субота, 20 лютого 2016 р.

Волинська лайка ХVI‒XVII столiття, або Як в Луцьку колись обзивалися. ФОТО

Джерело: Волинь Post

Часто, прямуючи щодень у буденних справах, оминаючи на своєму шляху гамірливі молодіжні компанії, або ж товариства вже добряче підпилих неборак-колег, волею-неволею доводиться чути цілі лінгвістичні конструкції із, як-то прийнято вважати, старого доброго лихого слівця.

Цим, як не прикро, сьогодні вже нікого не здивуєш. Залишається лиш плекати надії, що на загальній хвилі патріотизму культура мовлення українців загалом і волинян вийде на значно кращий рівень.

Сподіванкам дамо час на втілення, бо лихослів'я ‒ то не вигадка вчорашніх днів, а прикра традиція, що віддавна супроводжувала наших дідів‒прадідів. Одначе, запевняю, тих немилозвучних, і, ну вже дуже образливих висловів, якими послуговується середньостатистичний волинянин в ті моменти, коли звичні слова не здатні відобразити його емоційного збудження, раніш не було.

Як на Волині і в Луцьку колись висловлювали образу й чим була лайка в розумінні людей, що більше чотирьохсот років тому носили поважне звання луцьких міщан.

Образа честі й доброго імені в час, про який ідеться, сприймались вкрай гостро й часто ставали причиною спочатку сварок й конфліктів, а згодом – судових позовів й подальших, нерідко довготривалих судових тяганин.

Справи ті лучани вирішували у двох тодішніх судових інстанціях. Одна йменувалась ґродським судом-урядом, інша ‒ міським маґістратським судом. Перший функціонував у стінах Луцького замку, другий – в головній адміністративно-судовій будівлі міста із правом самоврядування – ратуші.

Засідання маґістратського суду
Засідання маґістратського суду

Власне записи, які внесені у документацію означених установ і слугують джерелом для ідентифікації “обзивалок” чотирьохсотлітньої давності. Принагідно зауважу, що юридичний актовий документ тих часів староукраїнською та старопольською мовами, як і акуратні вордівські папери сучасних судових інстанцій, мали визначений і ретельно продуманий формуляр. Одначе ображені позивачі, в запалі примчавши до суду, слів особливо не вибирали. Обов’язком писарів в той момент було вписання жалісливого зізнання-оскарження за принципом “слово од слова”, тобто повністю.

Спектр усіх словесних образ іменувався “ущипливими”, “вразливими”, “непристойними”, “шкаредними” словами і ними “вимовляли”, “деспектували”, “соромили”. Епітети, якими позначали злі вчинки й погану вдачу, можна умовно поділити на чоловічі й жіночі.

Чи не найпоширенішим звинуваченням тогочасних жіночок була розпуста. "Білоглова", а саме так називали тодішніх представниць прекрасної статі (слово походить від білої барви головного убору – намітки, котрою тодішні жінки покривали голову), яких упіймали на чужолозтві чи просто в ньому підозрювали, називали “вшетечницями”, тобто розпусницями, а їхні дії, відповідно – “вшетечними”.
Жіночий головний убір – намітка (сучасна інтерпретація)
Жіночий головний убір – намітка (сучасна інтерпретація)

Такої обмовки як вогню луцькі міщанки остерігалися й уникали, а одна із них – Васюта Михитарова в серпні 1616 року скаржачись на міських урядників у справі незаконного й безпідставного арешту, навіть вказувала, що її затримали подібно до якоїсь вшетечниці – тобто непорядної, похітливої жінки.

Рідше на Волині послуговувались старожитнім словом “курва”. Воно вживалося, наслідуючи польську мову, стосовно львівських міщанок подібної вдачі. За негідні, зневажливі вчинки, жінок деколи називали “малпами”, тобто мавпами.

Неподібними до нинішніх були лайливі епітети, вживані на означення чоловічих морально-етичних падінь. Чи не найпоширенішою “мужеською” обзивалкою слугувало визначення “лотр”, чи, ласкавіше, “лотрик”. Назвавши так міщанина чи шляхтича, його одразу ставили в один ряд із злодіями, затятими гуляками й ледарями.

Для ідентифікації облудників й пройдисвітів застосовували слово “франт”, а донощики й авантюрні інтригани отримували не дуже горде, але все ж звання “сикофантів”. Щоб підкреслити несерйозність, а часом й життєву глупоту, чоловіка прозивали “блазнем”. Зневагу висловлювали і за допомогою звертань “собако”, “син песій” та традиційно “скурвий син”.
Назрівання конфлікту в середньовічному місті
Назрівання конфлікту в середньовічному місті

Особливою образою честі слугувало порівняння з гицлем – вбивцею собак, який за сумісництвом був помічником ката. Подібно до свого “роботодавця” – карателя на горло, гицель, хоч і належав до середньовічної категорії ремісників, але в жодне із їхніх професійних об’єднань – цехів-корпорацій не приймався. Вважалось, що робота цих двох “колег по нещастю” несумісна із християнськими канонами. У більшості випадків кати й гицелі опинялись поза людськими спільнотами: з ними рідко спілкувались, при зустрічі уникали, не знали імен.

Популярним лайливим виразом на Волині ХVІ – ХVІІ століття було “ти третій”, тобто “ти третій по катові і гицелю”. До цієї ж категорії відносився зворот “кат його відає”, що використовувався на позначення безперспективності й невизначеності ситуації.
Кат за виконанням “професійних” обов’язків
Кат за виконанням “професійних” обов’язків

Попри високі морально-етичні норми й беззаперечну християнську віру, в міському середовищі Луцька та інших волинських міст траплялись випадки зґвалтувань й позашлюбних зв’язків, наслідком яких ставала поява на світ дітей-бастардів. Таким був, наприклад, луцький вірменин Андрій Федорович Мурадинович. Його батько – Федір Мурадинович свого часу викупив у поганина (татарина) Ростка жінку, яка упродовж багатьох років служила в домі за кухарку. Згодом вона стала лучанину-вірменину не лише служницею, а й коханкою. Далі – більше. Натішившись вже не молодою служницею, луцький міщанин вподобав собі її доньку Анну, результатом чого й стало народження їхнього сина Андрія. Не бажаючи брати доньку служниці собі за дружину, Мурадинович, все ж, не відмовився від хлопчика, належним чином виховуючи його й відписавши в заповіті значну суму грошей та інших пожитків. Одначе по смерті того Федора, з’явилось чимало претендентів на спадок небіжчика, з вуст яких впродовж 1612–1616 років лунали образи на адресу неповнолітнього сина. Малого називали “недоброго ложа сином”, “непорядно уродженим”, дитиною “поза законом”.

Тож, як бачимо, звичка лихословити й застосовувати гарячі словечка віддавна побутувала на наших теренах. Одначе, як на мене, чотириста років тому ті вислови, попри зневажливе й ганебне змістове наповнення, все ж були милозвучнішими від поширених нині, і, щонайменше – автентичними. Тож чи не варто на етапі викшталтування рідної мови, якщо не відмовитися від запозичених так званих “благих матов”, то принаймні замінити їх на рідні – ті, якими лаялись та обзивались люди, що ходили старими вулицями нашого міста чотири століття тому?

Немає коментарів:

Дописати коментар