлівчицького костелу - зараз лишилося з дюжину на всю Львівщину.
Є кілька скромних костелів з дерева на Буковині, Тернопільщині чи Прикарпатті, є костел у Ковелі. Майже все. Цілий пласт архітектурної спадщини йде у небуття, повільно занурюючись у холодні води людської байдужості і безпам'ятства.

Костел, Язлівчик 

В 2004 р. директор Бродівського краєзнавчого музею Василь Стрільчук був тут разом з поважними гостями з "Шевченківського гаю" (відомого львівського скансену) та головою сільради. Візит мав стати доленосним: вирішувалося, чи відправиться храм в найкращий для дерев'яних споруд притулок для стареньких: в львівський скансен.
Ключів від дверей не знайшлося, тому прийшлося різати замок. Всередині ледь трималися колони різьбленого дерев'яного вівтаря (1936). Вердикт був надто суворим: не для Шевченківського Гаю. І вік не досить поважним (треба принаймні XVIII століття), і стан, і стиль...
План Б - передача святині католикам Бродів, котрі на той час вже довгенько споруджали собі костел, - теж не спрацював. Костел повільно, але невпинно гинув. Ситуація покращилась влітку 2009 року, коли завдяки зусиллям київської дослідниці дерев'яної архітектури Олени Крушинської концерн "Акзо Нобель Декор Україна" взявся допомогти з реставрацією храму.
В грудні 2009 року костел було законсервовано, частково вкрито руберойдом. Консерваційні роботи проведені силами ТзОВ "Терра Сицелія". На жаль, далі роботи заглухли. Але й проведений ремонт дозволить костелу протриматись ще якийсь час.
Об'єкт 17: Ільник Турківського району Львівщини.
Потемнілий, гармонійний, стрункий костелик заклали в 1932 р. - а в 1933 р., в листопаді, святиню вже й збудували. Освятили споруду з височенною сигнатуркою 16 липня 1934 р. під титулом Матері Божої Скорботної.

 
Довго за призначенням будівля не використовувалась: війна. Зараз тут пустка, а замість вівтарю якийсь мотлох, що рипить під ногами прогнилими дошками. Костел поки стоїть - буквально в тіні мурованого гігантського храму УГКЦ (1997). Скільки ще стоятиме - ніхто не знає.
Так а висновки які? Що ж робити? З висновками важко. Високочоло естетствувати і погрожувати селянам пальчиком - найпростіше. Храми без господарів врятують лише меценати, та тільки меценатство в далеких селах, подалі від електорату, мало кого зацікавить. Діючі ж храми, понівечені бляхою та вагонкою, можуть врятувати самі сільські громади.
Для цього потрібна воля людей і просвітницька робота - в першу чергу серед священиків. Хоча б один судовий процес проти таких от горе-декораторів міг би сильно вплинути на ситуацію, та про це в державі, яка лише мріє стати правовою, можна лише мріяти.