Майдан. Початок. Cпогади учасників Революції Гідності

Джерело: Історична правда

"Мустафа написав у Фейсбуці: "Хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан?..". Цей заклик побачив Володимир Коломієць. Він кинув $600 на рекламу допису, і тому його побачили 100 тисяч користувачів".

"Історична правда" публікує кілька фрагментів з книги "Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності", підготовленої Українським інститутом національної пам’яті до другої річниці Майдану. 
Спогади учасників Революції гідності зібрані у рамках проекту "Майдан: усна історія". Український інститут національної пам’яті почав цей проект у березні 2014 року, а з червня того ж року він здійснюється у партнерстві з ГО "Фонд збереження історії Майдану". На момент цієї публікації зібрані свідчення більше 500 учасників Революції Гідності. 
Наталя Соколенко, журналістка, громадська активістка, член партії "Демократичний альянс"
Чому так багато людей вийшло на Майдан? Мустафа Найєм написав у Фейсбуці свій заклик: "…Хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан? … Зустрічаємося в 22.30 під монументом Незалежності", – і його, як ми потім з’ясували, побачила одна людина – Володимир Коломієць, який коли й був знайомий із Мустафою, то побіжно (тобто він Мустафу знав, а той його навряд чи).
От Коломієць узяв своїх власних 600$ і кинув на рекламу цього допису, і тому цей заклик замість кількох тисяч побачили 100 000. Відповідно, зі ста тисяч – одна назбиралася.

Наталя Соколенко в перші дні Євромайдану

Коли кажуть "вашингтонський обком" і таке інше, це, звісно, неправда. Все робилося своїми силами. І, до речі, в цю першу ніч на Майдані, коли вже наближався час останнього поїзда метро, люди почали говорити: "Розходимось, розходимось".
Але знайшлися такі, що сказали: "Ні, ми не розходимося!" Серед них були, зокрема, й демальянсівці, мої однопартійці.
І вони залишилися ночувати під цією стелою на Майдані, і переночували. Це було непросто – листопад, холодно. Одразу поставили таку коробку для збирання грошей, так би мовити, на підтримку Майдану. Принесли термоспот для чаю, принесли стільці...
Які проблеми були далі? Проблеми були зі звуком, і ми звернулися до всіх із закликом принести колонки. Тоді "Удар" пригнав таку невелику машинку вантажну, з колонками й імпровізованою сценою. Всі вилізали на цей "броньовик" (ми казали: "Як Ленін на броньовику"). Він стояв не біля самої стели, а трохи нижче, на Майдані.
От із цими колонками й імпровізованим мікрофоном ми і проводили мітинги. Пам’ятаю, це був другий чи третій день, сіявся чи то сніг, чи дощ, стояла мряка, і треба було виходити і щось говорити, бо люди збиралися й збиралися. І от я виповзаю на цей "броньовичок", розповідаю про угоду – якраз я багато над тим працювала...
Софія Бориско, студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Мені здається, для кожного з нас, хто тоді вийшов, це насамперед була боротьба з несправедливістю.
Коли нарешті з’являється шанс на якесь краще майбутнє – перед тобою відкриваються перспективи, європейський вектор розвитку, і раптом в один момент тобі кажуть: "Ні. Не так. Розвертаємося на 90 градусів і рухаємось в інший бік". Тож головним рушійним мотивом, на мою думку, було насамперед оце відчуття несправедливості.

Софія Бориско разом зі Степаном Берком перед початком студентської акції у грудні 2013 року

Перші дні були доволі сумбурні. Була машина, з якої всі виголошували промови. Була Руслана. Тоді почалися збиратися студенти. Я пам’ятаю, мене покликав мій одногрупник: "Ти знаєш, збираються студенти університету Шевченка, під стелою" (там було звичне місце збору всіх студентів).
Я приєдналася… і була розчарована. Університет Шевченка – це понад 25 000 студентів, а нас стояло близько тридцяти. І ми тоді вирішили визначити координаторів від кожного факультету. Я стала координатором від свого економічного.
Тоді були такі цікаві тусовки (назвемо їх так): позаду стели та в "Глобусі", у "Кофе-хаузі" збиралися студенти різних університетів, обговорювали, що робити далі… Все це було доволі сумбурно. Пам’ятаю, ми вирішили написати звернення від студентства до Президента. Не узгодивши його до кінця, на наступний день одна з організацій висмикнула цей лист, зачитала його зі сцени, закликала людей іти до Адміністрації Президента.

Іще про ці дні читайте у матеріалі: Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

Ми зрозуміли, що далі так продовжуватися не може, і один із наших львівських колег, теж студент, запропонував зібрати по двоє представників від кожного вишу. Ми так і зробили – це були Могилянка, Шевченка, Драгоманова, КПІ і львівський Франка. Таким чином утворилася перша Студентська координаційна рада. І вже перші мітинги, які організовувались, були нашою ініціативою.
Як ми обирали представників від університетів? Правило було просте: обирали найактивніших – тих людей, які брали на себе відповідальність. Ми дуже часто говорили, що на Майдані була оця відповідальність, самоорганізація. І її, цю відповідальність, треба було не побоятися на себе взяти. Тож керування віддавалося, мабуть, найсміливішим.
Богдан Кучер, студент Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Я вчуся на політолога, і у мене особливе сприйняття акцій, які відбувалися на Майдані, насамперед тих, що проходили під політичними прапорами. Пам’ятаю 24 листопада, коли основні опозиційні політичні сили зібрали перше велике віче, яке починало рухатися від парку Шевченка. Промови виголошувалися прямо з машини, де стояла звукова апаратура. В якийсь момент підійшов дідусь, років десь за 80. Було холодно, пам’ятаю, він весь аж посинів.
Я не знаю, як він піднявся, бо там треба було по такій драбинці підніматися зверху на машину. Він – ветеран національно-визвольних змагань. І в той момент я бачив, як функціонери "Удару", "Батьківщини" підраховують кількість тих тисяч людей, що там стояли, за партійною символікою, щоб провести розрахунки за кожен прапор, палицю, кепку і так далі…

Богдан Кучер (другий справа) на марші мільйонів 1 грудня 2013

Зауважу, що я не належав до тих студентів, які кричали: "Геть політику!", Майдан без політики!". Я, навчаючись на політолога, розумів, якої це величини речі, але тут я говорю про політичну проституцію. Коли йдеться про речі, які зачіпають дуже багатьох людей до глибини серця, коли цей дідусь підбирає якісь слова, тамуючи грудку в горлі, щоб нам щось сказати, і я бачу, що його ніхто не бачить і не чує… І, що найстрашніше, він це розуміє.
Він говорив (я дослівно не передам) про те, що йому важливо, аби був хтось, хто готовий продовжити їхню боротьбу. Потім він спустився з тієї машини. Якийсь хлопець п’яний підійшов і почав варнякати до нього, типу: "Дєд…" – ну, абсолютно абсурдні речі говорив. Я його відштовхнув, потиснув ветерану руку. І побачив у його очах розуміння того, що він насправді говорив не марно.
А напередодні мені дзвонять із Дрогобича, що мої знайомі й друзі вже виїжджають до Києва. У мене такий стан був, що я не міг себе в руки взяти. Я почав їх відмовляти, говорив, що політики все знову "просвистіли", залишилися ми з носом, тому що це все фарс, це фарс!.. Досі не можу пробачити собі цю паніку.
Але люди приїхали. Дуже різні, успішні люди, підприємці приїхали, тобто ті, які насправді щось мають – вони мають сім’ї, гроші, мають все. Ну, здавалося б, сиди собі вдома з жінкою, там дітки бігають, онуки скоро будуть… Нащо ти на той Майдан їдеш? Ні! У них плакат, вони на ньому гасла намалювали… У них там цілий арсенал транспарантів був заготовлений.
Я від парку Шевченка прийшов на Майдан. Ми, громадські активісти, залишилися біля стели, а вони все йшли і йшли… до Європейської площі. Вони тоді порахували – десь півмільйона вийшло на марш. Насправді дуже багато було людей, але я знав, яка ціна того.
Вони йшли, йшли, йшли, а ми залишилися – чоловік сто. А там тисячі, десятки, сотні тисяч ідуть – це ж мейнстрім, це круто, це двіж! Ну, і всі йдуть, а потім година минула – прапори поздавали, стрічки вже в калюжах лежать, і залишатися під Українським домом нема кому.
Дякувати якомусь раціональному зерну в головах тих людей, які представляли політичні сектори – якусь амбіційну сторону вони відкинули, можливо, хтось і за домовленістю (про це не було відомо), але вони прийшли з Європейської площі на майдан Незалежності. І відтоді Майдан став повноцінним, політичні прапори були зняті.
Олена Подобєд-Франківська, менеджер з персоналу, громадська активістка
Я не могла не піти на Майдан, тому що дуже багато моїх друзів були там. Я знала цих людей особисто, з кимось могла мати кращі стосунки, з кимось гірші, але я точно знала, що вони там стоять, бо в них є певна ідея і певні мрії, які вони дуже хочуть втілити в життя. І, власне, через те, що я поділяла ці ідеї, ці мрії, я долучилася до цього процесу.

Олена Подобєд-Франківська організовувала роботу логістичного центру Громадського сектору Євромайдану на Михайлівській площі

Мої перші кроки на Майдані були дуже самостійними. Оскільки я за освітою менеджер з персоналу, мені добре вдається організовувати процеси з людьми. Я побачила, що відбувається під стелою – є потреба якоїсь координації, зокрема в напрямі співпраці з волонтерами і реєстрації охочих допомогти з поселенням людям, котрі приїжджають з областей.
Спершу я фактично займалася тим, що цілими днями налагоджувала роботу невеличкої волонтерської служби, яка записувала усіх, хто бажав чимось долучитися до процесу, що розпочався на Майдані.
Насамперед ми закупили десять зошитів, кожен із них підписали, відвівши під окремий напрям роботи, і тоді розпочалася, власне, така більш-менш відлагоджена система комунікації з тими людьми, які до нас приходили.
У нас були дуже прості завдання: нам потрібно було налагодити інфраструктуру, яка вже почала розростатися під стелою. Тому ми записували людей, що мали якийсь транспорт і зголошувалися привозити паливо для генератора, який, власне, тоді обслуговував сцену. А також тих, хто хотів допомагати готувати їжу.
Перших п’ять днів люди приносили їжу з дому, а вже згодом, коли нанесли гори харчів під саму стелу, треба було робити якісь бутерброди, заварювати чай…
Ми записували також медиків, які вже на той момент почали реєструватися. Окремо фіксували координати людей, готових займатися охороною. Там були цілодобові чергування, відповідно, нам потрібні були дужі хлопці й сміливі дівчата, які б позмінно несли варту. Крім п’яти основних напрямів, які я назвала, було кілька піднапрямів: окремо люди, які займалися дровами, і таке інше... Це те, що стосувалося сервісної частини налагодження життя Майдану.
Звісно, важко пробути цілу ніч на ногах, а ще до того ж і холодно було. Тоді народилися перші гарні волонтерські рухи серед підприємців. Я пам’ятаю перші кавові машини (їх по Києву дуже багато розкидано), які приїхали під обидва майдани і роздавали безкоштовно чай і каву. Це було дуже доречно, тому що було дуже холодно, а ще тому, що в той момент народжувалась віра в те, що це не тільки нам треба, а й ще комусь.
І це, напевно, був такий перший знак того, що українці можуть долучатися до цього руху все більше, більше і більше.
Любов Галан, студентка Національного університету "Києво-Могилянська академія"
Я залишилася в ту ніч на Майдані. Людей 100–200 було. Ми дуже переживали, що ці "тітушки" будуть нас бити. Але Вільнюс – все, Вільнюс не вдався. І ми подумали, що прийдемо сюди вже на весну. Це була п’ятниця, і до неділі тут майже нікого б не залишилося. Ну, може, в неділю лишилися б, а в понеділок точно всі пішли б на пари.
І от ми сиділи… Пам’ятаю, було дуже холодно. Сцена якось в один момент зникла (я навіть не помітила, коли), бо щось там у них закінчилося, та й танцювати особливо нікому не хотілося, всі грілися біля діжок. Багато студентів було з географічного факультету Львівського університету імені Франка. Сиділи з нами, співали.

Любов Галан (друга зліва) разом зі студентами Могилянки у першу ніч на Майдані

Тоді вже на Майдані був "Правий сектор". Їх стояло всього п’ятеро хлопців, у масках, з палицями, але вони все ж вселяли в нас надію. Справляли враження гордих таких чоловіків… Хоча хлопцям було років 16–17, не більше. Якось вони так грізно виглядали… Це, в принципі, мій особистий спогад, бо мені завжди такий типаж хлопців подобався. Такі сильні, відважні молоді чоловіки. Ну, потім я змінила про них думку…
І тут вилазить якийсь дядечко з лотком яєць, стає напроти "Беркута", коло мене, і починає їх провокувати. Починає матюкатися, щось їм кричати, що вони "пєтухі" тощо… Я кажу йому: "Дядечку, чого ви кричите? Ви, герой, чого ви кричите? Ви захистите тих 20 дівчат, що позаду вас?" І тут я пам’ятаю, що до нього хтось підійшов із "Правого сектору" і сказав, що це їхня територія, і у них провокацій не буде.
…Четверта ночі. Холодно. (Це такий найстрашніший час взимку). Я тоді ще, пам’ятаю, зустріла учасника Революції на граніті, Ігоря Коцюрубу, він також там був. Ми з ним стоїмо зверху на "Глобусі". І тут бачимо, що з боку Хрещатика їде якась машина, і хлопці починають дуже швидко бігти туди.
Ну, я спускаюся – мені ж цікаво. Кажу: "Піду подивлюся, що там відбувається". – "Іди". Я підходжу, а там стоїть якась машина, повна реманенту – вони там йолку ставити збиралися…

Обкладинка виданої Інститутом нацпам'яті збірки спогадів про Євромайдан

Я повертаюся і бачу, що з боку Інститутської починає рухатися хмара міліції. Саме "Беркута"… Ми вже тоді відрізняли "Беркут" від ВВ-шників. Тоді всі дуже гарно скооперувалися: всіх дівчат запхали в стелу, а хлопці навколо них стали. І поки я добігла, ця група людей просто пульсувала. Їх не били, їх просто виштовхнули і почали нещадно добивати.
У мене паніка... Я бачу, що мої хлопці знайомі біжать. Я собі подумала: ""Беркут" – це ж міліція, вони такі самі, як ВВ-шники…" – і кричу хлопцям: "Давайте я стану наперед… Ну, вони ж дівчину не будуть бити!" І тут я бачу, що вони починають лупити якусь журналістку.
Я стала кричати… Коли в мене паніка, то я намагаюся із себе ще більше зробити героя і прорватися вперед. Звичайно, стратегічного сенсу в цьому жодного, але... в той час я про це не думала. Тоді мене друг урятував – просто взяв попід руки і виніс звідти.
Я думала, вони нас тільки виженуть з Майдану. Так вони далі за нами почали бігти! Я пам’ятаю, поряд зі мною бігла дівчина, з віночком на голові, і весь час кричала: "Слава Україні", – і за спиною було чутно, що когось б’ють…
…Ми вибігаємо з Майдану, в бік Володимирської. А ці матюкаються, ржуть, і б’ють, і голосно так б’ють. Там жінка одна була старша, вона кричала, що ви мені як сини, то вони й старшій жінці так добряче надавали!
Біжимо ми вгору, в бік Михайлівського. Поруч зі мною мій друг і ще один дядько старший. Я вже задихаюся, не можу бігти, думаю: "Ну, все…" Мені це нагадало Білорусь – от коли у них розганяли. І думаю собі, що це у нас диктатура, і завтра про це ніхто навіть не знатиме. І тут цей дядько каже, що ні, люди вийдуть, все буде нормально! Я йому, чесно, тоді не повірила.

Підготували Тетяна Ковтунович і Тетяна Привалко

Усі матеріали "Історичної правди" за темою "Майдан"

Поцілунок бійця АТО з дружиною, яка дочекалася, прикрасив номер The New York Times

Джерело: Патріоти України

 

 

 

Журналісти агентства EPA сфотографували гарячий поцілунок демобілізованого бійця зі своєю дружиною. Знімок опублікувало видання The New York Times, повідомляють Патріоти України з посиланням на Обозреватель. 

 

Військовий щойно повернувся з війни на Донбасі, де провів зі зброєю в руках цілий рік. Подружня пара не приховувала своїх гарячих почуттів.

Розумна, але бідна: Корреспондент склав портрет України в найбільш значущих рейтингах світу

Джерело: Корреспондент

 

Україна перебуває серед останніх у галузі дотримання прав власності АР

Розумна, але бідна, безпечна, але корумпована, з величезним ринком і мізерними можливостями для розвитку бізнесу і особливо особистості. Такою постає Україна після аналізу двох дюжин найбільш значущих міжнародних рейтингів, пише журнал Корреспондент у свіжому номері.

Видання пише, що більшість українців оцінили в 5,1 бала з десяти своє життя в Україні. Про це свідчать дані Індексу людського розвитку (ІЛР), оприлюдненого в березні Програмою розвитку ООН (ПР ООН).

У цьому щорічному рейтингу держав, ранжируваних за рівнем можливостей для розвитку особистості, Україна також посіла посередню позицію: 78-е місце з 187. З усіх країн регіону Європа та Центральна Азія, до яких ООН відносить Україну, нижче розташувалися тільки Боснія і Герцеговина, Азербайджан, Вірменія та Туреччина. Хоча в останній валовий національний дохід (ВНД) на душу населення вдвічі вищий від українського - $13,7 тис. проти $6,4 тис.
Аналогічне місце відвели Україні і в рейтингу процвітаючих країн Legatum Prosperity Index: займаючи 71-й рядок з 142, зі східноєвропейських країн батьківщина обганяє лише Македонію (75) і Молдову (84).

У цілому Корреспондент проаналізував позиції своєї країни в 24 найбільш значущих світових рейтингах, привласнюючи за кожен з них від одного до п'яти балів - залежно від того, наскільки високо держава перебуває у списку. Будь Україна ученицею, вона отримала б трійку з мінусом: середня оцінка склала 2,5 бали.

"Досі мені не вдалося виразно пояснити жодному іноземцю, чому настільки багата країна, країна з настільки освіченими й працьовитими людьми опинилася на периферії Європи", - узагальнює положення України в більшості рейтингів Людмила Шангіна, директор соціальних програм Центру Разумкова.
С
тарший економіст Центру соціально-економічних досліджень CASE Україна та старший консультант Київської школи економіки Володимир Дубровський малює сучасний портрет України: богатир зі зламаною ногою, чиї сили незатребувані через необхідність вилікувати травму, - майже билинний Ілля Муромець на печі.

Разом з CASE експерт щорічно проводить опитування українських топ-менеджерів для Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ), на основі якого ВЕФ визначає місце України у своїх рейтингах, таких як Індекс глобальної конкурентоспроможності, Доповідь про можливості для торгівлі, Глобальний індекс гендерної нерівності.

Дубровський ставить діагноз Україні без вагань: її "зламана нога" - державні та ринкові інститути, чия ефективність падає з року в рік і найбільш відчутно погіршує потенціал країни.
Так, якщо в Індексі глобальної конкурентоспроможності Україна в цілому виглядає середнячком (73-е місце з 144), то кілька десятків складових цього індексу відкидають її далеко назад.
Країна перебуває серед останніх у галузі дотримання прав власності, ефективності правового поля у врегулюванні спорів, а також ступеня обтяжливості податкових процедур. Ці фактори зводять нанівець всі переваги держави, констатують експерти.

Як освіта та інтелектуальні здібності витягають Україну у світових рейтингах і чому наша країна досі залишається аутсайдером всіляких світових рейтингів, читайте у свіжому №15 журналу Корреспондент від 19 квітня 2013 року.
За матерiалами: Корреспондент.biz

ЯНУКОВИЧ ПОМИЛУВАВ ЛУЦЕНКА

Джерело: Українська правда

Президент Віктор Янукович підписав указ про помилування екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка та екс-міністра охорони навколишнього природного середовища Георгія Філіпчука.

14:28 Луценко у телефонному включенні на мітингу опозиції підтримав тактику опозиційних сил.

14:09 Захист Луценка має намір домагатися його повної реабілітації, повідомив адвокат екс-міністра Ігор Фомін.

13:48 Фесенко, Карасьов та Доній прокоментували звільнення Луценка.

13:28 Луценко виїхав із Менської колонії й може взяти участь у мітингу опозиції, написав на своїй сторінці в Facebook нардеп від "Батьківщини" Олександр Бригинець.

12:38 Комісія при президентові у питаннях помилування, приймаючи рішення внести пропозицію про помилування Луценка, виходила з питань необхідності послідовної реалізації політики декриміналізації й гуманізації законодавства, повідомила член Комісії Олена Лукаш.

12:14 Єврокомісар з питань розширення та Європейської політики сусідства Штефан Фюле вітає рішення Януковича помилувати Луценка та Філіпчука: "Я вітаю рішення президента України помилувати Луценка і Філіпчука. Це - перший, але важливий крок, спрямований на вирішення проблеми виборчого правосуддя".

Також звільнення Луценка привітала прес-служба "Батьківщини" та лідер "УДАРу" Віталій Кличко.

11:07 Представник Луценка в Європейському суді з прав людини Валентина Теличенко вважає, що Луценко "нарешті повертається до політичного життя України та навіть при бажанні може балотуватися в президенти". Вона також вважає, що Янукович може помилувати екс-прем'єра Юлію Тимошенко.

10:17 Указ президента про помилування екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка та екс-міністра охорони навколишнього природного середовища Георгія Філіпчука було виконано в повному обсязі, заявила прес-служба Державної пенітенціарної служби.

09:40 Прес-служба президента повідомила, що Янукович помилував шість засуджених, в тому числі Луценка та Філіпчука.

Відповідні пропозиції главі держави внесла Комісія при президентові у питаннях помилування.
Згідно з указом від 7 квітня, Луценка звільнено від подальшого відбування основного покарання, а Філіпчука – від основного та додаткових покарань. Указ набирає чинності з дня його підписання.

Як повідомлялося, з проханням про помилування Луценка до президента звернулася уповноважений Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковська.
Також щодо помилування колишнього міністра внутрішніх справ до Януковича звернулася Наглядова місія Європейського парламенту у складі Пета Кокса та Александра Кваснєвського.
До президента також надійшло звернення Філіпчука з проханням про його помилування.

Хіт людяності: фото автомобіля у Львові, який зупинився для допомоги старенькій, "порвало" Фейсбук

Джерело: Українська правда.Життя

Розповідь фейсбук-користувача Святослава Романа про зворушливий випадок на одній з вулиць Львова за 11 годин з моменту опублікування вже зібрала 4 446 поширень і 4 009 лайків.

Ще більше 200 людей прокоментували повідомлення і фото.

"Вчора у Львові стався випадок, що розчулив до сліз. Наче нічого особливого - просто людяність, але така рідкісна", - написав Святослав Роман.

Далі повідомлення було ось таким:

"Їдучи вчора по Франка, я побачив попереду на рівні з машиною, що їхала переді мною, стареньку бабусю, дуже згорблену, з палицею. Виглядала вона дуже бідно. В тому місці пішохідного переходу не було і пробігла думка, що вона так може простояти дуже довго. Бабуся зробила крок вперед і стало страшно, щоб Шевроле, що їхало переді мною, її не зачіпило. І тут - майже Диво..) Шевроле зупинилося, водій увімкнув аварійку, не соромлячись сигналів тих, хто "дуже поспішає" в нашому ряді за мною. З місця пасажира вийшла жінка і перевела цю бабусю через дорогу, здається, навіть, про щось ще з нею поговорила по той бік вулиці:)
Бажаю всім нам частіше опинятися "по той бік вулиці", вміти наважуватися на прості людяні вчинки..
Згадалися слова з пісні Тартака: "А насправді, так просто змінити життя.."
Дякую, ВС 5533 СН"

Діти, або Кілька слів "ні про що"

Автор: Напис - На - Паркані Джерело: Дзеркало Тижня

Ми плюнули на нашу мрію про кращих нас, ми пристосовуємось, крадемо, звиваємось, брешемо, поводимось по-свинськи з ближнім і дальнім. Смиренно так. Може, є сенс відірвати одне місце від чого там, аби зробити все, щоби бодай наші діти не були подібні на нас?

Роздуми про дітей в сучасній нам Україні неминуче завершуються одним невеселим висновком — слухайте, совість треба мати…

Так виглядає, що наші діти, їх біди і радості якось не є темою, що заслуговує на те, аби стати предметом постійного публічного обговорення. Ми лише про дітей і теревенимо з рідними і близькими, але суспільство як таке не виробило потреби зробити дітей наших однією з найважливіших тем в суспільному "порядку денному". Що, може, і непогано, оскільки останній раз, коли діти згадувались, в них в черговий раз пропонували щось відібрати. Цього разу — право сиротам отримати шанс вирости в сім'ї поза межами цієї країни, мати шанс на повноцінне життя. Правильно, патріотично жувати голодні слюні в дит-інтернатах в очікуванні на обійми вулиць і неповнолітньої пенітенціарки — доля значно привабливіша.


Ну нехай, роздавати дітей воно справді не годиться. Але секунду — що наші діти в якості перспективи отримають натомість?


А нічого хорошого насправді не отримають.


Дитячі будинки-сиротинці в більшості своїй — взірець неповторної гармонії матеріальної і духовної руїни. Це не ті чепурненькі, для теле-ящика. Це ті, де сміття в коридорах, де білизни, як і штукатурки, не було ніколи. Де діти б'ються за такий делікатес, як морква. Ті, де половину вихователів годилося б беатифікувати, іншу половину — посадити. Полишені напризволяще державою, планку базової людської гідності витримують лише ті сиротинці, які змогли роздобути сякі-такі пожертви, в тому числі від ненависних іноземців. Кажуть, що в такій державі як Ізраїль (уявляєте?), такий феномен як система дитячих будинків, сиротинців і т.п. відсутній як принцип. За будь-якою дитиною, що народжується, або стає згодом сиротою, наперед вишиковується черга з десятка сімей, що не просто готові, а прагнуть її всиновити.


Для нас (як для суспільства) діти як феномен ну от не є "святістю", вони не сприймаються нами як найголовніші та істинні володарі цієї території. Ні, в межах свого сімейно-племенного мікроцарства ранньої доби ми боготворимо наші чада на всіх зворушливих етапах — "своє не пахне", "ох, як діти ростуть — вже в перший клас, і таке ж розумне" і т.д. Але чим ми їх годуємо, згідно яких "шкіл" експериментуємо з їх вихованням, які рішення ухвалюємо щодо їх здоров'я, і чому…


Чи заслуговуємо ми на наших дітей, чи заслуговуємо бути їх батьками? В політикумі останнього десятиліття стало модно заохочувати нас стати демографічно відповідальними. Як на аукціоні ростуть ставки соціальних виплат за народження дитини. Що справа хороша, звісно, але і дуже відповідальна. Бо по-перше, чи хтось принагідно передбачив, як повинна бути розбудована відповідна інфраструктура — дитячі поліклініки, дитсадки і т.д., аби підхопити і адекватно обслужити цей спровокований демографічний спалах? Жорсткий цирк у цій сфері відомий не лише татам і мамам. А по-друге, хтось продумав логіку відповідального ставлення до батьківства як запоруку отримання матеріальної допомоги? Якщо погомоніти з акушерами-гінекологами районного рівня областей України, вони розкажуть у фарбах, що таке мати справу з жінками, для яких конвеєрне продукування дітей — механізм професійного тунеядства за рахунок держави. Господь з ними, з грошима, це мізер у порівнянні з "більш нагальними потребами". Дітлахів шкода до сліз, бо ж ясно, про які соціальні верстви мова йде, і що цих дітей чекає...


Але повернімось до всіх нас. В публічному просторі ми не те, що не любимо дітей, ми любимо, як вміємо — любимо, як виходить. Ми Бог зна як поводимось в їх присутності в громадських місцях, гарчимо на них в транспорті, шикаємо навіть в церквах. Якщо воно, бідака, необачно ручки за спину заклало в храмі, може ще і по-християнськи по потилиці дістати від цілковито чужої бабушкі.


З перших кроків ми прирікаємо наших дітей на виживання в токсичній атмосфері. Наші діти змалку часто потрапляють в обідраний, злий і безпробудний світ дошкільних навчальних закладів. Тих, хто не потрапляє, бо вони — "Діти", шкода не менше, бо свої найсвітліші роки вони проведуть в оточенні одного чи двох приматів у чорному, і томної гувернантки в тужних роздумах про те, як це вона могла проміняти на нещасну "енну" суму баксів в місяць непересічну красу і талант. Для когось з нас діти — тяжка і часами обтяжлива повинність, якщо не каторга, для інших — "статусная вєщь". Потім щиро дивуємось, як трапилось так, що з наших пиріжків часто виростають або дегенерати, або примати в дорогих консервних банках на колесах, через яких ми своїх дітей боїмось випускати на вулиці.


Цинізм наших днів нас якщо не отруює, то принаймні вчить бути обережними у важливому для суспільної моралі питанні дитячої благодійності в широкому сенсі цього слова. Ми вже привчили себе холодно, але ввічливо ігнорувати дітей-жебраків під церквами і в переходах, справедливо вважаючи, що більшість з них — частина добре організованої мафії, і копійки з отриманого ці діти не отримають. Більш поблажливі з нас запропонують купити їм щось пожерти — булку там, батон. Ми розуміємо, що немовля, яке спить беззвучно-безпробудним сном на колінах у жебрачки швидше всього нею ж накачане снодійним. Але все одно роздвоєними залишаються наші емоції, коли дивишся на дитвака коло Охматдиту, в екрані телевізора, чи на шпальтах газет, чи на білбордах, який заглядає тобі в очі і просить гроші на операцію за кордоном, що порятує йому життя. Бо ми не можемо позбутися сумнівів, не можемо відігнати підозр, бо шахрайством і цинізмом ми могли заразити вже і їх, ще нещодавно святих і невинних. Принагідно запитуємо себе — що в нас за медицина, що треба за кордон пхатись?


Вже пізніше, трохи у старшому віці, ми почнемо плутати наших дітей щодо речей більш величавих. Щодо мови, якою вони можуть-мусять-повинні б розмовляти, щодо того, де і чому ми живемо. Ми пожбуримо їх у бездарні в більшості своїй садистські лапи системи освіти, де їх ще в школі навчать, що таке хабарництво. Будемо не спати ночами, гадаючи, коли і в якому стані вони повернуться із лякаючого "звідти" додому.


І знову їх підведемо, на жаль. Бо не зможемо їх озброїти чесною, зрозумілою шкалою цінностей, які стануть в пригоді в реаліях сучасної України. Бо її не існує. Наші діти борсатимуться, як зможуть, самі. Шукатимуть систему пріоритетів, з якими вони зможуть і захочуть жити. Десь між банальним виживанням і жлобським уявленням про людину "успєха".


Ми заборгували нашим дітям. Бо саме вони роблять з нас справжніх небайдужих громадян цієї країни. Це крізь них, мов крізь лупу, ми починаємо відчувати територію, на якій живемо. Обурюватись якістю медичних послуг цієї країни, бо перейматись своїм здоров'ям ми традиційно відмовляємось. Хапатись за голову від якості і продажності нашої освіти, хоч нас це на загал мало цікавить. Це їх, дітей наших,книжки-букварики викликають у нас шквал емоцій, а не третьосортна пурга "для дорослих", яку нам нав'язують за наші ж гроші. Далекі від нас кимось освоєні мільярди гривень стають злочином тоді, коли ми згадуємо, що діється в дитячих інфекційних лікарнях, пологових і т.д. Легкі бурчання з приводу автомобільного руху в містах переростають в лихий гнів, коли якусь дитину "швидка" не довезла до лікарні, бо її не пропустив черговий кортеж.


Ми плюнули на нашу мрію про кращих нас, ми пристосовуємось, крадемо, звиваємось, брешемо, поводимось по-свинськи з ближнім і дальнім. Смиренно так. Може, є сенс відірвати одне місце від чого там, аби зробити все, щоби бодай наші діти не були подібні на нас? І щоби "не бути як ми" не означало для дітей втікати від нас подалі…


* * *


Ця розмова важлива навіть не через те, що є ряд аргументованих претензій до нас самих, чи до держави. Вона — значно глибша, бо це заочний діалог поколінь. Прикрий для нас, бо ми свій шанс якби це… "про-теє…". Наші діти — і справді наше, а не лише їхнє майбутнє.

Ми хочемо вірити, глибоко в душі ми знаємо, що наші маленькі люди без права голосу самі проростуть крізь бетон морального банкрутства. Що виживуть зі своєю всеперемагаючою дитячою безтурботністю, з широко розплющеними веселими очима. Що розквітнуть всупереч, а не завдяки, бо за великим рахунком нам нічого їм дати.


Для нас, покоління батьків і наших батьків, існує велетенська спокуса сказати собі: ну — що ж, нам залишилось просте і безсмертне гіпократівське — "Не нашкодь". Цього замало. Маймо совість…

В КИЄВІ ЗНИКЛО 52 ПАМ'ЯТКИ АРХЕОЛОГІЇ

Інвентаризація центрального історичного ареалу Києва виявила зникнення 52 пам'яток археології. 13 знаходяться в аварійному стані, 46 пам'яток вже не існує, а 6 - не знайдено взагалі.

Про це стало відомо під час обговорення Історико-архітектурного опорного плану Києва, який є складовою Генерального плану до 2025 року, на Консультативній раді Головного управління охорони культурної спадщини виконавчого органу Київради (КМДА).

Повідомив голова комісії Київради з питань культури та туризму Олександр Бригинець.

"В нас є хороша новина - в Києві з 2042 археологічних пам'яток все ж залишилось 1990 пам'яток, з яких лише 13 - в критичному стані. Тож рейдерам і забудовникам ще нищити їх і нищити", заявив Бригинець.

Голова комісії наголосив на тому, що потрібно звернути особливу увагу на іншу цифру: за останні роки в Києві зникло 52 пам'ятки. Це лише ті пам'ятки, які мали офіційний статус.
Нагадаємо вересні 2011 року для вивезення археологічних експонатів Музею історії Києва з "Будинку Петра" на Поділ приїхала... звичайна вантажівка. На вимогу співробітників музею надати документ про право перевезення музейних експонатів водій і вантажники, що приїхали за ними, ретирувалися.
Після цього завідувач археологічним відділом Музею історії Києва Віталій Ковалинський заявив, що відділ за підозрілих обставин намагаються виселити з "Будиночку Петра" на Подолі у непристосовані приміщення.

Джерело: Історична правда

Пільгова дилема: уряд між кредиторами і ветеранами-афганцями

Ветерани-афганці продемонстрували недавно, що готові боротися до кінця...

Дмитро Шурхало, "Радіо Свобода"

Київ – Представники громадських організацій, що вимагають відновлення пільг, вийшли з переговорного процесу з урядом. Зараз вони ведуть переговори з парламентськими фракціями і не виключають, що знову вдадуться до протестних акцій. Представники Партії регіонів вважають, що в питанні пільг можна досягти компромісу. Між тим, на думку оглядачів, уряд опинився у дуже складній ситуації, адже відмова від скасування пільг ускладнить ситуацію на переговорах із МВФ.

Представники громадських організацій, які минулого тижня здійснили спробу штурму будівлі парламенту, протестуючи проти скасування пільг, не змогли порозумітися з віце-прем’єром Сергієм Тігіпком.

«Ми сказали Сергію Леонідовчиу, що виходимо з переговорів. Він сприйняв це нормально. Тому що сьогодні законопроект знаходиться уже у власності парламенту. А наша вимога, щоб він був не просто відкладений, а саме скасований», – повідомив Радіо Свобода керівник громадської організації «Ніхто, крім нас» Борис Новожилов.

Регіонали обіцяють компроміс

Борис Новожилов не виключає, що акції протесту проти скасування пільг буде поновлено, а також того, що влада вдасться до репресивних заходів проти учасників акції. Проте головна вимога організацій, що виступили проти скасування пільг, залишається незмінною, наголошує лідер «Ніхто, крім нас».

Між тим, проект держбюджету на наступний рік, який парламент прийняв до розгляду, розробили з врахуванням того, що пільги вже буде скасовано. І хоча міністр фінансів Федір Ярошенко це заперечив, проте депутати, як опозиціонери і представники більшості – комуністи, підтверджують це.

Член парламентського комітету з питань соціальної політики та праці депутат-регіонал Олександр Стоян вважає, що як закон, так і проект бюджету можна доопрацювати так, внести зміни які влаштують усіх.

«Наприклад, закон набуде чинності не з наступного року, а пізніше. Це все можливо зробити при доопрацюванні до другого читання», – запевняє депутат-регіонал, додаючи, що зміни можна так само внести і в проект держбюджету.

Влада готується до оборони

Натомість, заступник голови парламентського комітету з питань фінансів депутат-комуніст Євген Царьков зазначає, що уряд опинився в дуже непростій ситуації, адже відмова від скасування пільг ускладнить позицію на переговорах з МВФ, від якого уряд сподівається отримати кредит у 15,5 мільярдів доларів. За словами Євгена Царькова, на збереження пільг у повному обсязі необхідно близько 70 мільярдів гривень.

«Микола Янович «зліпив» бюджет із дефіцитом у 2,5 %, як того хотів МВФ. Якщо зберегти пільги в теперішньому обсязі, то дефіцит бюджету збільшиться до 5-7%. Тому, якщо уряд піде на відновлення пільг, то МВФ не дасть цих 15,5 мільярдів. З іншого боку, і народ не можна отак нахабно послати. Образити пенсіонерів можна, але є інша категорія громадян, наприклад, ветерани-афганці, які можуть показати владі кулак», – каже депутат-комуніст.

Між тим, у Києві біля державних установ значно посилені заходи безпеки. Зокрема, біля парламенту та урядових будівель встановлено нові огорожі, біля яких чергують посилені міліцейські наряди.

Вацлав Гавел: "Верховенство права в Україні ігнорується"

Кожні 40 секунд в Україні катують людину

Жертв тортур українських правоохоронців стає більше 

Напередодні Міжнародного дня захисту жертв тортур українські правозахисники роблять невтішні висновки: тортури в Україні – вже не рідкість, а буденне явище.
Як вважає експерт Харківської правозахисної групи Борис Захаров, головна причина тортур у міліції – необхідність виконувати план розкриваності злочинів, поставлений перед правоохоронцями нинішнім міністром МВС.

Мета важливіша за засоби, а тому жертвами стають безневинні люди, вважає Борис Захаров. За допомогою жорстоких знущань можна вибити визнання в будь-якому злочині.
Ця проблема за розмахом більша, ніж епідемія туберкульозу, - сказав Борис Захаров. - на Туберкульоз хворіють більше півмільйона, а за минулий рік тортур зазнали 800 тис. осіб.


При цьому, говорить правозахисник, випадки розслідування тортур украй рідкісні і те не за статею 127 Кримінального кодексу ("Заборона тортур").


- Застосовуються в основному статті 365, 364 ("Зловживання службовим становищем" або "Перевищення службових повноважень"), - розповіла експерт ХПГ Людмила Клочко. - Це дещо бентежить: якщо трішки побив, це зловживання, а якщо сильно побив, це перевищення.

За словами правозахисників, Європейський суд з початку року ухвалив 4 рішення, в яких визнав, що держава Україна порушила стаття 3 Європейських конвенції з прав людини ("Заборона тортур і жорстокого поводження"). Сума сатисфакції потерпілим склала майже 100 тисяч євро, її повинна відшкодувати держава, а не винні в злочині особи.

Як говорить Людмила Клочко, в Україні діє Закон "Про виконання рішень Європейського суду і про застосування судами України практики Європейського суду", в ньому передбачений регресний позов, коли винні органи повинні відшкодувати держбюджету суму сатисфакції. Але насправді таких позовів Міністерство юстиції не пред'являє.

Проти тортур у правоохоронних органах правозахисні організації виступали неодноразово. 23 червня подібна акція протесту відбулася біля будівлі Генпрокуратури в Києві і 10 областях України.

Джерело: Kyivpost