суботу, 21 листопада 2015 р.


Майдан. Початок. Cпогади учасників Революції Гідності

Джерело: Історична правда

"Мустафа написав у Фейсбуці: "Хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан?..". Цей заклик побачив Володимир Коломієць. Він кинув $600 на рекламу допису, і тому його побачили 100 тисяч користувачів".
"Історична правда" публікує кілька фрагментів з книги "Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності", підготовленої Українським інститутом національної пам’яті до другої річниці Майдану. 
Спогади учасників Революції гідності зібрані у рамках проекту "Майдан: усна історія". Український інститут національної пам’яті почав цей проект у березні 2014 року, а з червня того ж року він здійснюється у партнерстві з ГО "Фонд збереження історії Майдану". На момент цієї публікації зібрані свідчення більше 500 учасників Революції Гідності. 
Наталя Соколенко, журналістка, громадська активістка, член партії "Демократичний альянс"
Чому так багато людей вийшло на Майдан? Мустафа Найєм написав у Фейсбуці свій заклик: "…Хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан? … Зустрічаємося в 22.30 під монументом Незалежності", – і його, як ми потім з’ясували, побачила одна людина – Володимир Коломієць, який коли й був знайомий із Мустафою, то побіжно (тобто він Мустафу знав, а той його навряд чи).
От Коломієць узяв своїх власних 600$ і кинув на рекламу цього допису, і тому цей заклик замість кількох тисяч побачили 100 000. Відповідно, зі ста тисяч – одна назбиралася.
 Наталя Соколенко в перші дні Євромайдану
Коли кажуть "вашингтонський обком" і таке інше, це, звісно, неправда. Все робилося своїми силами. І, до речі, в цю першу ніч на Майдані, коли вже наближався час останнього поїзда метро, люди почали говорити: "Розходимось, розходимось".
Але знайшлися такі, що сказали: "Ні, ми не розходимося!" Серед них були, зокрема, й демальянсівці, мої однопартійці.
І вони залишилися ночувати під цією стелою на Майдані, і переночували. Це було непросто – листопад, холодно. Одразу поставили таку коробку для збирання грошей, так би мовити, на підтримку Майдану. Принесли термоспот для чаю, принесли стільці...
Які проблеми були далі? Проблеми були зі звуком, і ми звернулися до всіх із закликом принести колонки. Тоді "Удар" пригнав таку невелику машинку вантажну, з колонками й імпровізованою сценою. Всі вилізали на цей "броньовик" (ми казали: "Як Ленін на броньовику"). Він стояв не біля самої стели, а трохи нижче, на Майдані.
От із цими колонками й імпровізованим мікрофоном ми і проводили мітинги. Пам’ятаю, це був другий чи третій день, сіявся чи то сніг, чи дощ, стояла мряка, і треба було виходити і щось говорити, бо люди збиралися й збиралися. І от я виповзаю на цей "броньовичок", розповідаю про угоду – якраз я багато над тим працювала...
Софія Бориско, студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Мені здається, для кожного з нас, хто тоді вийшов, це насамперед була боротьба з несправедливістю.
Коли нарешті з’являється шанс на якесь краще майбутнє – перед тобою відкриваються перспективи, європейський вектор розвитку, і раптом в один момент тобі кажуть: "Ні. Не так. Розвертаємося на 90 градусів і рухаємось в інший бік". Тож головним рушійним мотивом, на мою думку, було насамперед оце відчуття несправедливості.
 Софія Бориско разом зі Степаном Берком перед початком студентської акції у грудні 2013 року
Перші дні були доволі сумбурні. Була машина, з якої всі виголошували промови. Була Руслана. Тоді почалися збиратися студенти. Я пам’ятаю, мене покликав мій одногрупник: "Ти знаєш, збираються студенти університету Шевченка, під стелою" (там було звичне місце збору всіх студентів).
Я приєдналася… і була розчарована. Університет Шевченка – це понад 25 000 студентів, а нас стояло близько тридцяти. І ми тоді вирішили визначити координаторів від кожного факультету. Я стала координатором від свого економічного.
Тоді були такі цікаві тусовки (назвемо їх так): позаду стели та в "Глобусі", у "Кофе-хаузі" збиралися студенти різних університетів, обговорювали, що робити далі… Все це було доволі сумбурно. Пам’ятаю, ми вирішили написати звернення від студентства до Президента. Не узгодивши його до кінця, на наступний день одна з організацій висмикнула цей лист, зачитала його зі сцени, закликала людей іти до Адміністрації Президента.
Іще про ці дні читайте у матеріалі: Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали
Ми зрозуміли, що далі так продовжуватися не може, і один із наших львівських колег, теж студент, запропонував зібрати по двоє представників від кожного вишу. Ми так і зробили – це були Могилянка, Шевченка, Драгоманова, КПІ і львівський Франка. Таким чином утворилася перша Студентська координаційна рада. І вже перші мітинги, які організовувались, були нашою ініціативою.
Як ми обирали представників від університетів? Правило було просте: обирали найактивніших – тих людей, які брали на себе відповідальність. Ми дуже часто говорили, що на Майдані була оця відповідальність, самоорганізація. І її, цю відповідальність, треба було не побоятися на себе взяти. Тож керування віддавалося, мабуть, найсміливішим.
Богдан Кучер, студент Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Я вчуся на політолога, і у мене особливе сприйняття акцій, які відбувалися на Майдані, насамперед тих, що проходили під політичними прапорами. Пам’ятаю 24 листопада, коли основні опозиційні політичні сили зібрали перше велике віче, яке починало рухатися від парку Шевченка. Промови виголошувалися прямо з машини, де стояла звукова апаратура. В якийсь момент підійшов дідусь, років десь за 80. Було холодно, пам’ятаю, він весь аж посинів.
Я не знаю, як він піднявся, бо там треба було по такій драбинці підніматися зверху на машину. Він – ветеран національно-визвольних змагань. І в той момент я бачив, як функціонери "Удару", "Батьківщини" підраховують кількість тих тисяч людей, що там стояли, за партійною символікою, щоб провести розрахунки за кожен прапор, палицю, кепку і так далі…
 Богдан Кучер (другий справа) на марші мільйонів 1 грудня 2013 
Зауважу, що я не належав до тих студентів, які кричали: "Геть політику!", Майдан без політики!". Я, навчаючись на політолога, розумів, якої це величини речі, але тут я говорю про політичну проституцію. Коли йдеться про речі, які зачіпають дуже багатьох людей до глибини серця, коли цей дідусь підбирає якісь слова, тамуючи грудку в горлі, щоб нам щось сказати, і я бачу, що його ніхто не бачить і не чує… І, що найстрашніше, він це розуміє.
Він говорив (я дослівно не передам) про те, що йому важливо, аби був хтось, хто готовий продовжити їхню боротьбу. Потім він спустився з тієї машини. Якийсь хлопець п’яний підійшов і почав варнякати до нього, типу: "Дєд…" – ну, абсолютно абсурдні речі говорив. Я його відштовхнув, потиснув ветерану руку. І побачив у його очах розуміння того, що він насправді говорив не марно.
А напередодні мені дзвонять із Дрогобича, що мої знайомі й друзі вже виїжджають до Києва. У мене такий стан був, що я не міг себе в руки взяти. Я почав їх відмовляти, говорив, що політики все знову "просвистіли", залишилися ми з носом, тому що це все фарс, це фарс!.. Досі не можу пробачити собі цю паніку.
Але люди приїхали. Дуже різні, успішні люди, підприємці приїхали, тобто ті, які насправді щось мають – вони мають сім’ї, гроші, мають все. Ну, здавалося б, сиди собі вдома з жінкою, там дітки бігають, онуки скоро будуть… Нащо ти на той Майдан їдеш? Ні! У них плакат, вони на ньому гасла намалювали… У них там цілий арсенал транспарантів був заготовлений.
Я від парку Шевченка прийшов на Майдан. Ми, громадські активісти, залишилися біля стели, а вони все йшли і йшли… до Європейської площі. Вони тоді порахували – десь півмільйона вийшло на марш. Насправді дуже багато було людей, але я знав, яка ціна того.
Вони йшли, йшли, йшли, а ми залишилися – чоловік сто. А там тисячі, десятки, сотні тисяч ідуть – це ж мейнстрім, це круто, це двіж! Ну, і всі йдуть, а потім година минула – прапори поздавали, стрічки вже в калюжах лежать, і залишатися під Українським домом нема кому.
Дякувати якомусь раціональному зерну в головах тих людей, які представляли політичні сектори – якусь амбіційну сторону вони відкинули, можливо, хтось і за домовленістю (про це не було відомо), але вони прийшли з Європейської площі на майдан Незалежності. І відтоді Майдан став повноцінним, політичні прапори були зняті.
Олена Подобєд-Франківська, менеджер з персоналу, громадська активістка
Я не могла не піти на Майдан, тому що дуже багато моїх друзів були там. Я знала цих людей особисто, з кимось могла мати кращі стосунки, з кимось гірші, але я точно знала, що вони там стоять, бо в них є певна ідея і певні мрії, які вони дуже хочуть втілити в життя. І, власне, через те, що я поділяла ці ідеї, ці мрії, я долучилася до цього процесу.
 Олена Подобєд-Франківська організовувала роботу логістичного центру Громадського сектору Євромайдану на Михайлівській площі
Мої перші кроки на Майдані були дуже самостійними. Оскільки я за освітою менеджер з персоналу, мені добре вдається організовувати процеси з людьми. Я побачила, що відбувається під стелою – є потреба якоїсь координації, зокрема в напрямі співпраці з волонтерами і реєстрації охочих допомогти з поселенням людям, котрі приїжджають з областей.
Спершу я фактично займалася тим, що цілими днями налагоджувала роботу невеличкої волонтерської служби, яка записувала усіх, хто бажав чимось долучитися до процесу, що розпочався на Майдані.
Насамперед ми закупили десять зошитів, кожен із них підписали, відвівши під окремий напрям роботи, і тоді розпочалася, власне, така більш-менш відлагоджена система комунікації з тими людьми, які до нас приходили.
У нас були дуже прості завдання: нам потрібно було налагодити інфраструктуру, яка вже почала розростатися під стелою. Тому ми записували людей, що мали якийсь транспорт і зголошувалися привозити паливо для генератора, який, власне, тоді обслуговував сцену. А також тих, хто хотів допомагати готувати їжу.
Перших п’ять днів люди приносили їжу з дому, а вже згодом, коли нанесли гори харчів під саму стелу, треба було робити якісь бутерброди, заварювати чай…
Ми записували також медиків, які вже на той момент почали реєструватися. Окремо фіксували координати людей, готових займатися охороною. Там були цілодобові чергування, відповідно, нам потрібні були дужі хлопці й сміливі дівчата, які б позмінно несли варту. Крім п’яти основних напрямів, які я назвала, було кілька піднапрямів: окремо люди, які займалися дровами, і таке інше... Це те, що стосувалося сервісної частини налагодження життя Майдану.
Звісно, важко пробути цілу ніч на ногах, а ще до того ж і холодно було. Тоді народилися перші гарні волонтерські рухи серед підприємців. Я пам’ятаю перші кавові машини (їх по Києву дуже багато розкидано), які приїхали під обидва майдани і роздавали безкоштовно чай і каву. Це було дуже доречно, тому що було дуже холодно, а ще тому, що в той момент народжувалась віра в те, що це не тільки нам треба, а й ще комусь.
І це, напевно, був такий перший знак того, що українці можуть долучатися до цього руху все більше, більше і більше.
Любов Галан, студентка Національного університету "Києво-Могилянська академія"
Я залишилася в ту ніч на Майдані. Людей 100–200 було. Ми дуже переживали, що ці "тітушки" будуть нас бити. Але Вільнюс – все, Вільнюс не вдався. І ми подумали, що прийдемо сюди вже на весну. Це була п’ятниця, і до неділі тут майже нікого б не залишилося. Ну, може, в неділю лишилися б, а в понеділок точно всі пішли б на пари.
І от ми сиділи… Пам’ятаю, було дуже холодно. Сцена якось в один момент зникла (я навіть не помітила, коли), бо щось там у них закінчилося, та й танцювати особливо нікому не хотілося, всі грілися біля діжок. Багато студентів було з географічного факультету Львівського університету імені Франка. Сиділи з нами, співали.
 Любов Галан (друга зліва) разом зі студентами Могилянки у першу ніч на Майдані
Тоді вже на Майдані був "Правий сектор". Їх стояло всього п’ятеро хлопців, у масках, з палицями, але вони все ж вселяли в нас надію. Справляли враження гордих таких чоловіків… Хоча хлопцям було років 16–17, не більше. Якось вони так грізно виглядали… Це, в принципі, мій особистий спогад, бо мені завжди такий типаж хлопців подобався. Такі сильні, відважні молоді чоловіки. Ну, потім я змінила про них думку…
І тут вилазить якийсь дядечко з лотком яєць, стає напроти "Беркута", коло мене, і починає їх провокувати. Починає матюкатися, щось їм кричати, що вони "пєтухі" тощо… Я кажу йому: "Дядечку, чого ви кричите? Ви, герой, чого ви кричите? Ви захистите тих 20 дівчат, що позаду вас?" І тут я пам’ятаю, що до нього хтось підійшов із "Правого сектору" і сказав, що це їхня територія, і у них провокацій не буде.
…Четверта ночі. Холодно. (Це такий найстрашніший час взимку). Я тоді ще, пам’ятаю, зустріла учасника Революції на граніті, Ігоря Коцюрубу, він також там був. Ми з ним стоїмо зверху на "Глобусі". І тут бачимо, що з боку Хрещатика їде якась машина, і хлопці починають дуже швидко бігти туди.
Ну, я спускаюся – мені ж цікаво. Кажу: "Піду подивлюся, що там відбувається". – "Іди". Я підходжу, а там стоїть якась машина, повна реманенту – вони там йолку ставити збиралися…
 Обкладинка виданої Інститутом нацпам'яті збірки спогадів про Євромайдан
Я повертаюся і бачу, що з боку Інститутської починає рухатися хмара міліції. Саме "Беркута"… Ми вже тоді відрізняли "Беркут" від ВВ-шників. Тоді всі дуже гарно скооперувалися: всіх дівчат запхали в стелу, а хлопці навколо них стали. І поки я добігла, ця група людей просто пульсувала. Їх не били, їх просто виштовхнули і почали нещадно добивати.
У мене паніка... Я бачу, що мої хлопці знайомі біжать. Я собі подумала: ""Беркут" – це ж міліція, вони такі самі, як ВВ-шники…" – і кричу хлопцям: "Давайте я стану наперед… Ну, вони ж дівчину не будуть бити!" І тут я бачу, що вони починають лупити якусь журналістку.
Я стала кричати… Коли в мене паніка, то я намагаюся із себе ще більше зробити героя і прорватися вперед. Звичайно, стратегічного сенсу в цьому жодного, але... в той час я про це не думала. Тоді мене друг урятував – просто взяв попід руки і виніс звідти.
Я думала, вони нас тільки виженуть з Майдану. Так вони далі за нами почали бігти! Я пам’ятаю, поряд зі мною бігла дівчина, з віночком на голові, і весь час кричала: "Слава Україні", – і за спиною було чутно, що когось б’ють…
…Ми вибігаємо з Майдану, в бік Володимирської. А ці матюкаються, ржуть, і б’ють, і голосно так б’ють. Там жінка одна була старша, вона кричала, що ви мені як сини, то вони й старшій жінці так добряче надавали!
Біжимо ми вгору, в бік Михайлівського. Поруч зі мною мій друг і ще один дядько старший. Я вже задихаюся, не можу бігти, думаю: "Ну, все…" Мені це нагадало Білорусь – от коли у них розганяли. І думаю собі, що це у нас диктатура, і завтра про це ніхто навіть не знатиме. І тут цей дядько каже, що ні, люди вийдуть, все буде нормально! Я йому, чесно, тоді не повірила.

Підготували Тетяна Ковтунович і Тетяна Привалко
Усі матеріали "Історичної правди" за темою "Майдан"

вівторок, 17 листопада 2015 р.

Московський патріархат канонізував останнього українського отамана

Джерело: Еспресо.TV

Фото: status-ua.com.ua

Українська Православна Церква Московського патріархату приєднала до лику святих останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського
Про це повідомляє прес-служба УПЦ МП, передає Еспресо.TV.
"Священний Синод 23 грудня розглянув рапорт голови Синодальної комісії з канонізації святих архієпископа Херсонського і Таврійського Іоанна, на основі чого благословив місцеве прославлення та шанування в межах Запорізької єпархії останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського", - йдеться у повідомленні.
Також були затверджені молитви Калнишевському, його іконописне зображення і день його пам'яті - 31 жовтня за старим стилем і 13 листопада - за новим.
Нагадаємо, Українська Православна Церква Київського патріархату канонізувала Петра Калнишевського ще в 2008 році.
У 1775 році після облоги російським військом Січі 85-річний Калнишевський був заарештований і спочатку утримувався в Москві, в конторі Військової колегії, а потім був відправлений до Соловецького монастиря, де провів близько 28 років у холодній камері розміром 1 на 3 м.
Калнишевського випускали з камери на свіже повітря тільки три рази на рік: в дні свят Різдва, Великодня і Преображення.
Після помилування російським імператором Олександром, Калнишевський у віці 110 років, будучи практично сліпим, не захотів повертатися на батьківщину і залишився в монастирі, де помер через три роки.

пʼятницю, 13 листопада 2015 р.


Зверніть увагу на вішалку справа у квартирі Пенні з серіалу The Big Bang Theory (6 сезон, 15 серія). Дуже схоже на український орнамент.

суботу, 24 жовтня 2015 р.

Артиллерист Обоиста. Как служит в АТО клоун Тяпа

Автор: Евгения Фаенкова  

Джерело: Українська правда. Життя

Командиру отделения в 40-й артиллерийской бригаде Тарасу Обоисте нужно всего пару минут, чтобы рассмешить своих подопечных. Серьезный бородач легко перевоплощается не только в веселого увальня, но и в строгого командира, который может гаркнуть, так что мало не покажется.
35-летний Тарас Обоиста по профессии учитель истории. Свою карьеру он начинал в родной 27-м школе города Ровно. Несколько лет работал учителем истории, а параллельно руководил детским театральным кружком. Позже профессию учителя сменил на статус частного предпринимателя, но театральный кружок продолжал вести.
Четыре года назад Тарасу Обоисте попалась на глаза статья про больничного клоуна Костю Седого. Статья настолько впечатлила, что он стал собирать информацию о смехотерапии и детской психологии. Как-то узнал про курсы больничных клоунов в Москве.
"В 2012-м я был одним из Украины", - гордится Обоиста.
 Клоун Тяпа
Тогда после обучения к его основным занятиям добавилась волонтерская работа – в роли клоуна Тяпы Тарас Обоиста стал посещать детские онкологические отделения.
Тяпа делал уколы подушкам, веселил малышню, подбадривал родителей.
На следующий год на курсы по больничной клоунаде приехало уже три десятка украинцев, которых убедил клоун Тяпа.
"Больничная клоунада - особый жанр, который требует психологической подготовки клоуна. Его задача наполнить больничную атмосферу новым смыслом, когда привычные вещи кажутся иными, волшебными…", - рассказывает Обоиста, которого часто называли Доктор клоун.
Став одним из первых "сертифицированных" больничных клоунов, Обоиста начал запускать подобные волонтерско - клоунские проекты в других городах – Киеве, Черкассах, Днепропетровске, Харькове и Николаеве.
В Ровно верными помощниками команды Тараса Обоисты стали волонтеры из фонда Скарбниця Надії, они обеспечивали детей шариками и подарками.
До начала АТО Тарас Обоиста планировал увлечь как можно больше волонтеров смехотерапией. Но с каждым днем, по его словам, вопрос: "Где я должен быть?" звучал для него все острее.
Летом 2014-го года он был одним из членов волонтерской команды, которая работала в Запорожье с детьми из зоны АТО.
"Дети проходили курс реабилитации и переживали непростой период – у кого-то была трагедия разрыва с родителями, у кого-то - боязнь голода. Им нужна была профессиональная помощь и поддержка. И этот проект на время приглушил мое желание все бросить и уйти в армию", - рассказывает Обоиста.
Во время боев за Донецкий аэропорт, он наткнулся на видео в сети – растерянный украинский солдат не смог толком объяснить с кем воюет.
"Тогда я вспомнил, что все политруки – это, как правило, историки. На следующий день я уже был у дверей военкомата", - поясняет Обоиста.
 Тарас Обоиста участвует во внедрении системы автоматизации ведения боя "Крапива" в секторе М
В военкомате его дело не нашли. И около месяца пришлось оббивать пороги, собирая документы. В марте 2015-го его приняли в армию деловодом.
Но на полигоне учили на разведчика. "Мне повезло. У меня были хорошие наставники", - рассказывает командир отделения.
Первое место дислокации было в Николаевской области. Затем его дивизион перебросили в сектор М под Мариуполь. Там 40-я артбригада прикрывала бойцов по фронту от Широкино до Волновахи.

Сейчас 40-я артбригада по-прежнему находится в секторе М на боевом дежурстве, в случае обострения ситуации их задача первыми встретить врага, поставив "огневой заслон" и дать время подтянуть резервы для обороны сектора. Работа тяжелой артиллерия – запрещена, но бригада находится на своих позициях.
Тарас Обоиста – один из тех командиров, кто с подачи волонтеров участвует во внедрении системы автоматизации ведения боя "Крапива" в секторе М.
"Провожу "политинформацию" о том, как работает система, настраиваю планшеты, обучаю", - гордится командир отделения.
Он говорит, что проект по модернизации артиллерии, пожалуй, самое интересное, что случилось с ним за восемь месяцев в АТО.
Бойцы рассказывают про инициативного Обоисту, что он не боится начальства и всегда идет напролом.
 Командир Обоиста после демобилизации планирует заняться психологической помощью военным
А еще, что командир не терпит пьянства, с провинившимися подопечными строг – отправляет их в наряды, проводит воспитательные беседы.
Опыт работы с детьми, навыки импровизации и ораторского мастерства, понимание психологии - помогают в военном деле. Командир отделения 40-й бригады умеет принимать взвешенные решения в стрессовых ситуациях и работать с мотивацией своих подопечных.
Но сложнее, считает он, придется, когда военные, прошедшие ужасы войны, будут возвращаться к гражданской жизни.
"Я вижу, как наши бойцы готовы героически стоять до последнего, но при этом, когда им нужна помощь, они не могут обращаться к людям. Надо перестать скрывать боль", - говорит он.
На его взгляд психологической подготовке военнослужащих должно уделяться не меньше внимания, чем физической подготовке.
 
Тарас Обоиста после демобилизации планирует заняться психологической помощью военным. "Такие программы также важны как программы по модернизации управленческих процессов в армии", - считает командир отделения.
Автор – Евгения Фаенкова, волонтер фонда "Сестри перемоги"
Проект "Сестри Перемоги"
Реквізити: Приват:
5169 3305 0754 8953 (загальна карта фонду)
5169 3305 0754 8946 (55 ОАБр)
5169 3305 0556 8227 (40 ОАБр)
5169 3305 0666 2318 (Аеророзвідка)
5169 3305 0551 0039 (Спецназ)
Отримувач: Ганна Морозова
Призначення платежу: Благодійна допомога
PayPal:
victorysisters2014@gmail.com
55brigadehelp@gmail.com (55 ОАБр)
40brigadehelp@gmail.com (40 ОАБр)
clearukainiansky@gmail.com (Аеророзвідка)
helpukrainespecialforces@gmail.com (Спецназ)
Контакти:
Заявки приймаються:
(098) 908 68 68
Плетіння кікімор:
(096) 181 53 21
Офіс: Київ, Арсенальна, 15, кв. 16 (пн-нд 12:00-19:00)
Безготівка:
Отримувач: ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД ДОПОМОГИ КРАЇНІ "СЕСТРИ ПЕРЕМОГИ"
ЄДРПОУ 39654316
Р/р № 26009052753420
ПАТ КБ "ПриватБанк" м. Києва. МФО 300711
Призначення платежу: Благодійна допомога
Фотозвіти:
www.facebook.com/Victory.Sisters.foundation
www.facebook.com/55ArtilleryBrigade
www.facebook.com/40ArtilleryBrigade
www.facebook.com/helpukrainespecialforces
www.facebook.com/clearukrainiansky
www.facebook.com/BattalionKikimora

У Гаазі підтримають Сенцова показом його кінострічки

Кінокартину Сенцова покажуть в одному з кінотеатрів Гааги – Filmhuis facebook.com/OekrainersInNederland



Джерело: Дзеркало Тижня

Показ фільму "Гамер" відбудеться в якості протесту проти ув'язнення українського режисера.

23 вересня в Гаазі відбудеться показ фільму "Гамер" українського режисера Олега Сенцова, незаконно засудженого в Росії. Як повідомляє прес-служба фонду "Українці в Нідерландах", кінокартину покажуть в одному з кінотеатрів Гааги – Filmhuis. "Показ фільму "Гамер" відбудеться в підтримку українського режисера Олега Сенцова, як протест проти його ув'язнення", - йдеться в повідомленні організаторів. Читайте також: Порошенко не хоче обмінювати спецназівців ГРУ на Сенцова і Савченко Раніше керівництво Венеціанського фестивалю виступило на підтримку українського режисера Олега Сенцова, засудженого до 20 років позбавлення волі і утримання в колонії строго режиму в РФ. В заяві, поширеній прес-службою фестивалю йдеться про те, що "ми хочемо висловити підтримку Олегу Сенцову, засудженому на великий термін, і зазначити, що ця заява зроблена від імені всієї світової кіноіндустрії". 25 серпня військовий суд у Ростові-на-Дону засудив Сенцова до 20 років колонії суворого режиму. Українського режисера визнали винним у створенні терористичної спільноти і підготовці терактів у Криму. Разом з тим активіста Олександра Кольченко визнали винним в участі у терористичному співтоваристві, співучасті у теракті і засудили до 10 років ув'язнення у виправній колонії суворого режиму. Суд над Сенцовым розпочався 21 липня в Ростові-на-Дону. Цьому передувало викрадення Сенцова ФСБ в Криму нібито як члена "Правого сектора", хоча і він сам, і "Правий сектор" це спростували. З проханням звільнити Сенцова до російської влади не раз зверталися його колеги, у тому числі Кшиштоф Зануссі, Педро Альмодовар, Вім Вендерс і Микита Міхалков. Також із закликами звільнити Сенцова звернулася ПАРЄ і генсек ООН Пан Гі Мун.

середу, 26 серпня 2015 р.

Президент ПАРЄ: вироком Сенцову РФ порушила вимоги Страсбургу

Винесення вироків російським судом громадянам України Олегу Сенцову та Олександру Кольченку протирічить вимогам ПАРЄ до РФ, вираженим в резолюції 2063.
Про це йдеться в заяві президента ПАРЄ Анн Брассер.
"У резолюції 2063(2015) Асамблея (ПАРЄ) закликала російську владу скасувати незаконну анексію Криму', а також звільнити всіх полонених, зокрема мирних жителів і в тому числі полонених, утримуваних в Російській Федерації", - відзначила вона.
"Сьогоднішнє рішення суду знаходиться у явному протиріччі з цими вимогами. Тому я знов закликаю російську владу дотримуватися своїх зобов'язань як держави-члена Ради Європи і звільнити всіх осіб, незаконно затриманих після анексії Криму",  наголосила президент ПАРЄ.
За словами Брассер, вироки Сенцову та Кольченко викликають занепокоєння щодо дотримання стандартів Європейської конвенції з прав людини у судових розглядах проти них, "особливо в контексті погіршення ситуації з правами людини в Криму після його незаконної анексії Росією".
Нагадаємо, 25 серпня, суд у Ростові-на-Дону виніс вирок у справі кримчан Олега Сенцова та Олександра Кольченка. Сенцова засуджено до 20 років позбавлення волі, Кольченка – до 10 років.
МЗС України назвав цей вирок політичним замовленням.
В ЄС заявили, що вирок українському режисеру Олегу Сенцову і активісту Олександру Кольченку порушує міжнародне право і стандарти судочинства.

"Європейська правда"

понеділок, 24 серпня 2015 р.

Земляки, брати і сестри! Щиро вітаю Вас усіх зі святом! Не хнюптеся, все у нас і у нашій Неньці - Україні буде добре.

Слава Україні!

середу, 19 серпня 2015 р.






Водяний млин з трьома колесами на річці Ворсклі, околиці м.Охтирка.
Фото Никанора Онацького, 1910 

неділю, 12 липня 2015 р.

72-га річниця Волинської трагедії. Відозва до поляків та українців




Джерело: Monitor Wołynski

Поляки і українці! Зі смутком і тривогою ми спостерігаємо за щорічним посиленням польсько-українського конфлікту, пов'язаного з трагічними подіями, які мали місце на Волині і Східній Галичині в роки II світової війни.


Непокоїть нас факт, що та страшна трагедія, яка забрала життя безліч невинних людей, - поляків і українців, використовується для того, щоб надалі сіяти зерна ненависті між нашими народами, чим користується сьогодні путінська машина пропаганди.  Ми апелюємо до всіх, щоб не піддавалися будь-яким спробам підбурювання до ворожнечі між нашими народами. Не даймося знову посварити!

Кожного року в липні ми молимося особливо за невинно вбитих наших співвітчизників, але також і українців, які загинули у безглуздому і кровопролитному конфлікті на етнічному підґрунті. Їх смерть відбивається глухою луною в наших серцях. Хай буде уроком для нашого і наступних поколінь. Ми мусимо навчитися пробачати в дусі християнської любові до ближнього! Маємо надію, що ніколи більше схожа трагедія не повториться.

Хочемо тут нагадати слова папи Франциска, який в липні 2013 року, в 70. річницю волинської трагедії, під час молитви Богородице Діво в Castel Gandolfo, сказав:

Я поєднуюсь в молитві з єпископами і вірними в Україні, зібраними в соборі в Луцьку на жалобній Месі, з нагоди 70. річниці Волинської трагедії. Ті акти, спричинені націоналістичною ідеологією під час II світової війни, привели до десятків, а навіть сотень тисяч смертельних жертв і задали рану братнім стосунками двох народів, польського і українського. Разом з духовенством Римо-Католицької Церкви в Україні і Польщі я повіряю Божому милосердю душі цих жертв, а для двох народів я прошу про милість глибокого поєднання і мирного майбутнього в надії і щирому співробітництві на користь будування спільного Царства Божого.

Минуле, навіть найбільш драматичне, не повинно нас ділити. Тільки завдяки співпраці і спільному дослідженню всіх обставин цієї страшної трагедії, ми можемо розраховувати на подальший розвиток добросусідських взаємин обох народів. Ми вважаємо, що спільним державним інтересом наших країн і народів є співпраця і спільний європейський шлях.

Взаємне обвинувачення, нищення пам'ятників та інші ворожі взаємні дії, це дорога, що веде в нікуди.

Віримо, що справжнє взаєморозуміння між нашими народами можливо тоді, коли воно спирається на правду, християнські і європейські цінності.

Вічний спокій дай, Господи, всім полякам i українцям, які загинули на Волині і Східній Галичині.


Партія поляків України
Головне Правління Спілки поляків в Україні
Редакційна колегія газети „Dziennik Kijowski”
Редакція газети „Słowo Polskie”
Редакція „Kurier Galicyjski”
Редакція часопису „Monitor Wołyński”
Редакція журналу „Głos Polonii”

середу, 24 червня 2015 р.

" Лист до президентів"- Кузьма "Скрябін".

Валерій Харчишин, Сергій Кузін, Віктор Бронюк, Соня Сотник, Мирослав Кувалдін, Юрій Тира. Майстрували: Дмитро Галанжа, Марина Статкевич, Пишун Сергій.

середу, 17 червня 2015 р.

Британський художник розмалює стіну на Подолі

Джерело: Українська правда

Фото зі сторінки  British Council Ukraine в Facebook



Британський художник Фінтан Магі створить на Подолі новий "мурал", присвячений ідеї збереження навколишнього середовища.
Малюнок на стіні будівлі санітарно-епідеміологічної служби він зробить цього тижня задля привертання уваги спільноти до актуальних проблем екології, повідомляється на Facebook-сторінці Британської ради в Україні.



"Робота покликана підтримати соціальний проект "Самосад", який своїм прикладом популяризує озеленення і благоустрій урбаністичних зон та громадську відповідальність за навколишнє середовище, бодай у районному масштабі", - сказано у повідомленні.



Вуличний художник із Британії приїздить до України на запрошення куратора Олега Соснова, своїм мистецтвом демонструючи солідарність із українським народом у цей непростий час, наголошується в ньому.



"Результат очікуємо побачити вже на вихідних!", - зазначає British Council Ukraine

Проект реалізується за сприяння Подільської РДА та Державної санітарно-епідеміологічної служби України.

четвер, 11 червня 2015 р.

Хорея козацька - Гей, була в мене коняка HD

Після візиту Путіна Італія почала ратифікацію асоціації Україна-ЄС

Джерело: Газета по-українськи



Палата депутатів Італії ратифікувала Угоду про асоціацію України з ЄС.
Про це у Twitter повідомив міністр закордонних справ України Павло Клімкін.
"Попереду ще Сенат, але крига скресла. Grazie!
Такий собі позитивний follow-up візиту президента РФ до Італії", - зауважив міністр.
Нагадаємо, що вчора президент Росії Володимир Путін здійснив візит до Риму, а також провів зустріч з Папою Римським.

понеділок, 8 червня 2015 р.

Киримли - це татари з Криму

Вахтанг Кіпіані
 
Журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда"
 
Вперше про кримських татар я почув ще у школi. Ви, мабуть, теж пам'ятаєте: ХVII столiття, визвольна вiйна українського народу проти польських панiв, гетьман Богдан Хмельницький i ... кримськi татари, якi пiдступно покинули нашого ясновельможного, вiдтак ще й викрали його.
Зрадники, словом, "завжди вони такi".

Жити менi тодi довелося бiля самого Чорного моря - в мiстi Новоросiйську (це Краснодарський край, Кубань), i слово це не раз ятрило душу.
Мiсцева чорнорота "радянська преса" наввипередки обливала брудом народ, використовуючи штампи сталiнських часiв.


Не всi, думається, читали колись цiлком таємну постанову Державного комiтету оборони СРСР "Про кримських татар", датовану 11 травня 1944 р.

"У перiод Великої Вiтчизняної вiйни багато кримських татар зрадили Батькiвщину, дезертирували з частин Червоної Армiї, що обороняли Крим, i переходили на сторону противника, вступали до сформованих нiмцями добровольчих татарських частин...
Кримськi татари особливо вiдзначилися своїми звiрячими розправами над радянськими партизанами, а також допомагали нiмецьким окупантам в органiзацiї насильницького вигнання радянських громадян у нiмецьке рабство... "Татарськi нацiональнi комiтети" вели роботу з пiдготовки насильницького вiдторгнення Криму вiд Радянського Союзу..." .

У зв'язку з цим головi НКВД Лаврентію Берiя було доручено до 1 червня (тобто протягом 20 днiв) "всiх татар виселити на постiйне проживання в райони Узбецької РСР".
Через 10 днiв було прийнято ще одне рiшення - про направлення 10 тисяч кримськотатарських родин на пiдприємства целюлозно-паперової промисловостi в Молотовську (Пермську), Горьковську (Ніжегородську), Свердловську областi та Марiйську АРСР.
I це тодi, коли з початку вiйни до Червоної Армiї було мобiлiзовано 54,5 вiдсотка всього дорослого населення. Ще 11 вiдсоткiв пiшли в гори й били нiмцiв у складi пiдпiльних i партизанських загонiв.

Кожен четвертий татарин заплатив за перемогу над фашизмом своїм життям. Солдат вермахту Рудольф Вольтант писав додому: "Тут проти нас є багато татар. Я не хотiв би зустрiтися з ними навiть увi снi".


I саме тодi, коли один Герой Радянського Союзу, Сейтвелiєв, пiдривав нiмецькi танки в лiсах Бiлорусi, а iнший - Узеїр Абдурахманов - форсував Днiпро й визволяв наш золотоверхий Київ, народ - власне, жiнок i дiтей - було примусово виселено.

Геройство, ордени та медалi не врятували воїнiв-татар. Пiд наглядом гидких "смершiвцiв" - у штрафних батальйонах - вони завершили вiйну й повернулися до рiдних у... Самарканд, Андижан, Чирчик, Кувасай та iншi узбецькi мiста й мiстечка.

Великий вождь знайшов соцiалiстичному кримськотатарському народовi нову "вiтчизну".
1941: останній мирний травень кримських татар на батьківщині. Фото з журналу "National Geographic", архів Гульнари Бекірової

Масштаби трагедiї, що розгорнулася в травнi 1944-го, вражають. Згiдно з офiцiйними даними Народного комiсарiату внутрiшнiх справ, операцiя розпочалася на свiтанку 18 травня, а завершилася о 16 годинi 20 травня, тобто за 2,5 доби.

Берiя добре розумiв бажання Коби, й усе зробив блискавично й майстерно. У "столипiнськi" вагони було запроторено щонайменше 180014 громадян (насправдi набагато бiльше), з них абсолютна бiльшiсть малi дiти та старi.

Український вчений А. Наберухiн, який дослiджує дану проблему, оприлюднив вражаючi цифри людських втрат у дорозi - 7889 осiб (офiцiйна цифра 191 випадок).

Iсторики, пов'язанi з кримськотатарським нацiональним рухом, наводять зовсiм iншi цифри - 423 тисячi виселених, з яких 195 тисяч чоловiк загинуло в дорозi та протягом перших пiвтора року життя у спецпоселеннях (це становить понад 46 вiдсоткiв).
Iнтернацiоналiстична влада зробила все можливе, щоб сплюндрувати iсторичну пам'ять, викоренити все, що могло нагадати про "татарський Крим". Отож i до сьогоднi маємо село

Чорноморське замiсть Ак-Мечетi, Октябрське замiсть Бiюк-Онлар. Бiлогорськ замiнив "нацiоналiстичний" Карасу-Базар, Первомайське - Джурчи, Нижньогорський - Сейтлер, Красногвардiйське - Курман-Кемельчи...
Загалом тисячi iсторичних назв мiсцевостей було знищено, натомiсть на картi з'являлися бездушнi та "совковi" - Лучiстоє, Iзобiльний, Молодьожноє, Красносєльскоє, Почтовоє, Раздольноє - "велик и могуч русский язык"...

Пiсля звiльнення Криму вiд нiмецьких загарбникiв Сталiн розпорядився виселити на Урал i до Башкортостану 16 тисяч грекiв, 9800 вiрмен, 12600 болгар, якi теж, ймовiрно, "вiдзначилися звiрячими розправами". На їхнє мiсце, в їхнi будинки спiшно вселялися мешканцi нечорноземних губернiй.

Бо ж, розумiєте, "Крим був, є i буде росiйським". Щоправда, мали плани щодо сонячного пiвострова i керiвники Єврейського антифашистського комiтету - у доповiднiй Йосифу Сталiну вони запропонували створити в Криму щось на кшталт "єврейської соцiалiстичної республiки". I дарма: вождь був антисемiтом i не любив порад.

Невдовзi пiсля лицемiрного викриття "культу особи" Микитою Хрущовим, 28 квiтня 1956 року, Президiя Верховної Ради СРСР прийняла указ про звiльнення з-пiд режиму адмiнiстративного нагляду громадян СРСР кримськотатарської нацiональностi, а також курдiв, хемшилiв (вiрмен-мусульман), туркiв.

Проте документ не давав права на повернення до батькiвських домiвок, не повертав майно та цiнностi, вiдiбранi пiд час депортацiї.

Частина киримли на свiй страх i ризик посунула в бiк Криму i на перших порах спробувала оселитися в Краснодарському краї, Херсонськiй та Запорiзькiй областях. Рада Мiнiстiв СРСР "визнала недоцiльним" розселення кримських татар на пiвднi України - отож навiть тi, хто встиг прописатися, мусив повертатися до Середньої Азiї. Здавалося, коло замкнулось...

Старi полiтв'язнi не раз розповiдали про одну табiрну прикмету: якщо до мiсць ув'язнення масово потрапляють представники якого-небудь народу, то цей народ таки iснує, бо бореться за своє вiльне життя.

Настiльною книгою кожного, хто хоче знати й розумiти, що насправдi вiдбувалося у 60-80-х роках, є "История инакомыслия в СССР" Людмили Алексєєвої. Разом iз українським нацiонально-визвольним рухом (вiн, до речi, вiдкриває книгу) iснував i рух кримських татар за повернення на батькiвщину.

Рух киримли мав багато яскравих особливостей. Без сумнiву, найвiдомiшим був правозахисник i полiтв'язень Мустафа Джемiлєв (Абдулджемiль).

Одна з найкращих книг з повоєнної історії кримських татар
Нацiональний рух кримських татар розгортається в другiй половинi 50-х рокiв, коли з народу було знято тавро "спецпоселенцiв".

Їм навiть видали радянськi паспорти, однак взяли розписки, що вони вiдмовляються претендувати на майно, залишене в Криму.

Iнiцiаторами першого спалаху активностi були представники радянської нацiональної елiти: колишнi партiйнi працiвники, господарники, ветерани вiйни. Вони, здається, щиро повiрили в оновлення та демократизацiю.
Єдиною формою, в якiй тодi проходила "боротьба за права", були петицiї до органiв влади.

На вiдмiну вiд iнтелiгентських вiдозв Москви та Ленiнграда, цi документи складалися в улесливому та вiрнопiдданому дусi й пiдписувалися великою кiлькiстю людей - iнодi стояло до 100 тисяч пiдписiв!

Петицiйнi кампанiї кримських татар були воiстину всенародними. Але якщо спочатку автори вiдкритих звернень ставилися цiлком лояльно до правлячої касти, то з середини 60-х рокiв у документах з'являються вимоги визнати факт геноциду державної сталiнської машини проти їхнього народу.

Проте неефективнiсть подiбних звернень пiдштовхувала активiстiв руху до iнших форм протесту. Це видно, з однiєї сторони, зi зменшення кiлькостi пiдписiв пiд найважливiшими петицiями. Так, пiковим виявився 1966 рiк - ХVIII з'їзд КПРС отримав понад 130 тисяч пiдписiв, ХХIV (1971 р.) - 60 тисяч, ХХV - 20 тисяч. "Всенародний протест" 1979 року зiбрав лише 4 тисячi "пiдписантiв".

З iншого боку, все бiльш очевидним фактом стає полiтизацiя нацiонального та громадянського руху.

1962 року в Ташкентi вiдбувся суд у справi учасникiв "органiзацiї кримськотатарської молодi". Насправдi нiяких "органiзацiйних" форм не було, хлопцi лише товаришували, вiдзначали разом нацiональнi свята, спiвали, читали вiршi.


Комiтет держбезпеки заарештував кiлькох "активiстiв", двох з яких - майстра iнструментального заводу Марата Омерова, 25 рокiв, i студента юрфаку унiверситету Сеїт-Амзу Умерова, 23 рокiв, - було засуджено вiдповiдно до 4 i 3 рокiв позбавлення волi у таборi суворого режиму.

Через шiсть рокiв Мустафа, вiдгукнувшись на прохання видатного правозахисника генерала Петра Григоренка розповiсти про початок свого шляху, написав:

"На довгих лавках у маленькiй кiмнатi сидiли десь iз 25 молодих хлопцiв i дiвчат. Тривали гарячi суперечки, читали вiршi росiйською i татарською, критикували порядки, допускали зовсiм несхвальнi епiтети в сторону "вiрного ленiнця" Хрущова. I коли менi дали слово, я зачитав свiй конспект, сторiнок з вiсiм учнiвського зошита, з коротким викладом основних етапiв iсторiї кримських татар.
Звичайно, юнакам, якi в офiцiйнiй лiтературi читали про своїх предкiв лише як про варварiв, зрадникiв i переможених доблесними росiянами, було приємно почути, що 1711 року прославлений Петро I був побитий неподалiк рiки Прут турецько-татарськими вiйськами; що кримськi татари не раз "наводили порядок" у самiй Москвi; або що в нас ще пiвтисячолiття тому вже були вищi навчальнi заклади. Менi не аплодували, але кожен попросив переписати конспект".

Розпочинався визвольний рух з досить простих речей: знати правду, говорити правду вимагати повернення на батькiвщину. Зразок членського квитка отого юнацького "союзу" був такий - контури Кримського пiвострова та томик Ленiна...

Сам Джемiлєв народився за сiм мiсяцiв до депортацiї в Судакському районi. Отже Криму вiн практично не знав, якщо не враховувати того, що вiн, працюючи робiтником на оборонному заводi, весь вiльний час проводив у бiблiотеках, вибирав отi дрiбнi зернятка правди з томiв, написаних "iсториками", - росiйськими та радянськими.

Пiсля розгрому "союзу молодi" був вигнаний з роботи, згодом - виключений з Ташкентського iнституту iрригацiї та механiзацiї сiльського господарства "за неблагонадiйнiсть". Брав участь у дiяльностi "iнiцiативних груп", якi займалися збором пiдписiв пiд петицiями.

12 травня 1966 року був заарештований за вiдмову йти до Радянської Армiї й засуджений до пiвторарiчного ув'язнення. Свiй вчинок пояснював так: оскiльки кримськi татари позбавленi власної землi, вiн не має пiдстав захищати "радянську iмперiю".
Мустафа Джемілєв і Андрій Сахаров. Фото - www.kirimtatar.com

Звiльнившись, поїхав до Москви, де разом з вiдомими дисидентами брав участь в дiяльностi "Iнiцiативної групи захисту прав людини в СРСР". Згодом - арешт i суд (сiчень 1970 року).

Мустафа вiдмовився вiд послуг адвоката i виголосив блискучу викривальну промову, захищаючи не себе, а свiй народ i його "право жити на батькiвщинi й користуватися благами нацiональної культури". На його захист пiдняли свiй голос Андрiй Сахаров, Лев Копелєв, Генрiх Бьолль... Але марно.

Рiк 1974-й, нове ув'язнення. Тепер - "за вiдмову взяти участь у вiйськових зборах". Ще рiк табору. Там фальсифiкується нова справа - "наклепницькi вигадки, що порочать радянський державний i суспiльний лад".

Єдиний свiдок, спiвкамерник Дворянський, на судi категорично вiдмовився вiд свiдчень, ранiше вибитих з нього кадебiстами. Отже, доказiв нема, а є термiн у 2,5 роки таборiв.

На знак протесту проти цинiчної розправи Мустафа Джемiлєв оголосив i провiв в Омськiй тюрмi голодування, яке тривало 303 днi.

Вiдчайдушна боротьба лiдерiв кримських татар призвела до "маневрiв" влади. Президiя Верховної Ради СРСР зняла обмеження (на паперi, звичайно) на повернення до Криму кримських татар, грекiв, вiрмен i болгар.

1974 року першим секретарем Джезказганського обкому компартiї Узбекистану призначили кримського татарина Таїрова, але люди повнiстю проiгнорували його заклики переїздити до областi - нiбито у такий спосiб можна вирiшити нацiональне питання.


1978 року перший секретар ЦК КП Узбекистану Шараф Рашидов виступив з iнiцiативою створити на базi кiлькох районiв Кашкадар'їнської областi "татарський нацiональний округ" з центром у Мубареку. Генсек Леонід Брежнєв i головний партійний ідеолог Михайло Суслов навiть це не пiдтримали.

Тим часом кримськi татари не залишають спроб де-факто закрiпитися в Криму. З 1967 до 1979 року прописатися в областi змогли 15 тисяч осiб. Тим, хто не змiг пробитися крiзь "антитатарський Перекоп", залишалося оселитися неподалiк - на Херсонщинi, у Запорiжжi, на Кубанi.

Чи треба говорити, що багатодiтнi сiм'ї киримли повнiстю були вiдiрванi вiд основного нацiонального масиву, шкiл, закладiв культури? Лише в кiосках Краснодарського краю можна було зрiдка купити офiцiоз "Ленiн байроги" ("Ленiнський прапор" кримськотатарською мовою - орган Компартiї Узбецької РСР).

1978 року в Криму сталися двi трагедiї.

В селi Беш-Терек (Донське) вчинив акт самоспалення столяр Муса Мамут. Протягом двох рокiв мiсцевi органи влади не надавали йому та його родинi прописку (це закривало шлях, щоб отримати роботу). Вiн облився бензином i пiдпалив себе пiсля повiдомлення, що проти нього вiдкрито кримiнальну справу "за порушення паспортного режиму".

Багатолюдний похорон Муси Мамута. Фото - www.qirim.info

Згодом наклав на себе руки Iззет Мемедуллаєв. КГБ його шантажував, вимагаючи стати стукачем. Залишився лист: "Я нiколи не був негiдником. Хочу померти з чистим сумлiнням...".
На початку 1979 року, пiсля 14 мiсяцiв на волi, знову було заарештовано Джемiлєва. Мiлiцiя продовжила - без його вiдома - термiн дiї адмiнiстративного нагляду й вiдтак заарештувала правозахисника. Вирок - 4 роки за гратами.

Як бачимо, майже всi "злочини" Мустафи-ага не "полiтичнi", а тому довелося сидiти оцi довгi роки в колонiях з урками-кримiнальниками, а не з друзями-полiтв'язнями.

Новий сплеск активностi кримськотатарського руху припав на 1987 рiк. У квiтнi в Ташкентi вiдбулася всесоюзна нарада iнiцiативних груп, в липнi було зiбрано 30 тисяч пiдписiв пiд зверненням до генерального секретаря Михайла Горбачова. 6 липня пройшли демонстрацiї на

Краснiй та Старiй площах Москви (перед будинком ЦК КПРС).
Лiдерiв прийняв секретар ЦК Демiчев, але пообiцяв лише передати вимоги "нашому Михайлу Сергiйовичу". Натомiсть з'явилося ганебне "Повiдомлення ТАРС", де кримським татарам знову нагадали, що вони "зрадники", а їхню проблему не можна зараз вирiшити, "враховуючи реальну ситуацiю, що склалася в Криму протягом останнiх десятилiть".

В кiнцi 87-го "найдобрiший" Микола Iванович Рижков, голова Ради Мiнiстрiв СРСР, пiдписав постанову, яка знову обмежила прописку "в деяких районах Кримської областi та Краснодарського краю".

На щастя, кримськi татари зрозумiли: не можна радикально змiнити ситуацiю, не маючи своїх представницьких органiв i громадських органiзацiй. 8 листопада 1988 року можна вважати днем народження Органiзацiї кримськотатарського нацiонального руху.

неділю, 7 червня 2015 р.

Поцілунок бійця АТО з дружиною, яка дочекалася, прикрасив номер The New York Times

 
 
 
Журналісти агентства EPA сфотографували гарячий поцілунок демобілізованого бійця зі своєю дружиною. Знімок опублікувало видання The New York Times, повідомляють Патріоти України з посиланням на Обозреватель. 
 
Військовий щойно повернувся з війни на Донбасі, де провів зі зброєю в руках цілий рік. Подружня пара не приховувала своїх гарячих почуттів.