четвер, 29 вересня 2011 р.

Дерев'яні скарби України під загрозою знищення. Фото

Ірина Пустиннікова, редактор порталу "Замки та храми України" спеціально для УП.Життя 
 
Церква у Дрогобичі
 
Знову ЗМІ сполошилися - проект подачі дерев'яних церков карпатського прикордоння, спільний для України і Польщі, до Списку світової спадщини ЮНЕСКО практично готовий.
Залишилося чекати, чи візьмуть вісім українських храмів (чотири з Львівщини, по два - з Прикарпаття і гуцульської частини Закарпаття) до престижного переліку головних туристичних смаколиків світу.
В даному питанні ключове слово - "дерев'яні". З Карпатами ж воно як - гори і ліси, гори і ліси. Це на Поділля чи менш хвилясту Галичину ледь не за графіком накочувались то турки, то татари - доводилося ощерюватися на ворогів замками та фортецями, спочатку земляно-дерев'яними, пізніше переважно мурованими.
В горах замки теж були, та залишилося від них небагато: Пнів, Надвірна, Галич, Рожнятів з Перегінським - ледь не весь список. (Закарпаття побагатше буде, але поки мова не про нього). Тому головний архітектурний скарб Карпат - церкви. Скромні-прескромні хатні церкви - на Буковині. Приземкуваті, часто хрестові у плані - гуцульські. Всі в рюшах опасань і заломів - бойківські.
Куди в горах, де багато опадів, без захисту від води з неба? От і рятувалися - закарпатці височенними гострими шпилями (там снігу не втриматися), бойки по цей бік Карпат - багаторівневими опасаннями (на цих похилих штуковинах снігу і воді теж довго не лежати).
Тут інженерні рішення і вигадувати не треба було - Природа вже все придумала і на смереках апробувала. Ергономічно, дешево і розумно - це наш, власний внесок в скарбничку світової архітектури.
Теплі, камерні, невеликі - дерев'яні церкви Карпат були головними сільськими архітектурними домінантами, дуже людяними за своїм виглядом, дуже природними. Були.
Бо переважна більшість церков, які все ще вважаються десь на Львівщині чи Івано-Франківщині дерев'яними, насправді давно перетворилася на набір бляшанок, подекуди з чеканкою.
Молитися до алюмінієвих святинь приходять не роботи - що за дисонанс. І почалося ж не вчора: ґонт почав поступатися яскравому металу ще в міжвоєнний період. Селянам здавалося, що так храм виглядає багатше. А для багатьох "багатше" і є "естетичніше". Те, що деревина в металевих обладунках швидше гниє, запріла церква в такому одязі довго не простоїть - тоді ще про це не думали.
В радянський час за храмами, які мали статус пам'яток архітектури, сяк-так слідкували, знущатися з деревини не давали. Металева пошесть відступила на якийсь час - щоб взяти реванш вже у наші дні.
До бляхи додалася вагонка, цемент, ондулін - світ сучасних будівельних матеріалів такий різноманітний. Нашестя, що охопило Львівщину, Тернопільщину, Буковину, Франківщину, перекинулося й на Закарпаття, хоча там його масштаби все ще менші.
Та навіщо багато слів - спробуємо пояснити фотографіями.

Частина перша: народні промисли

Об'єкт 1: Нижній Вербіж Коломийського району. Домашнє завдання: спробуйте пояснити естету-іноземцю, чому дерев'яна церква виглядає от так. Унікальний п'ятиверхий гуцульський храм Різдва Богородиці (1788-1808), весь в сяючій блясі, номінований до списку Всесвітньої
спадщини ЮНЕСКО.

Дерев'яна церква, Вербіж   

Святиня вже два десятиліття пріє під чеканкою. Народ в селі возвеличує і прославляє земляка-мецената, котрий гуцульське диво на власні кошти таки оббив бляхою. Селянам видаються дивакуватими і недоречними якісь вимоги комісій і до церкви, і до брам (Ну що їм до брам, тим комісіям?
Брама в Нижньому Вербіжі теж чеканна, всі сусіди обзаздрились). А є ж ще й добудова у вигляді сільської веранди, дикі пластикові квіти над дверима, навіть нижній ярус зрубу - і той пофарбували в колір какашки. Дзвіниця теж в блясі. Теж з чеканкою.
Ще один нечастий випадок п'ятиверхого храму маємо в карпатському Дихтинці на Путильщині. В сусідній Усть-Путилі три верхи, але біда та сама. Знову бляха - за компанію з фарбою.

Храм у Дихтинці 

Об'єкт 2: Цурень Новоселицького району,Чернівецька область.
Якщо ви наївна, романтична особа, яка любить пам'ятники архітектури і вірить в те, що народ - розумний і мудрий, краще в Цурень не їдьте. Нічого доброго для себе ви там не знайдете.
Румуни (а в Цурені проживає чимало етнічних румунів) славляться у світі як гарні будівничі, але в випадку Цуреня це не пішло на користь. Ще в радянські часи скромну і неймовірно архаїчну церкву хатнього типу апостолів Михайла і Гавриїла (1820) вкрили... штукатуркою.
Побачити, що це справді дерев'яна тридільна споруда, стало неможливо. Та лишався високий ґонтовий дах з хрестами.

 Церква хатнього типу апостолів Михайла і Гавриїла, Цурень  

Останнім часом і це свідоцтво давності храму щезло: дах вкритий палаючою на сонці бляхою, верхи-барабани збільшили і вкрили чеканкою, до мініатюрною церкви прибудували великий мурований тамбур, набагато вищий за стареньку.
Автентичності годі й шукати - хоча над дверима все ще видно табличку, яка сповіщає: "Пам'ятка архітектури. Охороняється державою". На жаль, досить ілюзорна опіка не захистила церкву від людей, які щиро і наївно робили "як краще та гарніше".

Об'єкт 3. Барвінків Верховинського району Івано-Франківщини.
Місцева Миколаївська церква (1867) традиційна як християнство - і яскрава як уявлення гуцулів про життя, красу і красиве життя. Бляхи виявилося мало - храм пофарбували в жовтий і зелений кольори.

 Миколаївська церква, Барвінків 

Всередині все заквітчано рушниками, килимками і пластиковими квітами. Ікони оточені флюорисцентними новорічними гірляндами.
Миколаївська церква всередині 

На фотографіях 1980-х років - зовсім інший храм. Тоді церква була скромною красунею, з симпатичним піддашшям. Зараз нагадує велетенський семафор в друшляку.

Об'єкт 4: Лукавці Вижницького району Чернівецької області. Церква св. Параскеви (1898): тут жахливо все: і викрашений в рожевий колір зруб нижнього ярусу, і взяті в бляху верхи, і помальована на синє бляха, і "позолочені" вершечки маківок.

Церква св. Параскеви, Лукавці 

Об'єкт 5: Мишин Коломийського району Івано-Франківщини.
Давню пораду "золото із сріблом разом не носити" в селі не знають - і церква сяє аж двома видами бляхи: срібним і золотим.

  Церква, Мишин Коломийського району

Об'єкт 6: Тораки Путильського району Чернівецької області.
Церква Івана Хрестителя (1877) відлякує золотою, срібною, синьою бляхою, білою вагонкою і іншими дивними речами всіх, хто їде в Путилу з вижницького боку (себто всіх, хто не ведмідь і не румунський шпигун-самоучка).

Церква Івана Хрестителя, Тораки

А позолочена арка брами! А яскраво-синій дах каплички! Інтернет послужливо підказує, що колись Тораки славились вишивкарством і килимарством.
Об'єкт 7: Вихватнівці Кам'янець-Поділсьького району Хмельницької області.
Броньована Покровська церква (1842) зведена на місці дерев'яної ж - але, певно, не броньованої - попередниці. Та згоріла в 1839 р. - і громада зібрала гроші на нову. Зібраних коштів, певно, було недостатньо - бо вдалося лише купити стару церкву з Миньковців. Про дерево зараз не нагадує взагалі нічого.

Броньована Покровська церква, Вихватнівці  

Повністю загорнені в бляху церкви в Марківцях, Черганівці, Шепарівцях, Шешорах чи Добротові на Івано-Франківщині, Копичинцях на Тернопільщині, Старій Жадаві на Буковині - прикладів таких легіон.
Об'єкт 8: Велика Лінина Старосамбірського району Львівської області.
Церква Зіслання св. Духа (1907) оббита сайдингом, верхи в блясі. Близькість польського кордону з його розкрекламованим "Шляхом дерев'яної архітектури" не допомогла.

 Церква Зіслання св. Духа, Велика Лінина

Схожий випадок? Наприклад, в Торгановичах на Львівщині.
Об'єкт 9: Стужиця Великоберезнянського району Закарпаття.
Церква у Стужиці Великоберезнянського району

Цього монстра з вагонки могли б пізнати тисячі нелегальних мігрантів зі Сходу, що прямують під виглядом мішків, коробок і чого там ще через прикордонну Стужицю в Словаччину.
Та хто їм дозволить у прикордонній зоні хоча б на мить глянути за вікно машини? І добре, що не бачать: бо ця церква задумувалась у 1893 році, як дерев'яна.
Об'єкт 10: Мохнате Турківського району Львівщини.

Церква Собору Пр. Богородиці, Мохнате

В Мохнатому просто зобов'язані жити товсті смішні коти і тучні овечі отари. А ще там є умовно-дерев'яна церква Собору Пр. Богородиці (1902), зведена відомим українським архітектором В.Нагірним.
Дуже гармонійна зовні церквиця в галицькому стилі, кругленькі шоломовидні дашки, піддашшя по периметру - але ж бляха, але ж фарба!
Об'єкт 11: Волиця Гусятинського району Тернопільщини.
Реєстр національного надбання обіцяє в цьому крихітному селі древню дерев'яну Аннозачатьєвську церкву хатнього типу з дзвіницею, теж з дерева. Реєстр оперує фантастично-привабливими цифрами: XVI i XVII ст. Реєстр помиляється.
Церква в селі правда є, правда хатнього типу і правда з дерев'яною дзвіницею. Церква правда-преправда накрита високим ґонтовим дахом - як і слід церквам хатнього типу. Але. Церква мурована.

Аннозачатьєвська церква хатнього типу  

Ситуацію прояснив священик сусіднього з Волицею села. Він розповів, що ще в 1990-х храм почав сильно руйнуватися. Протікав дах. Селяни хотіли замінити ґонт на шифер. В ті часи ще сяк-так за пам'ятками архітектури слідкували, тож довелося просити дозволу в обласному управлінні архітектури.
Там, зрозуміло, дозволу не дали, ще й вилаяли за таку ініціативу - і пообіцяли гроші на нормальну реставрацію. Селяни почекали-почекали - а потім взяли - і обмурували дерев'яну церкву. Парадоксально, але дах, який й спричинив занепад пам'ятки, таки лишився ґонтовим.
Об'єкт 12: Кошилівці Заліщанського району Тернопільщини.
Церква ще з XVI ст. пам'ятка архітектури, повністю обмурована. Як і дзвіниця. Чудовий зразок подільської оборонно-сакральної архітектури Середньовіччя зараз нагадує яскраво-синю каструлю. Подібна ганебна прикрість сталася і з церквою в Крогульці на Гусятинщині (а в храмі правив батько Богдана Лепкого).
Церква у Кошилівцях, веранда 

Подібні приклади - не найбільш яскраві, а найбільш типові. Кількість скапарених святинь обчислюється сотнями.
Частина друга: архітектурні сироти
На щастя, бляшана пошесть охопила храми ще не стовідсотково. Трапляються часом святині, позбавлені бляхи і вагонки. Правда, практично всі вони разом з тим позбавлені й господарів: стоять покинутими, валяться, помирають.
Об'єкт 13: Дернів Кам'янко-Бузького району Львівщини.
Головна цікавинка села - не незвичний приземкуватий костел, а церква з - увага! -1666 року. Компактна і позбавлена прибудов, невелика, справжня, поставлена у мальовничому місці над потічком Кам'янкою.

Микитинська церква, Дернів 

Закинута пам'ятка знаходиться на території не менш закинутого дитячого садка. Навколо храму каруселі, дерев'яні скульптурки і експресивний Івасик-Телесик верхи на лебедях. В самому садку давно вже плебанія, новий - рожевий і величезний - храм - стоїть через дорогу, а Микитинська церква... Ну а що? Вона маленька, стара, в неї протікає дах. Згодиться для складу дитсадівських шафок, не більше.
Покинути напризволяще таку бабусю - сором для країни. Те, що церква дожила до наших часів, пов'язано з тим, що в радянські часи вона працювала хай і не за фахом, але на користь громаді: тут був музей. Зараз... Зараз немає в храму покровителів (кажуть, до Другої світової греко-католицьким храмом опікувались поляки-власники села, родина Вислоцьких).
Церкву ремонтували в 1977 р. на гроші, зібрані на марки Товариства охорони пам'яток (люди під тридцять і старші мають ті марки пам'ятати - їх розповсюджували в школах і на заводах).
Перекрили ґонтом - тоді до реставрацій ставилися серйозно. Але не зовсім: ґонт був не колотий, а рублений. От і зогнив за двадцять з лишком років.
Чотиритомник "Пам'ятки містобудування та архітектури УРСР" сухо повідомляє, що храм споруджено з соснових брусів, а широке піддашшя підкреслює горизонтальне членування пам'ятки. Лише останнє речення писав, здається, не робот: "Пам'ятка належить до числа досконалих споруд народної архітектури галицької школи".
Україні не потрібні досконалі пам'ятки - інакше дернівська церква була б в іншому стані і статусі. А так... Тризну по ній відправлять лебеді з Івасиком. Більше нікому.
Об'єкт 14: Розлуч Турківського району Львівщини
Костел св. Франциска Борджія, лаконічно-витончений і неоготичний, парафіян не бачив вже давно. Храм, який шваби-колоністи звели в 1914 р. (за іншими даними, в 1901-1902 рр.), виглядає старшим за свій вік. На початку ХХ століття він входив до Турківського парафіяльного округу, найбільшого на Галичині: три десятки сіл, понад 3 000 віруючих.
Отець Ігнатій Кулаковський був ініціатором зведення костелу у Розлучі, Нижній Яблунці (1911), Соколиках (1912), Яворі (1913), Ясениці Замковій (1914). Всі вони, крім костелу у Розлучі, не збереглися.

Костел св. Франциска Борджія, Розлуч 

В радянський час храм конфіскував під свої потреби колгосп. Збереглися і простенькі розписи, і рештки вівтаря, і дерев'яні сповідальня та амвон. А ще чудова стеля. З 1994 року костел марно намагаються зробити діючим, та все щось ніяк. Бойки до чужої їм культури ставляться недбало.
А костел тим часом гине - і не докричиться через гору Розлуч і Сянський хребет до католиків-поляків, які і раді б врятувати, та хто їм дасть...
Об'єкт 15: Дрогобич Львівської області
В Дрогобичі відразу ТРИ дерев'яні церкви, дві з яких дуже цінні. Одна з них - святого Юра (XV-XVI ст.) - ще один номінант від України до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. 13-14 жовтня 2009 р. дах храму було пошкоджено снігопадом.
Під загрозою опинилися унікальні стінописи та іконостас. В 2010 р. було проведено ремонт даху, та допомогло мало: церква продовжувала підмокати.

Церква святого Юра, Дрогобич 

Влітку 2011 р. біля споруди почалося незаконне будівництво, яке поставило під питання номінацію церкви до списку.
Нарешті, 26 серпня 2011 р. кошти на ремонт протікаючого даху церкви пообіцяв виділити міністр культури України М. Кулиняк.
Сподіваємося, врятують...

Об'єкт 16: Язлівчик Бродівського району Львівщини.
Чудовий приклад дерев'яного модерну - костел з 1934 р. Колись на Західній Україні було чимало дерев'яних братів язлівчицького костелу - зараз лишилося з дюжину на всю Львівщину.
Є кілька скромних костелів з дерева на Буковині, Тернопільщині чи Прикарпатті, є костел у Ковелі. Майже все. Цілий пласт архітектурної спадщини йде у небуття, повільно занурюючись у холодні води людської байдужості і безпам'ятства.

Костел, Язлівчик 

В 2004 р. директор Бродівського краєзнавчого музею Василь Стрільчук був тут разом з поважними гостями з "Шевченківського гаю" (відомого львівського скансену) та головою сільради. Візит мав стати доленосним: вирішувалося, чи відправиться храм в найкращий для дерев'яних споруд притулок для стареньких: в львівський скансен.
Ключів від дверей не знайшлося, тому прийшлося різати замок. Всередині ледь трималися колони різьбленого дерев'яного вівтаря (1936). Вердикт був надто суворим: не для Шевченківського Гаю. І вік не досить поважним (треба принаймні XVIII століття), і стан, і стиль...
План Б - передача святині католикам Бродів, котрі на той час вже довгенько споруджали собі костел, - теж не спрацював. Костел повільно, але невпинно гинув. Ситуація покращилась влітку 2009 року, коли завдяки зусиллям київської дослідниці дерев'яної архітектури Олени Крушинської концерн "Акзо Нобель Декор Україна" взявся допомогти з реставрацією храму.
В грудні 2009 року костел було законсервовано, частково вкрито руберойдом. Консерваційні роботи проведені силами ТзОВ "Терра Сицелія". На жаль, далі роботи заглухли. Але й проведений ремонт дозволить костелу протриматись ще якийсь час.
Об'єкт 17: Ільник Турківського району Львівщини.
Потемнілий, гармонійний, стрункий костелик заклали в 1932 р. - а в 1933 р., в листопаді, святиню вже й збудували. Освятили споруду з височенною сигнатуркою 16 липня 1934 р. під титулом Матері Божої Скорботної.

 
Довго за призначенням будівля не використовувалась: війна. Зараз тут пустка, а замість вівтарю якийсь мотлох, що рипить під ногами прогнилими дошками. Костел поки стоїть - буквально в тіні мурованого гігантського храму УГКЦ (1997). Скільки ще стоятиме - ніхто не знає.
Так а висновки які? Що ж робити? З висновками важко. Високочоло естетствувати і погрожувати селянам пальчиком - найпростіше. Храми без господарів врятують лише меценати, та тільки меценатство в далеких селах, подалі від електорату, мало кого зацікавить. Діючі ж храми, понівечені бляхою та вагонкою, можуть врятувати самі сільські громади.
Для цього потрібна воля людей і просвітницька робота - в першу чергу серед священиків. Хоча б один судовий процес проти таких от горе-декораторів міг би сильно вплинути на ситуацію, та про це в державі, яка лише мріє стати правовою, можна лише мріяти.

Немає коментарів:

Дописати коментар