Музичне вітання до Дня Незалежності -- Червона Рута

"Мамаєва Слобода". Ордань (Водохреща) 19 січня 2013 р.

Джерело: Мамаєва Слобода

 

Вулиці Харкова

Взяв із сторінки Viktor Garbar

Welcome to Ukraine

(c) Андрій Єрмоленко, фото з сторінки на Facebook

Даха Браха і Дах в Пермі "Гогольфест" 23.05.2010

Одеський міжнародний кінофестиваль відвідає дочка Чарлі Чапліна

Джерело: Дзеркало Тижня Фото: звідси



Грандіозний кіносеанс у супроводі симфонічного оркестру на Потьомкінських сходах в цьому році буде присвячений класиці світового кіно — «Вогням великого міста» Чарлі Чапліна.

Дочка Чарлі Чапліна і внучка нобелівського лауреата Юджина О'Ніла, актриса Джеральдін Чаплін стане гостем Одеського міжнародного кінофестивалю. 14 липня вона відкриє грандіозний показ «Вогнів Великого Міста» на Потьомкінських сходах разом з онуком і тезкою Чапліна Чаком Сістоварісом.

У восьмирічному віці дебютувавши у фільмі свого батька «Вогні рампи», Джеральдін все ж вирішила робити кар'єру як танцівниця Англійського Королівського балету. Після трьох років Королівської балетної школи вона стала виступати на театральній сцені Парижа. Відомі рядки з листа Чарлі Чапліна тих років, звернені до дочки: «Дівчинко моя!..Твій портрет — тут на столі, і тут, біля мого серця. А де ти? Там, у казковому Парижі, танцюєш на величній театральній сцені на Єлисейських полях...»

На паризькій сцені Джеральдін була відзначена режисером Девідом Ліном, який запросив її на роль Тоні у своїй стрічці «Доктор Живаго» (1965). Вона також знімалася у таких режисерів як Роберт Олтмен («Нешвілл», 1975), Педро Альмодовар («Поговори з нею», 2003), і грала на Бродвеї. У 1992 році їй дісталася роль власної бабусі Ханни у біографічному фільмі «Чаплін». З іспанським режисером Карлосом Саурою її довгий час пов'язували творчі та особисті стосунки.

На рахунку актриси дюжина кінопремій, у тому числі нагороди міжнародних кінофестивалів у Мюнхені і Майамі, Spanish Actors Union, Goya, Capri Legend тощо. У численних інтерв'ю Джеральдін Чаплін не раз зізнавалася, що батько надихав її: «Вивертайся навиворіт, — так звучала його філософія акторської майстерності. Забудь про талант і працюй».

Грандіозний кіносеанс у супроводі симфонічного оркестру на Потьомкінських сходах в цьому році буде присвячений класиці світового кіно - «Вогням великого міста» Чарлі Чапліна. Великий Німий виступив у цій стрічці режисером, продюсером, співавтором сценарію, композитором і виконавцем головної ролі.

Чим був 2011 рік для українського кіно?

Денис Іванов, продюсер, президент компанії "Артхаус-Траффік", директор Одеського кінофестивалю /  Журнал "Країна"

Перемога Марини Вроди в Каннах

Однозначним досягненням є отримання Мариною Вродою "Золотої пальмової гілки" у Каннах. Нагорода фестивалю класу “А” позитивно впливає на імідж країни, дає надію на майбутнє тим, хто робить тут кіно. Молоді люди бачать перспективу, у них вмикається внутрішня мотивація.

Підписання Україною і Францією угоди про спільне кіновиробництво

Копродукція, напевно, найперспективніший шлях розвитку кіно. Наш кіноринок малий. Держфінансування може не вистачити для того, щоб повномасштабні проекти могли робитися й бути самоокупними на внутрішньому ринку. Франція - законодавець мод у копродукції. Вони винайшли кіно і ще й намагаються тримати в ньому лідерство. Підтримують молоді кінематографії, активно імпортують режисерів. Полюють на них по світу, вирощують.

Наприклад, грузин Отар Іоселіані, іранець Аббас Кіаростамі. З останніх - представник польської нової хвилі Малгожата Шумовська, яка вже зняла у Франції картину з Жульєт Бінош. При цьому вони залишаються представниками своїх країн.

Франція - це величезний ринок і шлях до глядача. Там дивляться таке кіно, яке в Україні не покажеш. Французам викладають мову кіно зі шкільної парти.

Конкурс кінопроектів Держслужби кінематографії
 
Галузь почала все далі відходити від радянської моделі фінансування кіно й наближатися до європейської. Раніше часто гроші виділяли, але їх ніхто не бачив. 34 проекти, що перемогли у вересні 2011 року, виходитимуть у прокат, братимуть участь у фестивалях. Може здивувати Мирослав Слабошпицький стрічкою про Чорнобиль. Цікавий проект "Параджанов" режисера Олени Фетісової. Кіра Муратова теж знімає новий фільм. Внутрішній ринок занадто малий, аби відбити навіть малобюджетне кіно. Це складно, простіше не знімати. У нас 46-мільйонна країна, а в ній 340 екранів. В Росії їх три тисячі на 143 данні на 1 липня 2011 року мільйона людей.
Середньостатистичний українець в кіно ходить трохи більше разу в рік, але не факт, що він вибере вітчизняний фільм. Режисер має бути вигадливий, бо його покажуть на тому ж екрані, що й "Гаррі Поттера". Кіно - це серйозна частина сучасної урбаністичної культури. Якщо його немає, то це те саме, що немає громадського транспорту.

Кіноринок під час Берлінського фестивалю

В Берліні показали українські повнометражні картини "Аня, "Волга", рок-н-ролл" Костянтина Коновалова, "Мільйон до неба" Ігоря Копилова, ще з десяток короткометражок.

Кіноринок - це частина міжнародного спілкування. Якщо подивитися на Європу, то кожен фільм не належить тільки Франції чи Німеччині. У картини інвестує велика кількість країн. Це нагадує одну кінородину. Якщо Україна не присутня на кіноринку, якщо нема стенду, то вона не є частиною цієї родини.

Кіноальманахи
 
Це найпростіший спосіб, який Ігор Савиченко, Володимир Тихий знайшли для усунення пробілів у нашій кіноосвіті. Це - закінчений продукт, який можна показувати в кіно. Він складається з 12 картин об'єднаних концепцією. Перед тим як братися за повнометражний фільм, режисеру треба зняти низку короткометражок, довести своє професійне вміння, поїздити на фестивалі, де його мають помітити. Автори короткометражок мають контактувати з аудиторією в кінотеатрі. Перегляд разом з публікою поглиблює знання, чим насправді є кіно.

Створення "Української кіноасоціації"

2011-го об’єднання тільки було зареєстровано. Це - громадська організація, до якої мають увійти основні кінокомпанії. Орган говоритиме від імені кіногалузі, допомагатиме вирішувати проблеми, захищатиме інтереси й буде незалежним від держави. Наприклад, виробників кіно звільнили від ПДВ, але при цьому кіновиробництво дешевшим не стає. Податок виникає при зверненні до інших підрядників, яких не звільнили від сплати ПДВ. Для того, щоб прибрати цю перешкоду й деякі інші, треба виконати величезну юридичну роботу. Поодинці цю проблему не вирішити, тому й створили асоціацію.

Фільм про українця, який став індіанцем, виходить у прокат

Джерело: Історична правда

Фільм "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" з'явиться в кінотеатрах країни з 19 січня. Стрічка розповідає про долю радянського аса з Полтавщини, який під час Другої Світової втрапив у Канаду, ставши вождем індіанського племені.

Про це повідомляє "Телекритика" з посиланням на прес-службу продюсерського центру "Інсайтмедіа".

Фільм режисера Михайла Іллєнка розповідає про долю радянського військового пілота з Полтавщини, який став вождем індіанського племені в Канаді. Автори стверджують, що стрічка заснована на реальних подіях, що сталися в житті Івана Даценка.

Більша частина зйомок відбувалася в Україні впродовж 2008-2010 років. Один кадр було знято в горах неподалік Буенос-Айреса, на кордоні Аргентини та Чилі, куди Михайло Іллєнко потрапив разом із командою яхти "Купава", з якою приплив з України.

Також знімали в Києві, Київській області, зокрема студентському містечку під Ржищевим та Кам'янці-Подільському та його околицях. Використовували руїни старих будівель, макет

Нагадаємо, виробництво фільму "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" було завершено завдяки фінансуванню Державною службою кінематографії Міністерства культури.

"ТойХтоПройшовКрізьВогонь" отримав гран-прі ІІІ Київського міжнародного кінофестивалю.

17 січня відбудеться прес-показ стрічки в кінотеатрі "Оскар".

Чарлі Сакума

"Божичі" Філь Анастасії Харченко

Триб’ют «Гадюкіних»: аншлаг, 15 секунд мовчання і Тимошенко в черзі за диском

«Я вернувся домів» – таку назву вибрали легендарні «Брати Гадюкіни» для концерту-триб’юту пам’яті свого вокаліста Сергія Кузьмінського. Він пішов з життя в серпні 2009-го, а цієї п’ятниці в київському Палаці спорту зібрались друзі Сергія – згадати про нього, виконавши найвідоміші пісні «гадів». Віддати шану Кузі зібрались справжні шанувальники «Гадюкіних» усіх вікових категорій – так, поруч зі мною витанцьовував сивий чоловік років 60 у вишиванці, а трохи далі молода жінка тримала на руках маленького сина…

Палац спорту був забитий вщент – такого тут, здається, давно не бачили. Растаманські шапочки, які так полюбляв Кузя, вишивані сорочки і абсолютно україномовна публіка – чи не головні ознаки концерту.
– Так приємно, що сьогодні всі в залі розмовляють українською, – ділиться зі мною враженнями 30-річний львів’янин Іван. – Зі мною прийшли російськомовні друзі, але сьогодні вони намагаються говорити теж лише українською – тут, мабуть, атмосфера така…

У холі для глядачів підготували сюрприз – показавши квиток (ціни на них, до речі, були не з дорогих – 120-250 грн.), можна було безкоштовно отримати диск із піснями, що звучали на концерті. У черзі по диск відзначилась і екс-прем’єрка Юлія Тимошенко – із розпущеним підкрученим волоссям, у молодіжних джинсах… Трохи пізніше вона напише у своєму «твіттері»: «Було б добре, якби цей концерт, де грали й співали всі українські рок-зірки, перетворити в щорічний традиційний український рок-фестиваль».


Розпочали концерт самі «Гадюкіни» -–легендарним хітом «Карпати програли у футбол». Зал завівся з півоберту, ще б – знайомі ритми, веселі тексти, а на додачу захоплюючий візуальний ряд на великих екранах (зокрема, яскраві портрети Че Гевари, Тараса Шевченка…). На сцені гурти змінювали одна одну з неймовірною швидкістю, глядачі й опам’ятовуватися не встигали: гурт «Перкалаба» співав «Було не любити», «Гайдамаки» – «Гей, Іване», «Мандри» – «Аріведерчі, Рома», «Mad Heads XL» – «Америку»… Гості з Білорусі «Ляпіс Трубецькой» видали «Наркоманів на городі» -  так, що зал просто, як кажуть, на вухах стояв… Звучали і вже справді «класичні» хіти – «117-та стаття» («Димна суміш»), «Хлопці з Бандерштату» («Кому вниз»), «Дівчина з Коломиї» (Тарас Чубай). Несподівану версію «Жовтих стрічок» видала «Пікардійська терція», вокаліст «Бумбоксу» Андрій Хливнюк у своїй манері затягнув «Звьоздочка моя», а під «Файне місто Тернопіль» у виконанні «Танку на майдані Конго» глядачі стрибали так, що, здавалось, недавно відреставрований Палац спорту просто от-от затріщить! «Я зараз щаслива людина…», – аж розчулився на сцені Фагот.

«Чуваки, всьо чотко!» – цю музичну установку слідом за Олегом Скрипкою зал повторював, наче зачарований. До речі, цю пісню Олег вибрав тому, що колись її надто часто приписували саме «Воплям Відоплясова»!
А от Святослав Вакарчук вирішив трохи пуститися в спогади.
– Коли я вчився у восьмому класі, до мене в гості якось прийшов мій сусід Володя з сьомого поверху, – розказував глядачам Славко. – І сказав, щоб я послухав касету. Це були записи «Гадюкіних». Я йому відповів, що, крім «Бітлз» більше нічого не слухаю. Але касету взяв. І через кілька днів уже весь мій клас слухав «Аріведерчі, Рома»… Дуже класно, що в нас є «Брати Гадюкіни».

Звісно, кожен учасник концерту згадував Кузю. Мирослав Кувалдін з «Кому вниз» взагалі запропонував влаштувати 15 секунд мовчання пам`яті Сергія – і зал Палацу слухняно притих… «Слава українському Джиму Моррісону!» – оголосив зі сцени Олег Скрипка. А запрошуючи на сцену самих «Гадюкіних», додав: «Кузю я не гукаю, він зайнятий там…». «Ты там нас слышишь, бродяга?» – звернулись до Кузьмінського музиканти, виконуючи всі разом фінальну пісню «Я вернувся домів». Тут уже в залі замайоріли запальнички і закружляли в повільному танці пари… Та закінчувати концерт на такій ліричній ноті публіка категорично відмовилась і дружно затягнула мотив хіта «Файне місто Тернопіль»… Зрештою, і «Тернопіль», і ще кілька пісень пролунали зі сцени ще й вдруге – тільки тоді розпашіла публіка стала потихеньку розходитись.

Яна Данилевська

Фото УНІАН

Джерело: Уніан

Віват Кузя!

Олександр Євтушенко

Чому всенародна любов до «Братів Гадюкіних» не згасає роками

Вперше про окремішність, виняткову та особливу роль в історії української рок-музики «Братів Гадюкіних» я замислився в 1996-му, коли гурт видав розкішний альбом «Щасливої дороги!», а невдовзі розпався через раптовий від’їзд до Москви Сергія Кузьмінського. Перед тим він уже встиг засвітитися у клубах Києва як діджей Пуберт. Подейкували, що київську квартиру Кузі пограбували, винесли геть усе і це прискорило від’їзд. Про його діяльність у Москві говорили різне, але все підтверджувало, що він досить швидко здобув там визнання і став одним із найпопулярніших діджеїв. Водночас розмови про тріумфальний «камбек» «Братів» не вщухали, і це було зрозуміло, оскільки альбоми «Гадюкіних» «Всьо чотко», «Ми – хлопці з Бандерштату», «Було не любити» і «На!Живо» постійно перевидавалися і знаходили все нових і нових поціновувачів. Тобто протягом десятирічної відсутності культового складу в Україні фанам і шанувальникам не давали забути про них. Понад те, виросло нове покоління прихильників, які наживо не чули «Гадів» і вперше побачили їх та оцінили взимку 2006-го у вщерть заповненому Палаці спорту. І ось парадокс: там була присутня вся Україна, що стало зрозуміло після того, як Кузя зі сцени зробив перекличку, називаючи практично всі регіони країни й отримуючи ствердну реакцію у відповідь. Отже, всенародна любов? Так, безперечно.

Наприкінці 1980-х молоді адепти рок-н-ролу масово сприймали «Гадів» як відповідь Львова на київську експансію «Воплів Відоплясова». Тоді модними були дискусії на тему: який із двох мегагуртів крутіший? Річ у тім, що Сергія Кузьмінського поза сценічним образом колеги-музиканти цінували як тонкого і глибокого знавця західних трендів модерної музики. До того ж він мав досить складний характер, не любив зверхності й панібратства, марнославства та пихи в людях, був простим у спілкуванні, але не простуватим. Ось фрагмент із листа Кузі Олександрові Богуцькому з Бельгійської реабілітаційної клініки: «НІКОЛИ!!! Ще в житті не розуміла мої проблеми така кількість людей, ніколи так не розуміла, і, головне, всі вони воліли мені якнайбільш ефективно допомогти. Все це дійсно, без понтів, такі речі сприймаються іншими почуттями. Вони ніби поділились зі мною своєю енергією, і як мені не було погано, я піднявся і поїхав на meeting. А там вже пронеслась чутка: «Він приїхав!». Виявилось, що мене всі давно чекали. Перезнайомився з цілою купою людей і тепер живу ніби в їхньому енергетичному колі, яке підтримує мене, щоб я не падав зі своїх поки що заслабих для ходження по світу ніг. Я ще буду багато писати про традиції і роботу програми. Маю надію, що у Львові теж вдасться таке зробити, а то необхідно, бо воно насправді працює, повір, я бачу це власними очима кожний день».

На початку 1990-х років «Гадюкіни» були надзвичайною сумішшю ритм-блюзу, року й автентичного галицького фольку. І якщо Олег Скрипка активно експлуатував суржик київських передмість і мав вигляд типового люмпен-розбишаки, то Сергій Кузьмінський обрав собі образ поміркованого «рогуля», який нахапався модних слів і понять. Обидва, але кожен по-своєму, вивели на сцену «антигероя», а насправді хлопця з народу, який не є поганим чи хорошим, а таким, як є. Спираючись на вуличний сленг і брутальність, вони перетворили маргінальну говірку на естетику тотального стьобу. До речі, на зламі епох саме тим і відрізнявся літературно-музичний андеграунд країни. Нині ж у вигляді різноманітних інтерпретацій, кавер-версій і реміксів легенда таки повертається. Сьогодні зрозуміло: такі хіти, як «Арівідерчі, Рома», «Звьоздочка моя», «Ой, лихо», «Було не любити», «Мостиська», «Наркомани на городі», «Роксоляна», «Файне місто Тернопіль», «Сорок пачок Верховини», «Дупа джалізова», «Лібідо», «Дівчина з Коломиї», «Всьо чотко», «117-та стаття» поволі переходять у категорію «золота класика» українського року.

У чому ж феномен? Творчість Сергія Кузьмінського та «Братів Гадюкіних» насправді є органічною частиною української сміхової культури. Їхні композиції просякнуті сміхом, інколи скрізь сльози, та колоритними народними характерами. Чим сучасний герой Кузі гірший від класичних персонажів, що увійшли у прислів’я та приказки? Це одні й ті самі типажі, лишень із різних часових вимірів. Тому, коли йдеться про реанімацію яскравого явища, бачимо справжню, а не інспіровану піар-акціями тотальну підтримку уславленого бренда як з боку музичного рок-бо­­монду, так і з боку публіки. Так що віват Кузя!

Олег Скрипка («Воплі Відоплясова») 

На початку 1990-х нас часто плутали з «Гадами». Бувало так, що в різних містах підходили шанувальники за автографами й просили зіграти на концерті «Всьо чотко», «Аріведерчі, Рома!», «Наркомани на городі», навіть не здогадуючись, що це пісні Кузьмінського. Недарма «Братів Гадюкіних» досі вважають найвдалішою інкарнацією Rolling Stones в українському музичному просторі. Не лише стилістично, а й з погляду певної місії, адже саме їм за допомогою музики та унікальної енергетики Сергія Кузьмінського вдалося змінити уявлення про сутність речей усього пострадянського покоління. Певен, що перебудова в країні почалася саме з пісні «Всьо чотко!».

Олександр Ярмола («Гайдамаки») 

– Внесок Сергія в сучасну українську культуру такий великий, що це можна пояснити тільки одним словом: геній. Легке і невимушене поєднання тем від післяперебудовчого байдикування галицької молоді до «Скоро, скоро вже ми побачимо Христа!»… Характерний спів, неповторна харизма, почуття гумору, відсутність пафосу і, нарешті, Божий дар володіння словом – усе це просто не знаходить порівняння на вітчизняних теренах. У світовій рок-культурі подібні за масштабом постаті – це Джим Моррісон, Мік Джаґґер.

Святослав Вакарчук («Океан Ельзи»)
 
Перший альбом «Гадів» «Всьо чотко» я вже знав і любив, але з Кузьою ще не був знайомий. Мене дуже вразили їхні пісні, які в ті часи здавалися чимось неймовірним, немов із паралельної реальності. Поміж собою ми називали їх «українські ролінги», до того ж Кузя вплинув на мене своєю дивовижною харизмою. Зовні він був ніби немічним і флегматичним, а всередині – як один натягнутий нерв.

Тарас Чубай («Плач Єремії») 

Кузя – це справжній артист-storyteller (оповідач історій), музичний ерудит, іронічний філософ, людинознавець, експериментатор над власним тілом і свідомістю. Одне слово, унікальне явище. Тож давайте просто гратимемо його пісні, щоб усім стало кльово.

Джерело: Український тиждень