У ДонНУ відкрили меморіальну дошку на честь Юрія Матущака

Фото Ігоря КАРЛИЦЬКОГО

У холі головного корпусу Донецького національного університету, який нині базується у Вінниці, встановили бронзову меморіальну дошку на честь загиблого під Іловайськом випускника вишу Юрія Матущака. Відкривали пам’ятний знак невтомному «Вітру» батько героя, його бойові побратими, друзі, студенти і викладачі ДонНУ.
Юрій Матущак пішов на війну добровольцем. Був бійцем полку патрульної служби поліції особливого призначення «Дніпро-1». У серпні 2014 року опинився в Іловайську. Під час виходу з так званого «зеленого коридору» колону, в якій пересувався Юрко, розстріляли бойовики. Шість місяців він вважався зниклим безвісти, поки у лютому 2015 року повторна експертиза ДНК не підтвердила його загибель.
Через рік, у лютому 2016 року, в Донецькому національному університеті влаштували день пам’яті Юрія Матущака. Тоді батько загиблого, художник за фахом Віталій Матущак презентував для благодійної виставки-продажу свої картини. За виручені кошти він розпочав роботу над виготовленням меморіальної дошки на честь свого сина. Ескіз написав сам. А створив пам’ятний знак із бронзи вінницький скульптор Володимир Оврах. Віталій Матущак зізнається, що без підтримки ДонНУ, коштів меценати та друзі, які знали Юрка за життя, реалізувати цю ідею було б неможливо.
«Це була важка робота, не стільки фізична, як моральна, – каже батько загиблого. – Коли він висловив бажання йти воювати, ми не зупиняли його, бо розуміли, що російську тінь треба знищити на кордоні. Будь-якою ціною… Мій син ніколи не боявся висловлювати свою думку, плисти проти течії, любити Україну в російському Донбасі. Влада прагнула нейтралізувати його: спершу залякували, потім намагалися «прив’язати» нагородами, навіть державними «за активну громадську позицію». Але його важко було зупинити. Коли сина не стало, слова співчуття лунали і в Україні, і за її межами. В Польщі навіть футбольний матч провели на його честь. А сьогодні пам’ять Юрка вшановують у стінах його рідного ДонНУ. І це велика честь».
Ректор університету Роман Гринюк, згадуючи про загиблого, зауважив, що серце кожного вишу – це його студенти і випускники. Саме вони прославляють заклад в Україні і за її межами. До таких сміливо можна віднести і Юрія Матущака, світла пам’ять про якого завжди житиме у серцях викладачів та студентів ДонНУ.
Олеся ШУТКЕВИЧ

Джерело: День

19-річний медик «Правого Сектору» врятувала понад сто бійців

З Днем народження!

Фото з https://uk.wikipedia.org/

Артиллерист Обоиста. Как служит в АТО клоун Тяпа

Автор: Евгения Фаенкова  

Джерело: Українська правда. Життя

Командиру отделения в 40-й артиллерийской бригаде Тарасу Обоисте нужно всего пару минут, чтобы рассмешить своих подопечных. Серьезный бородач легко перевоплощается не только в веселого увальня, но и в строгого командира, который может гаркнуть, так что мало не покажется.
35-летний Тарас Обоиста по профессии учитель истории. Свою карьеру он начинал в родной 27-м школе города Ровно. Несколько лет работал учителем истории, а параллельно руководил детским театральным кружком. Позже профессию учителя сменил на статус частного предпринимателя, но театральный кружок продолжал вести.
Четыре года назад Тарасу Обоисте попалась на глаза статья про больничного клоуна Костю Седого. Статья настолько впечатлила, что он стал собирать информацию о смехотерапии и детской психологии. Как-то узнал про курсы больничных клоунов в Москве.
"В 2012-м я был одним из Украины", - гордится Обоиста.

Клоун Тяпа

Тогда после обучения к его основным занятиям добавилась волонтерская работа – в роли клоуна Тяпы Тарас Обоиста стал посещать детские онкологические отделения.
Тяпа делал уколы подушкам, веселил малышню, подбадривал родителей.
На следующий год на курсы по больничной клоунаде приехало уже три десятка украинцев, которых убедил клоун Тяпа.
"Больничная клоунада - особый жанр, который требует психологической подготовки клоуна. Его задача наполнить больничную атмосферу новым смыслом, когда привычные вещи кажутся иными, волшебными…", - рассказывает Обоиста, которого часто называли Доктор клоун.
Став одним из первых "сертифицированных" больничных клоунов, Обоиста начал запускать подобные волонтерско - клоунские проекты в других городах – Киеве, Черкассах, Днепропетровске, Харькове и Николаеве.
В Ровно верными помощниками команды Тараса Обоисты стали волонтеры из фонда Скарбниця Надії, они обеспечивали детей шариками и подарками.
До начала АТО Тарас Обоиста планировал увлечь как можно больше волонтеров смехотерапией. Но с каждым днем, по его словам, вопрос: "Где я должен быть?" звучал для него все острее.
Летом 2014-го года он был одним из членов волонтерской команды, которая работала в Запорожье с детьми из зоны АТО.
"Дети проходили курс реабилитации и переживали непростой период – у кого-то была трагедия разрыва с родителями, у кого-то - боязнь голода. Им нужна была профессиональная помощь и поддержка. И этот проект на время приглушил мое желание все бросить и уйти в армию", - рассказывает Обоиста.
Во время боев за Донецкий аэропорт, он наткнулся на видео в сети – растерянный украинский солдат не смог толком объяснить с кем воюет.
"Тогда я вспомнил, что все политруки – это, как правило, историки. На следующий день я уже был у дверей военкомата", - поясняет Обоиста.

Тарас Обоиста участвует во внедрении системы автоматизации ведения боя "Крапива" в секторе М

В военкомате его дело не нашли. И около месяца пришлось оббивать пороги, собирая документы. В марте 2015-го его приняли в армию деловодом.
Но на полигоне учили на разведчика. "Мне повезло. У меня были хорошие наставники", - рассказывает командир отделения.
Первое место дислокации было в Николаевской области. Затем его дивизион перебросили в сектор М под Мариуполь. Там 40-я артбригада прикрывала бойцов по фронту от Широкино до Волновахи.

Сейчас 40-я артбригада по-прежнему находится в секторе М на боевом дежурстве, в случае обострения ситуации их задача первыми встретить врага, поставив "огневой заслон" и дать время подтянуть резервы для обороны сектора. Работа тяжелой артиллерия – запрещена, но бригада находится на своих позициях.
Тарас Обоиста – один из тех командиров, кто с подачи волонтеров участвует во внедрении системы автоматизации ведения боя "Крапива" в секторе М.
"Провожу "политинформацию" о том, как работает система, настраиваю планшеты, обучаю", - гордится командир отделения.
Он говорит, что проект по модернизации артиллерии, пожалуй, самое интересное, что случилось с ним за восемь месяцев в АТО.
Бойцы рассказывают про инициативного Обоисту, что он не боится начальства и всегда идет напролом.

Командир Обоиста после демобилизации планирует заняться психологической помощью военным

А еще, что командир не терпит пьянства, с провинившимися подопечными строг – отправляет их в наряды, проводит воспитательные беседы.
Опыт работы с детьми, навыки импровизации и ораторского мастерства, понимание психологии - помогают в военном деле. Командир отделения 40-й бригады умеет принимать взвешенные решения в стрессовых ситуациях и работать с мотивацией своих подопечных.
Но сложнее, считает он, придется, когда военные, прошедшие ужасы войны, будут возвращаться к гражданской жизни.
"Я вижу, как наши бойцы готовы героически стоять до последнего, но при этом, когда им нужна помощь, они не могут обращаться к людям. Надо перестать скрывать боль", - говорит он.
На его взгляд психологической подготовке военнослужащих должно уделяться не меньше внимания, чем физической подготовке.
Тарас Обоиста после демобилизации планирует заняться психологической помощью военным. "Такие программы также важны как программы по модернизации управленческих процессов в армии", - считает командир отделения.
Автор – Евгения Фаенкова, волонтер фонда "Сестри перемоги"

Проект "Сестри Перемоги"

Реквізити: Приват:
5169 3305 0754 8953 (загальна карта фонду)
5169 3305 0754 8946 (55 ОАБр)
5169 3305 0556 8227 (40 ОАБр)
5169 3305 0666 2318 (Аеророзвідка)
5169 3305 0551 0039 (Спецназ)
Отримувач: Ганна Морозова
Призначення платежу: Благодійна допомога
PayPal:
victorysisters2014@gmail.com
55brigadehelp@gmail.com (55 ОАБр)
40brigadehelp@gmail.com (40 ОАБр)
clearukainiansky@gmail.com (Аеророзвідка)
helpukrainespecialforces@gmail.com (Спецназ)
Контакти:
Заявки приймаються:
(098) 908 68 68
Плетіння кікімор:
(096) 181 53 21
Офіс: Київ, Арсенальна, 15, кв. 16 (пн-нд 12:00-19:00)
Безготівка:
Отримувач: ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД ДОПОМОГИ КРАЇНІ "СЕСТРИ ПЕРЕМОГИ"
ЄДРПОУ 39654316
Р/р № 26009052753420
ПАТ КБ "ПриватБанк" м. Києва. МФО 300711
Призначення платежу: Благодійна допомога
Фотозвіти:
www.facebook.com/Victory.Sisters.foundation
www.facebook.com/55ArtilleryBrigade
www.facebook.com/40ArtilleryBrigade
www.facebook.com/helpukrainespecialforces
www.facebook.com/clearukrainiansky
www.facebook.com/BattalionKikimora

У ДНІПРОПЕТРОВСЬКУ ПОПРОЩАЛИСЯ З БІЙЦЕМ ПОЛКУ ДНІПРО-1, ЯКИЙ ЗАГИНУВ У ІЛОВАЙСЬКОМУ КОТЛІ

Джерело: Штаб Майдану Дніпропетровськ в Фейсбуку

Прес-служба Штабу національного захисту повідомляє:


29 травня, п’ятниця, о 14:00 на Краснопільскому цвинтарі відбулася панахіда по Герою України, бійцю полку «Дніпро-1», Юрію Матущаку. Хлопець вважався зниклим без вісти більше 9 місяців з того часу, як разом з побратимами потрапив у Іловайський котел в серпні 2014 року. До війни на Сході він займав активну проукраїнську позицію був ініціатором проектів та акцій, деякий час жив на Західній Україні. А вже влітку 2014 року вступив до лав батальйону з єдиною метою – захистити свою Землю від ворогів. Штаб національного захисту Дніпропетровської області та керівництво полку «Дніпро-1» співпрацювало з багатьма організаціями, намагаючись знайти свого бійця. На жаль, тільки у травні 2015 вдалося знайти його місцезнаходження.
У жовтні 2014 року його було поховано як «Тимчасово невідомий» на Краснопільскому цвинтарі у Дніпропетровську, разом з бійцями ЗСУ та добровольчих формувань. В травні, після всіх процедур по визначенню ДНК, результати підтвердилися .

Тепер його найближчі люди, рідні, сім`я, друзі та бойові товариші зможуть попрощатися з ним, адже місце поховання тепер відомо.

На річницю поховання, восени 2015 року, буде встановлено пам’ятник Юрію.
Нагороджений посмертно Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р., орденом «За мужність» III ступеня.

Герої не вмирають....

Одне з останніх Інтерв`ю з Юрієм (червень 2014 року):
http://www.segodnya.ua/…/bezhenec-iz-donecka-chelovek-s-gra…

Також матеріали про Юрія:
http://incognita.day.kiev.ua/yurko-matushhak.html

На фото: поряд з Юрієм стоїть ще один боєць полку "Дніпро-1", В`ячеслав Макаренко, який вважається без вісти зниклим після Іловайську.

10 заповідей молодим дівчатам

Джерело: Inspired






В українській історії є ще чимало нерозвіданих сторінок, і однією з таких є художник початку ХХ століття Василь Гулак, який став автором більше трьох сотень листівок.

Ніяких певних відомостей про нього немає. Ні про його освіту, ні про життя, ні навіть чи це його спражнє ім”я. Причину цього, мабуть, не треба  пояснювати – за радянських часів всі згадки про українських митців старанно підчищались. Відомо те, що про його творчість схвально відгукувалися мистецвознавці. Усі його роботи відображали цікаву культуру, побут та багатство мови українців. Гулак співпрацював з такими київськими періодичними виданнями: “Київське життя”, “Київська думка”, журнал сатири ” Цвях”. Ідеологічно художник підтримував демократичні ідеї. В період революції 1905-1906 рр створював малюнки, що критикували правлячий уряд. Та незважачи на це Гулак передовсім мав гумористичні роботи, такі зрозумілі простому люду.

Чого варта лише серія “10 заповідей молодим дівчатам” 1918 року. До нас, на жаль, дійшли лише 8 з 10 порад.

Пропала грамота

Григорій Сковорода

Сашко Лірник

Джерело: Сашко Лірник

День народження!

Фото Михайла Михалатюка (Чернівці) - Історична правда

Олена Теліга: "Життя - це боротьба, а боротьба - це справжнє життя"

Джерело: Історична правда

22 лютого Телігу та інших націоналістів було розстріляно в Бабиному Яру. В камері, де вона перебувала перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: "Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга". Зверху було викарбувано стилізований під меч тризуб.


Олена Теліга народилася 21 липня 1907 року. Імперський Санкт-Петербург став містом її дитинства і юності. Олена походила з української родини. її батько - Іван Шовгенів, родом із околиць степового Слов'янська, був інтелігентною й освіченою людиною. За фахом - інженер, спеціаліст з гідротехніки.

Мати - родом з Поділля. Чуйна і добра жінка. Слід одразу зауважити, що в родині Шовгенівих панувала російська мова. І хоч батьки ніколи не цуралися свого українського походження, цей факт мав свій вплив на формування світогляду майбутньої поетки.


Дитинство Олени було доволі безтурботним. Батьки жили заможно, а тому діти: Олена і двоє старших братів мали все необхідне, щоб здобути добре виховання й освіту. Часто Шовгеніви подорожували: виїжджали на Кавказ, милувалися краєвидами Фінляндії. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, не знала лише української.

Олена Теліга

Культурне середовище, читання книжок, відвідування театрів спонукало дівчину взятися за перо. Правда, перші спроби були незграбними й про них пізніше О.Теліга говорила лише жартома.
Перед революційними подіями 1917 року інженера Івана Шовгеніва запрошують на роботу до Києва. Він стає професором Київської політехніки. До Києва перебирається Олена й опановує науку в одній із гімназій столиці.
Загалом київське життя дуже відрізнялося від петербурзького. Передовсім у Києві Шовгенівих застала українська революція. Вперше у двадцятому столітті постала Українська держава. Шовгеніви приєднуються до активного українства. Так, Іван Шовгенів стає міністром уряду Української Народної Республіки (УНР). Старший брат Сергій - вояком армії УНР.

Козак армії УНР. Одяг і зброя (ФОТО)

Як відомо, доба УНР була недовгою. Після поразки української державності батько і старший брат змушені податися на еміграцію. Олена разом з матір'ю і молодшим братом залишаються в окупованому більшовиками Києві.


Невдовзі приходить голод і розруха. До значних матеріальних нестатків додається постійне цькування. На Олені міцно закріпився ярлик "петлюрівки". Дуже скоро мати Олени зрозуміла, що в умовах радянської влади вона не зможе дати дітям не лише доброї освіти, але й зберегти їхнє життя.


Навесні 1922 року мати з дітьми покидає Україну. Дорога на Захід була важкою, сповненою великих небезпек, але саме в дорозі, Олена по-справжньому пізнавала Україну і її народ.


Шлях пролягав через Вінницю, де червоноармійці затримують і на деякий час заарештовують втікачів. Потім - Кам'янець-Подільський, далі довга дорога, перехід кордону й Олена опиняється в польському містечку Тирнові, де на той час вже було чимало інтернованих вояків Української Армії.

Остання столиця УНР. Петлюрівська репетиція в Кам'янці (ФОТО)

Олена чи не вперше отак зблизька побачила людей, які зі зброєю в руках воювали за Україну. Зустріч з батьком принесла щасливі хвилини радощів, які так доречні були після важкої і небезпечної подорожі.


Родина Шовгенівих разом з Оленою перебирається до Чехословаччини у Подєбради. Там батько Олени дістає призначення ректора Української Господарської Академії, а сама Олена записується на матуральні курси, щоб згодом вступити на історико-філологічний факультет Українського Педагогічного інституту ім.М.Драгоманова в Празі.


Подєбрадський період життя Олени надзвичайно цікавий, сповнений різноманітних знайомств і зустрічей. Тут поступово почало кристалізуватися її українське "я". У Подєбрадах вона знайомиться із Леонідом Мосендзом, який не лише готує її до вступу в інститут, але як колишній вояк Української Армії, талановитий поет і відомий вчений допомагає знайти те середовище, яке могло не лише її зацікавити, а й виявити творчі можливості.

Олена

Відтак Олена знайомиться з Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською, Олегом Штулем.


Особливе враження справляє Микола Сціборський, чий інтелект, ерудованість, сила переконань, неабиякі ораторські здібності захоплювали багатьох. Олена часто відвідує різноманітні студентські зібрання, бере активну участь у гарячих дискусіях.


Не обходилося і без сутичок. Так, на одному із зібрань в Народному Домі, де були присутні російські емігранти-монархісти, пролунали образливі випади проти української мови. Олена одразу ж знайшла в собі мужність, щоб безкомпромісно заявити: "Ви хами! Та собача мова - моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати".


На одній із таких вечірок вона знайомиться з Михайлом Телігою, високим вродливим юнаком, який походив з Кубані й був старшиною армії УНР. Знайомство Олени й Михайла переросло в кохання й незабаром вони одружилися.


Навчаючись у Празі, О.Теліга розпочинає свою літературну діяльність. її вірші з'являються на сторінках "Літературно-Наукового Вістника", інших часописів.

Могили наших у Празі. Прогулянка Ольшанським кладовищем

У 1929 році помирає мати Олени, й вона разом з чоловіком переїжджає до Варшави. Закінчується дещо романтичний період студентства й розпочинаються нелегкі емігрантські будні.


У пошуках роботи, засобів до існування О.Теліга не полишає мистецької й громадської праці. У Варшаві знайомиться з Дмитром Донцовим, стає постійним автором його "Вістника" і дуже скоро одним із чільних представників "Вісниківської квадриги", яка у духовному житті української еміграції відігравала провідну роль.

Оцінюючи творчий доробок О. Теліги, відомі науковці, дослідники літератури й мистецтва ставлять її в один ряд з Лесею Українкою. Так, Юрій Бойко писав: "Загально характеризуючи світ образів, створених поеткою, доводиться констатувати близькість її до Лесі Українки. Ця близькість випливає головно із споріднености духового комплексу обох поеток".

Олена і Михайло. 1928 рік

Як у Подєбрадах чи Празі, так і Варшаві Олена є учасницею майже усіх святкувань, академій чи літературних дискусій. Правда, тепер вона частіше виступає сама, виголошує реферати, читає власні поезії.


У Варшаві О.Теліга не була байдужою до громадського й політичного життя. Її цікавила кожна звістка, що приходила з поневоленої України. З болем в серці вона сприйняла повідомлення про загибель двох українських патріотів - Василя Біласа й Дмитра Данилишина й відразу відреагувала на цей факт своїм віршем "Засудженим".
Вона цікавиться діяльністю Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка поступово набирала сили й ставала найвпливовішою громадсько-політичною силою на Західній Україні.

"Незриме військо поневоленої нації". Якими мали бути солдати ОУН?

У 1938 році у вогні визвольних змагань постає Карпатська Україна. ОУН скеровує на Срібну Землю кращі свої кадри. О.Теліга не брала безпосередньої участі в подіях Карпатської України, але пафос революційної боротьби, тріумф і трагедія молодої Карпато-Української держави мали великий вплив на формування світогляду Олени, зокрема її політичних переконань.


Тим часом Європа жила у передчутті нової світової війни. Після трагедії на Карпатській Україні в Олени Теліги не було жодних сумнівів щодо політики Німеччини і Гітлера відносно України. Якщо війна і мала дати шанс українцям здобути незалежність України, то розраховувати слід було лише на власні сили й важку боротьбу.
У вересні 1939 року німецькі війська окупували Польщу. Вперше О.Теліга безпосередньо зіткнулася з нацизмом. Вона бачила, як на вулицях Варшави німці безкоштовно роздавали їжу і, хоч голоду не було, але поляки не полишали можливості скористатися "щедрістю" окупанта. Це викликало обурення. Рабства Теліга не терпіла.

У грудні 1939 року Олена зустрічається з Олегом Ольжичем. До цього вони зустрічалися не один раз. Але ця зустріч була особливою, небуденною, а для О.Теліги такою, що зумовила цілий етап у подальшій долі.

Обкладинка донцовського "Вісника", де друкувалася Теліга. 1933 рік. Угорі - автограф Олега Кандиби (Ольжича)

Ольжич на той час вже був відомий не лише як талановитий поет, а передовсім як громадський і політичний діяч, один із керівників націоналістичного руху, заступник Голови Проводу ОУН. За його плечима був досвід революційних боїв за Карпатську Україну, організаційна робота з проведення Другого Великого Збору Українських Націоналістів.


Теліга на ту пору була ідейно й світоглядно сформованою постаттю й виявила готовність стати членом ОУН, влитися в організований український націоналістичний рух.


Як член ОУН вона активно займається працею в Культурній референтурі ОУН, що її очолював О.Ольжич. На плечі молодої жінки одразу впала важка, але цікава робота. Вона готувала ідеологічні й вишкільні матеріали, які відправлялися на українські землі.

Складала тексти листівок, відозв, летючок. Мала публічні, але нелегальні виступи перед членством ОУН, яке приходило з України.
Коли революціонери-підпільники вперше побачили Телігу, то поставилися до неї з недовірою, оскільки, на їх думку, така молода і вродлива пані не годилася для небезпечної підпільної боротьби. Однак вже після перших слів О.Теліги вони пройнялися до неї цілковитою довірою, бо скоро розгледіли в ній полум'яну націоналістку, готову не лише словом, а й ділом прислужитися українській революції.

Олена і Михайло Теліги. Краків, 1939 рік. Фото: korolenko.kharkov.com

У Кракові О.Теліга очолила мистецьке товариство "Зарево", яке шукало нові шляхи для українського мистецтва, гуртувало навколо себе творчу молодь, вирішувало чимало практичних питань, пов'язаних із функціонуванням українських культурних і наукових установ.


В ці роки О.Теліга інтенсивно студіює літературу, яка приходила з підрадянської України. Вона інтелектуально, морально і творчо готувала себе до повернення на рідну землю.
У 1940 році в ОУН стався розкол. Теліга важко переживала розбиття Організації, але залишилася на боці Голови ОУН полковника Андрія Мельника.

"Найкраща людина, яку можна мати за вождя". До 120-річчя Мельника

Тим часом сама ОУН готувалася до війни. Центром підготовки став Краків. Сюди з'їхалися майже всі члени ПУН (Проводу Українських Націоналістів), які розпочали підготовку до повернення в Україну. Полковник Роман Сушко проводив військові вишкільні курси. Микола Сціборський організовував штаб пропагандистів, готував відповідну літературу й листівки.


Інтенсивно працювала "Комісія державного планування" під керівництвом О.Ольжича, яка апробовувала проекти програм в ділянках економічно-господарського, культурного та адміністративного життя в Україні, на випадок утворення самостійної держави.


За дорученням ПУН Микола Сціборський підготував проект Основних Законів (Конституції) Української Держави, які мали унормувати державне життя в перехідному періоді: від здобуття до закріплення української державності.


Навесні 1941 року Голова Проводу Українських Націоналістів і Організації Українських Націоналістів полковник Андрій Мельник особисто в нелегальний спосіб відвідав українські землі Холмщини, Полісся і Лемківщини, які тепер опинилися під німецькою окупацією й розглядалися ОУН як плацдарм для походу на Схід.

Визволення чи окупація. Німці та українці у 1941 році

Провідникові Краєвої Екзекутиви (управи) ОУН Ярославу Гайвасу було доручено підготувати перехідні пункти на річці Сян, через які мали вирушити в Україну похідні групи ОУН, перед якими ставилося завдання активізувати українське життя, розбудувати мережу державних адміністрацій, охоплювати своїми впливами господарське, культурне, церковне життя.


Перед початком німецько-совєтської війни у Кракові відбулося засідання ПУН, де були зроблені організаційні зміни для більш ефективної дії ОУН на українських землях. Зокрема, було утворено Секретаріат ОУН, у склад якого призначено О.Ольжича, Володимира Мартинця та Зиновія Книша.


Ольжича призначено першим заступником Голови ПУН-ОУН та головою центрального керівництва ОУН на Східні й Осередні Землі України з осідком в Києві.


У липні 1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН Олена Теліга разом з Уласом Самчуком перейшла Сян в районі Ярослава і вирушила до Львова. А вже 22 вересня 1941 року вона виїжджає до Рівного, яке було перехідним пунктом у переправі груп на Київ.


22 жовтня О.Теліга прибула до Києва. Так сповнилася її мрія. Вона повернулася до міста своєї юності, столиці України.


У Києві на той час вже працювали українські націоналісти. В різний час і спосіб до столиці прибули Олег Ольжич, Олег Лащенко, Марко Антонович, Іван Ірлявський, Іван Рогач, Олег Штуль, Михайло Михалевич, Микола Кузьмик-Петренко та ін.

Олена з чоловіком

Теліга одразу ж береться за організацію літературного життя. Вона стає головою Спілки українських письменників. У Києві починає виходити літературно-мистецький альманах "Літаври" як додаток до газети "Українське Слово", редагований О.Телігою. За короткий час довкола Спілки, "Українського Слова" і "Літаврів" вдалося згуртувати чимало інтелігенції.


Вперше за довгі роки більшовицького поневолення у Києві відкрито почали говорити про державність, з'явилася національна символіка, в церквах українською мовою почала правитися Служба Божа.


Велика роль у піднесенні рівня національної свідомості у ті роки належала "Українському Слову", яке виходило накладом 50 тис. примірників й поширювалося далеко за межами Києва.


"Національнотворча роля київського "Українського Слова" передусім у тому, що воно ані на хвилину не припиняло пропаганди ідеї української державності, - писав Юрій Бойко. - Це було те, що являло пряму небезпеку для імперіалістичної політики Третього Рейху. Редактори це добре собі усвідомлювали. Але вони йшли напролом. Важливо було зробити в цьому напрямку якнайбільше, коли ворог почне свої репресії".


Як "Українське Слово", так і "Літаври" широко знайомили своїх читачів з творчістю поетів і письменників, які нещодавно замовчувалися в Україні, оскільки були репресовані або розстріляні. Чи не вперше кияни мали змогу пізнати творчість українських митців еміграції. На шпальтах видань друкувалися твори О.Ольжича, У.Самчука, Л.Мосендза, Є.Маланюка та інших відомих поетів та письменників.

Українська націоналістична преса (1928-1951)

Видання українських націоналістів мали яскраве антимосковське забарвлення. Постійно наголошувалося на відмінності й окремішності не лише української культури і духовності, але й стилю роботи, поведінки й думки.
Були випадки, коли до "Українського Слова" чи "Літаврів" приносили статті, в яких автори славили фюрера і його "новий порядок". Такі статті заверталися і не друкувалися, навіть з огляду на те, що це дуже часто було приводом для доносів у гестапо.


Дуже швидко у Києві було зорганізовано мережу професійних, військових і виробничих спілок. Як завершення цього процесу стало створення з ініціативи О.Ольжича Української Національної Ради - національно-представницького органу, який очолив ректор Київської політехніки професор Микола Величківський.
Одним із секретарів було обрано члена ПУН Осипа Бойдуника. УНРада у своїх установчих документах нав'язувала себе до традицій Української Центральної Ради.


Заходами УНРади вдалося налагодити зв'язок з усіма областями України, була відновлена робота Української академії наук, Київського університету, Київського політехнічного інституту, створена мережа початкового і середнього шкільництва.


Було відроджено кооперативний рух, зокрема на відтинку споживчої кооперації затверджено статут Всеукраїнської кооперативної спілки. УНРада налагодила регулярну доставку в Київ продуктів харчування. Засновано Український червоний хрест, який опікувався полоненими. Створено Українську церковну раду, представник якої входив до складу УНРади.


Вже після ліквідації німцями київської Української Національної Ради нею було підготовлено низку документів, які свідчили про німецькі репресії в Україні. Після війни ці документи було передано до звинувачувальних актів Нюрнберзького процесу.


Активність ОУН в Києві довго не могла бути поза увагою німецьких властей. Але першого відчутного удару ОУН було завдано на Житомирщині. Тут у листопаді 1941 року неподалік села Базар ОУН з ініціативи невгамовного О.Ольжича провела величну маніфестацію на відзначення роковин від дня розстрілу більшовиками учасників Другого Зимового Походу Армії УНР.


Акція ОУН була масовою, добре зорганізованою і стала виявом самостійницьких домагань українських націоналістів. Після маніфестації почалися арешти в Житомирі, Коростені, Радомишлі, інших містах і селах. У передмісті Житомира, на Мальованці, почалися розстріли. Впродовж листопада і грудня тут було розстріляно сотні українських патріотів.


Київ жив в очікуванні репресій. У першій половині грудня було заарештовано Івана Рогача, Ярослава Оршана-Чемеринського, Миколу Олійника, інших співробітників "Українського Слова". Сам тижневик перестав виходити. Згодом було закрито "Літаври".


Смертельна небезпека нависла над Оленою Телігою. Натомість вона категорично відмовилася покинути місто, а всі свої зусилля сконцентровує на роботі Спілки українських письменників.


"Олена Теліга живе мов на Клондайку, - згадує Олег Штуль. - Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9 годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою - в помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській.


Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилася постать Олени Теліги у всій її величі - в житті реалізувала свої засади до останнього".
Неодноразово робилися спроби переконати О.Телігу в необхідності якнайшвидше покинути Київ. Вона категорично відмовлялася.


Відомо також, що у переддень її арешту до Києва повернувся Олег Ольжич, який короткочасно покинув столицю у січні для того, щоб зустрітися з полковником Андрієм Мельником. Він домагався зустрічі з Оленою Телігою, щоб переконати її у необхідності залишити Київ і тим самим врятувати своє життя. Але зустріч так і не відбулася.


Вранці 9 лютого 1942 року Олена Теліга пішла до Спілки українських письменників, де вже була засідка гестапо. За годину туди прийшов чоловік - Михайло.


Поетку та інших націоналістів було розстріляно в двадцятих числах лютого (прийнято вважати 22-ге) у Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де перебувала О.Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: "Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга".


Зверху було викарбувано стилізований під меч тризуб. Кажуть, що один з катів після смерті О.Теліги казав, що не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.

Пам'ятник Олені Телізі в Київській політехніці. Встановлено 31 серпня 2009 року коштом викладачів, студентів та випускників університету. Фото: museum.kpi.ua

Загалом втрати ОУН у Другій світовій війні були величезними. Загинуло п'ятеро з дев'яти членів ПУН, серед яких незабутній Олег Кандиба-Ольжич, по-звірячому закатований фашистами у концтаборі "Заксенгаузен", 197 членів керівного активу ОУН.


Ось деякі з них: Іван Рогач, Іван Рошко-Ірлявський, Орест Оршан-Чемеринський, Дарія Гузар-Чемеринська, Микола Кузьмик, Богдан Сірецький, Петро Олійник, Володимир Баранецький, Дмитро Звізда, Зенон Домазар, Степан Чайка, проф. Гупало, Іван Кошик, Євгенія і Тетяна Суховерські та ін.


В цілому близько п'яти тисяч членів ОУН впали жертвами гітлерівського терору у боротьбі за визволення України.


"І в павутинні перехресних барв,
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання".
Богдан Червак
Публіцист, перший заступник голови Організації українських націоналістів

Помер Дмитро Гриньків - засновник підпільної антирадянської організації 1970-х

 Джерело: Історична правда

 25 січня в Коломиї помер Дмитро Гриньків - в 1972-ому він створив підпільну організацію "Спілка української молоді Галичини", відсидів 5 років, а потім продовжував спротив, доки не переміг.

Про смерть Дмитра Гриньківа повідомив історик дисидентського руху Василь Овсієнко.
Похорон має бути 27 січня в Коломиї. 
Дмитро Гриньків (11.06.1948, с. Марківка Печеніжинського (нині Коломийського) р-ну Івано-Франківської обл. – 25.01. 2012, м. Коломия).
Засновник "Спілки Української Молоді Галичини", член Української Гельсінської Спілки (УГС), журналіст, письменник.
1966 року, закінчивши Печеніжинську середню школу, Гриньків із Романом Чупреєм поїхав за комсомольською путівкою в Дніпропетровськ, де вони працювали слюсарями-складальниками на ремонтному заводі.
В 1970-му вступив на енерґетичний факультет Івано-Франківського інституту нафти і ґазу (вечірнє відділення було в Коломиї). 1971 прийнятий в КПРС, обраний секретарем комсомольської організації підприємства. Перебрався в Коломию, де наймав помешкання в Параски та Романа Рижків, які відбули ув'язнення за участь у національно-визвольній боротьбі. Спілкування з ними увиразнило світогляд.
Гриньківа та коло його друзів обурювали репресії проти української інтелігенції, особливо арешти української інтелігенції, що почалися 12 січня 1972 року. Визрівала думка, що й їм пора вступати в боротьбу.
31 січня 1972 року в хаті Василя-Івана Шовкового в Печеніжині зібралися кілька друзів-однодумців (окрім господаря та Гриньківа  – Роман Чупрей, Дмитро Демидів, Василь Михайлюк, Федір Микитюк, Микола Мотрюк).

Січень 1972 року. КГБ проти інтелігенції

Підбивши підсумок розмови, Гриньків застромив ножа в стіл, поклав на колодку руку і склав присягу на вірність Україні. Друзі поклали руки зверху. Так виникла підпільна організація, яка в процесі подальшого обговорення прибрала назву “Спілка Української Молоді Галичини”.
У лютому склали присягу Любомир Чупрей ─ брат Романа, Іван Мотрюк, Василь Кузенко, улітку в організацію був прийнятий Василь Гриньків, восени – студент Львівської політехніки Богдан Романишин.
Майбутню Україну організація уявляла собі незалежною соціалістичною державою типу Польщі або Чехословаччини. Досягати цього мали намір шляхом ідеологічної боротьби, хоча, залежно від обставин, не виключали і збройної.

Дмитро Гриньків

На одному з зібрань Гриньків прочитав лекцію про становище України в СРСР, спираючись на зібрану ним статистику. Усього зібрань було десять, у лютому 1973 збиралися провести з'їзд усіх членів СУМГ.
СУМГ була організована на зразок бойових загонів УПА: нелегальні зібрання в лісі, в горах; кожний член організації мав псевдонім (Гриньків — “Грім-гора”).
Завдання кожному Гриньків давав письмово зі врахуванням його можливостей. Це було збирання інформації про діяльність УПА, вивчення настроїв студентів і вербування нових членів СУМГ, збирання пісень і розповідей про УПА та її леґендарних вояків, збирання літератури з історії національно-визвольних змагань, пошуки зброї, щоб у разі потреби можна було захистити себе і свою родину.
Сам Гриньків під той час був головою комітету ДТСААФ (Добровільного товариства сприяння Армії, Авіації і Флоту) підприємства, на якому працював, і тому мав можливість навчати стрільби членів своєї групи як легально, так і на нелегальних зібраннях у горах.
Гриньків викрав два будівельні пістолети, які Василь-Іван Шовковий мав переобладнати для стрільби з однієї руки. Викрали малокаліберну ґвинтівку і карабін.
Восени 1972 члени СУМГ поклали в Печеніжині вінок до пам'ятника Олексі Довбушу з синьо-жовтою стрічкою з нагоди річниці його загибелі.
Найпевнішим членам організації було доручено законтактувати з іншими схожими групами, але вони цього не встигли зробити, бо гравер, якого Гриньків попросив написати назву на заготовці печатки організації, доніс у КГБ.
Діставши сигнали з інших джерел, Гриньків спеціально задля “стукача” скликав збори, де було розіграно саморозпуск організації, і розпорядився кожному зробити в себе "обшук" та понищити все підозріле. Та це тільки пришвидшило арешти.
15 березня 1973 були заарештовані Гриньків, Шовковий, Мотрюк, затриманий і за два дні заарештований Чупрей, через місяць – Демидів.
При обшуку у Гринькова було вилучено заготовку печатки та одне письмове доручення, патрони до малокаліберної ґвинтівки. Припертий доказами, того ж дня він здав "арсенал", захований на роботі.
Упродовж 2-3 місяців їх винуватили у "зраді батьківщини" (ст. 56 КК УРСР), шантажуючи смертною карою або 15-річним ув'язненням. На половині слідства справа була перекваліфікована на ст. 62 ч.1 (антирадянська агітація і пропаганда), 64 (створення антирадянської організації), 81 ч.2 (викрадення державного майна), 140 ч.2 (крадіжка), 223 ч.2 (викрадення зброї та амуніції).
Івано-Франківський обласний суд на закритому засіданні, що тривало три дні, виніс 9 серпня 1973 року вирок: як керівник організації, Гриньків отримав 7 років таборів суворого режиму та 3 року заслання, інші - 4-5 років. На суді Гриньків тримався виклично, навіть зухвало.
У політичному таборі ВС-389/36 у с.Кучино Пермської обл. в 1974 р. разом з іншими відомими політв'язнями брав участь у страйку протесту у зв’язку з побиттям дисидента Сапеляка. У 1974-75 Гриньків належав до групи, яка готувала інформацію про становище в таборах і передавала її на волю, де вона з’являлася в самвидаві.

Що таке "самвидав" у радянські часи

На початку 1977 р. Гриньківа возили на "промивання мозку" до Івано-Франківська, пропонували написати зречення від своїх поглядів, та він відмовився це зробити. У 1978 його привезли до Києва, потім півроку тримали в глухій ізоляції в тюрмі "Лефортово" в Москві. Зрештою на клопотання дружини та матері (вона померла в березні т.р.) помилуваний і звільнений у кінці серпня 1978-го.
Удома зміг улаштуватися наладчиком, згодом токарем на завод "Сільмаш", де КГБ зібрав багатьох колишніх політв'язнів, щоб легше їх контролювати. Спроби схилити до написання покаянних заяв у пресу Гриньків рішуче відкидав.
В 1979 році організував поету-дисиденту Тарасу Мельничуку втечу з психлікарні і переховував його.
1985-1989 — засновник і редактор машинописного позацензурного журналу “Карби гір”, де публікував статті про дисидентів і національний рух, їхні твори. Один з організаторів Української Гельсінської спілки (1988) та Української республіканської партії (1990) в Коломиї.
1990-98 – депутат Коломийської міської ради, яка здійснила демократичні перетворення, згодом працював у відділі внутрішньої політики міськради, головним спеціалістом при міськвиконкомі, консультантом цього відділу.
1999 року завершив навчання в Чернівецькому економічно-правничому інституті, юрист.
Постановою Верховного Суду України від 9.07.1994 вирок частково скасований за відсутністю складу злочинів, передбачених ст.ст. 62 ч.2 і 64 КК УРСР.

Швед із українським серцем

Одержимий «Овід» з херсонського степу

Сергій Степняк-Кравчинський Фото nnm.ru

Світлана Орел «Дзеркало тижня. Україна»

Улітку виповнилося 160 років з дня народження Сергія Степняка-Кравчинсь­кого. Це надзвичайно цікавий історичний і літературний персонаж, якого вважають прототипом головного героя знаменитого роману Етель Ліліан Войнич.

Степняк-Кравчинський — народоволець, публіцист, письменник, одержимий революціонер — народився у селі Новий Ста­родуб Херсонської губернії (нині Пет­рівсь­кого району Кіровоградської області).

Доля цього чоловіка дуже цікава і водночас суперечлива. Як у сина військового лікаря, його життєва дорога була визначена з дитинства — так само, як і культурна належність. Нащадок білоруса та українки міг мати більш-менш певне майбутнє тільки душею і тілом служачи Російській імперії. Тож навчався спершу в Орловській військовій гімнізії, потім у Петер­бурзському артилерійському військовому училищі. Після його закінчення двадцятирічний підпоручик їде до Хар­ківсь­кої резервної артилерійської бригади, де встигає здобути нетривалий досвід викладача у військовій школі. Та, очевидно, військова ка­р’єра не видається Крав­чинському (тоді він ще не мав псевдоніма — Степ­няк) цікавою, і він вирішує вчитися на агронома.

Але... не склалося — Сергій пішов по селах Тверської губернії: розповідав селянам про незавидність їхнього становища, закликав відбирати в поміщиків землю.

Люди слухали з недовірою, і невдовзі волосний старшина затримав народолюбця. Сергієві вдалося втекти. Тоді вперше він фактично перейшов на нелегальне становище.

Статки дозволяли йому подорожу­вати Європою, знайомитися зі світовою соціалістичною думкою. Там він зустрічається з російськими інакодумцями, зокрема із земляком Сергієм Подолинським.

Події 1875 року на Балканах застали Кравчинського в Женеві. Серце веде народовольця в лави повсталих слов’ян. Ідеї соціаль­ної справедливості настільки володіли ним, що й у Герцеговині він бачить насамперед ці мотиви. Захоплюючись тамтешнім народом, Сергій Михайлович радіє передусім то­му, що соціальна пропаганда матиме на тих теренах величезний успіх. Він ніби й не помічає національно-визвольного характеру повстання проти турецього гноблення.

Врешті Сергій опиняється в Італії, де в провінції Беневенто намагається посприяти анархістському повстанню. Повстання було придушене, а наш земляк опинився в італійській тюрмі. Його мали стратити, але врятувала амністія, оголошена новим королем Італії Умберто I. Саме в італійських газетах уперше з’явився псевдонім Степняк. До Петербурга він повертається вже помітною постаттю в народовольчому русі. Стає редактором газети «Земля і воля». А вже через кілька місяців після повернення здійснює вчинок, який у різні часи оцінювали по-різному: одні називали його героєм, інші — убивцею.

Серпневого дня на багатолюдній Ми­хай­лівській площі в Петербурзі до шефа по­ліції Миколи Мезенцева підійшов молодий темно-русявий чоловік і встромив йому в груди кинджал, після чого зник у натовпі.

Кравчинського оголошують державним злочинцем, найнебезпечнішим керівником революціонерів. Проте деякий час йому вдається нелегально жити в Росії, він навіть пише памфлет «Смерть за смерть», де пояснює мотиви свого вчинку.

Звісно, йому таки довелося емігрувати. Жив у Швейцарії, в Італії, пізніше в Лондо­ні. Був знайомий і спілкувався з багатьма тогочасними визначними інтелектуалами — Ф. Енгельсом, Г.Плехановим, Б.Шоу, І. Франком.

Вважається, що прототипом легендарного Овода з однойменного твору Етель Лі­ліан Войнич є саме Степняк-Кравчинський!

Мало того, відомий факт, що в помешканні Кравчинсь­ких Етель Ліліан Буль познайомилася зі своїм чоловіком — польсь­ким революціо­нером Михайлом Войни­чем. Сергій Михайлович навчав письменницю української мови, і вона в 1911 році переклала англійсь­кою шість поем Тараса Шевченка.

До речі, твори Шевченка Степняк-Крав­чинський розповсюджував і через заснований ним фонд вільної російської преси. Зрозуміло, що для фонду основною була література революційного змісту, зокрема й твори самого Степняка-Кравчинського — збірки нарисів «Підпільна Росія», «Російсь­кі грозові хмари», «Росія під владою царів», художні твори — «Життя нігіліста», «Андрій Кожухов», «Будиночок на Волзі». Цих творів могло бути набагато більше, якби не трагічний випадок — переходячи залізничну колію в Лондоні, 23 грудня 1895 року Степняк-Кравчинський потрапив під поїзд.

* * *

Відкриття музею Сергія Степняка-Кравчинського в його рідному селі Новий Стародуб ініціювала літературознавець Євгенія Таратута. Відкрили його в липні 1976 року. Як пише Григорій Гусейнов у своїй книжці «Незаймані сніги», на той час це була подія всеукраїнського масштабу, на яку навіть завітав Павло Загребельний. Євгенія Олександрівна свого часу спілкувалася з Войнич, а тому надала музею чимало цікавих експонатів, подарувала місцевій бібліотеці чимало книжок...

Із часом приміщення з колонами передали церкві, експонати — школі, де їх мало хто бачить. Шкода, що так сталося, адже долі таких людей — це частинки вітчизняної історії. Хоч би як оцінювали вчинки Сергія Кравчинського (про це, до речі, можна і треба говорити), але світогляд і душа його формувались у наших степах, тому й присутність його в українському духовному просторі має бути повнокровною…