Волинська лайка ХVI‒XVII столiття, або Як в Луцьку колись обзивалися. ФОТО

Джерело: Волинь Post

Часто, прямуючи щодень у буденних справах, оминаючи на своєму шляху гамірливі молодіжні компанії, або ж товариства вже добряче підпилих неборак-колег, волею-неволею доводиться чути цілі лінгвістичні конструкції із, як-то прийнято вважати, старого доброго лихого слівця.

Цим, як не прикро, сьогодні вже нікого не здивуєш. Залишається лиш плекати надії, що на загальній хвилі патріотизму культура мовлення українців загалом і волинян вийде на значно кращий рівень.

Сподіванкам дамо час на втілення, бо лихослів'я ‒ то не вигадка вчорашніх днів, а прикра традиція, що віддавна супроводжувала наших дідів‒прадідів. Одначе, запевняю, тих немилозвучних, і, ну вже дуже образливих висловів, якими послуговується середньостатистичний волинянин в ті моменти, коли звичні слова не здатні відобразити його емоційного збудження, раніш не було.

Як на Волині і в Луцьку колись висловлювали образу й чим була лайка в розумінні людей, що більше чотирьохсот років тому носили поважне звання луцьких міщан.

Образа честі й доброго імені в час, про який ідеться, сприймались вкрай гостро й часто ставали причиною спочатку сварок й конфліктів, а згодом – судових позовів й подальших, нерідко довготривалих судових тяганин.

Справи ті лучани вирішували у двох тодішніх судових інстанціях. Одна йменувалась ґродським судом-урядом, інша ‒ міським маґістратським судом. Перший функціонував у стінах Луцького замку, другий – в головній адміністративно-судовій будівлі міста із правом самоврядування – ратуші.

Засідання маґістратського суду

Власне записи, які внесені у документацію означених установ і слугують джерелом для ідентифікації “обзивалок” чотирьохсотлітньої давності. Принагідно зауважу, що юридичний актовий документ тих часів староукраїнською та старопольською мовами, як і акуратні вордівські папери сучасних судових інстанцій, мали визначений і ретельно продуманий формуляр. Одначе ображені позивачі, в запалі примчавши до суду, слів особливо не вибирали. Обов’язком писарів в той момент було вписання жалісливого зізнання-оскарження за принципом “слово од слова”, тобто повністю.

Спектр усіх словесних образ іменувався “ущипливими”, “вразливими”, “непристойними”, “шкаредними” словами і ними “вимовляли”, “деспектували”, “соромили”. Епітети, якими позначали злі вчинки й погану вдачу, можна умовно поділити на чоловічі й жіночі.

Чи не найпоширенішим звинуваченням тогочасних жіночок була розпуста. "Білоглова", а саме так називали тодішніх представниць прекрасної статі (слово походить від білої барви головного убору – намітки, котрою тодішні жінки покривали голову), яких упіймали на чужолозтві чи просто в ньому підозрювали, називали “вшетечницями”, тобто розпусницями, а їхні дії, відповідно – “вшетечними”.

Жіночий головний убір – намітка (сучасна інтерпретація)

Такої обмовки як вогню луцькі міщанки остерігалися й уникали, а одна із них – Васюта Михитарова в серпні 1616 року скаржачись на міських урядників у справі незаконного й безпідставного арешту, навіть вказувала, що її затримали подібно до якоїсь вшетечниці – тобто непорядної, похітливої жінки.

Рідше на Волині послуговувались старожитнім словом “курва”. Воно вживалося, наслідуючи польську мову, стосовно львівських міщанок подібної вдачі. За негідні, зневажливі вчинки, жінок деколи називали “малпами”, тобто мавпами.

Неподібними до нинішніх були лайливі епітети, вживані на означення чоловічих морально-етичних падінь. Чи не найпоширенішою “мужеською” обзивалкою слугувало визначення “лотр”, чи, ласкавіше, “лотрик”. Назвавши так міщанина чи шляхтича, його одразу ставили в один ряд із злодіями, затятими гуляками й ледарями.

Для ідентифікації облудників й пройдисвітів застосовували слово “франт”, а донощики й авантюрні інтригани отримували не дуже горде, але все ж звання “сикофантів”. Щоб підкреслити несерйозність, а часом й життєву глупоту, чоловіка прозивали “блазнем”. Зневагу висловлювали і за допомогою звертань “собако”, “син песій” та традиційно “скурвий син”.

Назрівання конфлікту в середньовічному місті

Особливою образою честі слугувало порівняння з гицлем – вбивцею собак, який за сумісництвом був помічником ката. Подібно до свого “роботодавця” – карателя на горло, гицель, хоч і належав до середньовічної категорії ремісників, але в жодне із їхніх професійних об’єднань – цехів-корпорацій не приймався. Вважалось, що робота цих двох “колег по нещастю” несумісна із християнськими канонами. У більшості випадків кати й гицелі опинялись поза людськими спільнотами: з ними рідко спілкувались, при зустрічі уникали, не знали імен.

Популярним лайливим виразом на Волині ХVІ – ХVІІ століття було “ти третій”, тобто “ти третій по катові і гицелю”. До цієї ж категорії відносився зворот “кат його відає”, що використовувався на позначення безперспективності й невизначеності ситуації.

Кат за виконанням “професійних” обов’язків

Попри високі морально-етичні норми й беззаперечну християнську віру, в міському середовищі Луцька та інших волинських міст траплялись випадки зґвалтувань й позашлюбних зв’язків, наслідком яких ставала поява на світ дітей-бастардів. Таким був, наприклад, луцький вірменин Андрій Федорович Мурадинович. Його батько – Федір Мурадинович свого часу викупив у поганина (татарина) Ростка жінку, яка упродовж багатьох років служила в домі за кухарку. Згодом вона стала лучанину-вірменину не лише служницею, а й коханкою. Далі – більше. Натішившись вже не молодою служницею, луцький міщанин вподобав собі її доньку Анну, результатом чого й стало народження їхнього сина Андрія. Не бажаючи брати доньку служниці собі за дружину, Мурадинович, все ж, не відмовився від хлопчика, належним чином виховуючи його й відписавши в заповіті значну суму грошей та інших пожитків. Одначе по смерті того Федора, з’явилось чимало претендентів на спадок небіжчика, з вуст яких впродовж 1612–1616 років лунали образи на адресу неповнолітнього сина. Малого називали “недоброго ложа сином”, “непорядно уродженим”, дитиною “поза законом”.

Тож, як бачимо, звичка лихословити й застосовувати гарячі словечка віддавна побутувала на наших теренах. Одначе, як на мене, чотириста років тому ті вислови, попри зневажливе й ганебне змістове наповнення, все ж були милозвучнішими від поширених нині, і, щонайменше – автентичними. Тож чи не варто на етапі викшталтування рідної мови, якщо не відмовитися від запозичених так званих “благих матов”, то принаймні замінити їх на рідні – ті, якими лаялись та обзивались люди, що ходили старими вулицями нашого міста чотири століття тому?

Дворянин, попович і селянин (три біографії загиблих під Крутами)

Джерело: Історична правда

Дворянин з Полтавщини, попович із Київщини і селянський син із Житомирщини... "Історична Правда" представляє досі не публіковані документи, які розкривають деталі життя трьох із 27 розстріляних на станції "Крути" студентів.

Для української національної пам’яті та історії України бій під Крутами 29 січня 1918 року є вузловим моментом. Ця подія стала символом боротьби за українську державність.
У національній пам’яті Крутянський бій відіграє роль прикладу жертовності, відданості державі (чи ідеї державності), а також трагедії, яка покликана мобілізувати націю перед загрозою зовнішнього втручання.
Не останню роль також відіграє і образ жорстокого ворога – "росіян" у вкрай радикальних публікаціях або "більшовиків" – у більш поміркованих та виважених реляціях. Активне політичне використання історичного факту бою призвело до сформування навколо нього цілої низки міфів.

На Аскольдовій могилі встановили пам'ятник Героям Крут (ФОТО)

До того ж у публіцистиці усталився набір певних стандартних пафосних фраз, якими щосічня наповнюються шпальти популярних періодичних видань. Тут можемо знайти і "300 гімназистів-спартанців", і звинувачення С.Петлюри у загибелі вояків Студентського куреня, і твердження про слабку дослідженість бою, і відсутність джерел.
Втім, історики успішно деконструюють усі міфи, що циркулюють навколо Крут та постають перед новими дослідницькими завданнями. Цьому підтвердження – новітні наукові дослідження проблеми.
Публікуючи нові документи, спробуємо розширити наявну джерельну базу та впритул підійти до питання біографій 27 розстріляних більшовиками крутянців, похованих у Києві на Аскольдовій могилі. Адже про більшість із них відомі лише прізвища. Є певні відомості хіба-що про Володимира Шульгина, Володимира Наумовича, Григорія Піпського, Івана Сорокевича i Олександра Поповича.
Просопографічні дослідження учасників Крутянського бою, їхнього життя до Крут дозволять краще зрозуміти мотивацію вчинку: це був потяг молодих людей до пригод у дусі воєнної романтики чи внутрішня потреба захищати Україну і що об’єднувало таких позірно різних людей як дворянин, син священика та вихідець із селянської родини?

Життя після Крут. Як склалася доля учасників січневого бою

На підставі публікованих документів та інших джерел можемо створити такі біографічні довідки:
Божинський-Божко Микола Васильович (23 жовтня 1895, с. Калкаїв Хорольський повіт, Полтавська губернія (тепер – села Старий і Новий Калкаїв, Семенівський район, Полтавська область) – 29 січня 1918, станція Крути) народився у дворянській сім’ї Василя Трохимовича та Наталії Михайлівни.
Від серпня 1907 до 29 квітня 1915 рр. навчався у Лубенській гімназії. По тому вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Університету св. Володимира. 1917 року став товаришем голови Тимчасового виконавчого комітету об’єднаної народно-пролетарської організації лівих соціалістів України.
На початку січня 1918 р. влаштувався на роботу помічником діловода у Міністерстві земельних справ УНР. Під час бою під Крутами 29 січня 1918 року потрапив у полон і був розстріляний більшовиками. 19 березня 1918 року похований на Аскольдовій могилі у Києві.
Ганкевич Микола Георгійович (?, с. Юзефівка, Васильківський повіт, Київська губернія (тепер – с. Йосипівка, Білоцерківський район, Київська область) – 29 січня 1918, станція Крути) народився у родині священика Георгія Автономовича Ганкевича. Можливо, у дитинстві переїхав до с. Вергуни (Черкаський повіт, Київська губернія), де служив батько.
Навчався в Олександрівській (першій) київській гімназії. 1917 року перевівся до восьмого класу новоствореної Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Під час бою під Крутами 29 січня 1918 року потрапив у полон і був розстріляний більшовиками. 19 березня 1918 року похований на Аскольдовій могилі у Києві.
Кольченко Павло Іванович (?, с. Баламутівка, Сквирський повіт, Київська губернія (тепер – с. Заріччя, Ружинський район, Житомирська область) – 29 січня 1918, станція Крути) народився у сім’ї селянина Івана Опанасовича Кольченка.
Навчався у Четвертій київській гімназії. 1917 року перевівся до восьмого класу новоствореної Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. За спогадами І. Лоського, Павло на той час уже побував на фронті. Під час бою під Крутами 29 січня 1918 року потрапив у полон і був розстріляний більшовиками. 19 березня 1918 року похований на Аскольдовій могилі у Києві.
Окрім того, дана публікація, а саме документ № 5, дозволяє укласти вичерпний перелік учнів Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, які загинули під Крутами. Адже протокол засідання педагогічної ради чітко та недвозначно називає ці прізвища: Василь Гнаткевич, Євген Тернавський, Андрій Соколовський, Іван Сорокевич, Григорій Піпський, Павло Кольченко, Микола Ганкевич.
Ще один учень саме цієї гімназії – Юрій Дубницький, як зазначено у документі, "вбитий під Синявою". Це ставить нове запитання: що відбувалося під Синявою у січні 1918 року і чому там загинув гімназист? І чи не стоїть ця подія в одному ряді із Крутами, Літками, Воронковом?
Як бачимо, у списку із протоколу педради відсутні прізвища ще двох юнаків – Корпана та Мисана, які у популярних історичних працях зазначаються як учні Кирило-Мефодіївської гімназії. Правдоподібно, що їх сліди треба шукати в інших навчальних закладах Києва.
∗∗∗
Публіковані документи зберігаються у Державному архіві міста Києва у фондах університету св. Володимира (тепер – Київський національний університет імені Тараса Шевченка) (Ф. 16) та Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського товариства (Ф. Р-332), а також опубліковані у газеті “Вістник Ради Народних Міністрів УНР".
Документи №№ 1–6, 8–11, 14 друкуються вперше, а №№ 7, 12 та 13 уже були оприлюднені у 2004 та 2008 рр.
Їхня повторна публікація викликана тим, що сукупність усіх документів, уміщених у даній статті, є цілісним комплексом матеріалів, які висвітлюють біографічні дані загиблих під Крутами. Археографічна публікація лише нововиявлених документів знизило б їх наукову цінність.

Реконструкція бою під Крутами (ВІДЕО)

Тексти друкуються мовою оригіналу. Мовно-стилістичні та орфографічні особливості документів збережено. Пропущені в автентичному тексті частини слів відновлено і взято у квадратні дужки. Без особливих застережень розставлені розділові знаки. Особисті підписи позначено так: [підпис] або [підписи].
Кожен документ отримав порядковий номер, заголовок, місце та дату створення, архівну легенду. Заголовки складено відповідно до характеру та змісту документу.
Місце та дата створення документу визначено за текстом документу або ж іншим способом. Архівна легенда вказує на місце зберігання документу: назву архіву, номери фондів, описів, справ, аркушів.
Публікація документів супроводжується коментарями довідкового характеру (курсивом у дужках).

ПУБЛІКАЦІЯ ДОКУМЕНТІВ

№ 1
Свідоцтво про народження та хрещення Миколи Божинського-Божка

м. Полтава, 20 січня 1903 року

№ 1508

Свидѣтельство.

По Указу ЕГО ИМПЕРАТОРСКАГО ВЕЛИЧЕСТВА, дано сіе свидѣтельство изъ Полтавской Духовной Костисторіи за надлежащею подписью и приложеніемъ казенной печати дворянину Василію Трофимову Божинскому Божко, согласно его прошенію въ томъ, что въ метрической книгѣ, хранящейся въ архивѣ Консисторіи Хорольского у[езда] с[ела] Калкаева (тепер - села Новий і Старий Калкаїв Семенівського району Полтавської області) Николаевской церкви за тисяча восемьсотъ девяносто пятый (1895) годъ подъ № 49мъ записано такъ:
"Двадцать третього (23) Октября у дворянина села Калкаева Василія Трофимова Божинскаго-Божка и законной его жены Наталіи Михаиловой, обоихъ православныхъ, родился сынъ Николай который и крещенъ 31 Октября священникомъ Митрофаномъ Верховскимъ. Воспріемниками были села Казенной Кривой Руды (тепер – село Крива Руда Семенівського району Полтавської області) Хорольскаго уѣзда священническій сынъ Тимофей Михайловъ Курдиновскій и Лубенскаго уѣзда села Остапова (тепер – село Остапівка Лубенського району Полтавської області) дворянка Екатерина Дмитріева Вертепина".
Гербовой сборъ уплаченъ Января 20 дня 1903 года.
Членъ Консисторіи, Священникъ [підпис]
Секретарь [підпис]
Столоначальникъ [підпис]
Державний архів міста Києва (далі – ДАК). – Ф. 16. Университет св. Владимира. – Оп. 464. – Спр. 992. Божинский-Божко Н. В. – Арк. 12.

№ 2
Документ про закінчення Миколою Божинським-Божком Лубенської гімназії

м. Лубни, Полтавська область, 30 квітня 1915 року

№ 431-й.

Аттестатъ зрѣлости.

Данъ сей аттестатъ Божинскому-Божко Николаю Васильевичу вѣроисповѣданія православнаго, родившимуся въ Полтавской губерніи, Хорольскаго уѣзда, въ селѣ Калкаево 23 октября 1895 года въ томъ, что он, вступив въ Лубенскую гімназію въ августѣ мѣс[яце] 1907 года, при отличномъ поведеніи, обучался по 29 апрѣля 1915 года и кончилъ полный восьмиклассный курсъ, при чемъ обнаружилъ нижеслѣдующія познанія:
Въ Законѣ Божіемъ                        хорошія (4)
– русскомъ языкѣ съ церковнославянскимъ и словесности        удовлетворительныя (3)
– философской пропедевтикѣ                        удовлетворительныя (3)
– латинскомъ языкѣ                            удовлетворительныя (3)
– греческомъ языкѣ                            –
– математикѣ                                хорошія (4)
– математической географіи                        удовлетворительныя (3)
– физикѣ                                удовлетворительныя (3)
– исторіи                                удовлетворительныя (3)
– географіи                                удовлетворительныя (3)
– законовѣдѣніи                            хорошія (4)
– нѣмецкомъ языкѣ                            хорошія (4)
– французскомъ языкѣ                        хорошія (4)
На основаніи чего и выданъ Божинскому-Божко отъ Лубенской гимназіи (середній навчальний заклад, заснований 1872 року. Посаду директора гімназії займав Матвій Симонов (Номис). У ній навчалися Олександр Шліхтер, Володимир Шемет, Олесь Донченко, Микола Чеботарів, Григорій Чупринка, Микола Порш, Михайло Лободинець) сей аттестатъ зрѣлости, предоставляющій всѣ права, обозначенныя въ §§ 130–132 ВЫСОЧАЙШЕ утвержденнаго 30-го іюля 1871 года Устава Гимназій и Прогимназій; а также въ 1 п[ункте] 50 и 173 ст[атей] Устава о воинской повинности. Г[ород] Лубны, Полтавской губерніи, 1915 года апрѣля 30 дня.
Директоръ [підпис]
Исп[олняющий] об[язанности] Инспектора [підпис]
Законоучитель [підпис]
Члены Педагогическаго Совѣта [підписи]
Секретарь Педагогическаго Совѣта [підпис]
ДАК. – Ф. 16. – Оп. 464. – Спр. 992. – Арк. 15.

№ 3
Заява Миколи Божинського-Божка проректору Університету св. Володимира про надання права на пільговий проїзд залізницею

м. Саратов, РФ, 10 травня 1916 року

Призванъ
Господину Проректору
Императорскаго Университета
Св[ятого] Владимира
Вѣроисповѣд[ания] православного
Студ[ента] ф[изико]-м[атематического] факультета
Мат[ематического] отд[еления]
Николая Васильевича
Божинскаго-Божка живущаго
въ г[ороде] Лубнахъ Полтавской губ[ернии]

Прошеніе

Честь имѣю покорнейше просить выдать мнѣ отпускъ по случаю лѣтнихъ каникулъ въ г[ороде] Лубны Полтавской губ[ернии] и выдать льготное удостовереніе на проѣзд от ст[анции] Саратовъ (в 1915–1916 рр. у зв’язку із військовими діями Першої світової війни Університет св. Володимира перебував в евакуації в місті Саратов) до ст[анции] Лубны и обратно отъ Лубенъ до ст[анции] Саратова.
г[ород] Саратовъ 10 мая 1916 г[од].
Николай Божинскій Божко
ДАК. – Ф. 16. – Оп. 464. – Спр. 992. – Арк. 4.

№ 4
Витяг з наказу Міністерства земельних справ про призначення Миколи Божинського-Божка на посаду помічника діловода департамента сільського господарства

Київ, 12 січня 1918 року

Накази і розпорядження по Міністерству Земельних Справ
Приказ № 1
12 січня 1918 року
…
По Департаменту Сільського Господарства
…
§ 15
Призначаються на посади: Діловода Величковський Михайло, помічника діловода Божинський-Божко Микола; канцелярських урядовців ІІ розряду: Іванова Євгенія, Крислатий Максим і Штомпель Хведір – всі пять з 1-го сього Січня.
…
Генеральний Секретарь підписав В.О.Зарудний
За директора канцелярії М.Катериненко

Вістник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки. – 1918. - № 12. – С. 2.

№ 5
Витяг з наказу Міністерства земельних справ УНР про викреслення зі списку працівників Миколи Божинського-Божка

м.Київ, 1918 року

Накази Міністерства Земельних Справ про призначення і увільнення.
…
По департаменту сільського господарства.

§ 1.
Викреслюється із списків помічник діловода Божинський-Божко Микола забитий в бою з большевиками під ст. Крутами. В отряді січового куріня студентів Українського Народнього Університету, цей юнак пішов захищати волю рідної Україні, де й славно загинув. Вічна йому пам'ять!
…
Підписали: Народній Міністр Земельних Справ Ковалевський
Директор канцелярії Кривцов.

Вістник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки. – 1918. - № 14. – С. 3.

№ 6
Фотографія Миколи Божинського-Божка

Лубни, приблизно 1915 рік

Микола Божинський-Божко - один із загиблих під Крутами студентів. Лубни, орієнтовно 1915 рік

ДАК. – Ф. 16. – Оп. 464. – Спр. 992. – Арк. 17.

№ 7
Витяг з протоколу засідання Педагогічної ради ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства від 22 березня 1918 року

Київ, 22 березня 1918 року

Пропозіція п[ана] Діректора ґімназії ушанувати пам’ять учнів ґімназії, що полягли в боях під час январських подій с[ього] р[оку] = Гнаткевича В[асиля], Тернавського Євг[ена], Соколовського Андрія; VII кл. Сорокевича Ів[ана], Піпського Григ[орія]; VIII кл. Кольченка Павла, Ганкевича Миколу і Дубницького Юрія, що вбитий під Синявою.
Просити п[ана] Діректора ґімназії звернуться до батьків учнів і висловити жаль і співчуття ради з приводу передчасної смерти їх дітей.
Просити батьків забитих в боях учнів ґімназії надіслати фотографичні портрети дітей. Портрети бажано б збільшити і вивісити їх в помешканні ґімназії.
Вдатися до мністерства справ освітніх в справі заснування при ґімназії стіпендії пам’яти забатих в январських боях учениках ґімназії.
Зазначених учнів виключити з списків.
ДАК. – Ф. Р-332. Київська друга українська гімназія. 1917–1921 рр. – Оп. 1. – Спр. 5. Протоколы заседаний педагогического совета за 1917–1918 годы. 10 сентября 1917 г. – 13 сентября 1919 г. На 100 арк. – Арк. 14.

№ 8
Заява Миколи Ганкевича про зарахування його до ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства

Київ, 12 вересня 1917 року

Шановному Панові Діректору
ІІ-ї Української гімназії
Гімназиста 8-го класу
Миколи Ганкевича

Прохання

Прохаю приняти мене до 8-го класу ІІ-ї Української гімназії. (Друга київська українська гімназія імені Кирило-Мефодіївського братства – середній навчальний заклад, заснований 1917 р. Директорами були Теоктист Сушицький та Григорій Козленко)
          1917 р. 12 вересня                                                                           Микола Ганкевич
Документи мої находяця в канцелярії І-ї Олександрівської гимназії (Перша Олександрівська київська гімназія – навчальний заклад, заснований 1809 року. З початком Української революції 1917–1921 рр. та відкриттям у Києві україномовних гімназій деякі учні перевелися до них. 1917 року у приміщенні гімназії розташувалася Перша українська гімназія імені Тараса Шевченка.). Атестацію до цього представляю.
Документ затребований 15/ХІ № 196 (дописано іншим почерком)
ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. Ганкевич Николай Георгиевич. 1917–1918. На 7 арк. – Арк. 1.

№ 9
Лист директора Київської Олександрівської гімназії до директора ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства про пересилання документів Миколи Ганкевича

Київ, 16 грудня 1917 року

М[инистерство] Н[ародного] П[росвещения]
Кіевскій учебный округ
Директора
Императорской Александровской
Кіевской гимназіи
Декабря 16 дня 1917 г.
№ 1446
г[ород] Кіевъ
Д. № 3 1917 г[ода]
Господину Директору
Кіевской 2-й Украинской
мужской гимназіи
Вслѣдствіе отношенія отъ 14 ноября 1917 г[ода] за № 196 при семъ препровождаю поименованные на оборотѣ документы ученика Николы Ганкевича о полученіи которыхъ прошу увѣдомить меня надписью на семъ-же.
Директор гимназіи [підпис]
Письмоводитель [підпис]

Опись документамъ, посылаемыхъ при настоящемъ отношеніи:
№ по порядку - Наименованіе документовъ

1. -  Увольнительное свидѣтельство въ знаніи курса VII кл[асса] гимназіи отъ 15 декабря 1917 г[ода] за № 1438
2. -  Метрическая выпись выдан[ная] прич[том] Іоанно-Богослов[ской] церкви с. Юзефовки (тепер – село Йосипівка Білоцерківського району Київської області). Васильк[овского] у[езда] отъ 14/VII 1908 года за № 37.
3. -  Копія послужного списка о службѣ отца
4. -  Свидѣтельство о привитіи оспы.
ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 4–4 зв.

№ 10
Лист батька Миколи Ганкевича до директора ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства

с. Вергуни, Черкаський район, Черкаська область,
14 червня 1918 року

Надіслати Г. К. (дописано іншим почерком)
До пана Діректора Київської
2 Украінськоі имени
Кирила і Меөодія гімназіі
Черкаського повіту на Киівщині,
села Вергунів
Св[ято-]Троіцькоі церкви священика
Георгія Ганкевича

Прохання

Прошу Вас, В[ельми]-Шановний пане Добродію, надислати міні метрику о рожденіі мого сина Миколи Ганкевича, забитого під Крутами.
Священик Георгій Ганкевич
1918 р.
1/14 червня № 152
П[оштова] ст[анція] Вергуни
Черк[аський] п[овіт]
на Киівщині
ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 7.

№ 11
Лист директора ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства до батька Миколи Ганкевича

Київ, 13 серпня 1918 року

М[іністерство] Н[ародної] О[світи]
Діректор 2 Української Гімназії
імени Кирило-Методієвського брацтва
13 серпня 1918 р[оку]
№ 252
Київ
о[тцю] Г. Ганкевичу
Згідно листа Вашого від 14 червня б[іжучого] р[оку] при цьому висилається:
1) Ваш послужбовий список / копія за ч[ислом] 411,
2) Метричне свідоцтво сина Вашого Миколи за ч[ислом] 37,
3) Свідоцтво за 7 класів, видане йому Олександрівською Київською Гімназією 15 грудня 1917 року за ч[ислом] 1438 і
4) Свідоцтво про прищеплення віспи за ч[ислом] 40.
Про одержання позначених документів просимо повідомити гімназію.
за Директора        [підпис]
Діловод            [підпис]
№ 203 Зазначени документи одержав священик Георгій Ганкевич 1918 р[оку] 17 Серпня с[ела] Вергуни (тепер - село Вергуни Черкаського району Черкаської області), Черк[аського] пов[іту], на Київщині. (дописано іншим почерком)
ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 2.

№ 12
Довідка, видана ІІ Київською українською гімназією імені Кирило-Мефодіївського братства про загибель Миколи Ганкевича у бою під Крутами

Київ, 19 жовтня 1918 року

19 жовтня 1918 р[оку]
№ 367

Посвідчення

Видане цеє Георгію Автономовичу Ганкевичу в тому, що син його Ганкевич Микола був учнем VIII кл[асу] дорученоі мені 2-оі Украінськоі Гімназіі, як учень середньої школи, був не жонатий і в січню 1918 року був забитий в бою з большевиками під Крутами.
Посвідчення цеє видаеться для представлення до пенсійного відділу головного штабу.
Директор
Діловод
ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 3.

№ 13
Довідка, видана ІІ Київською українською гімназією імені Кирило-Мефодіївського братства про загибель Павла Кольченка у бою під Крутами

Київ, 15 червня 1918 року

М[іністерство] Н[ародної] О[світи]
Діректор 2 Української Гімназії
імени Кирило-Методієвського брацтва
червня 15 дня 1918 р[оку]
№ 191
Київ

Посвідчення

Оцим посвідчується, що Павло Кольченко був учнем VIII кляси дорученоі мені Гімназіі, був нежонатий. В січні 1918 року вступив в студентський курінь і був забитий в бою з большевиками під Крутами.
З списку учнів виключений протоколом Педагогічної ради 22/ІІІ 1918 року.
Посвідчення цеє видається по проханню батьків.
Директор
Діловод [підпис]
ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. Спр. 25. Удостоверения, метрические выписки гимназистов за 1917–1918 гг. 1 сентября 1917 г. – 15 сентября 1919 г. На 26 арк. – Арк. 3.

№ 14
Довідка, видана ІІ Київською українською гімназією імені Кирило-Мефодіївського братства про місце навчання Павла Кольченка та місце проживання його батька

Київ, 22 серпня 1918 року

22 серпня 1918
№ 268

Посвідчення

Оцим посвідчується, що Павло Іванів Кольченко був учнем 2-оі Украінськоі Гімназіі м. Київа.
По документам, які залишились в Гімназії видно, що батько його Іван Афанасевич Кольченко мешкає в селі Баламутівці (тепер – село Заріччя Ружинського району Житомирської області), Ружинської волости Сквірського повіту.
Посвідчення цеє видається по проханню батьків.
Директор
Діловод
ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 4.
Віталій Скальський
Історик, Київ

Майдан. Початок. Cпогади учасників Революції Гідності

Джерело: Історична правда

"Мустафа написав у Фейсбуці: "Хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан?..". Цей заклик побачив Володимир Коломієць. Він кинув $600 на рекламу допису, і тому його побачили 100 тисяч користувачів".

"Історична правда" публікує кілька фрагментів з книги "Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності", підготовленої Українським інститутом національної пам’яті до другої річниці Майдану. 
Спогади учасників Революції гідності зібрані у рамках проекту "Майдан: усна історія". Український інститут національної пам’яті почав цей проект у березні 2014 року, а з червня того ж року він здійснюється у партнерстві з ГО "Фонд збереження історії Майдану". На момент цієї публікації зібрані свідчення більше 500 учасників Революції Гідності. 
Наталя Соколенко, журналістка, громадська активістка, член партії "Демократичний альянс"
Чому так багато людей вийшло на Майдан? Мустафа Найєм написав у Фейсбуці свій заклик: "…Хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан? … Зустрічаємося в 22.30 під монументом Незалежності", – і його, як ми потім з’ясували, побачила одна людина – Володимир Коломієць, який коли й був знайомий із Мустафою, то побіжно (тобто він Мустафу знав, а той його навряд чи).
От Коломієць узяв своїх власних 600$ і кинув на рекламу цього допису, і тому цей заклик замість кількох тисяч побачили 100 000. Відповідно, зі ста тисяч – одна назбиралася.

Наталя Соколенко в перші дні Євромайдану

Коли кажуть "вашингтонський обком" і таке інше, це, звісно, неправда. Все робилося своїми силами. І, до речі, в цю першу ніч на Майдані, коли вже наближався час останнього поїзда метро, люди почали говорити: "Розходимось, розходимось".
Але знайшлися такі, що сказали: "Ні, ми не розходимося!" Серед них були, зокрема, й демальянсівці, мої однопартійці.
І вони залишилися ночувати під цією стелою на Майдані, і переночували. Це було непросто – листопад, холодно. Одразу поставили таку коробку для збирання грошей, так би мовити, на підтримку Майдану. Принесли термоспот для чаю, принесли стільці...
Які проблеми були далі? Проблеми були зі звуком, і ми звернулися до всіх із закликом принести колонки. Тоді "Удар" пригнав таку невелику машинку вантажну, з колонками й імпровізованою сценою. Всі вилізали на цей "броньовик" (ми казали: "Як Ленін на броньовику"). Він стояв не біля самої стели, а трохи нижче, на Майдані.
От із цими колонками й імпровізованим мікрофоном ми і проводили мітинги. Пам’ятаю, це був другий чи третій день, сіявся чи то сніг, чи дощ, стояла мряка, і треба було виходити і щось говорити, бо люди збиралися й збиралися. І от я виповзаю на цей "броньовичок", розповідаю про угоду – якраз я багато над тим працювала...
Софія Бориско, студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Мені здається, для кожного з нас, хто тоді вийшов, це насамперед була боротьба з несправедливістю.
Коли нарешті з’являється шанс на якесь краще майбутнє – перед тобою відкриваються перспективи, європейський вектор розвитку, і раптом в один момент тобі кажуть: "Ні. Не так. Розвертаємося на 90 градусів і рухаємось в інший бік". Тож головним рушійним мотивом, на мою думку, було насамперед оце відчуття несправедливості.

Софія Бориско разом зі Степаном Берком перед початком студентської акції у грудні 2013 року

Перші дні були доволі сумбурні. Була машина, з якої всі виголошували промови. Була Руслана. Тоді почалися збиратися студенти. Я пам’ятаю, мене покликав мій одногрупник: "Ти знаєш, збираються студенти університету Шевченка, під стелою" (там було звичне місце збору всіх студентів).
Я приєдналася… і була розчарована. Університет Шевченка – це понад 25 000 студентів, а нас стояло близько тридцяти. І ми тоді вирішили визначити координаторів від кожного факультету. Я стала координатором від свого економічного.
Тоді були такі цікаві тусовки (назвемо їх так): позаду стели та в "Глобусі", у "Кофе-хаузі" збиралися студенти різних університетів, обговорювали, що робити далі… Все це було доволі сумбурно. Пам’ятаю, ми вирішили написати звернення від студентства до Президента. Не узгодивши його до кінця, на наступний день одна з організацій висмикнула цей лист, зачитала його зі сцени, закликала людей іти до Адміністрації Президента.

Іще про ці дні читайте у матеріалі: Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

Ми зрозуміли, що далі так продовжуватися не може, і один із наших львівських колег, теж студент, запропонував зібрати по двоє представників від кожного вишу. Ми так і зробили – це були Могилянка, Шевченка, Драгоманова, КПІ і львівський Франка. Таким чином утворилася перша Студентська координаційна рада. І вже перші мітинги, які організовувались, були нашою ініціативою.
Як ми обирали представників від університетів? Правило було просте: обирали найактивніших – тих людей, які брали на себе відповідальність. Ми дуже часто говорили, що на Майдані була оця відповідальність, самоорганізація. І її, цю відповідальність, треба було не побоятися на себе взяти. Тож керування віддавалося, мабуть, найсміливішим.
Богдан Кучер, студент Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
Я вчуся на політолога, і у мене особливе сприйняття акцій, які відбувалися на Майдані, насамперед тих, що проходили під політичними прапорами. Пам’ятаю 24 листопада, коли основні опозиційні політичні сили зібрали перше велике віче, яке починало рухатися від парку Шевченка. Промови виголошувалися прямо з машини, де стояла звукова апаратура. В якийсь момент підійшов дідусь, років десь за 80. Було холодно, пам’ятаю, він весь аж посинів.
Я не знаю, як він піднявся, бо там треба було по такій драбинці підніматися зверху на машину. Він – ветеран національно-визвольних змагань. І в той момент я бачив, як функціонери "Удару", "Батьківщини" підраховують кількість тих тисяч людей, що там стояли, за партійною символікою, щоб провести розрахунки за кожен прапор, палицю, кепку і так далі…

Богдан Кучер (другий справа) на марші мільйонів 1 грудня 2013

Зауважу, що я не належав до тих студентів, які кричали: "Геть політику!", Майдан без політики!". Я, навчаючись на політолога, розумів, якої це величини речі, але тут я говорю про політичну проституцію. Коли йдеться про речі, які зачіпають дуже багатьох людей до глибини серця, коли цей дідусь підбирає якісь слова, тамуючи грудку в горлі, щоб нам щось сказати, і я бачу, що його ніхто не бачить і не чує… І, що найстрашніше, він це розуміє.
Він говорив (я дослівно не передам) про те, що йому важливо, аби був хтось, хто готовий продовжити їхню боротьбу. Потім він спустився з тієї машини. Якийсь хлопець п’яний підійшов і почав варнякати до нього, типу: "Дєд…" – ну, абсолютно абсурдні речі говорив. Я його відштовхнув, потиснув ветерану руку. І побачив у його очах розуміння того, що він насправді говорив не марно.
А напередодні мені дзвонять із Дрогобича, що мої знайомі й друзі вже виїжджають до Києва. У мене такий стан був, що я не міг себе в руки взяти. Я почав їх відмовляти, говорив, що політики все знову "просвистіли", залишилися ми з носом, тому що це все фарс, це фарс!.. Досі не можу пробачити собі цю паніку.
Але люди приїхали. Дуже різні, успішні люди, підприємці приїхали, тобто ті, які насправді щось мають – вони мають сім’ї, гроші, мають все. Ну, здавалося б, сиди собі вдома з жінкою, там дітки бігають, онуки скоро будуть… Нащо ти на той Майдан їдеш? Ні! У них плакат, вони на ньому гасла намалювали… У них там цілий арсенал транспарантів був заготовлений.
Я від парку Шевченка прийшов на Майдан. Ми, громадські активісти, залишилися біля стели, а вони все йшли і йшли… до Європейської площі. Вони тоді порахували – десь півмільйона вийшло на марш. Насправді дуже багато було людей, але я знав, яка ціна того.
Вони йшли, йшли, йшли, а ми залишилися – чоловік сто. А там тисячі, десятки, сотні тисяч ідуть – це ж мейнстрім, це круто, це двіж! Ну, і всі йдуть, а потім година минула – прапори поздавали, стрічки вже в калюжах лежать, і залишатися під Українським домом нема кому.
Дякувати якомусь раціональному зерну в головах тих людей, які представляли політичні сектори – якусь амбіційну сторону вони відкинули, можливо, хтось і за домовленістю (про це не було відомо), але вони прийшли з Європейської площі на майдан Незалежності. І відтоді Майдан став повноцінним, політичні прапори були зняті.
Олена Подобєд-Франківська, менеджер з персоналу, громадська активістка
Я не могла не піти на Майдан, тому що дуже багато моїх друзів були там. Я знала цих людей особисто, з кимось могла мати кращі стосунки, з кимось гірші, але я точно знала, що вони там стоять, бо в них є певна ідея і певні мрії, які вони дуже хочуть втілити в життя. І, власне, через те, що я поділяла ці ідеї, ці мрії, я долучилася до цього процесу.

Олена Подобєд-Франківська організовувала роботу логістичного центру Громадського сектору Євромайдану на Михайлівській площі

Мої перші кроки на Майдані були дуже самостійними. Оскільки я за освітою менеджер з персоналу, мені добре вдається організовувати процеси з людьми. Я побачила, що відбувається під стелою – є потреба якоїсь координації, зокрема в напрямі співпраці з волонтерами і реєстрації охочих допомогти з поселенням людям, котрі приїжджають з областей.
Спершу я фактично займалася тим, що цілими днями налагоджувала роботу невеличкої волонтерської служби, яка записувала усіх, хто бажав чимось долучитися до процесу, що розпочався на Майдані.
Насамперед ми закупили десять зошитів, кожен із них підписали, відвівши під окремий напрям роботи, і тоді розпочалася, власне, така більш-менш відлагоджена система комунікації з тими людьми, які до нас приходили.
У нас були дуже прості завдання: нам потрібно було налагодити інфраструктуру, яка вже почала розростатися під стелою. Тому ми записували людей, що мали якийсь транспорт і зголошувалися привозити паливо для генератора, який, власне, тоді обслуговував сцену. А також тих, хто хотів допомагати готувати їжу.
Перших п’ять днів люди приносили їжу з дому, а вже згодом, коли нанесли гори харчів під саму стелу, треба було робити якісь бутерброди, заварювати чай…
Ми записували також медиків, які вже на той момент почали реєструватися. Окремо фіксували координати людей, готових займатися охороною. Там були цілодобові чергування, відповідно, нам потрібні були дужі хлопці й сміливі дівчата, які б позмінно несли варту. Крім п’яти основних напрямів, які я назвала, було кілька піднапрямів: окремо люди, які займалися дровами, і таке інше... Це те, що стосувалося сервісної частини налагодження життя Майдану.
Звісно, важко пробути цілу ніч на ногах, а ще до того ж і холодно було. Тоді народилися перші гарні волонтерські рухи серед підприємців. Я пам’ятаю перші кавові машини (їх по Києву дуже багато розкидано), які приїхали під обидва майдани і роздавали безкоштовно чай і каву. Це було дуже доречно, тому що було дуже холодно, а ще тому, що в той момент народжувалась віра в те, що це не тільки нам треба, а й ще комусь.
І це, напевно, був такий перший знак того, що українці можуть долучатися до цього руху все більше, більше і більше.
Любов Галан, студентка Національного університету "Києво-Могилянська академія"
Я залишилася в ту ніч на Майдані. Людей 100–200 було. Ми дуже переживали, що ці "тітушки" будуть нас бити. Але Вільнюс – все, Вільнюс не вдався. І ми подумали, що прийдемо сюди вже на весну. Це була п’ятниця, і до неділі тут майже нікого б не залишилося. Ну, може, в неділю лишилися б, а в понеділок точно всі пішли б на пари.
І от ми сиділи… Пам’ятаю, було дуже холодно. Сцена якось в один момент зникла (я навіть не помітила, коли), бо щось там у них закінчилося, та й танцювати особливо нікому не хотілося, всі грілися біля діжок. Багато студентів було з географічного факультету Львівського університету імені Франка. Сиділи з нами, співали.

Любов Галан (друга зліва) разом зі студентами Могилянки у першу ніч на Майдані

Тоді вже на Майдані був "Правий сектор". Їх стояло всього п’ятеро хлопців, у масках, з палицями, але вони все ж вселяли в нас надію. Справляли враження гордих таких чоловіків… Хоча хлопцям було років 16–17, не більше. Якось вони так грізно виглядали… Це, в принципі, мій особистий спогад, бо мені завжди такий типаж хлопців подобався. Такі сильні, відважні молоді чоловіки. Ну, потім я змінила про них думку…
І тут вилазить якийсь дядечко з лотком яєць, стає напроти "Беркута", коло мене, і починає їх провокувати. Починає матюкатися, щось їм кричати, що вони "пєтухі" тощо… Я кажу йому: "Дядечку, чого ви кричите? Ви, герой, чого ви кричите? Ви захистите тих 20 дівчат, що позаду вас?" І тут я пам’ятаю, що до нього хтось підійшов із "Правого сектору" і сказав, що це їхня територія, і у них провокацій не буде.
…Четверта ночі. Холодно. (Це такий найстрашніший час взимку). Я тоді ще, пам’ятаю, зустріла учасника Революції на граніті, Ігоря Коцюрубу, він також там був. Ми з ним стоїмо зверху на "Глобусі". І тут бачимо, що з боку Хрещатика їде якась машина, і хлопці починають дуже швидко бігти туди.
Ну, я спускаюся – мені ж цікаво. Кажу: "Піду подивлюся, що там відбувається". – "Іди". Я підходжу, а там стоїть якась машина, повна реманенту – вони там йолку ставити збиралися…

Обкладинка виданої Інститутом нацпам'яті збірки спогадів про Євромайдан

Я повертаюся і бачу, що з боку Інститутської починає рухатися хмара міліції. Саме "Беркута"… Ми вже тоді відрізняли "Беркут" від ВВ-шників. Тоді всі дуже гарно скооперувалися: всіх дівчат запхали в стелу, а хлопці навколо них стали. І поки я добігла, ця група людей просто пульсувала. Їх не били, їх просто виштовхнули і почали нещадно добивати.
У мене паніка... Я бачу, що мої хлопці знайомі біжать. Я собі подумала: ""Беркут" – це ж міліція, вони такі самі, як ВВ-шники…" – і кричу хлопцям: "Давайте я стану наперед… Ну, вони ж дівчину не будуть бити!" І тут я бачу, що вони починають лупити якусь журналістку.
Я стала кричати… Коли в мене паніка, то я намагаюся із себе ще більше зробити героя і прорватися вперед. Звичайно, стратегічного сенсу в цьому жодного, але... в той час я про це не думала. Тоді мене друг урятував – просто взяв попід руки і виніс звідти.
Я думала, вони нас тільки виженуть з Майдану. Так вони далі за нами почали бігти! Я пам’ятаю, поряд зі мною бігла дівчина, з віночком на голові, і весь час кричала: "Слава Україні", – і за спиною було чутно, що когось б’ють…
…Ми вибігаємо з Майдану, в бік Володимирської. А ці матюкаються, ржуть, і б’ють, і голосно так б’ють. Там жінка одна була старша, вона кричала, що ви мені як сини, то вони й старшій жінці так добряче надавали!
Біжимо ми вгору, в бік Михайлівського. Поруч зі мною мій друг і ще один дядько старший. Я вже задихаюся, не можу бігти, думаю: "Ну, все…" Мені це нагадало Білорусь – от коли у них розганяли. І думаю собі, що це у нас диктатура, і завтра про це ніхто навіть не знатиме. І тут цей дядько каже, що ні, люди вийдуть, все буде нормально! Я йому, чесно, тоді не повірила.

Підготували Тетяна Ковтунович і Тетяна Привалко

Усі матеріали "Історичної правди" за темою "Майдан"

Листування командирів УПА в 1944-1952 рр. СКАНИ документів

Автор: Володимир Ковальчук Джерело: Історична правда

"...І дивно мені, чому за деморалізуючий вплив жінок Ви доручаєте стріляти, а за такий самий вплив мужчин – ні. Я тої думки, що за однаковий проступок треба однаково карати як жінок, так і чоловіків. У випадках розпусти мотором є радше мужчини, ніж жінки..."

Поки політики крутять історичною минувшиною як циган сонцем, історики та джерелознавці продовжують робити своє. Нещодавно в українських архівах вдалося знайти низку невідомих раніше документів, що належали чільним представникам Української повстанської армії.

Виявити невідомий документ, написаний особисто першим командиром УПА на Волині та Поліссі Дмитром Клячківським-"Климом Савуром" − велика удача. Хоча він і командував УПА−Північ досить довго, понад півтора року, наразі віднайдено і опубліковано в 2-му томі "нової серії" Літопису УПА лише декілька його особистих наказів.

Скільки ж солдатів було в УПА? Секрети розкриває Клим Савур. ФОТО

До речі, наказу Клячківського "про одномоментне винищення польського населення на Волині", який неодноразово згадують деякі дослідники без цитування жодної з його частин, серед них немає. А ось звіти, які командир мав би теж писати, поки що не знайдені взагалі.

Великою рідкістю є й оригінальні документи загального командира УПА Романа Шухевича. Очевидно більшість з них знищені ще за радянської влади. Але залишилися копії деяких документів, виготовлені співробітниками радянських органів держбезпеки для своїх оперативних потреб.

До того ж, чекісти у власному діловодстві атрибутували чимало "екзотичних" цифрових псевдонімів, які використовував командир УПА, наприклад "171", "1718", "315".

Почесний командир УПА (став ним після загибелі Романа Шухевича у 1950 році, коли УПА як такої де-факто вже не існувало) Василь Кук мав ще більше псевдонімів − ми нарахували їх більше сорока.

Хоча правил конспірації Кук дотримувався настільки педантично, що навіть проникливий Шухевич аж до серпня 1949 року нічого не знав про його дружину − Уляну Крюченко, оригінальні документи після нього таки залишилися.

1. Лист Клячківського ("Савура") до Воробця ("Олекси"). 27.09.1944

Цього коротенького листа Дмитро Клячківський (під псевдом "Аріян" чи "Арду") написав до свого підлеглого, очільника так званого з’єданння груп УПА № 44 Федора Воробця-"Олекси". Просить  його доправити поручника "Вадима" на перевірку навчального відділу "Корбана".

"...Наставлення Схід [?]. Потрактуйте добре друга і дайте добру безпеку"

Вочевидь, посланець був вельми освіченою людиною, якщо йому довірили інспектувати ідеологічну підготовку повстанців. До речі, згаданий в листі "Корбан", також відомий як "Орест" − це вихідець з дивізії Військ СС "Галичина". В 1943-му він очолював підрозділ УПА "Хорти".

На момент написання листа його фігурантові недовго залишалося до переслідування військовою Службою безпеки: у 1945 році вона побила "Ореста" "буками" на "станку", бо запідозрила (необґрунтовано) у співпраці з радянською держбезпекою.

2. Лист Клячківського ("Савура") до Янишевського ("Далекого"). 27.09.1944

А зі змісту даного документа випливає, що, спрямувавши "Вадима" на нове місце, Дмитро Клячківський подбав і про його охорону.

Супроводжувати чоловіка наказав Степану Янишевському-"Далекому" − відомому есбісту, що перебував на території дії з’єднання груп УПА № 44.

"Друже Далекий! Передаю через ваші руки друга Вадима до Олекси. Відправте його якнайскорше з охороною..."

Так "перестрахувався" недаремно, бо не довіряв оточенню командира з’єднання Федора Воробця - мовляв, у ньому "розвелося" занадто багато агентів НКДБ. І, певно, мав рацію: на початку 1945-го Воробця звинувачуватимуть у співпраці з ними одразу декілька повстанців.

3. Лист Василя Кука до "Шахтаря". 4.08.1945

Лист Василя Кука (на момент написання − ще оргреферент Центрального Проводу ОУН) до "Шахтаря" від 4 серпня 1945 року дуже перегукується зі сьогоденням.

Перша сторінка листа. "...Поборювати серед членства т.зв. орієнтації на скору війну з СРСР. Бо ану ж і скоро війни не буде? А тоді що? ...Успіх нашої революції запевнимо, коли зуміємо зорганізувати і опанувати революційні елементи в СРСР і повести їх до боротьби..."

Хіба не правий автор у тому, що "основне в орг. роботі − підібрати нового типу кадри, зокрема з молоді і повністю підготовити їх до боротьби в нових умовах"? Або коли пише: "Коли ж питання йде про Україну, то, коли не хочемо зникнути як окрема нація, нам залишається тільки безпощадна боротьба до побідного закінчення"?

Друга сторінка листа. "...Усіх слабодухів, при сьогоднішій обстановці нашої боротьби, треба від революційного руху відсунути подальше, незалежно на яких постах вони не находилися би".

Також джерело багате на незвичні сюжети - наприклад, оповідає про долю Адольфа Гітлера після закінчення радянсько-німецької війни: "Був час, що і Гітлер стояв у вершку "слави", а сьогодні у підпіллю, не кращому за наше!".

Третя сторінка. "...Червоний є у мене і з ним усе в порядку. Поширювані чутки, думаю, провокація"

Таке твердження автора про перебування фюрера в "підпіллі" станом на серпень 1945 року доволі дивне, адже останній покінчив життя самогубством 30 квітня і це є усталеною історичною аксіомою.

Четверта сторінка листа. "Які можливості у роботі і перебуванні в містах Киї. і Рів. Чи їздять (?) у Київ та чи можна там що-небудь купувати?"

Напевне, ця цитата про фюрера у підпіллі додасть поживи багатьом конспірологам на кшталт аргентинського публіциста Басті, котрі висловлюють припущення, що Гітлер наприкінці німецько-радянської війни виїхав до Аргентини, а 1964-го – у Парагвай.

4. Лист Кука до Шухевича. 29.10.1945

Лист від 29 жовтня 1945 року − це відповідь Василя Кука на пропозицію головного командира УПА Романа Шухевича написати якийсь пропагандистський матеріал про Українську Головну Визвольну Раду.

Як констатує автор, передпарламент українських політичних сил (УГВР задумувалася як надпартійна структура, в яку був доступ усім державницьким партіям) вже встиг "припасти трохи попелом". Більше того, ця структура, вважає Кук, навіть формально перестала існувати.

"...Писати мені листівку від УГВР було б неможливо, бо це мені треба було писати проти власних думок, а писати це в що я не вірю - нічого варте і тому прошу мене до того не зобов'язувати. А кромі того, перо у мене мало пропагандивне і доцільніше тому, щоб такі речі писали кращі пропагандисти. Прошу мене зле не розуміти - пишу прямо".

Отже, даний документ − ще один доказ того, що, на відміну від Романа Шухевича, Василь Кук у 1945-му не вірив у життєздатність УГВР. Але у 2000-х роках він із повагою згадував і про УГВР.

5. Лист Шухевича ("Мамая") до Кука ("Вара"). 25.12.1945

Лист командира УПА Романа Шухевича-"Мамая" до Василя Кука-"С. Вара" від 25 грудня 1945 року − одна з копій, які самотужки переклав працівник НКДБ УРСР А. Каганович.

Перша сторінка

Починається документ із критики в. о. провідника ОУН на Волині та Поліссі Ярослава Дударя-"Вереса" за те, що разом зі своєю кавалерією вчасно не прибув на обумовлене місце зустрічі.

Друга сторінка

Та дорікати вже було нікому: ще два тижні до того "Верес" потрапив у радянську облогу в с. Романів Луцького району й там загинув.

Третя сторінка

Четверта сторінка

Далі "Мамай" розмірковує, як потрібно подавати до військових нагород та відзнак найкращих воїнів УПА. Ми довідуємося, що членів УПА−Захід нагороджували частіше, а відтак ті, хто належав до УПА−Північ і УПА−Південь, на це нарікали.

П'ята сторінка

Наприкінці листа Шухевич зазначає, що має намір нагородити "Смока" (це псевдонім Миколи Козака, провідника СБ ОУН на Волині та Поліссі, який прославився тим, що вчасно "розкусив" двох агенток, яких НКДБ підіслав на Волинь з Києва − Людмилу Фою та Ніну Калуженко) найвищою військовою відзнакою − Золотим Хрестом заслуги.

6. Лист Шухевича ("Мамая") до Кука. 18.01.1946

Лист, який Роман Шухевич-"Мамай" 18 січня 1946 року надіслав Василю Куку, цікавий тим, що в ньому згадується псевдонім "Чупринка". Багато років це псевдо заплутувало дослідників, адже гадали, що ним користувався Шухевич.

Перша сторінка листа від 18.01.1946

Як виявилося, різниця полягає в одній літері: "ЧупринкА" − це дійсно псевдонім Романа Шухевича, а ось "ЧупринкО" − одне зі псевд провідника ОУН(б) на Волині та Поліссі у 1945 р. Миколи Козака-"Смока".
Працівники радянських органів держбезпеки інколи перекладали російською не "Чупринко", а "Чупринка" − звідси і плутанина.   

Друга сторінка листа від 18.01.1946

Парадокс, але завдяки пану А. Кагановичу і таким як він перекладачам "у погонах" до нас дійшли російськомовні копії й інших листів Романа Шухевича до організаційного референта Центрального Проводу ОУН Василя Кука за 1945-1946 роки.

7. Лист Литвинчука ("Давида") до Василя Кука. Квітень 1949-го

Автор цього листа до Василя Кука, написаного в квітні 1949 року під псевдонімом "Давид" − Іван Литвинчук, один з "довгожителів" УПА та збройного підпілля на Волині та Поліссі.

Перша сторінка листа Литвинчука. "...В тій же криївці згинули машиністка Ярина та бойовик Юрко, а Оля через невлучне стріляння другом Петром ожила і лікується в Луцькому шпиталі... Господар, в якого була криївка, вдень посварився з жінкою, після чого пішов на МВД і зголосив про криївку..."

Спершу Литвинчук очолював одну з повстанських груп, яка діяла переважно на території Волинської області, далі став керувати тамтешнім так званим з’єднанням груп № 33.

Друга сторінка листа Литвинчука. "...Після відкриття криївки большевиками с.п.д. Залісний понищив всі орг. матеріали і гроші, постріляв своїх підвладних, а відтак собі дав два постріли в голову (під бороду) і один в серце..."

Зрештою,  аж до початку 1951-го, Литвинчук перебував в оунівському збройному підпіллі.

Третя сторінка листа Литвинчука до Кука. "Кількакратно стрінувся я з вимогами теренових провідників, щоб дати їм біографії чільних наших провідників як: Є.Коновальця, С.Петлюри, С.Бандери, Я.Стецька, ген.Т.Чупринки і інших знаних в українській революції постатей".

Документ вартий уваги тому, що в ньому "без прикрас" розповідається про занепад повстанського руху на Волині. Серед різних причин цього явища Іван Литвинчук вказує і на таку: "підпільники були перегружені технічно-зовнішною роботою як зв’язок, господарка, писання звітів, робота пунктів, ріжні акції боєво-господарчі, протиколгоспні, СБ".

Четверта сторінка. "...В історії України є великий хаос в висвітленні певних історично-політичних проблем, подій, постатей і т.д. Невідомо, якого історика вважати за найбільш духовно наближеного до того висвітлення, яке відповідає на сьогодні".

Тут напрошується паралель з сучасним станом справ у нашій державі. Хіба не "технічно-зовнішня робота" чиновників гальмує паростки нового, оригінального, неординарного в цій країні нині?

П'ята сторінка"...За даними більшовицької статистики, на 20.X.48 в колгоспах нараховувалось 109 тис. господарств, а на 1.XII.48 передбачено (заплановано) колективізувати 123 тис. господарств. Всіх господарств Волинської області приблизно нараховується 130-135 тисяч..."

А ще в документі у дуже неприглядному світлі постають радянські післявоєнні "реформи".

"Бажаю успіхів в праці і житті та крепкого здоров'я!"

Тут і вивезення "не таких як усі" людей до Сибіру та на Далекий Схід, і спроби, нехай і несміливі, колективізації народного господарства, і постійна компрометація членів ОУН і УПА "компетентними органами".

8. Василь Кук Богдану Кузьмі. Вересень 1950-го

У даному фрагменті листа, написаному в вересні 1950 року, Василь Кук вступає у дискусію з підпільником Богданом Кузьмою з приводу гендерної рівності.

Почесного командира УПА здивувало, чому той у проекті одного з підпільних документів про "деморалізуючу роль жінки" написав, а про "деморалізуючу роль чоловіка" − забув.

"...У випадках розпусти то мотором все є радше мущини, ніж жінки. І мало правдоподібне, щоб жінка згвалтувала мущину".

"І дивно мені, чому за деморалізуючий вплив жінок Ви доручаєте стріляти, а за такий самий дем. вплив мущин – ні. Я тої думки, що однаковий проступок треба однаково карати так жінок, як і мущин. У випадках розпусти то мотором все є радше мущини, ніж жінки. І мало правдоподібне, щоб жінка згвалтувала мущину".

"...Питання виміру кари вирішує суд в кожному окремому випадкові і згори це зазначувати в повідомленні не треба..."

"Подібно і з деморалізацією. Нездеморалізованого мущину ніякий вплив жінки не здеморалізує, а коли так є, що мущини деморалізуються - то це вина їх, а не жінок. Коли ж іде про каральність за насильство, то вона повинна стосуватися не тільки за насильство над підпільницями, але так же само і над не-підпільницями", − резонно зауважує Кук.

9. Лист Кука до Василя "Орлана" Галаси. Червень 1952-го

Такі зашифровані ділянки, як у цьому фрагменті листа від останнього (почесного) командира УПА Василя Кука до останнього провідника ОУН(б) на Волині та Поліссі Василя Галаси за червень 1952 року, особливо часто трапляються в листах повстанців за 1950-і роки.

"...Про це 819, 785, 197, бо 328 продовжується дальше і важко сказати, коли закінчиться... Повідомляю, що к-ві УПА-Північ наказом Г.К. УПА від дня 20 жовтня 1952 надано ступінь пол.-політвиховника. Наказ одержите згодом".

Якщо скористатися шифроблокнотом листування між згаданими суб’єктами епістолярного діалогу, фрагмент листа Василя Кука, що наводиться нижче, слід читати так:

"Стан організації у терені ЗУЗ, СУЗ, ОСУЗ, ПЗУЗ добрий (?). Край "Поділля", край "Карпати", край ПЗУЗ зліквідовані, розбиті. Край "Львів" – перед ліквідацією. Є там ще окружні провідники, у надрайонах, але розбитий в цілому. Зв’язок зворотній діє до […] підпільника.

Край "Карпати" – опанований добре через провокацію. Зв’язок діє, але це напевно провокативна група. Там є Охало [Василь Охримович], але попав живий до МВД через провокатора. Це певне!

"...Там 784, 371, але 161, 780, 300, 778, 282. Це певне!"

Кузьму [Анатолій Маєвський?] маю до Головної команди УПА. Нормальний зв’язок, але очевидно без агента-провокатора. Треба признати, що МДБ робить гру дуже добре.

Всі матеріали (суспільно-політичні огляди, огляди ситуації, інформації) з краю "Карпати", що Голова Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради одержав цього року, від провокативної групи. Про це потрібно не писати, бо гра [пр]одовжується далі і важко сказати коли скінчиться".

10. Посвідка про присвоєння чергового звання і нагородження. 14.10.1952

Типовий приклад "символічних" документів, які, орієнтовно з 1947 року, видавали скрізь у збройному підпіллі ОУН. Мета − підняти дух тих нечисленних повстанців, яким дивом вдалося уникнути пасток МДБ.

До того ж, зверніть увагу на дату − 14 жовтня 1952 року. Вона означає, що документ − "символічний у квадраті".

По-перше, жодної реально діючої УПА−Північ після її розпуску в 1945 році вже давно не існувало, а тим паче її командування. По-друге, поява цієї посвідки мала б, очевидно, показати, наскільки командири (яких не існує) шанобливо ставляться до відзначення "круглої" річниці − десятиріччя з дня створення УПА.

"...Цим офіційно посвідчується про номінування і нагородження друга Романа".

Втім, Українська Повстанська армія насправді виникла навесні 1943 року, а дату "14 жовтня 1942 року" "призначила" зворотнім числом українська еміграція у 1947-му. Інакше чому в роки, коли УПА−Північ реально воювала, згаданий жовтневий день не входив до переліку її свят - таких як, наприклад, День зброї, День злуки, Великдень, Різдво?

Різдвяні листівки Української Повстанської армії. ФОТО

Є й інші докази. Так, командир згаданого формування Дмитро Клячківський у своєму наказі для підлеглих від 24 січня 1944 р. обґрунтовував потребу в подальшій мобілізації зусиль українських повстанців таким чином: "Рік збройної боротьби проти німецького і московського займанця уже за нами. … Другий рік боротьби зістрінемо повні віри і надій".

Як бачимо, в січні 1944 р. Клячківський підбивав підсумки першого року збройної боротьби УПА, тобто 1943-го. Водночас він задекларував, що наступним, другим роком визвольної боротьби УПА буде 1944-й.
Інший приклад – цитата зі cвяткового звернення Романа Шухевича до командирів і бійців УПА з нагоди новорічних свят від 1 січня 1945 року: "За нами 1944 рік – другий рік славного існування УПАрмії". Отже, якщо це "другий" рік, то 1943-й – перший рік існування УПА, чи не так?

Див. повні тексти наведених вище й інших 270-и документів: Волинь і Полісся у невідомій епістолярній спадщині ОУН і УПА. 1944 – 1954 рр. / П. Сохань, П. Потічний (співголови ред. ради), В. Ковальчук, В. Огороднік (упорядники). – Київ–Торонто, 2011. – 1024 с. – (Серія "Літопис УПА. Нова серія". – Т. 16) 

Цікава мапа-схема з початку 1939 року під назвою "Наступна війна почнеться в Україні".

Джерело:

Volodymyr Viatrovych

 

У мережу виклали працю відомого дослідника про тотожність більшовизму і фашизму

Джерело: Український Тиждень

Електронний архів визвольного руху виклав в Інтернет копію праці відомого ідеолога ОУН Ярослава Старуха, який проаналізував тотожність комунізму і фашизму ще за десятиліття до відомих світових праць – у 1946-му. Про це повідомляє прес-служба Центру дослідження визвольного руху.

Ідеолог ОУН Ярослав Старух у роботі «Опир фашизму» одним із перших обґрунтовував тотожність більшовизму і фашизму. Електронна копія цієї праці доступна в Електронному архіві визвольного руху.

«Фашизм є там, де є диктатура, тоталітарний устрій, шантаж над правами одиниці, державний централізм, поліційний терор, концентраційні табори, де є монопартійна система і урядове насильне вивищування і звеличування пануючого диктатора, де панує мілітаризм і загарбницький імперіялізм, де немає особистої ні національної свободи, де нема свободи сумління, думки, слова, друку і товариства чи партії, де нема правдивих, зовсім вільних виборів і парламентарної влади, де нема нема людяности, гуманізму, але панує ненависть, терор і розбій», – писав інтелектуал у 1946-му році.

Усі наведені ознаки, на думку Старуха, характерні для режимів Гітлера у Німеччині, Муссоліні в Італії, Сталіна у СРСР.

«Італійський фашизм, німецький гітлеризм і російський большевизм, – робить висновок Ярослав Старух, – це однотипні тоталітарні рухи і системи, що виникли і розвинулися після першої світової війни в різних європейських країнах».

«В 1946 році, коли писалися ці рядки, такі тези не готові були сприймати навіть у демократичних країнах Заходу. Сталін, «добрий дядько Джо» для багатьох за межами Союзу, легко приховував справжню суть створюваного режиму, прикриваючись іміджем переможця найбільшого лиха для людства. І навіть із початком “холодної війни” суспільні настрої змінювалися досить повільно. Про справжнє обличчя радянського тоталітаризму, його тотожність зі створеними Гітлером та Муссоліні режимами почали писати (Мілован Джилас, Анна Арендт, Збігнєв Бжезинський) щойно через десятиліття після Старуха», – пише історик Володимир В’ятрович у своїй колонці.

Володимир В’ятрович зазначає, що навіть після падіння Радянського Союзу в 1991 році спроби керувати суспільством радянськими методами не зникли з політичного життя, що ми спостерігаємо останнім часом і в Україні.

«Сталін приватизував поняття “фашист” як інструмент розправи над політичними опонентами, – продовжує дослідник. – Відтак світ зручно ділився навпіл: з одного боку антифашисти (це поняття цілком монополізувалося комуністами), з іншого – всі, хто не з ними, а отже – фашисти. Таке зумисно спрощене бачення реальності стало невід’ємним елементом політичного життя контрольованих Кремлем країн, однією з основ створюваного тоталітарного режиму».

Електронний архів визвольного руху є спільним проектом Центру досліджень визвольного руху, Львівського національного університету імені Івана Франка та Національного музею «Тюрма на Лонцького». Сьогодні в Е-архіві доступні копії 10 305 документів.

Як повідомлялось, електронний архів визвольного руху поповнився документами про останнього командира УПА.

В Інтернет викладено карти України (Русі) XVI-XVIII сторіч. ФОТО

 Джерело: Історична правда

З'явився сайт Vkrainа - мультимедійна онлайн-презентація, створена на основі приватної колекції європейських мап XVI-XVIII ст. Колекціонер оцифрував частину своєї колекції старовинних мап, що стосуються території сучасних українських земель.

"Запрошуємо розпочати подорож українськими землями, що в різні часи називалися європейцями Sarmatia, Rvssia, Rossia Rossa, Pays des Cosaques, Terra Cosacurrum, Vkraina, - йдеться на стартовій сторінці. - За сотні років їм вдалося зберегти свою ідентичність і об’єднатися в єдину велику та неподільну Україну, якою ми знаємо її тепер".

Онлайн-презентацію створено на основі приватної колекції Андрія Осадчука, члена правління компанії "Київстар".

Колекціонер надав компанії дозвіл на оцифрування частини своєї колекції, яка наразі налічує близько 200 оригінальних старовинних мап, що стосуються території сучасних українських земель.

Стартова сторінка

XVI–XVIII ст. — золота доба розвитку нової європейської картографії. В цей час географічні карти мали не лише практичне застосування в освіті та військовій справі, а також відповідали за формування політичного, культурного, географічного образу держави та створювались як окремі мистецькі твори.

Вигляд меню

Кожна мапа — це особливий погляд європейців на територію тогочасної України з усім різноманіттям її поділу, кордонів і назв: від найдавнішого уявлення Птолемея про Сарматію до детального опису України на мапах французького військового інженера Ґійома Левассера де Боплана.

Адреса колекції карт - Vkraina.com.

На сторінках сайту розміщено 34 спеціально відібрані карти у чіткій хронологічній послідовності. До кожної карти колекціонер надав авторські коментарі, які об’єднуються у стислу історію картографування земель України XVI–XVIII ст.

Крім авторських коментарів, добре було би побачити і зауваження фахівців. Бо ось тут, приміром, коментар "Позначено Вишгород, але Києва немає" не відповідає дійсності

Інтернет-користувач може прослідкувати, як змінювалося європейське сприйняття формування, розвитку і статусу українських земель упродовж XVI-XVIII ст.

Київ написано народною латиною - Chiovia

Колекція формувалася більше п’яти років, переважна більшість її предметів повернулася в Україну з Європи та США.

Дивіться також:

Малоросія - країна, яка не відбулася. КАРТИ

Оновлено веб-проект "Карти міст" - з оцифрованими міськими планами

Знайдено радянські карти 1980-х із планом атаки на Гельсінкі

Інші матеріали за темою "Карти"

Інші матеріали за темою "Інтернет"

На мітинг "жертв УПА" прийшли мертві НКВДисти, щоб розповісти про свої злочини

Джерело: День  Коментарі

Біля пам´ятника Миколі Ватутіну в Маріїнському парку сьогодні  вшановували пам´ять жертв УПА. Організатори акції - Всеукраїнський рух «Молодіжна єдність», Міжнародна громадська організація «Вірне козацтво» та громадська організація «Оплот». Про це йдеться на сайті організаторів.

Підтримати мітингувальників прийшли свободівці, котрі переодягнулися у військову форму тих часів, розфарбували обличчя під небіжчиків з місією, щоб розповісти правду, як НКВДисти самі вбивали, катували, грабували, передають Коментарі.

За словами організаторів 16 плакатів фотовиставки документально розкажуть про «звірства УПА». Серед експонатів - внутрішній документ зі списком тортур, рекомендованих до використання нібито щодо земляків. Всього - 135 видів.

Проросійські активісти під охороною міліції "евакуювали" з Києва свою виставку про "жертв" ОУН-УПА

Джерело: Тиждень.UA

15 квітня в Києві, біля пам'ятника командувачу Першим українським фронтом, генералу армії Ніколаю Ватутіну відбулася виставка, присвячена жертвам ОУН-УПА і приурочена до річниці смерті генерала. Виставку організували харківські громадські організації «Оплот» і «Молодіжна єдність».

Нагадаємо, що фотовиставку, яку нині покажуть у Києві, в Маріїнському парку, в минулому році вже бачили харків´яни. Вона викликала багато суперечок і 7 актів вандалізму. Один раз її навіть відновлювали з нуля. 15 квітня в Києві, біля пам'ятника командувачу Першим українським фронтом, генералу армії Ніколаю Ватутіну відбулася виставка, присвячена жертвам ОУН-УПА і приурочена до річниці смерті генерала. Виставку організували харківські громадські організації «Оплот» і «Молодіжна єдність». Експозиція складалася із 12 щитів з фотографіями солдатів нацистської Німеччини і української дивізії СС «Галичина», а також трупів, позначених як «жертви звірств ОУН-УПА». Самі ж воїни ОУН-УПА були відображені лише на фотографіях одного стенду без жодних підписів. Виставку охороняли близько сотні людей спортивної статури, пише «КоммерсантЪ-Украина». Незабаром, після відкриття біля стендів з'явилися близько 50 представників ВО «Свобода». Двоє націоналістів одягли на себе форму

співробітників НКВД, зображуючи «примар чекістів». Вони назвали організаторів виставки «своїми синками». «Це провокатори! Зніміть форму!», – кричали активісти «Оплоту». «Мені батюшка Сталін її подарував, вона в пеклі дуже почесна, ми тільки звідти», – іронізували у відповідь націоналісти. Між опонентами зав'язалася коротка бійка, яку, втім, негайно припинила міліція. На прилеглій вулиці чергували шість міліцейських автобусів, два автозаки і близько сотні бійців «Беркуту». Націоналісти і їхні супротивники не змогли подолати міліцейський кордон. Їм залишалося лише перекрикуватися через оточення, називаючи одне одного то «фашистами», то «кремлівськими холуями». «Ці фотографії не мають нічого спільного з діяльністю ОУН-УПА, а зображені на них жертви – це люди, замучені НКВС і фашистами», – розповідав журналістам народний депутат від ВО «Свобода» Ігор Мірошниченко. У підсумку, на виставці, присвяченій жертвам УПА, за кілька годин не побував жоден відвідувач. Близько другої години дня організатори згорнули стенди, сіли в автобуси і поїхали в супроводі міліцейських автомобілів.