субота, 21 листопада 2015 р.

Майдан. Початок. Cпогади учасників Революції Гідності

Джерело: Історична правда

"Мустафа написав у Фейсбуці: "Хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан?..". Цей заклик побачив Володимир Коломієць. Він кинув $600 на рекламу допису, і тому його побачили 100 тисяч користувачів".
"Історична правда" публікує кілька фрагментів з книги "Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності", підготовленої Українським інститутом національної пам’яті до другої річниці Майдану. 
Спогади учасників Революції гідності зібрані у рамках проекту "Майдан: усна історія". Український інститут національної пам’яті почав цей проект у березні 2014 року, а з червня того ж року він здійснюється у партнерстві з ГО "Фонд збереження історії Майдану". На момент цієї публікації зібрані свідчення більше 500 учасників Революції Гідності. 
Наталя Соколенко, журналістка, громадська активістка, член партії "Демократичний альянс"
Чому так багато людей вийшло на Майдан? Мустафа Найєм написав у Фейсбуці свій заклик: "…Хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан? … Зустрічаємося в 22.30 під монументом Незалежності", – і його, як ми потім з’ясували, побачила одна людина – Володимир Коломієць, який коли й був знайомий із Мустафою, то побіжно (тобто він Мустафу знав, а той його навряд чи).
От Коломієць узяв своїх власних 600$ і кинув на рекламу цього допису, і тому цей заклик замість кількох тисяч побачили 100 000. Відповідно, зі ста тисяч – одна назбиралася.
 Наталя Соколенко в перші дні Євромайдану
Коли кажуть "вашингтонський обком" і таке інше, це, звісно, неправда. Все робилося своїми силами. І, до речі, в цю першу ніч на Майдані, коли вже наближався час останнього поїзда метро, люди почали говорити: "Розходимось, розходимось".
Але знайшлися такі, що сказали: "Ні, ми не розходимося!" Серед них були, зокрема, й демальянсівці, мої однопартійці.
І вони залишилися ночувати під цією стелою на Майдані, і переночували. Це було непросто – листопад, холодно. Одразу поставили таку коробку для збирання грошей, так би мовити, на підтримку Майдану. Принесли термоспот для чаю, принесли стільці...
Які проблеми були далі? Проблеми були зі звуком, і ми звернулися до всіх із закликом принести колонки. Тоді "Удар" пригнав таку невелику машинку вантажну, з колонками й імпровізованою сценою. Всі вилізали на цей "броньовик" (ми казали: "Як Ленін на броньовику"). Він стояв не біля самої стели, а трохи нижче, на Майдані.
От із цими колонками й імпровізованим мікрофоном ми і проводили мітинги. Пам’ятаю, це був другий чи третій день, сіявся чи то сніг, чи дощ, стояла мряка, і треба було виходити і щось говорити, бо люди збиралися й збиралися. І от я виповзаю на цей "броньовичок", розповідаю про угоду – якраз я багато над тим працювала...
Софія Бориско, студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Мені здається, для кожного з нас, хто тоді вийшов, це насамперед була боротьба з несправедливістю.
Коли нарешті з’являється шанс на якесь краще майбутнє – перед тобою відкриваються перспективи, європейський вектор розвитку, і раптом в один момент тобі кажуть: "Ні. Не так. Розвертаємося на 90 градусів і рухаємось в інший бік". Тож головним рушійним мотивом, на мою думку, було насамперед оце відчуття несправедливості.
 Софія Бориско разом зі Степаном Берком перед початком студентської акції у грудні 2013 року
Перші дні були доволі сумбурні. Була машина, з якої всі виголошували промови. Була Руслана. Тоді почалися збиратися студенти. Я пам’ятаю, мене покликав мій одногрупник: "Ти знаєш, збираються студенти університету Шевченка, під стелою" (там було звичне місце збору всіх студентів).
Я приєдналася… і була розчарована. Університет Шевченка – це понад 25 000 студентів, а нас стояло близько тридцяти. І ми тоді вирішили визначити координаторів від кожного факультету. Я стала координатором від свого економічного.
Тоді були такі цікаві тусовки (назвемо їх так): позаду стели та в "Глобусі", у "Кофе-хаузі" збиралися студенти різних університетів, обговорювали, що робити далі… Все це було доволі сумбурно. Пам’ятаю, ми вирішили написати звернення від студентства до Президента. Не узгодивши його до кінця, на наступний день одна з організацій висмикнула цей лист, зачитала його зі сцени, закликала людей іти до Адміністрації Президента.
Іще про ці дні читайте у матеріалі: Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали
Ми зрозуміли, що далі так продовжуватися не може, і один із наших львівських колег, теж студент, запропонував зібрати по двоє представників від кожного вишу. Ми так і зробили – це були Могилянка, Шевченка, Драгоманова, КПІ і львівський Франка. Таким чином утворилася перша Студентська координаційна рада. І вже перші мітинги, які організовувались, були нашою ініціативою.
Як ми обирали представників від університетів? Правило було просте: обирали найактивніших – тих людей, які брали на себе відповідальність. Ми дуже часто говорили, що на Майдані була оця відповідальність, самоорганізація. І її, цю відповідальність, треба було не побоятися на себе взяти. Тож керування віддавалося, мабуть, найсміливішим.
Богдан Кучер, студент Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Я вчуся на політолога, і у мене особливе сприйняття акцій, які відбувалися на Майдані, насамперед тих, що проходили під політичними прапорами. Пам’ятаю 24 листопада, коли основні опозиційні політичні сили зібрали перше велике віче, яке починало рухатися від парку Шевченка. Промови виголошувалися прямо з машини, де стояла звукова апаратура. В якийсь момент підійшов дідусь, років десь за 80. Було холодно, пам’ятаю, він весь аж посинів.
Я не знаю, як він піднявся, бо там треба було по такій драбинці підніматися зверху на машину. Він – ветеран національно-визвольних змагань. І в той момент я бачив, як функціонери "Удару", "Батьківщини" підраховують кількість тих тисяч людей, що там стояли, за партійною символікою, щоб провести розрахунки за кожен прапор, палицю, кепку і так далі…
 Богдан Кучер (другий справа) на марші мільйонів 1 грудня 2013 
Зауважу, що я не належав до тих студентів, які кричали: "Геть політику!", Майдан без політики!". Я, навчаючись на політолога, розумів, якої це величини речі, але тут я говорю про політичну проституцію. Коли йдеться про речі, які зачіпають дуже багатьох людей до глибини серця, коли цей дідусь підбирає якісь слова, тамуючи грудку в горлі, щоб нам щось сказати, і я бачу, що його ніхто не бачить і не чує… І, що найстрашніше, він це розуміє.
Він говорив (я дослівно не передам) про те, що йому важливо, аби був хтось, хто готовий продовжити їхню боротьбу. Потім він спустився з тієї машини. Якийсь хлопець п’яний підійшов і почав варнякати до нього, типу: "Дєд…" – ну, абсолютно абсурдні речі говорив. Я його відштовхнув, потиснув ветерану руку. І побачив у його очах розуміння того, що він насправді говорив не марно.
А напередодні мені дзвонять із Дрогобича, що мої знайомі й друзі вже виїжджають до Києва. У мене такий стан був, що я не міг себе в руки взяти. Я почав їх відмовляти, говорив, що політики все знову "просвистіли", залишилися ми з носом, тому що це все фарс, це фарс!.. Досі не можу пробачити собі цю паніку.
Але люди приїхали. Дуже різні, успішні люди, підприємці приїхали, тобто ті, які насправді щось мають – вони мають сім’ї, гроші, мають все. Ну, здавалося б, сиди собі вдома з жінкою, там дітки бігають, онуки скоро будуть… Нащо ти на той Майдан їдеш? Ні! У них плакат, вони на ньому гасла намалювали… У них там цілий арсенал транспарантів був заготовлений.
Я від парку Шевченка прийшов на Майдан. Ми, громадські активісти, залишилися біля стели, а вони все йшли і йшли… до Європейської площі. Вони тоді порахували – десь півмільйона вийшло на марш. Насправді дуже багато було людей, але я знав, яка ціна того.
Вони йшли, йшли, йшли, а ми залишилися – чоловік сто. А там тисячі, десятки, сотні тисяч ідуть – це ж мейнстрім, це круто, це двіж! Ну, і всі йдуть, а потім година минула – прапори поздавали, стрічки вже в калюжах лежать, і залишатися під Українським домом нема кому.
Дякувати якомусь раціональному зерну в головах тих людей, які представляли політичні сектори – якусь амбіційну сторону вони відкинули, можливо, хтось і за домовленістю (про це не було відомо), але вони прийшли з Європейської площі на майдан Незалежності. І відтоді Майдан став повноцінним, політичні прапори були зняті.
Олена Подобєд-Франківська, менеджер з персоналу, громадська активістка
Я не могла не піти на Майдан, тому що дуже багато моїх друзів були там. Я знала цих людей особисто, з кимось могла мати кращі стосунки, з кимось гірші, але я точно знала, що вони там стоять, бо в них є певна ідея і певні мрії, які вони дуже хочуть втілити в життя. І, власне, через те, що я поділяла ці ідеї, ці мрії, я долучилася до цього процесу.
 Олена Подобєд-Франківська організовувала роботу логістичного центру Громадського сектору Євромайдану на Михайлівській площі
Мої перші кроки на Майдані були дуже самостійними. Оскільки я за освітою менеджер з персоналу, мені добре вдається організовувати процеси з людьми. Я побачила, що відбувається під стелою – є потреба якоїсь координації, зокрема в напрямі співпраці з волонтерами і реєстрації охочих допомогти з поселенням людям, котрі приїжджають з областей.
Спершу я фактично займалася тим, що цілими днями налагоджувала роботу невеличкої волонтерської служби, яка записувала усіх, хто бажав чимось долучитися до процесу, що розпочався на Майдані.
Насамперед ми закупили десять зошитів, кожен із них підписали, відвівши під окремий напрям роботи, і тоді розпочалася, власне, така більш-менш відлагоджена система комунікації з тими людьми, які до нас приходили.
У нас були дуже прості завдання: нам потрібно було налагодити інфраструктуру, яка вже почала розростатися під стелою. Тому ми записували людей, що мали якийсь транспорт і зголошувалися привозити паливо для генератора, який, власне, тоді обслуговував сцену. А також тих, хто хотів допомагати готувати їжу.
Перших п’ять днів люди приносили їжу з дому, а вже згодом, коли нанесли гори харчів під саму стелу, треба було робити якісь бутерброди, заварювати чай…
Ми записували також медиків, які вже на той момент почали реєструватися. Окремо фіксували координати людей, готових займатися охороною. Там були цілодобові чергування, відповідно, нам потрібні були дужі хлопці й сміливі дівчата, які б позмінно несли варту. Крім п’яти основних напрямів, які я назвала, було кілька піднапрямів: окремо люди, які займалися дровами, і таке інше... Це те, що стосувалося сервісної частини налагодження життя Майдану.
Звісно, важко пробути цілу ніч на ногах, а ще до того ж і холодно було. Тоді народилися перші гарні волонтерські рухи серед підприємців. Я пам’ятаю перші кавові машини (їх по Києву дуже багато розкидано), які приїхали під обидва майдани і роздавали безкоштовно чай і каву. Це було дуже доречно, тому що було дуже холодно, а ще тому, що в той момент народжувалась віра в те, що це не тільки нам треба, а й ще комусь.
І це, напевно, був такий перший знак того, що українці можуть долучатися до цього руху все більше, більше і більше.
Любов Галан, студентка Національного університету "Києво-Могилянська академія"
Я залишилася в ту ніч на Майдані. Людей 100–200 було. Ми дуже переживали, що ці "тітушки" будуть нас бити. Але Вільнюс – все, Вільнюс не вдався. І ми подумали, що прийдемо сюди вже на весну. Це була п’ятниця, і до неділі тут майже нікого б не залишилося. Ну, може, в неділю лишилися б, а в понеділок точно всі пішли б на пари.
І от ми сиділи… Пам’ятаю, було дуже холодно. Сцена якось в один момент зникла (я навіть не помітила, коли), бо щось там у них закінчилося, та й танцювати особливо нікому не хотілося, всі грілися біля діжок. Багато студентів було з географічного факультету Львівського університету імені Франка. Сиділи з нами, співали.
 Любов Галан (друга зліва) разом зі студентами Могилянки у першу ніч на Майдані
Тоді вже на Майдані був "Правий сектор". Їх стояло всього п’ятеро хлопців, у масках, з палицями, але вони все ж вселяли в нас надію. Справляли враження гордих таких чоловіків… Хоча хлопцям було років 16–17, не більше. Якось вони так грізно виглядали… Це, в принципі, мій особистий спогад, бо мені завжди такий типаж хлопців подобався. Такі сильні, відважні молоді чоловіки. Ну, потім я змінила про них думку…
І тут вилазить якийсь дядечко з лотком яєць, стає напроти "Беркута", коло мене, і починає їх провокувати. Починає матюкатися, щось їм кричати, що вони "пєтухі" тощо… Я кажу йому: "Дядечку, чого ви кричите? Ви, герой, чого ви кричите? Ви захистите тих 20 дівчат, що позаду вас?" І тут я пам’ятаю, що до нього хтось підійшов із "Правого сектору" і сказав, що це їхня територія, і у них провокацій не буде.
…Четверта ночі. Холодно. (Це такий найстрашніший час взимку). Я тоді ще, пам’ятаю, зустріла учасника Революції на граніті, Ігоря Коцюрубу, він також там був. Ми з ним стоїмо зверху на "Глобусі". І тут бачимо, що з боку Хрещатика їде якась машина, і хлопці починають дуже швидко бігти туди.
Ну, я спускаюся – мені ж цікаво. Кажу: "Піду подивлюся, що там відбувається". – "Іди". Я підходжу, а там стоїть якась машина, повна реманенту – вони там йолку ставити збиралися…
 Обкладинка виданої Інститутом нацпам'яті збірки спогадів про Євромайдан
Я повертаюся і бачу, що з боку Інститутської починає рухатися хмара міліції. Саме "Беркута"… Ми вже тоді відрізняли "Беркут" від ВВ-шників. Тоді всі дуже гарно скооперувалися: всіх дівчат запхали в стелу, а хлопці навколо них стали. І поки я добігла, ця група людей просто пульсувала. Їх не били, їх просто виштовхнули і почали нещадно добивати.
У мене паніка... Я бачу, що мої хлопці знайомі біжать. Я собі подумала: ""Беркут" – це ж міліція, вони такі самі, як ВВ-шники…" – і кричу хлопцям: "Давайте я стану наперед… Ну, вони ж дівчину не будуть бити!" І тут я бачу, що вони починають лупити якусь журналістку.
Я стала кричати… Коли в мене паніка, то я намагаюся із себе ще більше зробити героя і прорватися вперед. Звичайно, стратегічного сенсу в цьому жодного, але... в той час я про це не думала. Тоді мене друг урятував – просто взяв попід руки і виніс звідти.
Я думала, вони нас тільки виженуть з Майдану. Так вони далі за нами почали бігти! Я пам’ятаю, поряд зі мною бігла дівчина, з віночком на голові, і весь час кричала: "Слава Україні", – і за спиною було чутно, що когось б’ють…
…Ми вибігаємо з Майдану, в бік Володимирської. А ці матюкаються, ржуть, і б’ють, і голосно так б’ють. Там жінка одна була старша, вона кричала, що ви мені як сини, то вони й старшій жінці так добряче надавали!
Біжимо ми вгору, в бік Михайлівського. Поруч зі мною мій друг і ще один дядько старший. Я вже задихаюся, не можу бігти, думаю: "Ну, все…" Мені це нагадало Білорусь – от коли у них розганяли. І думаю собі, що це у нас диктатура, і завтра про це ніхто навіть не знатиме. І тут цей дядько каже, що ні, люди вийдуть, все буде нормально! Я йому, чесно, тоді не повірила.

Підготували Тетяна Ковтунович і Тетяна Привалко
Усі матеріали "Історичної правди" за темою "Майдан"

Немає коментарів:

Дописати коментар