субота, 3 грудня 2011 р.

Філософ, якого «не спіймав світ»


Сергій КРИМСЬКИЙ, доктор філософських наук, головний науковий співробітник Інституту філософії НАН України, член-кореспондент Нью Йоркської академії наук(США)
 
Творчість Г. Сковороди має глибоке значення, яке важко переоцінити в історії української духовності, європейської ментальності як такої. Він один із перших у новоєвропейській цивілізації утвердив феномен мудрості, якого після античних часів заступив усеохопний проект розсудливо-механічного тлумачення всього сущого, розгляду істини в її відриві від добра і краси. У проповіді філософа на перший план висувається ідея смислонаповненості самого буття, того софійного початку життя в її просвітленості надією та гармонією, який в українському менталітеті був ідейним мотивом протистояння хаосові, «пітьмі зовнішній» ворожих сил зла, іноземного гніту і навал.

Г. Сковорода слідом за великим Сократом твердив, що справжня мудрість полягає не стільки в пізнанні істини, скільки в тому, щоб жити в істині. Цим пояснюється той дивовижний факт його біографії, що філософ забороняв видавати свої книги, хоч і називав їх «дітьми». Сковорода вважав істинним філософським результатом «книгу» свого життя, в якій кожний вчинок будується як рядок життєтворчості, а рукотворні тексти є лише символізацією цього витвору життя, його знаками. «Воззри на мір сей, — писав він, — взглянь на род человеческій. Он ведь есть книга...» (с. 522; цитати поданi за оригіналом, зі збереженням його орфографії, тобто «руської мовы», відповідно до академічного видання Сковороди у 2-х т., т. 1, К., Наукова думка, 1961).
Ось чому Г. Сковорода твердить: «...исходы премудрости суть исходы живота», тобто життя (с. 140).

Із цієї точки зору він розглядає старозавітну книгу «Вихід» не як літературний матеріал, а як рецепт виходу з полону плоті в царство вільного духу. Така позиція дозволяє і біблійну книгу Буття трактувати не буквально, бо така буквальність породжує, на думку Г. Сковороди, «тлен, прах, обман». Тут має місце, кажучи сучасною мовою, символізація творчості людини, яка має відкрити своє небо і землю, знайти «твердь» свого буття, визначити стихії долі, знайти душу і увійти в «паузи» воскресного споглядання.

Подібним чином трактуються і власні твори Г. Сковороди. Наприклад, його діалог «Асхань» дає підстави порівнювати тексти філософа з «голубиною звісткою» через «потоп зміїний» до «вод священного розуму». Вустами голуба, вісника кінця потопу, Г. Сковорода каже: «...послала мене истина к милости, а мир к правдъ» (с. 156).

Життєві еквіваленти мають й інші філософські тексти Г. Сковороди. «Жизнь наша, — пише філософ, — есть путешествіе» (с. 362). І Г. Сковорода прокладає шляхи своїх мандрівок землями Київщини та Слобожанщини, стає мандрівним мислителем, який несе людям поезії «божественных песен», філософську мудрість і святу мораль.

Він розвиває філософський погляд на життя як виставу «вселенскаго сего чудотворного театра» (с.552) і, відповідно, в житті випробовує свою теоретичну установку, розігруючи різні життєві ролі.
Їх багатообразнiсть і не дозволила світу, згідно з формулою філософа, піймати його в цілковитій фіксації. У Г. Сковороди була роль і біблійного старця Варсави, і християнського проповідника Мейнгарда, паломника монастирів Слобожанщини і уставника (диригента) Петербурзької півчої капели, композитора і поета, викладача і сільського просвітителя. Це було вже справжнісіньке експериментування зі своїм життям, яке спростовує уявлення про схоластичність філософії українського мислителя. Не абстрактне теоретизування, а активне, емпіричне вторгнення в буття, у свою долю — такий імператив його світогляду. А це означає, що ідейний світ Г. Сковороди не можна вичерпати лише ідеями платонівської філософії.
ЛІТОГРАФІЯ. СТУДЕНТИ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ. КІНЕЦЬ XVII СТ.
У вченні Сковороди про видиму і невидиму натуру буття, справді, є платонівські мотиви. Проте український філософ пов’язує видиме зі смертним початком життя, а невидиме — з вічним, духовним. І виходить уже, що філософська дилема духу і матерії зводиться до проблеми, яку Г. Сковорода намагався розв’язати всією практикою свого буття: «Одна ли смерть царствует? И нъсть живота» (с. 69 — 70), — тобто до проблеми тлінного і вічного.

Важко знайти у світовій філософії мислителя, який, подібно до Сковороди, випробовував безмежне прагнення вічного. Він вважав, що духовна людина, яка плекає у своїй душі істину, формує внутрішню нескінченну особистість, персону, яка здатна зливатися з Богом і відпочивати на «холмах въчнаго» (с. 170).

Тут немає абстрагованого богошукання. Хоч би як незвично для нашого утилітарного розуміння життя виглядав сковородинський пошук вічного, в ньому має місце і запит сучасності. Перспектива вічності є запитаною і нашим прагматичним часом.

Безумовно, не можна відволікатися від першочергових практичних вимог сьогоднішнього дня. Однак було б гірко ігнорувати при цьому ідеали нескороминущого, непохитного, вічного. У бурхливому морі можна зорієнтуватися лише за стійкими позиціями зірок. Тим більше, що ідеали вічності додають стійкості нашому життю, включають у нього далекі горизонти загальнолюдського досвіду, без якого наше життя легко перетворюється на фарс дрібниць, чвар і нісенітниць.
Невипадково ж духовна традиція сторіч зберегла парадоксальну формулу, яка свідчить, що хамство — це забуття вічності. У боротьбі з цим хамством, яке знецінює дрібницями і чварами розуміння життя, філософія Григорія Сковороди була і залишається нашим духовним гарантом стійкості перед теперішнім та непохитною надією на майбутнє.

ДОВІДКА «Дня»

Григорій СКОВОРОДА (1722—1794)

Народився 3 грудня 1722 р. у бідній козацькій родині в селі Чорнухи Полтавської губернії. У 1738 — 1741 р.р. та у 1744 — 1750 р.р. навчався у Києво-Могилянській академії, а у 1742 — 1744 роках перебував у Петербурзі, де співав у придворній капелі і спостерігав за столичним життям. Навчання в Академії зробило Г.Сковороду одним iз найосвіченiших людей свого часу. Він досконало володів латиною, церковнослов’янською, німецькою та польською мовами; вивчив філософські твори античних та сучасних авторів.

Є відомості про подорож Г.Сковороди країнами Західної Європи (1750 — 1753 р.р.) у складі посольської місії, а після повернення він викладав поетику в Полтавському колегіумі. Але ворожість церковної верхівки примусила Г.Сковороду заробляти собі на життя працею домашнього вчителя. 1759 р. запрошується до викладання у Харківському колегіумі, проте в 1769 р. остаточно стає мандрівним вчителем, оскільки це дозволяло йому зберегти необхідну свободу духу.

До самої смерті (9 листопада 1794 р.) Г.Сковорода ходив пішки Слобожанщиною та Лівобережжям, писав діалоги, читав і дарував їх друзям та усім, хто цікавився фiлософiєю життя. Заповів вибити такий напис на своїй могилі: «Світ ловив мене, але не спіймав» . Прозваний «українським Сократом», закликав людей: «пізнай себе!», «поглянь у себе!». Заклав основи української класичної філософії. Інтерес до літературної та філософської спадщини Г.Сковороди не зменшився, а навіть зріс у XX ст. (Д.Чижевський, М.Бердяєв); вплив вчення Сковороди простежується на сторінках роману М.Булгакова «Майстер і Маргарита».
Статтю російською мовою читайте в газеті "День"


Джерело: Україна Incognita

Немає коментарів:

Дописати коментар