Збройні Сили України. Загартовані в боях

Чорнобиль. 30 років по тому

З Вербною Неділею!

Джерело: Міністерство оборони України

Так Вербну неділю відзнанчають військовослужбовці Збройних Сил України

Як високо в Карпатах можна натрапити на озеро?

Джерело: Рідна Країна,  Фіртка

firtka.if.ua

Гідрологічна пам'ятка природи місцевого значення лежить у межах Рахівського району Закарпатської області, на території Чорногірського заповідного масиву (частина Карпатського біосферного заповідника).

Розташоване на південно-західному схилі Чорногірського хребта, в котловині між горою Бребенескул (2035 м) і Гутин-Томнатик (2016 м).
Ширина озера всього 28—44 м, а довжина 134 м. Найбільша глибина 2,8 м. Лежить на дні льодовикового кару. Береги високі, з кам'яними осипищами. Живиться атмосферними опадами і ґрунтовими водами. Вода чиста, слабо мінералізована. Дно підвищується у східному напрямку, на глибині вкрите сірим намулом. Трапляються мікроскопічні ракоподібні.
З озера витікає однойменна річка Бребенескул (басейн Тиси).
В Українських Карпатах збереглися невеликі досить глибокі карові озера (Бребенескул, Верхнє, Несамовите, Ворожеське, Апшинець та інші). Найбільшим з озер обвального типу є Синевир.

Лев Троцький. Про українське питання

Джерело: Історична правда

Наше гасло: Соборна й незалежна робітничо-селянська радянська Україна! — Але ж незалежність означає відокремлення УРСР від СРСР! — вигукнуть хором "друзі" Кремля. — Що ж тут такого жахливого? — заперечимо ми.

ІП публікує два тексти Лева Троцького із виданої цього року книги "Український Троцький" - збірника статей нашого відомого земляка, перекладених українською.

------------------

ПРО УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ

Українське питання, яке багато урядів та багато "соціалістів" і навіть "комуністи" намагалися забути або ж запхати набезрік історії, знову постало тепер з подвоєною силою на порядку денному.
Нове загострення українського питання якнайщільніше пов`язане з виродженням Радянського Союзу та Комінтерну, успіхами фашизму та наближенням нової імперіалістичної війни.
Розіп'ята між чотирма державами, Україна посіла тепер у долі Європи те саме місце, яке займала в минулому Польща, з тією різницею, що світові відносини тепер незрівнянно більш напружені, а темпи розвитку прискорені.
Українському питанню судилося найближчого періоду відігравати величезну роль у житті Європи. Недарма Гітлер так галасливо підняв питання про створення "Великої України", і недарма, знову ж таки, він із поспіхом крадія зняв це питання.  
Другий Інтернаціонал, що обстоював інтереси робітничої бюрократії та аристократії імперіалістичних держав, цілковито ігнорував українське питання. Навіть і ліве крило не звертало на нього необхідної уваги.
Достатньо згадати, що Роза Люксембург, із її світлим розумом та справжнім революційним духом, вважала за можливе заявити, що українське питання є вигадкою купки інтелігентів.
Ця позиція наклала тавро навіть і на польську комуністичну партію. Офіційні провідники польської секції Комінтерну вбачали в українському питанні не стільки революційну проблему, скільки перешкоду. Звідси постійні опортуністичні спроби відкараскатися від цього питання, зам'яти його, замовчати або відсунути у невизначене майбутнє.
Партія більшовиків не без зусиль, лише поступово, під безперервним тиском Леніна засвоїла для себе правильне ставлення до українського питання.
Право на самовизначення, тобто на відокремлення, Ленін застосовував однаково як до поляків, так і до українців. Аристократичних націй він не визнавав. До будь-яких намірів замовчувати та відсовувати у бік проблему пригнобленої національності він ставився як до проявів великоруського шовінізму.
Опісля здобуття влади всередині партії точилася серйозна боротьба щодо лінії вирішення численних національних проблем, успадкованих від старої Росії. Перебуваючи на посаді народного комісара [міністра - ІП] національностей, Сталін неодмінно відстоював найбільш централістську та бюрократичну тенденцію. Це особливо давалося взнаки у грузинському питанні та у питанні відносно України.
Листування з цієї теми ще дотепер не надруковане. Ми сподіваємося надрукувати ту його дуже невелику частину, яка у нас є [під час еміграції з СРСР у 1929 році Троцький спромігся вивезти свій архів - ІП].
З кожного рядка листів та пропозицій Леніна стає зрозумілим прагнення  піти якомога далі назустріч тим національностям, які зазнали пригноблення у минулому. Навпаки, у пропозиціях та заявах Сталіна завжди була відчутна тенденція до бюрократичного централізму.
Аби забезпечити "зручність керування", тобто інтереси бюрократії, найзаконніші вимоги пригноблених національностей були проголошені проявами буржуазного націоналізму. Всі ці симптоми були помітні вже у 1922-1923 роках. Із того часу вони набули жахливого розвитку, що призвело до прямого придушення будь-якого самостійного розвитку народів СРСР.
На думку старої більшовицької партії, Радянська Україна повинна була стати міцним стрижнем, навколо якого мали об'єднатися інші частини українського народу.
Нема сумнівів, що Радянська Україна у перший період свого існування розвинула могутню силу тяжіння також і у національному відношенні та підіймала на боротьбу робітників, селян і революційну інтелігенцію Західної України, поневоленої Польщею.
Проте за роки термідоріанської реакції [Троцький проводить паралель між сталінським одержавленням Жовтневої революції і буржуазним переворотом Французької революції 1794 року - ІП] становище Радянської України, а разом із тим і загальна постановка українського питання в цілому різко змінилися. Чим більші надії були пробуджені, тим гостріше постала зневіра.
Бюрократія придушувала та грабувала народ також і у Великоросії. Але в Україні ситуацію ускладнював розгром національних сподівань.
Ніде утиски, чистки, репресії і взагалі всі види бюрократичного хуліганства не мали такого вбивчого розмаху, як в Україні, у боротьбі зі стійкими підґрунтовими прагненнями українських мас до більшої незалежності та свободи. Для тоталітарної бюрократії Радянська Україна перетворилася на адміністративну частину економічного цілого та військового базису СРСР.
Сталінська бюрократія будує, щоправда, пам`ятники Шевченкові, проте для того, аби міцніше притиснути цими пам`ятниками український народ та примусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників.
Що стосується закордонної України, Кремль ставиться до неї тепер так само, як і до інших пригноблених народів, до всіх колоній та напівколоній, тобто як до розмінної монети у власних міжнародних комбінаціях із імперіалістичними урядами.
Нещодавно, на 18-му з`їзді сталінської "партії" Мануїльський, один із найогидніших ренегатів українського комунізму, з усією щирістю пояснював, що не тільки СРСР, але й Комінтерн ("лавочка", за визначенням Сталіна) [Третій інтернаціонал - міжнародна асоціація комуністичних партій світу, заснована Леніним у 1919 році - ІП] відмовляються вимагати звільнення пригноблених народів, якщо їхні пригноблювачі не є ворогами пануючої московської кліки.
Індію Сталін, Дімітров та Мануїльський захищають тепер від Японії, але не від Англії. Західну Україну вони готові назавжди віддати Польші в обмін на дипломатичну угоду, яка здається сьогодні вигідною для бюрократів Кремля: вони давно вже не йдуть у своїй політиці далі за кон'юнктурні комбінації!
Від колишньої довіри та симпатій західних українських мас не залишилося ані сліду. З часів останньої розбійницької "чистки" в Україні ніхто на Заході не хоче приєднуватися до кремлівської сатрапії, яка продовжує іменуватися Радянською Україною.
Робітники та селянські маси в Західній Україні, у Буковині, в Карпатській Україні розгублені: куди пристати? чого вимагати? Це становище, питомо, передає керівництво найреакційнішим українським клікам, які свій "націоналізм" виявляють у тому, що намагаються продати український народ то одному, то другому імперіалізмові в обмін на обіцянки фіктивної незалежності.
На ґрунті цієї трагічної руїни Гітлер будує свою політику в українському питанні. Свого часу ми казали: без Сталіна (тобто, без убивчої політики Комінтерну в Германії) не було б Гітлера. До цього можна тепер додати: без насильства сталінської бюрократії над Радянською Україною не було би гітлерівської української політики.
Не будемо аналізувати тут мотиви, що спонукали Гітлера відмовитися, принаймні, на поточний період, від гасла Великої України. З одного боку, ці мотиви потрібно шукати у шахрайських оборудках німецького імперіалізму, а з іншого — у побоюваннях викликати диявола, з яким важко буде впоратися.
Карпатську Україну Гітлер подарував мадярським катам. Він зробив це якщо не з відвертого схвалення Москви, то, вочевидь, у розрахунку на таку схвальну реакцію. Гітлер немов би промовляє до Сталіна: "Якщо б я мав наміри атакувати завтра Радянську Україну, я би зберіг Карпатську Україну у власних руках".
Ніби у відповідь, Сталін на 18-му з`їзді відверто бере під свій захист Гітлера від наклепів західних "демократій". Гітлер замахнувся на Україну? Дурниці! Війна з Гітлером? Жодних підстав! Сталін відверто тлумачить передачу Карпатської України до рук Угорщини як миролюбний акт. Отже, частини українського народу стали для Кремля розмінною монетою у міжнародних розрахунках. 
Четвертий Інтернаціонал зобов’язаний усвідомити величезне значення українського питання не лише для долі Південного Сходу та Сходу Європи, але і Європи загалом. Мова йде про народ, що довів свою життєву силу, дорівнює за чисельністю населенню Франції, займає винятково багату територію, вкрай важливу, до того ж, у стратегічному відношенні.
Питання долі України постало на повний зріст. Потрібне ясне й виразне гасло, яке відповідає новій ситуації. На мою думку, таким гаслом може бути в цей час тільки: Єдина вільна й незалежна робітничо-селянська радянська Україна!
Ця програма перебуває в непримиреннім протиріччі, насамперед із інтересами трьох імперіалістських держав: Польщі, Румунії й Угорщини. Тільки безнадійні пацифістські бовдури здатні думати, що звільнення й об'єднання України можна здійснити мирними дипломатичними шляхами, референдумами, рішеннями Ліги Націй та ін.
Анітрохи не кращими є, звичайно, ті "націоналісти", які збираються вирішувати українське питання шляхом прислужництва одному імперіалізму проти іншого. Гітлер дав цим авантюристам неоціненний урок, підкинувши (чи надовго?) Карпатську Україну угорцям, які негайно винищили чималу кількість довірливих українців.
Оскільки справа буде залежати від військової сили імперіалістських держав, перемога одного або іншого угруповання може означати лише нове розчленовування українського народу й ще більш жорстоке його поневолення.
Програма незалежності України в епоху імперіалізму прямо й нерозривно пов'язана з програмою пролетарської революції. Створювати собі будь-які ілюзії щодо цього було би злочинно.
Але ж незалежність об'єднаної України означає відокремлення Радянської України від СРСР! — вигукнуть хором "друзі" Кремля. — Що ж тут такого жахливого? — заперечимо ми зі свого боку.

Лев Троцький на еміграції в Мексиці. Кінець 1930-х

Нам не властиве священне тремтіння перед державними кордонами. Ми не стоїмо на позиції "єдиної й неподільної". Адже й конституція СРСР визнає право складових націй федерації на самовизначення,  тобто на відділення.
Отже, навіть нинішня кремлівська олігархія не сміє заперечувати цей принцип. Щоправда, він залишається тільки на папері. Найменша спроба відкрито підняти питання про незалежну Україну мала б наслідком негайний розстріл за обвинуваченням у зраді.
Але саме ця огидна подвійність, саме це нещадне цькування всякої вільної національної думки й призвели до того, що трудящі маси України, ще більше, ніж у Великоросії, ставляться до влади Кремля як до жахливого насильства.
При такому внутрішньому становищі не може бути, зрозуміло, і мови про те, щоб Західна Україна добровільно приєдналася до СРСР, яким він є зараз. Отже, об'єднання України передбачає звільнення так званої Радянської України з-під сталінського чобота. Бонапартистська кліка [Сталін і його бюрократія - ІП] буде й у цьому питанні жати те, що посіяла.
Але ж це означає військове послаблення СРСР? — заволають від жаху "друзі" Кремля. Послаблення СРСР, відповідаємо ми, викликає дедалі більше зростання відцентрових тенденцій, які породжує бонапартистська диктатура.
У випадку війни ненависть мас до правлячої кліки може привести до втрати всіх соціальних завоювань Жовтня. Вогнище занепадницьких настроїв — у Кремлі. Незалежна Радянська Україна, навпаки, вже в силу власних інтересів, стала б могутнім південно-західним оплотом СРСР.
Відділення України не означало би послаблення зв'язків із працюючими масами Великоросії, а лише послаблення тоталітарного режиму, який душить Великоросію, як і всі інші народи Союзу.
Чим скоріше буде підкопана, розхитана, зметена й розчавлена нинішня бонапартистська каста [у агітації УПА сталінська бюрократія називалася "класом більшовицьких вельмож" - ІП], тим міцнішим стане захист радянської республіки, тим надійніше її соціалістичне майбутнє.
Зрозуміло, що незалежна робітничо-селянська Україна могла би потім вступити до Радянської Федерації; але добровільно, на умовах, які вона сама вважатиме прийнятними, що передбачає, у свою чергу, революційне відродження самого СРСР.
Справжнє звільнення українського народу неможливе без революції або низки революцій на Заході, які, зрештою, повинні призвести до утворення Радянських Сполучених Штатів Європи. Незалежна Україна могла б увійти й безсумнівно ввійшла б у цю Федерацію як рівноправний член.
Пролетарська революція в Європі не залишила б, у свою чергу, каменя на камені від огидної будівлі сталінського бонапартизму. У цьому випадку найтісніша спілка Радянських Сполучених Штатів Європи й відродженого СРСР була б неминучою і представила би неосяжні вигоди для європейського й азіатського материків, включаючи, звичайно, і Україну.
Але тут ми переходимо вже до питань другої і третьої черги. Першочерговим питанням є революційне забезпечення єдності й незалежності Робітничо-селянської України у боротьбі з імперіалізмом, із одного боку, та з московським бонапартизмом — з іншого.
Україна є особливо багатою на досвід із хибних шляхів боротьби за національне звільнення. Тут було випробувано все: і дрібнобуржуазна Рада, і Скоропадський, і Петлюра, і "союз" з Гогенцоллерном, і комбінації з Антантою.
Хто після всіх цих експериментів продовжує сподіватися на якусь із фракцій української буржуазії як на провідника визвольної національної боротьби, той є політичним мерцем.
Лише український пролетаріат здатний не тільки вирішити революційне по самій своїй сутності завдання, але й взяти на себе ініціативу його вирішення. Він, і тільки він може згуртувати навколо себе селянські маси й справді революційну національну інтелігенцію.
На початку минулої імперіалістської війни українці Меленевський ("Басок") і Скоропис-Йолтуховський намагалися поставити український визвольний рух під захист гогенцоллернівського генерала Людендорфа, прикриваючись при цьому лівими фразами. Революційні марксисти стусаном відкинули цих панів. Так само повинні чинити революціонери й надалі.
Війна, що насувається, створює сприятливу атмосферу для всіляких авантюристів, шукачів чудес і шукачів золотого руна. Цих панів, що особливо люблять гріти руки біля національного питання, не можна підпускати до робітничого руху й на гарматний постріл.
Ані найменших компромісів із імперіалізмом, фашистським і демократичним! Ані найменших поступок українським націоналістам, клерикально-реакційним або ліберально-пацифістським. Жодних "народних фронтів"! Повна незалежність пролетарської партії як авангарду трудящих!
Такою видається мені правильна політика в українському питанні. Я говорю тут від власного імені. Питання підлягає міжнародному обговоренню.
Перше місце в цьому обговоренні повинне належати українським революційним марксистам. Ми з якнайбільшою увагою поставимося до їхніх голосів. Але нехай квапляться: часу на підготовку залишається небагато!
"Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев)", № 77-78, 1939 р.
Переклад Андрія Манчука

------------------

ДЕМОКРАТИЧНІ КРІПОСНИКИ ТА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

У журналі Керенського [один із діячів антимонархічної революції в Російській імперії 1917 року, голова Тимчасового уряду - ІП] "Новая Россия" від 12 липня 1939 р. була піддана певній "критиці" моя стаття з приводу незалежності України.
З точки зору соціалістичної, наукової, літературної тощо, "Новая Россия", звісно, не являє жодного інтересу. Проте вона має одну перевагу: дозволяє зазирнути у голови російських середньо- та дрібнобуржуазних демократів. Якщо кожного з них добряче пошкребти, то неодмінно знайдеш кріпосника.
Газета обурюється з приводу того, що я повністю й цілковито стою за підтримку українського народу в його боротьбі за національну та державну незалежність. "Відділення радянської України від СРСР Л. Троцького зовсім не бентежить".
Саме так!
Стосовно ж панів демократів, то їх перспектива відділення України не тільки бентежить, але й глибоко обурює. Демократичне прагнення пригніченої нації завоювати собі повну самостійність не може не обурювати кріпосників.
"Питання того, як використає цю революцію (національну українську революцію) Гітлер для здійснення своїх планів, Троцький не зачіпає". Панове з "Новой России" вважають, що "відділення України призведе до військового послаблення СРСР", і дуже близько підходять до того висновку, що політика Троцького служить Гітлерові.
Тієї ж думки й Кремль. Добрі розуми зустрічаються, стверджує французьке прислів’я.
Припустимо, що відділення України дійсно послаблює СРСР. Але як тоді бути з демократичним принципом самовизначення націй? Кожна держава, яка насильно втримує у своїх кордонах певну націю, вважає, що її відділення послабило б державу у економічному та військовому відношенні.
Гітлер анексував Чехію та напів-анексував Словаччину саме тому, що це призводить до військового посилення Німеччини. Чим в такому разі критерій наших демократів відмінний від критерію Гітлера?
Чи є українці нацією, на це питання демократи з "Новой России", слідом за відомим демократом Мілюковим, готові, судячи з усього, відповісти, що українці "в цілому", мабуть, нація, але ж треба й честь знати…
Іншими словами: якщо нація, то другого сорту, а отже, доля України має визначатися інтересами Росії, тобто великоруської більшості. Оце і є точка зору шовіністичних кріпосників. 
У сумні дні Лютневої революції Тимчасовий уряд безсоромно відмовляв українцям не тільки у незалежності, –  вони тоді її ще не вимагали, – але й у простій автономії.
Панове демократи торгувалися через національні права України, наче торгівці кіньми. Вони виходили тоді прямо й безпосередньо з інтересів старих великоруських "хазяїв", поміщицького, буржуазного та бюрократичного типу. Зараз вони перекладають ту ж саму велику традицію мовою еміграції.
З більш високої історичної точки зору, а саме з точки зору соціалістичної революції, цілком можливим було б підпорядкувати на певний період національні інтереси України інтересам міжнародного пролетаріату, якби між ними виникла суперечність. Але ж жодної такої суперечності немає!
Україну тисне бонапартистська реакція - та сама, яка тисне весь СРСР й підриває його обороноздатність. Український революційний рух, спрямований проти бонапартистської бюрократії, є прямим союзником міжнародного революційного пролетаріату.
На відміну від панів демократів, меншовицького та народницького штибу, ми зовсім не вважаємо, що кішка - всім звірам звір. Сила Гітлера взагалі - зокрема, стосовно України - не в ньому самому, а у нікчемності та гнилості демократії, у розкладі Другого та Третього Інтернаціоналів, у глибокій хвилі розчарування, занепаду й апатії серед мас.
Переможний революційний рух у будь-якій країні стане сигналом загибелі для Гітлера. Національно-революційний український рух є складовою тієї могутньої революційної хвилі, яка зараз молекулярно формується під корою торжествуючої реакції.
От чому ми стверджуємо: Хай живе незалежна радянська Україна!
Койоакан, 5 серпня 1939 р.
"Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев)", № 79-90, 1939 р.
Переклад Сергія Іщенка

Волинська лайка ХVI‒XVII столiття, або Як в Луцьку колись обзивалися. ФОТО

Джерело: Волинь Post

Часто, прямуючи щодень у буденних справах, оминаючи на своєму шляху гамірливі молодіжні компанії, або ж товариства вже добряче підпилих неборак-колег, волею-неволею доводиться чути цілі лінгвістичні конструкції із, як-то прийнято вважати, старого доброго лихого слівця.

Цим, як не прикро, сьогодні вже нікого не здивуєш. Залишається лиш плекати надії, що на загальній хвилі патріотизму культура мовлення українців загалом і волинян вийде на значно кращий рівень.

Сподіванкам дамо час на втілення, бо лихослів'я ‒ то не вигадка вчорашніх днів, а прикра традиція, що віддавна супроводжувала наших дідів‒прадідів. Одначе, запевняю, тих немилозвучних, і, ну вже дуже образливих висловів, якими послуговується середньостатистичний волинянин в ті моменти, коли звичні слова не здатні відобразити його емоційного збудження, раніш не було.

Як на Волині і в Луцьку колись висловлювали образу й чим була лайка в розумінні людей, що більше чотирьохсот років тому носили поважне звання луцьких міщан.

Образа честі й доброго імені в час, про який ідеться, сприймались вкрай гостро й часто ставали причиною спочатку сварок й конфліктів, а згодом – судових позовів й подальших, нерідко довготривалих судових тяганин.

Справи ті лучани вирішували у двох тодішніх судових інстанціях. Одна йменувалась ґродським судом-урядом, інша ‒ міським маґістратським судом. Перший функціонував у стінах Луцького замку, другий – в головній адміністративно-судовій будівлі міста із правом самоврядування – ратуші.

Засідання маґістратського суду

Власне записи, які внесені у документацію означених установ і слугують джерелом для ідентифікації “обзивалок” чотирьохсотлітньої давності. Принагідно зауважу, що юридичний актовий документ тих часів староукраїнською та старопольською мовами, як і акуратні вордівські папери сучасних судових інстанцій, мали визначений і ретельно продуманий формуляр. Одначе ображені позивачі, в запалі примчавши до суду, слів особливо не вибирали. Обов’язком писарів в той момент було вписання жалісливого зізнання-оскарження за принципом “слово од слова”, тобто повністю.

Спектр усіх словесних образ іменувався “ущипливими”, “вразливими”, “непристойними”, “шкаредними” словами і ними “вимовляли”, “деспектували”, “соромили”. Епітети, якими позначали злі вчинки й погану вдачу, можна умовно поділити на чоловічі й жіночі.

Чи не найпоширенішим звинуваченням тогочасних жіночок була розпуста. "Білоглова", а саме так називали тодішніх представниць прекрасної статі (слово походить від білої барви головного убору – намітки, котрою тодішні жінки покривали голову), яких упіймали на чужолозтві чи просто в ньому підозрювали, називали “вшетечницями”, тобто розпусницями, а їхні дії, відповідно – “вшетечними”.

Жіночий головний убір – намітка (сучасна інтерпретація)

Такої обмовки як вогню луцькі міщанки остерігалися й уникали, а одна із них – Васюта Михитарова в серпні 1616 року скаржачись на міських урядників у справі незаконного й безпідставного арешту, навіть вказувала, що її затримали подібно до якоїсь вшетечниці – тобто непорядної, похітливої жінки.

Рідше на Волині послуговувались старожитнім словом “курва”. Воно вживалося, наслідуючи польську мову, стосовно львівських міщанок подібної вдачі. За негідні, зневажливі вчинки, жінок деколи називали “малпами”, тобто мавпами.

Неподібними до нинішніх були лайливі епітети, вживані на означення чоловічих морально-етичних падінь. Чи не найпоширенішою “мужеською” обзивалкою слугувало визначення “лотр”, чи, ласкавіше, “лотрик”. Назвавши так міщанина чи шляхтича, його одразу ставили в один ряд із злодіями, затятими гуляками й ледарями.

Для ідентифікації облудників й пройдисвітів застосовували слово “франт”, а донощики й авантюрні інтригани отримували не дуже горде, але все ж звання “сикофантів”. Щоб підкреслити несерйозність, а часом й життєву глупоту, чоловіка прозивали “блазнем”. Зневагу висловлювали і за допомогою звертань “собако”, “син песій” та традиційно “скурвий син”.

Назрівання конфлікту в середньовічному місті

Особливою образою честі слугувало порівняння з гицлем – вбивцею собак, який за сумісництвом був помічником ката. Подібно до свого “роботодавця” – карателя на горло, гицель, хоч і належав до середньовічної категорії ремісників, але в жодне із їхніх професійних об’єднань – цехів-корпорацій не приймався. Вважалось, що робота цих двох “колег по нещастю” несумісна із християнськими канонами. У більшості випадків кати й гицелі опинялись поза людськими спільнотами: з ними рідко спілкувались, при зустрічі уникали, не знали імен.

Популярним лайливим виразом на Волині ХVІ – ХVІІ століття було “ти третій”, тобто “ти третій по катові і гицелю”. До цієї ж категорії відносився зворот “кат його відає”, що використовувався на позначення безперспективності й невизначеності ситуації.

Кат за виконанням “професійних” обов’язків

Попри високі морально-етичні норми й беззаперечну християнську віру, в міському середовищі Луцька та інших волинських міст траплялись випадки зґвалтувань й позашлюбних зв’язків, наслідком яких ставала поява на світ дітей-бастардів. Таким був, наприклад, луцький вірменин Андрій Федорович Мурадинович. Його батько – Федір Мурадинович свого часу викупив у поганина (татарина) Ростка жінку, яка упродовж багатьох років служила в домі за кухарку. Згодом вона стала лучанину-вірменину не лише служницею, а й коханкою. Далі – більше. Натішившись вже не молодою служницею, луцький міщанин вподобав собі її доньку Анну, результатом чого й стало народження їхнього сина Андрія. Не бажаючи брати доньку служниці собі за дружину, Мурадинович, все ж, не відмовився від хлопчика, належним чином виховуючи його й відписавши в заповіті значну суму грошей та інших пожитків. Одначе по смерті того Федора, з’явилось чимало претендентів на спадок небіжчика, з вуст яких впродовж 1612–1616 років лунали образи на адресу неповнолітнього сина. Малого називали “недоброго ложа сином”, “непорядно уродженим”, дитиною “поза законом”.

Тож, як бачимо, звичка лихословити й застосовувати гарячі словечка віддавна побутувала на наших теренах. Одначе, як на мене, чотириста років тому ті вислови, попри зневажливе й ганебне змістове наповнення, все ж були милозвучнішими від поширених нині, і, щонайменше – автентичними. Тож чи не варто на етапі викшталтування рідної мови, якщо не відмовитися від запозичених так званих “благих матов”, то принаймні замінити їх на рідні – ті, якими лаялись та обзивались люди, що ходили старими вулицями нашого міста чотири століття тому?

72-га річниця Волинської трагедії. Відозва до поляків та українців

Джерело: Monitor Wołynski

Поляки і українці! Зі смутком і тривогою ми спостерігаємо за щорічним посиленням польсько-українського конфлікту, пов'язаного з трагічними подіями, які мали місце на Волині і Східній Галичині в роки II світової війни.

Непокоїть нас факт, що та страшна трагедія, яка забрала життя безліч невинних людей, - поляків і українців, використовується для того, щоб надалі сіяти зерна ненависті між нашими народами, чим користується сьогодні путінська машина пропаганди.  Ми апелюємо до всіх, щоб не піддавалися будь-яким спробам підбурювання до ворожнечі між нашими народами. Не даймося знову посварити!

Кожного року в липні ми молимося особливо за невинно вбитих наших співвітчизників, але також і українців, які загинули у безглуздому і кровопролитному конфлікті на етнічному підґрунті. Їх смерть відбивається глухою луною в наших серцях. Хай буде уроком для нашого і наступних поколінь. Ми мусимо навчитися пробачати в дусі християнської любові до ближнього! Маємо надію, що ніколи більше схожа трагедія не повториться.

Хочемо тут нагадати слова папи Франциска, який в липні 2013 року, в 70. річницю волинської трагедії, під час молитви Богородице Діво в Castel Gandolfo, сказав:

Я поєднуюсь в молитві з єпископами і вірними в Україні, зібраними в соборі в Луцьку на жалобній Месі, з нагоди 70. річниці Волинської трагедії. Ті акти, спричинені націоналістичною ідеологією під час II світової війни, привели до десятків, а навіть сотень тисяч смертельних жертв і задали рану братнім стосунками двох народів, польського і українського. Разом з духовенством Римо-Католицької Церкви в Україні і Польщі я повіряю Божому милосердю душі цих жертв, а для двох народів я прошу про милість глибокого поєднання і мирного майбутнього в надії і щирому співробітництві на користь будування спільного Царства Божого.

Минуле, навіть найбільш драматичне, не повинно нас ділити. Тільки завдяки співпраці і спільному дослідженню всіх обставин цієї страшної трагедії, ми можемо розраховувати на подальший розвиток добросусідських взаємин обох народів. Ми вважаємо, що спільним державним інтересом наших країн і народів є співпраця і спільний європейський шлях.

Взаємне обвинувачення, нищення пам'ятників та інші ворожі взаємні дії, це дорога, що веде в нікуди.

Віримо, що справжнє взаєморозуміння між нашими народами можливо тоді, коли воно спирається на правду, християнські і європейські цінності.

Вічний спокій дай, Господи, всім полякам i українцям, які загинули на Волині і Східній Галичині.

Партія поляків України

Головне Правління Спілки поляків в Україні

Редакційна колегія газети „Dziennik Kijowski”

Редакція газети „Słowo Polskie”

Редакція „Kurier Galicyjski”

Редакція часопису „Monitor Wołyński”

Редакція журналу „Głos Polonii”

Ukraine. Open for U.

" Лист до президентів"- Кузьма "Скрябін".

Валерій Харчишин, Сергій Кузін, Віктор Бронюк, Соня Сотник, Мирослав Кувалдін, Юрій Тира. Майстрували: Дмитро Галанжа, Марина Статкевич, Пишун Сергій.

Британський художник розмалює стіну на Подолі

Джерело: Українська правда

Фото зі сторінки  British Council Ukraine в Facebook

Британський художник Фінтан Магі створить на Подолі новий "мурал", присвячений ідеї збереження навколишнього середовища.

Малюнок на стіні будівлі санітарно-епідеміологічної служби він зробить цього тижня задля привертання уваги спільноти до актуальних проблем екології, повідомляється на Facebook-сторінці Британської ради в Україні.

"Робота покликана підтримати соціальний проект "Самосад", який своїм прикладом популяризує озеленення і благоустрій урбаністичних зон та громадську відповідальність за навколишнє середовище, бодай у районному масштабі", - сказано у повідомленні.

Вуличний художник із Британії приїздить до України на запрошення куратора Олега Соснова, своїм мистецтвом демонструючи солідарність із українським народом у цей непростий час, наголошується в ньому.

"Результат очікуємо побачити вже на вихідних!", - зазначає British Council Ukraine

Проект реалізується за сприяння Подільської РДА та Державної санітарно-епідеміологічної служби України.

Після візиту Путіна Італія почала ратифікацію асоціації Україна-ЄС

Джерело: Газета по-українськи

Палата депутатів Італії ратифікувала Угоду про асоціацію України з ЄС.
Про це у Twitter повідомив міністр закордонних справ України Павло Клімкін.
"Попереду ще Сенат, але крига скресла. Grazie!
Такий собі позитивний follow-up візиту президента РФ до Італії", - зауважив міністр.
Нагадаємо, що вчора президент Росії Володимир Путін здійснив візит до Риму, а також провів зустріч з Папою Римським.

Сьогодні я врешті дочитав том ідеологічних та геополітичних праць Дмитра Донцова. Читав довго, майже два місяці. Колись, коли мені було 18-19 років присутпав до читанння цього тому, однак тоді він був мені ще не по зубам. А ось і осилив. Таких потужних, насичених творів давно не читав. Чіткі, викрастилізувані думки, обдумані і аргументовані ідеї, живий, не канцелярський стиль письма. Приємно, що в українській думці є така постать.

Прикро, що твори писані мало не сто років тому залишаються до болю актуальними і нині. Ті самі біди, що й тоді: національна дріб`язковість, зневага своєї нації і культури, зрада духовного в угоду матеріальному.

Жаль, дуже жаль.

Я повинен був написати цей пост давно, але пишу його тільки зараз. На жаль, те, що тут написано актуально і сьогодні. Хто не знає, на фото Олег Сенцов, він талановитий український режисер. Нещодавно я бачив його дебютний фільм "Гамер". Це хороше українське кіно, трохи наївне, але талановите. Мені приємно, що в моїй країні є такі талановиті молоді режисери. Також Олег Сенцов почав знімати фільм "Носоріг", він уже був знайшов усі локації для цієї стрічки.

Але ФСБ вважає його терористом. В Криму його спецслужби заарештували саме за цією підозрою. Мені це видається абсурдом. Людина у якої є кіно не буде займатися тероризмом, бо у неї є кіно. Також у Олега є двоє дітей: син та донька. У сина, як кажуть в новинах, аутизм. Людина у якої є діти, не буде займатися тероризмом, вона буде займатися своїми дітьми. Особливо, сином у якого аутизм.

Прикро, що Олега спецслужби вважають терористом. Він - не терорист. Він - талановитий режисер і батько.

Ви маєте про це знати.

© Марися Рудська

18 травня - день пам'яті жертв депортації кримських татар У пам’ять про тих, хто не повернувся додому, хто загинув в дорозі, хто втратив Батьківщину, хто загинув на чужині... Це велика трагедія братнього нам народу, з яким ми розділяємо одну рідну землю. У шану тих, хто зумів пронести крізь депортацію, хвороби й втрати свою культуру, мистецтво, душу свого народу. У шану народу, що зумів знайти дорогу додому і зберегти себе. Я дуже хочу, щоб ви, брати-кримські-татари, ніколи більше не втратили свій дім.

Не ступи, на вибори сходи!

Чистое небо

Кристиан Жереги, Украинская правда. Жизнь

На Донбассе - весна. Только она не "русская", как сейчас принято говорить, хоть и слышна повсюду российская речь. Она тут своя.

Запах травы и цвета яблонь смешался с паром остужаемого кокса в пропорции "три в одном". Местные шутят: "Пахнет всей таблицей Менделеева. Сразу".

Дорога на Славянск. Несколько правительственных блокпостов подряд: бетонные заграждения, автоматчики. После развилки дорога пустеет, и мы едем уже в тишине, только мерно стучит под колёсами "бетонка".

Гнетущее ощущение – мы едем к вооруженным, неадекватным людям, готовым убивать за одно упоминание о Киеве. Водитель останавливается за полкилометра от блокпоста "сепаратистов". Ехать дальше не хочет, боится.

Прощаемся, и последнюю часть пути идём пешком с рюкзаками. Кошки на сердце начинают скрести во всю мощь сотен кошачьих лапок. Подходим осторожно, приветственно поднимаем руку. К нам выходят сразу несколько "сепаратистов".

Издалека их можно спутать с представителями самообороны, или с  крымскими "зелеными человечками" – камуфляжи, бронежилеты, маски…Но вблизи сразу замечаешь оранжево-черные ленточки, недельную небритость, неуставную форму.

Хлопает на ветру сине-красно-чёрный флаг "Донецкой Республики".

Сейчас день. Солнце в зените. "Сепаратисты" щурятся и с недоверием расспрашивают, зовут старших. Лица серьёзные, стараются выглядеть официально. Но сниматься, к нашему удивлению – соглашаются.

Мы в пятидесяти километрах от Славянска. Тут - "режимный объект", но блокпост тихий, все внимание сейчас приковано к Славянску, Краматорску.

Мы – первые журналисты за две недели. Поэтому, когда первоначальная подозрительность проходит, нас встречают как дорогих гостей. Из картонной коробки достают чёрствое печенье, подмоченный дождём сахар, рубят дрова, на железной бочке ставят греться чайник.

Солнце печёт уже по-летнему. Блокпост - на мосту, рядом – железная дорога. Локомотив с Донецким углём тихо ползёт в сторону границы.

Осматриваемся.

Блокпост – одно название. Шины в два ряда, трогательно связанные скотчем паллеты. Иконы примотаны тем же скотчем прямо на опорные столбы палатки. Хрипящее карманное радио на верёвочке под потолком палатки бренчит гитарой. Все ждут новостей.

Все это уже было. Совсем недавно, в Крыму.

Вдалеке небо расчёркивает белый низко летящий самолёт. Все переглядываются, инстинктивно втягивая головы в плечи, провожают взглядом.

- Пассажирский кажется… - машет рукой "сепаратист" Сережа, и все вздрагивают с облегчением.

- Да не прилетит он снова. Бензин закончился! Всю солярку сжёг! – хохочет стоящий рядом Витя.

- Ты где истребитель на соляре видел, ау? Перед людьми не позорься. – Сергей толкает приятеля в бок четвертинкой полена, и виновато, добавляет: - На керосине он. Керосин весь сожгли, не прилетит больше. Откуда в нашей армии столько керосина?

- Что, прилетал? - спрашиваю.

- Да летал тут… - неохотно отвечает Сережа.

- И как? Страшно?

- Да ничего нам не страшно! Мы тут до конца готовы стоять. Пускай убивают н-на…й ! – со злым огоньком в глазах добавляет Витек.

Тема волнительная. Нас обступают сразу с четырёх сторон.

-  Мы это вот – мы за мир стоим. Чтобы дети в садик ходили. Чтобы по улицам танки не ездили! Правосеки всякие!

- Мы тут стоим, чтобы нас услышали!

- Мы хотим, чтобы наши дети лучше жили! Себя не жалко, их жалко.

- Мы не националисты! Мы не хотим, чтобы нас тут  убивали! - подходит Сергей, и все замолкают, давая ему слово. – Хотим, чтобы лучше жилось. Они у нас воруют, а мы сколько терпеть должны? Вот армия наша, украинская, я в Крым ездил к своим, видел – собирают на униформу…

- На телефон надо звонить, чтобы по пять рублей армии перекинуть! – перебивает Витек.

- У них там ни оружия нормально, ни амуниции, все просрали… это разве так должно быть? Мне вот обидно! Мне, дончанину – за нашу армию украинскую обидно! Там у них у всех дачи, а у нас что? Каждый бы депутат по одной зарплате отдал бы – армии бы все снабжение обеспечили на год.

- Да что ты все про армию? – возмущается третий, Колька. – Они же нас убивать и приедут.

- Да обидно мне, бл…ь. – Сергей сплёвывает и уходит в сторону. Нервно, с ожесточением, машет топором - рубит дрова.

Пытаюсь узнать, кто же все-таки всех обворовал – со всех сторон наперебой называют фамилии. Не любят тут, похоже, всех. Но золотой батон произвел неизгладимое впечатление на сознание горняков – Януковича тут ненавидят так, как умеют только на Донбассе. По–взрослому.

Нам наливают чай, вопреки предостережениям, ни тяжёлых, ни лёгких наркотиков в нем нет. Есть только сгущенка и кисловатое варенье.

Останавливается коричневый "Фиат", и какой-то местный выгружает два ящика с "Мивиной". Раздаёт мигом повеселевшим "сепаратистам" пачки сигарет "Прилуки". Не на камеру.

Пока чаёвничаем, да курим, убираю камеру, и все облегчённо снимают балаклавы, вытирают пот с лиц. Летом в балаклаве жарко. К нам уже привыкли, расслабились. Лежат, пуская дым на матрасах, опершись о свои перемотанные скотчем заграждения.

Смотришь на лица и понимаешь: там, дальше по дороге – боевики. А здесь – просто люди. Забитые жизнью люди. И родились они у мамы с папой, а не прилетели откуда-то из-под Воронежа. Тут действительно, местные.

Говорим о Майдане. "Сепаратист" Коля без балаклавы приободрился, не на камеру пересыпает речь звонкими матюками, машет руками.

- Рабочие места урезали – мы все без работы остались. Вот и стоим. Но сволочи эти только неправду и говорят. Мы вообще телевизору не верим, и газетам не верим. У нас свои источники, надёжные (показывает телефон с включённой рацией Zello). В Киеве нашего, донецкого парня с моста сбросили, убили. И что они теперь, к нам приедут, убивать будут за то что мы по-русски говорим?

- Они там, на Майданах стояли – и они герои. А мы тут почему-то оказывается – терАристы. Террористы мы, мать его. А правосеки – не террористы?! – Витя сплёвывает в сторону.

- Они там без нас все решили. А мы что – не люди? Нас никто не слышит, всем в Киеве по…й! Пусть знают что мы тут – сила. Можем собраться, и мы никого не боимся.

- Хоть бы раз кто-то из них приехал к нам! – возмущается четвёртый "сепаратист", помоложе. - Почему никто не приезжает? Почему не говорят с народом?

Перевожу разговор на Россию. И открываю для себя удивительную точку зрения: оказывается, не все Донецкие "сепаратисты" хотят в Россию. Более того, кое-кто в открытую осуждает своих "коллег по цеху", которые вешали российские флаги.

- Мы не хотим в Россию, это все – брешут, -  говорит Сергей.  - Мы хотим, чтобы у нас была своя Республика. Свободная.

С самоопределением тут вообще все очень сложно. Они хотят свою республику. При этом что такое эта самая своя республика, и с чем ее едят – представляют крайне смутно. Достают, почему-то из большой эмалированной кастрюли (видимо, для надежности) – свой манифест. Текст восхитителен.

В длинном, на полстраницы, списке, упомянуто все, начиная от гомосексуалистов,  заканчивая махинация на выборах. На всякий случай, чтобы не забыть там есть детская проституция и химическое оружие.

Всего этого в "Республике", как они гордо называют свою страну будущего, – не будет. Зато будет много рабочих мест, хорошая пенсия, зелёный садик у дома и чистое небо над головой.

"Сепаратист" Коля режет яблоко дольками. Из радиоприёмника играет "Группа Крови". Кто-то просит включить погромче. Говорим за жизнь. Вытерев нож о камуфляжные штаны, "сепаратист" Коля отрезает пару "колорадских" ленточек про запас, со всей торжественностью момента вручает их нам, как памятную медаль.

Чем дольше говорим, тем тягостнее. Все яснее ощущается, что все они – большие дети. Целую жизнь за них решали, все было ясно и понятно... От получки до получки, от рассвета до заката. Сейчас – привычный мир пошатнулся.

Здесь мечтают о хорошем. Каждый о своём. Им страшно все и сразу, свой страх они прячут за агрессией. Им обидно – потому что там, где-то в Киеве все решили без них.

И очень хочется побыть немного героями. Хотя бы в глазах подруг и соседей, которые скидываются по пять гривен на бутылку сорокоградусной радости для тех, кто "в увольнительной".

А пока они готовят чай со сгущенкой на дровах, заваривают "Мивину" в чайнике на троих, с тревогой и надеждой слушают хриплое радио, и надеются, что кто-то приведет их в счастливое, обезбандеренное будущее.

Репост: Телеканал Украина