Триб’ют «Гадюкіних»: аншлаг, 15 секунд мовчання і Тимошенко в черзі за диском

«Я вернувся домів» – таку назву вибрали легендарні «Брати Гадюкіни» для концерту-триб’юту пам’яті свого вокаліста Сергія Кузьмінського. Він пішов з життя в серпні 2009-го, а цієї п’ятниці в київському Палаці спорту зібрались друзі Сергія – згадати про нього, виконавши найвідоміші пісні «гадів». Віддати шану Кузі зібрались справжні шанувальники «Гадюкіних» усіх вікових категорій – так, поруч зі мною витанцьовував сивий чоловік років 60 у вишиванці, а трохи далі молода жінка тримала на руках маленького сина…

Палац спорту був забитий вщент – такого тут, здається, давно не бачили. Растаманські шапочки, які так полюбляв Кузя, вишивані сорочки і абсолютно україномовна публіка – чи не головні ознаки концерту.
– Так приємно, що сьогодні всі в залі розмовляють українською, – ділиться зі мною враженнями 30-річний львів’янин Іван. – Зі мною прийшли російськомовні друзі, але сьогодні вони намагаються говорити теж лише українською – тут, мабуть, атмосфера така…

У холі для глядачів підготували сюрприз – показавши квиток (ціни на них, до речі, були не з дорогих – 120-250 грн.), можна було безкоштовно отримати диск із піснями, що звучали на концерті. У черзі по диск відзначилась і екс-прем’єрка Юлія Тимошенко – із розпущеним підкрученим волоссям, у молодіжних джинсах… Трохи пізніше вона напише у своєму «твіттері»: «Було б добре, якби цей концерт, де грали й співали всі українські рок-зірки, перетворити в щорічний традиційний український рок-фестиваль».


Розпочали концерт самі «Гадюкіни» -–легендарним хітом «Карпати програли у футбол». Зал завівся з півоберту, ще б – знайомі ритми, веселі тексти, а на додачу захоплюючий візуальний ряд на великих екранах (зокрема, яскраві портрети Че Гевари, Тараса Шевченка…). На сцені гурти змінювали одна одну з неймовірною швидкістю, глядачі й опам’ятовуватися не встигали: гурт «Перкалаба» співав «Було не любити», «Гайдамаки» – «Гей, Іване», «Мандри» – «Аріведерчі, Рома», «Mad Heads XL» – «Америку»… Гості з Білорусі «Ляпіс Трубецькой» видали «Наркоманів на городі» -  так, що зал просто, як кажуть, на вухах стояв… Звучали і вже справді «класичні» хіти – «117-та стаття» («Димна суміш»), «Хлопці з Бандерштату» («Кому вниз»), «Дівчина з Коломиї» (Тарас Чубай). Несподівану версію «Жовтих стрічок» видала «Пікардійська терція», вокаліст «Бумбоксу» Андрій Хливнюк у своїй манері затягнув «Звьоздочка моя», а під «Файне місто Тернопіль» у виконанні «Танку на майдані Конго» глядачі стрибали так, що, здавалось, недавно відреставрований Палац спорту просто от-от затріщить! «Я зараз щаслива людина…», – аж розчулився на сцені Фагот.

«Чуваки, всьо чотко!» – цю музичну установку слідом за Олегом Скрипкою зал повторював, наче зачарований. До речі, цю пісню Олег вибрав тому, що колись її надто часто приписували саме «Воплям Відоплясова»!
А от Святослав Вакарчук вирішив трохи пуститися в спогади.
– Коли я вчився у восьмому класі, до мене в гості якось прийшов мій сусід Володя з сьомого поверху, – розказував глядачам Славко. – І сказав, щоб я послухав касету. Це були записи «Гадюкіних». Я йому відповів, що, крім «Бітлз» більше нічого не слухаю. Але касету взяв. І через кілька днів уже весь мій клас слухав «Аріведерчі, Рома»… Дуже класно, що в нас є «Брати Гадюкіни».

Звісно, кожен учасник концерту згадував Кузю. Мирослав Кувалдін з «Кому вниз» взагалі запропонував влаштувати 15 секунд мовчання пам`яті Сергія – і зал Палацу слухняно притих… «Слава українському Джиму Моррісону!» – оголосив зі сцени Олег Скрипка. А запрошуючи на сцену самих «Гадюкіних», додав: «Кузю я не гукаю, він зайнятий там…». «Ты там нас слышишь, бродяга?» – звернулись до Кузьмінського музиканти, виконуючи всі разом фінальну пісню «Я вернувся домів». Тут уже в залі замайоріли запальнички і закружляли в повільному танці пари… Та закінчувати концерт на такій ліричній ноті публіка категорично відмовилась і дружно затягнула мотив хіта «Файне місто Тернопіль»… Зрештою, і «Тернопіль», і ще кілька пісень пролунали зі сцени ще й вдруге – тільки тоді розпашіла публіка стала потихеньку розходитись.

Яна Данилевська

Фото УНІАН

Джерело: Уніан

Віват Кузя!

Олександр Євтушенко

Чому всенародна любов до «Братів Гадюкіних» не згасає роками

Вперше про окремішність, виняткову та особливу роль в історії української рок-музики «Братів Гадюкіних» я замислився в 1996-му, коли гурт видав розкішний альбом «Щасливої дороги!», а невдовзі розпався через раптовий від’їзд до Москви Сергія Кузьмінського. Перед тим він уже встиг засвітитися у клубах Києва як діджей Пуберт. Подейкували, що київську квартиру Кузі пограбували, винесли геть усе і це прискорило від’їзд. Про його діяльність у Москві говорили різне, але все підтверджувало, що він досить швидко здобув там визнання і став одним із найпопулярніших діджеїв. Водночас розмови про тріумфальний «камбек» «Братів» не вщухали, і це було зрозуміло, оскільки альбоми «Гадюкіних» «Всьо чотко», «Ми – хлопці з Бандерштату», «Було не любити» і «На!Живо» постійно перевидавалися і знаходили все нових і нових поціновувачів. Тобто протягом десятирічної відсутності культового складу в Україні фанам і шанувальникам не давали забути про них. Понад те, виросло нове покоління прихильників, які наживо не чули «Гадів» і вперше побачили їх та оцінили взимку 2006-го у вщерть заповненому Палаці спорту. І ось парадокс: там була присутня вся Україна, що стало зрозуміло після того, як Кузя зі сцени зробив перекличку, називаючи практично всі регіони країни й отримуючи ствердну реакцію у відповідь. Отже, всенародна любов? Так, безперечно.

Наприкінці 1980-х молоді адепти рок-н-ролу масово сприймали «Гадів» як відповідь Львова на київську експансію «Воплів Відоплясова». Тоді модними були дискусії на тему: який із двох мегагуртів крутіший? Річ у тім, що Сергія Кузьмінського поза сценічним образом колеги-музиканти цінували як тонкого і глибокого знавця західних трендів модерної музики. До того ж він мав досить складний характер, не любив зверхності й панібратства, марнославства та пихи в людях, був простим у спілкуванні, але не простуватим. Ось фрагмент із листа Кузі Олександрові Богуцькому з Бельгійської реабілітаційної клініки: «НІКОЛИ!!! Ще в житті не розуміла мої проблеми така кількість людей, ніколи так не розуміла, і, головне, всі вони воліли мені якнайбільш ефективно допомогти. Все це дійсно, без понтів, такі речі сприймаються іншими почуттями. Вони ніби поділились зі мною своєю енергією, і як мені не було погано, я піднявся і поїхав на meeting. А там вже пронеслась чутка: «Він приїхав!». Виявилось, що мене всі давно чекали. Перезнайомився з цілою купою людей і тепер живу ніби в їхньому енергетичному колі, яке підтримує мене, щоб я не падав зі своїх поки що заслабих для ходження по світу ніг. Я ще буду багато писати про традиції і роботу програми. Маю надію, що у Львові теж вдасться таке зробити, а то необхідно, бо воно насправді працює, повір, я бачу це власними очима кожний день».

На початку 1990-х років «Гадюкіни» були надзвичайною сумішшю ритм-блюзу, року й автентичного галицького фольку. І якщо Олег Скрипка активно експлуатував суржик київських передмість і мав вигляд типового люмпен-розбишаки, то Сергій Кузьмінський обрав собі образ поміркованого «рогуля», який нахапався модних слів і понять. Обидва, але кожен по-своєму, вивели на сцену «антигероя», а насправді хлопця з народу, який не є поганим чи хорошим, а таким, як є. Спираючись на вуличний сленг і брутальність, вони перетворили маргінальну говірку на естетику тотального стьобу. До речі, на зламі епох саме тим і відрізнявся літературно-музичний андеграунд країни. Нині ж у вигляді різноманітних інтерпретацій, кавер-версій і реміксів легенда таки повертається. Сьогодні зрозуміло: такі хіти, як «Арівідерчі, Рома», «Звьоздочка моя», «Ой, лихо», «Було не любити», «Мостиська», «Наркомани на городі», «Роксоляна», «Файне місто Тернопіль», «Сорок пачок Верховини», «Дупа джалізова», «Лібідо», «Дівчина з Коломиї», «Всьо чотко», «117-та стаття» поволі переходять у категорію «золота класика» українського року.

У чому ж феномен? Творчість Сергія Кузьмінського та «Братів Гадюкіних» насправді є органічною частиною української сміхової культури. Їхні композиції просякнуті сміхом, інколи скрізь сльози, та колоритними народними характерами. Чим сучасний герой Кузі гірший від класичних персонажів, що увійшли у прислів’я та приказки? Це одні й ті самі типажі, лишень із різних часових вимірів. Тому, коли йдеться про реанімацію яскравого явища, бачимо справжню, а не інспіровану піар-акціями тотальну підтримку уславленого бренда як з боку музичного рок-бо­­монду, так і з боку публіки. Так що віват Кузя!

Олег Скрипка («Воплі Відоплясова») 

На початку 1990-х нас часто плутали з «Гадами». Бувало так, що в різних містах підходили шанувальники за автографами й просили зіграти на концерті «Всьо чотко», «Аріведерчі, Рома!», «Наркомани на городі», навіть не здогадуючись, що це пісні Кузьмінського. Недарма «Братів Гадюкіних» досі вважають найвдалішою інкарнацією Rolling Stones в українському музичному просторі. Не лише стилістично, а й з погляду певної місії, адже саме їм за допомогою музики та унікальної енергетики Сергія Кузьмінського вдалося змінити уявлення про сутність речей усього пострадянського покоління. Певен, що перебудова в країні почалася саме з пісні «Всьо чотко!».

Олександр Ярмола («Гайдамаки») 

– Внесок Сергія в сучасну українську культуру такий великий, що це можна пояснити тільки одним словом: геній. Легке і невимушене поєднання тем від післяперебудовчого байдикування галицької молоді до «Скоро, скоро вже ми побачимо Христа!»… Характерний спів, неповторна харизма, почуття гумору, відсутність пафосу і, нарешті, Божий дар володіння словом – усе це просто не знаходить порівняння на вітчизняних теренах. У світовій рок-культурі подібні за масштабом постаті – це Джим Моррісон, Мік Джаґґер.

Святослав Вакарчук («Океан Ельзи»)
 
Перший альбом «Гадів» «Всьо чотко» я вже знав і любив, але з Кузьою ще не був знайомий. Мене дуже вразили їхні пісні, які в ті часи здавалися чимось неймовірним, немов із паралельної реальності. Поміж собою ми називали їх «українські ролінги», до того ж Кузя вплинув на мене своєю дивовижною харизмою. Зовні він був ніби немічним і флегматичним, а всередині – як один натягнутий нерв.

Тарас Чубай («Плач Єремії») 

Кузя – це справжній артист-storyteller (оповідач історій), музичний ерудит, іронічний філософ, людинознавець, експериментатор над власним тілом і свідомістю. Одне слово, унікальне явище. Тож давайте просто гратимемо його пісні, щоб усім стало кльово.

Джерело: Український тиждень