Лев Троцький. Про українське питання

Джерело: Історична правда

Наше гасло: Соборна й незалежна робітничо-селянська радянська Україна! — Але ж незалежність означає відокремлення УРСР від СРСР! — вигукнуть хором "друзі" Кремля. — Що ж тут такого жахливого? — заперечимо ми.

ІП публікує два тексти Лева Троцького із виданої цього року книги "Український Троцький" - збірника статей нашого відомого земляка, перекладених українською.

------------------

ПРО УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ

Українське питання, яке багато урядів та багато "соціалістів" і навіть "комуністи" намагалися забути або ж запхати набезрік історії, знову постало тепер з подвоєною силою на порядку денному.
Нове загострення українського питання якнайщільніше пов`язане з виродженням Радянського Союзу та Комінтерну, успіхами фашизму та наближенням нової імперіалістичної війни.
Розіп'ята між чотирма державами, Україна посіла тепер у долі Європи те саме місце, яке займала в минулому Польща, з тією різницею, що світові відносини тепер незрівнянно більш напружені, а темпи розвитку прискорені.
Українському питанню судилося найближчого періоду відігравати величезну роль у житті Європи. Недарма Гітлер так галасливо підняв питання про створення "Великої України", і недарма, знову ж таки, він із поспіхом крадія зняв це питання.  
Другий Інтернаціонал, що обстоював інтереси робітничої бюрократії та аристократії імперіалістичних держав, цілковито ігнорував українське питання. Навіть і ліве крило не звертало на нього необхідної уваги.
Достатньо згадати, що Роза Люксембург, із її світлим розумом та справжнім революційним духом, вважала за можливе заявити, що українське питання є вигадкою купки інтелігентів.
Ця позиція наклала тавро навіть і на польську комуністичну партію. Офіційні провідники польської секції Комінтерну вбачали в українському питанні не стільки революційну проблему, скільки перешкоду. Звідси постійні опортуністичні спроби відкараскатися від цього питання, зам'яти його, замовчати або відсунути у невизначене майбутнє.
Партія більшовиків не без зусиль, лише поступово, під безперервним тиском Леніна засвоїла для себе правильне ставлення до українського питання.
Право на самовизначення, тобто на відокремлення, Ленін застосовував однаково як до поляків, так і до українців. Аристократичних націй він не визнавав. До будь-яких намірів замовчувати та відсовувати у бік проблему пригнобленої національності він ставився як до проявів великоруського шовінізму.
Опісля здобуття влади всередині партії точилася серйозна боротьба щодо лінії вирішення численних національних проблем, успадкованих від старої Росії. Перебуваючи на посаді народного комісара [міністра - ІП] національностей, Сталін неодмінно відстоював найбільш централістську та бюрократичну тенденцію. Це особливо давалося взнаки у грузинському питанні та у питанні відносно України.
Листування з цієї теми ще дотепер не надруковане. Ми сподіваємося надрукувати ту його дуже невелику частину, яка у нас є [під час еміграції з СРСР у 1929 році Троцький спромігся вивезти свій архів - ІП].
З кожного рядка листів та пропозицій Леніна стає зрозумілим прагнення  піти якомога далі назустріч тим національностям, які зазнали пригноблення у минулому. Навпаки, у пропозиціях та заявах Сталіна завжди була відчутна тенденція до бюрократичного централізму.
Аби забезпечити "зручність керування", тобто інтереси бюрократії, найзаконніші вимоги пригноблених національностей були проголошені проявами буржуазного націоналізму. Всі ці симптоми були помітні вже у 1922-1923 роках. Із того часу вони набули жахливого розвитку, що призвело до прямого придушення будь-якого самостійного розвитку народів СРСР.
На думку старої більшовицької партії, Радянська Україна повинна була стати міцним стрижнем, навколо якого мали об'єднатися інші частини українського народу.
Нема сумнівів, що Радянська Україна у перший період свого існування розвинула могутню силу тяжіння також і у національному відношенні та підіймала на боротьбу робітників, селян і революційну інтелігенцію Західної України, поневоленої Польщею.
Проте за роки термідоріанської реакції [Троцький проводить паралель між сталінським одержавленням Жовтневої революції і буржуазним переворотом Французької революції 1794 року - ІП] становище Радянської України, а разом із тим і загальна постановка українського питання в цілому різко змінилися. Чим більші надії були пробуджені, тим гостріше постала зневіра.
Бюрократія придушувала та грабувала народ також і у Великоросії. Але в Україні ситуацію ускладнював розгром національних сподівань.
Ніде утиски, чистки, репресії і взагалі всі види бюрократичного хуліганства не мали такого вбивчого розмаху, як в Україні, у боротьбі зі стійкими підґрунтовими прагненнями українських мас до більшої незалежності та свободи. Для тоталітарної бюрократії Радянська Україна перетворилася на адміністративну частину економічного цілого та військового базису СРСР.
Сталінська бюрократія будує, щоправда, пам`ятники Шевченкові, проте для того, аби міцніше притиснути цими пам`ятниками український народ та примусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників.
Що стосується закордонної України, Кремль ставиться до неї тепер так само, як і до інших пригноблених народів, до всіх колоній та напівколоній, тобто як до розмінної монети у власних міжнародних комбінаціях із імперіалістичними урядами.
Нещодавно, на 18-му з`їзді сталінської "партії" Мануїльський, один із найогидніших ренегатів українського комунізму, з усією щирістю пояснював, що не тільки СРСР, але й Комінтерн ("лавочка", за визначенням Сталіна) [Третій інтернаціонал - міжнародна асоціація комуністичних партій світу, заснована Леніним у 1919 році - ІП] відмовляються вимагати звільнення пригноблених народів, якщо їхні пригноблювачі не є ворогами пануючої московської кліки.
Індію Сталін, Дімітров та Мануїльський захищають тепер від Японії, але не від Англії. Західну Україну вони готові назавжди віддати Польші в обмін на дипломатичну угоду, яка здається сьогодні вигідною для бюрократів Кремля: вони давно вже не йдуть у своїй політиці далі за кон'юнктурні комбінації!
Від колишньої довіри та симпатій західних українських мас не залишилося ані сліду. З часів останньої розбійницької "чистки" в Україні ніхто на Заході не хоче приєднуватися до кремлівської сатрапії, яка продовжує іменуватися Радянською Україною.
Робітники та селянські маси в Західній Україні, у Буковині, в Карпатській Україні розгублені: куди пристати? чого вимагати? Це становище, питомо, передає керівництво найреакційнішим українським клікам, які свій "націоналізм" виявляють у тому, що намагаються продати український народ то одному, то другому імперіалізмові в обмін на обіцянки фіктивної незалежності.
На ґрунті цієї трагічної руїни Гітлер будує свою політику в українському питанні. Свого часу ми казали: без Сталіна (тобто, без убивчої політики Комінтерну в Германії) не було б Гітлера. До цього можна тепер додати: без насильства сталінської бюрократії над Радянською Україною не було би гітлерівської української політики.
Не будемо аналізувати тут мотиви, що спонукали Гітлера відмовитися, принаймні, на поточний період, від гасла Великої України. З одного боку, ці мотиви потрібно шукати у шахрайських оборудках німецького імперіалізму, а з іншого — у побоюваннях викликати диявола, з яким важко буде впоратися.
Карпатську Україну Гітлер подарував мадярським катам. Він зробив це якщо не з відвертого схвалення Москви, то, вочевидь, у розрахунку на таку схвальну реакцію. Гітлер немов би промовляє до Сталіна: "Якщо б я мав наміри атакувати завтра Радянську Україну, я би зберіг Карпатську Україну у власних руках".
Ніби у відповідь, Сталін на 18-му з`їзді відверто бере під свій захист Гітлера від наклепів західних "демократій". Гітлер замахнувся на Україну? Дурниці! Війна з Гітлером? Жодних підстав! Сталін відверто тлумачить передачу Карпатської України до рук Угорщини як миролюбний акт. Отже, частини українського народу стали для Кремля розмінною монетою у міжнародних розрахунках. 
Четвертий Інтернаціонал зобов’язаний усвідомити величезне значення українського питання не лише для долі Південного Сходу та Сходу Європи, але і Європи загалом. Мова йде про народ, що довів свою життєву силу, дорівнює за чисельністю населенню Франції, займає винятково багату територію, вкрай важливу, до того ж, у стратегічному відношенні.
Питання долі України постало на повний зріст. Потрібне ясне й виразне гасло, яке відповідає новій ситуації. На мою думку, таким гаслом може бути в цей час тільки: Єдина вільна й незалежна робітничо-селянська радянська Україна!
Ця програма перебуває в непримиреннім протиріччі, насамперед із інтересами трьох імперіалістських держав: Польщі, Румунії й Угорщини. Тільки безнадійні пацифістські бовдури здатні думати, що звільнення й об'єднання України можна здійснити мирними дипломатичними шляхами, референдумами, рішеннями Ліги Націй та ін.
Анітрохи не кращими є, звичайно, ті "націоналісти", які збираються вирішувати українське питання шляхом прислужництва одному імперіалізму проти іншого. Гітлер дав цим авантюристам неоціненний урок, підкинувши (чи надовго?) Карпатську Україну угорцям, які негайно винищили чималу кількість довірливих українців.
Оскільки справа буде залежати від військової сили імперіалістських держав, перемога одного або іншого угруповання може означати лише нове розчленовування українського народу й ще більш жорстоке його поневолення.
Програма незалежності України в епоху імперіалізму прямо й нерозривно пов'язана з програмою пролетарської революції. Створювати собі будь-які ілюзії щодо цього було би злочинно.
Але ж незалежність об'єднаної України означає відокремлення Радянської України від СРСР! — вигукнуть хором "друзі" Кремля. — Що ж тут такого жахливого? — заперечимо ми зі свого боку.

Лев Троцький на еміграції в Мексиці. Кінець 1930-х

Нам не властиве священне тремтіння перед державними кордонами. Ми не стоїмо на позиції "єдиної й неподільної". Адже й конституція СРСР визнає право складових націй федерації на самовизначення,  тобто на відділення.
Отже, навіть нинішня кремлівська олігархія не сміє заперечувати цей принцип. Щоправда, він залишається тільки на папері. Найменша спроба відкрито підняти питання про незалежну Україну мала б наслідком негайний розстріл за обвинуваченням у зраді.
Але саме ця огидна подвійність, саме це нещадне цькування всякої вільної національної думки й призвели до того, що трудящі маси України, ще більше, ніж у Великоросії, ставляться до влади Кремля як до жахливого насильства.
При такому внутрішньому становищі не може бути, зрозуміло, і мови про те, щоб Західна Україна добровільно приєдналася до СРСР, яким він є зараз. Отже, об'єднання України передбачає звільнення так званої Радянської України з-під сталінського чобота. Бонапартистська кліка [Сталін і його бюрократія - ІП] буде й у цьому питанні жати те, що посіяла.
Але ж це означає військове послаблення СРСР? — заволають від жаху "друзі" Кремля. Послаблення СРСР, відповідаємо ми, викликає дедалі більше зростання відцентрових тенденцій, які породжує бонапартистська диктатура.
У випадку війни ненависть мас до правлячої кліки може привести до втрати всіх соціальних завоювань Жовтня. Вогнище занепадницьких настроїв — у Кремлі. Незалежна Радянська Україна, навпаки, вже в силу власних інтересів, стала б могутнім південно-західним оплотом СРСР.
Відділення України не означало би послаблення зв'язків із працюючими масами Великоросії, а лише послаблення тоталітарного режиму, який душить Великоросію, як і всі інші народи Союзу.
Чим скоріше буде підкопана, розхитана, зметена й розчавлена нинішня бонапартистська каста [у агітації УПА сталінська бюрократія називалася "класом більшовицьких вельмож" - ІП], тим міцнішим стане захист радянської республіки, тим надійніше її соціалістичне майбутнє.
Зрозуміло, що незалежна робітничо-селянська Україна могла би потім вступити до Радянської Федерації; але добровільно, на умовах, які вона сама вважатиме прийнятними, що передбачає, у свою чергу, революційне відродження самого СРСР.
Справжнє звільнення українського народу неможливе без революції або низки революцій на Заході, які, зрештою, повинні призвести до утворення Радянських Сполучених Штатів Європи. Незалежна Україна могла б увійти й безсумнівно ввійшла б у цю Федерацію як рівноправний член.
Пролетарська революція в Європі не залишила б, у свою чергу, каменя на камені від огидної будівлі сталінського бонапартизму. У цьому випадку найтісніша спілка Радянських Сполучених Штатів Європи й відродженого СРСР була б неминучою і представила би неосяжні вигоди для європейського й азіатського материків, включаючи, звичайно, і Україну.
Але тут ми переходимо вже до питань другої і третьої черги. Першочерговим питанням є революційне забезпечення єдності й незалежності Робітничо-селянської України у боротьбі з імперіалізмом, із одного боку, та з московським бонапартизмом — з іншого.
Україна є особливо багатою на досвід із хибних шляхів боротьби за національне звільнення. Тут було випробувано все: і дрібнобуржуазна Рада, і Скоропадський, і Петлюра, і "союз" з Гогенцоллерном, і комбінації з Антантою.
Хто після всіх цих експериментів продовжує сподіватися на якусь із фракцій української буржуазії як на провідника визвольної національної боротьби, той є політичним мерцем.
Лише український пролетаріат здатний не тільки вирішити революційне по самій своїй сутності завдання, але й взяти на себе ініціативу його вирішення. Він, і тільки він може згуртувати навколо себе селянські маси й справді революційну національну інтелігенцію.
На початку минулої імперіалістської війни українці Меленевський ("Басок") і Скоропис-Йолтуховський намагалися поставити український визвольний рух під захист гогенцоллернівського генерала Людендорфа, прикриваючись при цьому лівими фразами. Революційні марксисти стусаном відкинули цих панів. Так само повинні чинити революціонери й надалі.
Війна, що насувається, створює сприятливу атмосферу для всіляких авантюристів, шукачів чудес і шукачів золотого руна. Цих панів, що особливо люблять гріти руки біля національного питання, не можна підпускати до робітничого руху й на гарматний постріл.
Ані найменших компромісів із імперіалізмом, фашистським і демократичним! Ані найменших поступок українським націоналістам, клерикально-реакційним або ліберально-пацифістським. Жодних "народних фронтів"! Повна незалежність пролетарської партії як авангарду трудящих!
Такою видається мені правильна політика в українському питанні. Я говорю тут від власного імені. Питання підлягає міжнародному обговоренню.
Перше місце в цьому обговоренні повинне належати українським революційним марксистам. Ми з якнайбільшою увагою поставимося до їхніх голосів. Але нехай квапляться: часу на підготовку залишається небагато!
"Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев)", № 77-78, 1939 р.
Переклад Андрія Манчука

------------------

ДЕМОКРАТИЧНІ КРІПОСНИКИ ТА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

У журналі Керенського [один із діячів антимонархічної революції в Російській імперії 1917 року, голова Тимчасового уряду - ІП] "Новая Россия" від 12 липня 1939 р. була піддана певній "критиці" моя стаття з приводу незалежності України.
З точки зору соціалістичної, наукової, літературної тощо, "Новая Россия", звісно, не являє жодного інтересу. Проте вона має одну перевагу: дозволяє зазирнути у голови російських середньо- та дрібнобуржуазних демократів. Якщо кожного з них добряче пошкребти, то неодмінно знайдеш кріпосника.
Газета обурюється з приводу того, що я повністю й цілковито стою за підтримку українського народу в його боротьбі за національну та державну незалежність. "Відділення радянської України від СРСР Л. Троцького зовсім не бентежить".
Саме так!
Стосовно ж панів демократів, то їх перспектива відділення України не тільки бентежить, але й глибоко обурює. Демократичне прагнення пригніченої нації завоювати собі повну самостійність не може не обурювати кріпосників.
"Питання того, як використає цю революцію (національну українську революцію) Гітлер для здійснення своїх планів, Троцький не зачіпає". Панове з "Новой России" вважають, що "відділення України призведе до військового послаблення СРСР", і дуже близько підходять до того висновку, що політика Троцького служить Гітлерові.
Тієї ж думки й Кремль. Добрі розуми зустрічаються, стверджує французьке прислів’я.
Припустимо, що відділення України дійсно послаблює СРСР. Але як тоді бути з демократичним принципом самовизначення націй? Кожна держава, яка насильно втримує у своїх кордонах певну націю, вважає, що її відділення послабило б державу у економічному та військовому відношенні.
Гітлер анексував Чехію та напів-анексував Словаччину саме тому, що це призводить до військового посилення Німеччини. Чим в такому разі критерій наших демократів відмінний від критерію Гітлера?
Чи є українці нацією, на це питання демократи з "Новой России", слідом за відомим демократом Мілюковим, готові, судячи з усього, відповісти, що українці "в цілому", мабуть, нація, але ж треба й честь знати…
Іншими словами: якщо нація, то другого сорту, а отже, доля України має визначатися інтересами Росії, тобто великоруської більшості. Оце і є точка зору шовіністичних кріпосників. 
У сумні дні Лютневої революції Тимчасовий уряд безсоромно відмовляв українцям не тільки у незалежності, –  вони тоді її ще не вимагали, – але й у простій автономії.
Панове демократи торгувалися через національні права України, наче торгівці кіньми. Вони виходили тоді прямо й безпосередньо з інтересів старих великоруських "хазяїв", поміщицького, буржуазного та бюрократичного типу. Зараз вони перекладають ту ж саму велику традицію мовою еміграції.
З більш високої історичної точки зору, а саме з точки зору соціалістичної революції, цілком можливим було б підпорядкувати на певний період національні інтереси України інтересам міжнародного пролетаріату, якби між ними виникла суперечність. Але ж жодної такої суперечності немає!
Україну тисне бонапартистська реакція - та сама, яка тисне весь СРСР й підриває його обороноздатність. Український революційний рух, спрямований проти бонапартистської бюрократії, є прямим союзником міжнародного революційного пролетаріату.
На відміну від панів демократів, меншовицького та народницького штибу, ми зовсім не вважаємо, що кішка - всім звірам звір. Сила Гітлера взагалі - зокрема, стосовно України - не в ньому самому, а у нікчемності та гнилості демократії, у розкладі Другого та Третього Інтернаціоналів, у глибокій хвилі розчарування, занепаду й апатії серед мас.
Переможний революційний рух у будь-якій країні стане сигналом загибелі для Гітлера. Національно-революційний український рух є складовою тієї могутньої революційної хвилі, яка зараз молекулярно формується під корою торжествуючої реакції.
От чому ми стверджуємо: Хай живе незалежна радянська Україна!
Койоакан, 5 серпня 1939 р.
"Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев)", № 79-90, 1939 р.
Переклад Сергія Іщенка

Волинська лайка ХVI‒XVII столiття, або Як в Луцьку колись обзивалися. ФОТО

Джерело: Волинь Post

Часто, прямуючи щодень у буденних справах, оминаючи на своєму шляху гамірливі молодіжні компанії, або ж товариства вже добряче підпилих неборак-колег, волею-неволею доводиться чути цілі лінгвістичні конструкції із, як-то прийнято вважати, старого доброго лихого слівця.

Цим, як не прикро, сьогодні вже нікого не здивуєш. Залишається лиш плекати надії, що на загальній хвилі патріотизму культура мовлення українців загалом і волинян вийде на значно кращий рівень.

Сподіванкам дамо час на втілення, бо лихослів'я ‒ то не вигадка вчорашніх днів, а прикра традиція, що віддавна супроводжувала наших дідів‒прадідів. Одначе, запевняю, тих немилозвучних, і, ну вже дуже образливих висловів, якими послуговується середньостатистичний волинянин в ті моменти, коли звичні слова не здатні відобразити його емоційного збудження, раніш не було.

Як на Волині і в Луцьку колись висловлювали образу й чим була лайка в розумінні людей, що більше чотирьохсот років тому носили поважне звання луцьких міщан.

Образа честі й доброго імені в час, про який ідеться, сприймались вкрай гостро й часто ставали причиною спочатку сварок й конфліктів, а згодом – судових позовів й подальших, нерідко довготривалих судових тяганин.

Справи ті лучани вирішували у двох тодішніх судових інстанціях. Одна йменувалась ґродським судом-урядом, інша ‒ міським маґістратським судом. Перший функціонував у стінах Луцького замку, другий – в головній адміністративно-судовій будівлі міста із правом самоврядування – ратуші.

Засідання маґістратського суду

Власне записи, які внесені у документацію означених установ і слугують джерелом для ідентифікації “обзивалок” чотирьохсотлітньої давності. Принагідно зауважу, що юридичний актовий документ тих часів староукраїнською та старопольською мовами, як і акуратні вордівські папери сучасних судових інстанцій, мали визначений і ретельно продуманий формуляр. Одначе ображені позивачі, в запалі примчавши до суду, слів особливо не вибирали. Обов’язком писарів в той момент було вписання жалісливого зізнання-оскарження за принципом “слово од слова”, тобто повністю.

Спектр усіх словесних образ іменувався “ущипливими”, “вразливими”, “непристойними”, “шкаредними” словами і ними “вимовляли”, “деспектували”, “соромили”. Епітети, якими позначали злі вчинки й погану вдачу, можна умовно поділити на чоловічі й жіночі.

Чи не найпоширенішим звинуваченням тогочасних жіночок була розпуста. "Білоглова", а саме так називали тодішніх представниць прекрасної статі (слово походить від білої барви головного убору – намітки, котрою тодішні жінки покривали голову), яких упіймали на чужолозтві чи просто в ньому підозрювали, називали “вшетечницями”, тобто розпусницями, а їхні дії, відповідно – “вшетечними”.

Жіночий головний убір – намітка (сучасна інтерпретація)

Такої обмовки як вогню луцькі міщанки остерігалися й уникали, а одна із них – Васюта Михитарова в серпні 1616 року скаржачись на міських урядників у справі незаконного й безпідставного арешту, навіть вказувала, що її затримали подібно до якоїсь вшетечниці – тобто непорядної, похітливої жінки.

Рідше на Волині послуговувались старожитнім словом “курва”. Воно вживалося, наслідуючи польську мову, стосовно львівських міщанок подібної вдачі. За негідні, зневажливі вчинки, жінок деколи називали “малпами”, тобто мавпами.

Неподібними до нинішніх були лайливі епітети, вживані на означення чоловічих морально-етичних падінь. Чи не найпоширенішою “мужеською” обзивалкою слугувало визначення “лотр”, чи, ласкавіше, “лотрик”. Назвавши так міщанина чи шляхтича, його одразу ставили в один ряд із злодіями, затятими гуляками й ледарями.

Для ідентифікації облудників й пройдисвітів застосовували слово “франт”, а донощики й авантюрні інтригани отримували не дуже горде, але все ж звання “сикофантів”. Щоб підкреслити несерйозність, а часом й життєву глупоту, чоловіка прозивали “блазнем”. Зневагу висловлювали і за допомогою звертань “собако”, “син песій” та традиційно “скурвий син”.

Назрівання конфлікту в середньовічному місті

Особливою образою честі слугувало порівняння з гицлем – вбивцею собак, який за сумісництвом був помічником ката. Подібно до свого “роботодавця” – карателя на горло, гицель, хоч і належав до середньовічної категорії ремісників, але в жодне із їхніх професійних об’єднань – цехів-корпорацій не приймався. Вважалось, що робота цих двох “колег по нещастю” несумісна із християнськими канонами. У більшості випадків кати й гицелі опинялись поза людськими спільнотами: з ними рідко спілкувались, при зустрічі уникали, не знали імен.

Популярним лайливим виразом на Волині ХVІ – ХVІІ століття було “ти третій”, тобто “ти третій по катові і гицелю”. До цієї ж категорії відносився зворот “кат його відає”, що використовувався на позначення безперспективності й невизначеності ситуації.

Кат за виконанням “професійних” обов’язків

Попри високі морально-етичні норми й беззаперечну християнську віру, в міському середовищі Луцька та інших волинських міст траплялись випадки зґвалтувань й позашлюбних зв’язків, наслідком яких ставала поява на світ дітей-бастардів. Таким був, наприклад, луцький вірменин Андрій Федорович Мурадинович. Його батько – Федір Мурадинович свого часу викупив у поганина (татарина) Ростка жінку, яка упродовж багатьох років служила в домі за кухарку. Згодом вона стала лучанину-вірменину не лише служницею, а й коханкою. Далі – більше. Натішившись вже не молодою служницею, луцький міщанин вподобав собі її доньку Анну, результатом чого й стало народження їхнього сина Андрія. Не бажаючи брати доньку служниці собі за дружину, Мурадинович, все ж, не відмовився від хлопчика, належним чином виховуючи його й відписавши в заповіті значну суму грошей та інших пожитків. Одначе по смерті того Федора, з’явилось чимало претендентів на спадок небіжчика, з вуст яких впродовж 1612–1616 років лунали образи на адресу неповнолітнього сина. Малого називали “недоброго ложа сином”, “непорядно уродженим”, дитиною “поза законом”.

Тож, як бачимо, звичка лихословити й застосовувати гарячі словечка віддавна побутувала на наших теренах. Одначе, як на мене, чотириста років тому ті вислови, попри зневажливе й ганебне змістове наповнення, все ж були милозвучнішими від поширених нині, і, щонайменше – автентичними. Тож чи не варто на етапі викшталтування рідної мови, якщо не відмовитися від запозичених так званих “благих матов”, то принаймні замінити їх на рідні – ті, якими лаялись та обзивались люди, що ходили старими вулицями нашого міста чотири століття тому?

Листування командирів УПА в 1944-1952 рр. СКАНИ документів

Автор: Володимир Ковальчук Джерело: Історична правда

"...І дивно мені, чому за деморалізуючий вплив жінок Ви доручаєте стріляти, а за такий самий вплив мужчин – ні. Я тої думки, що за однаковий проступок треба однаково карати як жінок, так і чоловіків. У випадках розпусти мотором є радше мужчини, ніж жінки..."

Поки політики крутять історичною минувшиною як циган сонцем, історики та джерелознавці продовжують робити своє. Нещодавно в українських архівах вдалося знайти низку невідомих раніше документів, що належали чільним представникам Української повстанської армії.

Виявити невідомий документ, написаний особисто першим командиром УПА на Волині та Поліссі Дмитром Клячківським-"Климом Савуром" − велика удача. Хоча він і командував УПА−Північ досить довго, понад півтора року, наразі віднайдено і опубліковано в 2-му томі "нової серії" Літопису УПА лише декілька його особистих наказів.

Скільки ж солдатів було в УПА? Секрети розкриває Клим Савур. ФОТО

До речі, наказу Клячківського "про одномоментне винищення польського населення на Волині", який неодноразово згадують деякі дослідники без цитування жодної з його частин, серед них немає. А ось звіти, які командир мав би теж писати, поки що не знайдені взагалі.

Великою рідкістю є й оригінальні документи загального командира УПА Романа Шухевича. Очевидно більшість з них знищені ще за радянської влади. Але залишилися копії деяких документів, виготовлені співробітниками радянських органів держбезпеки для своїх оперативних потреб.

До того ж, чекісти у власному діловодстві атрибутували чимало "екзотичних" цифрових псевдонімів, які використовував командир УПА, наприклад "171", "1718", "315".

Почесний командир УПА (став ним після загибелі Романа Шухевича у 1950 році, коли УПА як такої де-факто вже не існувало) Василь Кук мав ще більше псевдонімів − ми нарахували їх більше сорока.

Хоча правил конспірації Кук дотримувався настільки педантично, що навіть проникливий Шухевич аж до серпня 1949 року нічого не знав про його дружину − Уляну Крюченко, оригінальні документи після нього таки залишилися.

1. Лист Клячківського ("Савура") до Воробця ("Олекси"). 27.09.1944

Цього коротенького листа Дмитро Клячківський (під псевдом "Аріян" чи "Арду") написав до свого підлеглого, очільника так званого з’єданння груп УПА № 44 Федора Воробця-"Олекси". Просить  його доправити поручника "Вадима" на перевірку навчального відділу "Корбана".

"...Наставлення Схід [?]. Потрактуйте добре друга і дайте добру безпеку"

Вочевидь, посланець був вельми освіченою людиною, якщо йому довірили інспектувати ідеологічну підготовку повстанців. До речі, згаданий в листі "Корбан", також відомий як "Орест" − це вихідець з дивізії Військ СС "Галичина". В 1943-му він очолював підрозділ УПА "Хорти".

На момент написання листа його фігурантові недовго залишалося до переслідування військовою Службою безпеки: у 1945 році вона побила "Ореста" "буками" на "станку", бо запідозрила (необґрунтовано) у співпраці з радянською держбезпекою.

2. Лист Клячківського ("Савура") до Янишевського ("Далекого"). 27.09.1944

А зі змісту даного документа випливає, що, спрямувавши "Вадима" на нове місце, Дмитро Клячківський подбав і про його охорону.

Супроводжувати чоловіка наказав Степану Янишевському-"Далекому" − відомому есбісту, що перебував на території дії з’єднання груп УПА № 44.

"Друже Далекий! Передаю через ваші руки друга Вадима до Олекси. Відправте його якнайскорше з охороною..."

Так "перестрахувався" недаремно, бо не довіряв оточенню командира з’єднання Федора Воробця - мовляв, у ньому "розвелося" занадто багато агентів НКДБ. І, певно, мав рацію: на початку 1945-го Воробця звинувачуватимуть у співпраці з ними одразу декілька повстанців.

3. Лист Василя Кука до "Шахтаря". 4.08.1945

Лист Василя Кука (на момент написання − ще оргреферент Центрального Проводу ОУН) до "Шахтаря" від 4 серпня 1945 року дуже перегукується зі сьогоденням.

Перша сторінка листа. "...Поборювати серед членства т.зв. орієнтації на скору війну з СРСР. Бо ану ж і скоро війни не буде? А тоді що? ...Успіх нашої революції запевнимо, коли зуміємо зорганізувати і опанувати революційні елементи в СРСР і повести їх до боротьби..."

Хіба не правий автор у тому, що "основне в орг. роботі − підібрати нового типу кадри, зокрема з молоді і повністю підготовити їх до боротьби в нових умовах"? Або коли пише: "Коли ж питання йде про Україну, то, коли не хочемо зникнути як окрема нація, нам залишається тільки безпощадна боротьба до побідного закінчення"?

Друга сторінка листа. "...Усіх слабодухів, при сьогоднішій обстановці нашої боротьби, треба від революційного руху відсунути подальше, незалежно на яких постах вони не находилися би".

Також джерело багате на незвичні сюжети - наприклад, оповідає про долю Адольфа Гітлера після закінчення радянсько-німецької війни: "Був час, що і Гітлер стояв у вершку "слави", а сьогодні у підпіллю, не кращому за наше!".

Третя сторінка. "...Червоний є у мене і з ним усе в порядку. Поширювані чутки, думаю, провокація"

Таке твердження автора про перебування фюрера в "підпіллі" станом на серпень 1945 року доволі дивне, адже останній покінчив життя самогубством 30 квітня і це є усталеною історичною аксіомою.

Четверта сторінка листа. "Які можливості у роботі і перебуванні в містах Киї. і Рів. Чи їздять (?) у Київ та чи можна там що-небудь купувати?"

Напевне, ця цитата про фюрера у підпіллі додасть поживи багатьом конспірологам на кшталт аргентинського публіциста Басті, котрі висловлюють припущення, що Гітлер наприкінці німецько-радянської війни виїхав до Аргентини, а 1964-го – у Парагвай.

4. Лист Кука до Шухевича. 29.10.1945

Лист від 29 жовтня 1945 року − це відповідь Василя Кука на пропозицію головного командира УПА Романа Шухевича написати якийсь пропагандистський матеріал про Українську Головну Визвольну Раду.

Як констатує автор, передпарламент українських політичних сил (УГВР задумувалася як надпартійна структура, в яку був доступ усім державницьким партіям) вже встиг "припасти трохи попелом". Більше того, ця структура, вважає Кук, навіть формально перестала існувати.

"...Писати мені листівку від УГВР було б неможливо, бо це мені треба було писати проти власних думок, а писати це в що я не вірю - нічого варте і тому прошу мене до того не зобов'язувати. А кромі того, перо у мене мало пропагандивне і доцільніше тому, щоб такі речі писали кращі пропагандисти. Прошу мене зле не розуміти - пишу прямо".

Отже, даний документ − ще один доказ того, що, на відміну від Романа Шухевича, Василь Кук у 1945-му не вірив у життєздатність УГВР. Але у 2000-х роках він із повагою згадував і про УГВР.

5. Лист Шухевича ("Мамая") до Кука ("Вара"). 25.12.1945

Лист командира УПА Романа Шухевича-"Мамая" до Василя Кука-"С. Вара" від 25 грудня 1945 року − одна з копій, які самотужки переклав працівник НКДБ УРСР А. Каганович.

Перша сторінка

Починається документ із критики в. о. провідника ОУН на Волині та Поліссі Ярослава Дударя-"Вереса" за те, що разом зі своєю кавалерією вчасно не прибув на обумовлене місце зустрічі.

Друга сторінка

Та дорікати вже було нікому: ще два тижні до того "Верес" потрапив у радянську облогу в с. Романів Луцького району й там загинув.

Третя сторінка

Четверта сторінка

Далі "Мамай" розмірковує, як потрібно подавати до військових нагород та відзнак найкращих воїнів УПА. Ми довідуємося, що членів УПА−Захід нагороджували частіше, а відтак ті, хто належав до УПА−Північ і УПА−Південь, на це нарікали.

П'ята сторінка

Наприкінці листа Шухевич зазначає, що має намір нагородити "Смока" (це псевдонім Миколи Козака, провідника СБ ОУН на Волині та Поліссі, який прославився тим, що вчасно "розкусив" двох агенток, яких НКДБ підіслав на Волинь з Києва − Людмилу Фою та Ніну Калуженко) найвищою військовою відзнакою − Золотим Хрестом заслуги.

6. Лист Шухевича ("Мамая") до Кука. 18.01.1946

Лист, який Роман Шухевич-"Мамай" 18 січня 1946 року надіслав Василю Куку, цікавий тим, що в ньому згадується псевдонім "Чупринка". Багато років це псевдо заплутувало дослідників, адже гадали, що ним користувався Шухевич.

Перша сторінка листа від 18.01.1946

Як виявилося, різниця полягає в одній літері: "ЧупринкА" − це дійсно псевдонім Романа Шухевича, а ось "ЧупринкО" − одне зі псевд провідника ОУН(б) на Волині та Поліссі у 1945 р. Миколи Козака-"Смока".
Працівники радянських органів держбезпеки інколи перекладали російською не "Чупринко", а "Чупринка" − звідси і плутанина.   

Друга сторінка листа від 18.01.1946

Парадокс, але завдяки пану А. Кагановичу і таким як він перекладачам "у погонах" до нас дійшли російськомовні копії й інших листів Романа Шухевича до організаційного референта Центрального Проводу ОУН Василя Кука за 1945-1946 роки.

7. Лист Литвинчука ("Давида") до Василя Кука. Квітень 1949-го

Автор цього листа до Василя Кука, написаного в квітні 1949 року під псевдонімом "Давид" − Іван Литвинчук, один з "довгожителів" УПА та збройного підпілля на Волині та Поліссі.

Перша сторінка листа Литвинчука. "...В тій же криївці згинули машиністка Ярина та бойовик Юрко, а Оля через невлучне стріляння другом Петром ожила і лікується в Луцькому шпиталі... Господар, в якого була криївка, вдень посварився з жінкою, після чого пішов на МВД і зголосив про криївку..."

Спершу Литвинчук очолював одну з повстанських груп, яка діяла переважно на території Волинської області, далі став керувати тамтешнім так званим з’єднанням груп № 33.

Друга сторінка листа Литвинчука. "...Після відкриття криївки большевиками с.п.д. Залісний понищив всі орг. матеріали і гроші, постріляв своїх підвладних, а відтак собі дав два постріли в голову (під бороду) і один в серце..."

Зрештою,  аж до початку 1951-го, Литвинчук перебував в оунівському збройному підпіллі.

Третя сторінка листа Литвинчука до Кука. "Кількакратно стрінувся я з вимогами теренових провідників, щоб дати їм біографії чільних наших провідників як: Є.Коновальця, С.Петлюри, С.Бандери, Я.Стецька, ген.Т.Чупринки і інших знаних в українській революції постатей".

Документ вартий уваги тому, що в ньому "без прикрас" розповідається про занепад повстанського руху на Волині. Серед різних причин цього явища Іван Литвинчук вказує і на таку: "підпільники були перегружені технічно-зовнішною роботою як зв’язок, господарка, писання звітів, робота пунктів, ріжні акції боєво-господарчі, протиколгоспні, СБ".

Четверта сторінка. "...В історії України є великий хаос в висвітленні певних історично-політичних проблем, подій, постатей і т.д. Невідомо, якого історика вважати за найбільш духовно наближеного до того висвітлення, яке відповідає на сьогодні".

Тут напрошується паралель з сучасним станом справ у нашій державі. Хіба не "технічно-зовнішня робота" чиновників гальмує паростки нового, оригінального, неординарного в цій країні нині?

П'ята сторінка"...За даними більшовицької статистики, на 20.X.48 в колгоспах нараховувалось 109 тис. господарств, а на 1.XII.48 передбачено (заплановано) колективізувати 123 тис. господарств. Всіх господарств Волинської області приблизно нараховується 130-135 тисяч..."

А ще в документі у дуже неприглядному світлі постають радянські післявоєнні "реформи".

"Бажаю успіхів в праці і житті та крепкого здоров'я!"

Тут і вивезення "не таких як усі" людей до Сибіру та на Далекий Схід, і спроби, нехай і несміливі, колективізації народного господарства, і постійна компрометація членів ОУН і УПА "компетентними органами".

8. Василь Кук Богдану Кузьмі. Вересень 1950-го

У даному фрагменті листа, написаному в вересні 1950 року, Василь Кук вступає у дискусію з підпільником Богданом Кузьмою з приводу гендерної рівності.

Почесного командира УПА здивувало, чому той у проекті одного з підпільних документів про "деморалізуючу роль жінки" написав, а про "деморалізуючу роль чоловіка" − забув.

"...У випадках розпусти то мотором все є радше мущини, ніж жінки. І мало правдоподібне, щоб жінка згвалтувала мущину".

"І дивно мені, чому за деморалізуючий вплив жінок Ви доручаєте стріляти, а за такий самий дем. вплив мущин – ні. Я тої думки, що однаковий проступок треба однаково карати так жінок, як і мущин. У випадках розпусти то мотором все є радше мущини, ніж жінки. І мало правдоподібне, щоб жінка згвалтувала мущину".

"...Питання виміру кари вирішує суд в кожному окремому випадкові і згори це зазначувати в повідомленні не треба..."

"Подібно і з деморалізацією. Нездеморалізованого мущину ніякий вплив жінки не здеморалізує, а коли так є, що мущини деморалізуються - то це вина їх, а не жінок. Коли ж іде про каральність за насильство, то вона повинна стосуватися не тільки за насильство над підпільницями, але так же само і над не-підпільницями", − резонно зауважує Кук.

9. Лист Кука до Василя "Орлана" Галаси. Червень 1952-го

Такі зашифровані ділянки, як у цьому фрагменті листа від останнього (почесного) командира УПА Василя Кука до останнього провідника ОУН(б) на Волині та Поліссі Василя Галаси за червень 1952 року, особливо часто трапляються в листах повстанців за 1950-і роки.

"...Про це 819, 785, 197, бо 328 продовжується дальше і важко сказати, коли закінчиться... Повідомляю, що к-ві УПА-Північ наказом Г.К. УПА від дня 20 жовтня 1952 надано ступінь пол.-політвиховника. Наказ одержите згодом".

Якщо скористатися шифроблокнотом листування між згаданими суб’єктами епістолярного діалогу, фрагмент листа Василя Кука, що наводиться нижче, слід читати так:

"Стан організації у терені ЗУЗ, СУЗ, ОСУЗ, ПЗУЗ добрий (?). Край "Поділля", край "Карпати", край ПЗУЗ зліквідовані, розбиті. Край "Львів" – перед ліквідацією. Є там ще окружні провідники, у надрайонах, але розбитий в цілому. Зв’язок зворотній діє до […] підпільника.

Край "Карпати" – опанований добре через провокацію. Зв’язок діє, але це напевно провокативна група. Там є Охало [Василь Охримович], але попав живий до МВД через провокатора. Це певне!

"...Там 784, 371, але 161, 780, 300, 778, 282. Це певне!"

Кузьму [Анатолій Маєвський?] маю до Головної команди УПА. Нормальний зв’язок, але очевидно без агента-провокатора. Треба признати, що МДБ робить гру дуже добре.

Всі матеріали (суспільно-політичні огляди, огляди ситуації, інформації) з краю "Карпати", що Голова Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради одержав цього року, від провокативної групи. Про це потрібно не писати, бо гра [пр]одовжується далі і важко сказати коли скінчиться".

10. Посвідка про присвоєння чергового звання і нагородження. 14.10.1952

Типовий приклад "символічних" документів, які, орієнтовно з 1947 року, видавали скрізь у збройному підпіллі ОУН. Мета − підняти дух тих нечисленних повстанців, яким дивом вдалося уникнути пасток МДБ.

До того ж, зверніть увагу на дату − 14 жовтня 1952 року. Вона означає, що документ − "символічний у квадраті".

По-перше, жодної реально діючої УПА−Північ після її розпуску в 1945 році вже давно не існувало, а тим паче її командування. По-друге, поява цієї посвідки мала б, очевидно, показати, наскільки командири (яких не існує) шанобливо ставляться до відзначення "круглої" річниці − десятиріччя з дня створення УПА.

"...Цим офіційно посвідчується про номінування і нагородження друга Романа".

Втім, Українська Повстанська армія насправді виникла навесні 1943 року, а дату "14 жовтня 1942 року" "призначила" зворотнім числом українська еміграція у 1947-му. Інакше чому в роки, коли УПА−Північ реально воювала, згаданий жовтневий день не входив до переліку її свят - таких як, наприклад, День зброї, День злуки, Великдень, Різдво?

Різдвяні листівки Української Повстанської армії. ФОТО

Є й інші докази. Так, командир згаданого формування Дмитро Клячківський у своєму наказі для підлеглих від 24 січня 1944 р. обґрунтовував потребу в подальшій мобілізації зусиль українських повстанців таким чином: "Рік збройної боротьби проти німецького і московського займанця уже за нами. … Другий рік боротьби зістрінемо повні віри і надій".

Як бачимо, в січні 1944 р. Клячківський підбивав підсумки першого року збройної боротьби УПА, тобто 1943-го. Водночас він задекларував, що наступним, другим роком визвольної боротьби УПА буде 1944-й.
Інший приклад – цитата зі cвяткового звернення Романа Шухевича до командирів і бійців УПА з нагоди новорічних свят від 1 січня 1945 року: "За нами 1944 рік – другий рік славного існування УПАрмії". Отже, якщо це "другий" рік, то 1943-й – перший рік існування УПА, чи не так?

Див. повні тексти наведених вище й інших 270-и документів: Волинь і Полісся у невідомій епістолярній спадщині ОУН і УПА. 1944 – 1954 рр. / П. Сохань, П. Потічний (співголови ред. ради), В. Ковальчук, В. Огороднік (упорядники). – Київ–Торонто, 2011. – 1024 с. – (Серія "Літопис УПА. Нова серія". – Т. 16) 

Цікава мапа-схема з початку 1939 року під назвою "Наступна війна почнеться в Україні".

Джерело:

Volodymyr Viatrovych

 

На мітинг "жертв УПА" прийшли мертві НКВДисти, щоб розповісти про свої злочини

Джерело: День  Коментарі

Біля пам´ятника Миколі Ватутіну в Маріїнському парку сьогодні  вшановували пам´ять жертв УПА. Організатори акції - Всеукраїнський рух «Молодіжна єдність», Міжнародна громадська організація «Вірне козацтво» та громадська організація «Оплот». Про це йдеться на сайті організаторів.

Підтримати мітингувальників прийшли свободівці, котрі переодягнулися у військову форму тих часів, розфарбували обличчя під небіжчиків з місією, щоб розповісти правду, як НКВДисти самі вбивали, катували, грабували, передають Коментарі.

За словами організаторів 16 плакатів фотовиставки документально розкажуть про «звірства УПА». Серед експонатів - внутрішній документ зі списком тортур, рекомендованих до використання нібито щодо земляків. Всього - 135 видів.

Проросійські активісти під охороною міліції "евакуювали" з Києва свою виставку про "жертв" ОУН-УПА

Джерело: Тиждень.UA

15 квітня в Києві, біля пам'ятника командувачу Першим українським фронтом, генералу армії Ніколаю Ватутіну відбулася виставка, присвячена жертвам ОУН-УПА і приурочена до річниці смерті генерала. Виставку організували харківські громадські організації «Оплот» і «Молодіжна єдність».

Нагадаємо, що фотовиставку, яку нині покажуть у Києві, в Маріїнському парку, в минулому році вже бачили харків´яни. Вона викликала багато суперечок і 7 актів вандалізму. Один раз її навіть відновлювали з нуля. 15 квітня в Києві, біля пам'ятника командувачу Першим українським фронтом, генералу армії Ніколаю Ватутіну відбулася виставка, присвячена жертвам ОУН-УПА і приурочена до річниці смерті генерала. Виставку організували харківські громадські організації «Оплот» і «Молодіжна єдність». Експозиція складалася із 12 щитів з фотографіями солдатів нацистської Німеччини і української дивізії СС «Галичина», а також трупів, позначених як «жертви звірств ОУН-УПА». Самі ж воїни ОУН-УПА були відображені лише на фотографіях одного стенду без жодних підписів. Виставку охороняли близько сотні людей спортивної статури, пише «КоммерсантЪ-Украина». Незабаром, після відкриття біля стендів з'явилися близько 50 представників ВО «Свобода». Двоє націоналістів одягли на себе форму

співробітників НКВД, зображуючи «примар чекістів». Вони назвали організаторів виставки «своїми синками». «Це провокатори! Зніміть форму!», – кричали активісти «Оплоту». «Мені батюшка Сталін її подарував, вона в пеклі дуже почесна, ми тільки звідти», – іронізували у відповідь націоналісти. Між опонентами зав'язалася коротка бійка, яку, втім, негайно припинила міліція. На прилеглій вулиці чергували шість міліцейських автобусів, два автозаки і близько сотні бійців «Беркуту». Націоналісти і їхні супротивники не змогли подолати міліцейський кордон. Їм залишалося лише перекрикуватися через оточення, називаючи одне одного то «фашистами», то «кремлівськими холуями». «Ці фотографії не мають нічого спільного з діяльністю ОУН-УПА, а зображені на них жертви – це люди, замучені НКВС і фашистами», – розповідав журналістам народний депутат від ВО «Свобода» Ігор Мірошниченко. У підсумку, на виставці, присвяченій жертвам УПА, за кілька годин не побував жоден відвідувач. Близько другої години дня організатори згорнули стенди, сіли в автобуси і поїхали в супроводі міліцейських автомобілів.

Режисер фільму "Soviet Story" написав дисертацію про Голодомор

Джерело: Історична правда Фото звідсіля

Едвінс Шноре, автор та режисер відомого у світі документального фільму про злочини комуністичного режиму "Радянська історія" ("The Soviet Story"), написав дисертацію про Голодомор.


Про це він розповів під час міжнародної конференції "Об’єднана Європа — спільна історія" у Вільнюсі, повідомляє ЦДВР.

Латвійський історик Едвінс Шноре в рамках міжнародної наукової конференції "Об’єднана Європа — спільна історія", яка проходила у Сеймі Литовської Республіки з участю прем’єр-міністра Литви, виступив із доповіддю про історію Голодомору в Україні.


Тема виступу — "Західна реакція щодо Голодомору на початку 1930-х років".


Науковець підкреслив, що радянський режим робив усе, щоб заперечити існування голоду.
Попри це, за словами Шноре з електронних архівів газет із багатьох країн, зокрема Великобританії, Франції, Канади, США, Німеччини, Швейцарії, Норвегії та країн Балтики видно, що між 1932-33 роками вони надрукували кілька сотень статей, листів до редакторів та інших публікацій щодо голоду в Україні і радянської економічної політики, що його спричинила".


"Парадоксально, що найбільш ґрунтовні репортажі про Україну в роки Голодомору були опубліковані західними кореспондентами, які базувалися за кордоном СРСР, зазвичай у найближчих країнах — балтійських, — зауважує історик. — Наприклад, журналісти впливових "The Times" (Британія), "The Chicago Daily Tribune" та "French Journal des Debats" (США) інформували про Голодомор з Риги".


Пан Шноре розповів, що Радянський Союз організовував піар-акції — поїздки по "ситих українських селах", залучав до участі в брехні про відсутність голоду провідних журналістів, як, наприклад, Волтера Дюранті з "The New York Times", який у приватних розмовах визнавав вбивство голодом близько 10 мільйонів осіб, але в статтях заперечував Голодомор.


Зазначимо, що отриману Дюранті Пулітцерівську премію досі не відкликали.


"Сховати факт голоду було дуже важливо для Сталіна, адже багато відомих західних інтелектуалів підтримували радянський режим, - заявив історик. - Відомий французький письменник Ромен Роллан, наприклад, щомісяця жертвував 5000 франків радянському посольству в Парижі. Коли його запитали про Голодомор в Україні, він сказав: "Я не хочу нічого про це чути. Я турбуюся за більшу небезпеку — гітлеризм".


А Бернард Шоу, нобелівський лауреат, заперечував голод навіть після свого візиту до СРСР. Відомий тогочасний журналіст Ґарет Джоунс після розмов із селянами в Україні написав, що, окрім Сталіна, людиною, яку найбільше ненавидять в Росії, є Бернард Шоу, що описував повні їжі селянські комори.


Підводячи підсумок, Едвінс Шноре підкреслив, що, незважаючи на надзвичайну активність радянської пропаганди, світова громадськість було добре проінформована про геноцид в Україні, здійснений радянською владою.


Також естонський дослідник зазначив, що вже завершив написання своєї дисертаційної праці про Голодомор, яку він захищатиме у Ризі.


Міжнародна наукова конференція "Об’єднана Європа — спільна історія" організована комісією з оцінки злочинів радянського і нацистського окупаційних режимів у Литві з участю науковців та представників литовського сейму та Європейського Парламенту 16-17 листопада 2012 року.


Уривок із фільму Едвінса Шноре "Soviet Story" дивіться у розділі "ВІДЕО".

Олена Теліга: "Життя - це боротьба, а боротьба - це справжнє життя"

Джерело: Історична правда

22 лютого Телігу та інших націоналістів було розстріляно в Бабиному Яру. В камері, де вона перебувала перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: "Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга". Зверху було викарбувано стилізований під меч тризуб.


Олена Теліга народилася 21 липня 1907 року. Імперський Санкт-Петербург став містом її дитинства і юності. Олена походила з української родини. її батько - Іван Шовгенів, родом із околиць степового Слов'янська, був інтелігентною й освіченою людиною. За фахом - інженер, спеціаліст з гідротехніки.

Мати - родом з Поділля. Чуйна і добра жінка. Слід одразу зауважити, що в родині Шовгенівих панувала російська мова. І хоч батьки ніколи не цуралися свого українського походження, цей факт мав свій вплив на формування світогляду майбутньої поетки.


Дитинство Олени було доволі безтурботним. Батьки жили заможно, а тому діти: Олена і двоє старших братів мали все необхідне, щоб здобути добре виховання й освіту. Часто Шовгеніви подорожували: виїжджали на Кавказ, милувалися краєвидами Фінляндії. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, не знала лише української.

Олена Теліга

Культурне середовище, читання книжок, відвідування театрів спонукало дівчину взятися за перо. Правда, перші спроби були незграбними й про них пізніше О.Теліга говорила лише жартома.
Перед революційними подіями 1917 року інженера Івана Шовгеніва запрошують на роботу до Києва. Він стає професором Київської політехніки. До Києва перебирається Олена й опановує науку в одній із гімназій столиці.
Загалом київське життя дуже відрізнялося від петербурзького. Передовсім у Києві Шовгенівих застала українська революція. Вперше у двадцятому столітті постала Українська держава. Шовгеніви приєднуються до активного українства. Так, Іван Шовгенів стає міністром уряду Української Народної Республіки (УНР). Старший брат Сергій - вояком армії УНР.

Козак армії УНР. Одяг і зброя (ФОТО)

Як відомо, доба УНР була недовгою. Після поразки української державності батько і старший брат змушені податися на еміграцію. Олена разом з матір'ю і молодшим братом залишаються в окупованому більшовиками Києві.


Невдовзі приходить голод і розруха. До значних матеріальних нестатків додається постійне цькування. На Олені міцно закріпився ярлик "петлюрівки". Дуже скоро мати Олени зрозуміла, що в умовах радянської влади вона не зможе дати дітям не лише доброї освіти, але й зберегти їхнє життя.


Навесні 1922 року мати з дітьми покидає Україну. Дорога на Захід була важкою, сповненою великих небезпек, але саме в дорозі, Олена по-справжньому пізнавала Україну і її народ.


Шлях пролягав через Вінницю, де червоноармійці затримують і на деякий час заарештовують втікачів. Потім - Кам'янець-Подільський, далі довга дорога, перехід кордону й Олена опиняється в польському містечку Тирнові, де на той час вже було чимало інтернованих вояків Української Армії.

Остання столиця УНР. Петлюрівська репетиція в Кам'янці (ФОТО)

Олена чи не вперше отак зблизька побачила людей, які зі зброєю в руках воювали за Україну. Зустріч з батьком принесла щасливі хвилини радощів, які так доречні були після важкої і небезпечної подорожі.


Родина Шовгенівих разом з Оленою перебирається до Чехословаччини у Подєбради. Там батько Олени дістає призначення ректора Української Господарської Академії, а сама Олена записується на матуральні курси, щоб згодом вступити на історико-філологічний факультет Українського Педагогічного інституту ім.М.Драгоманова в Празі.


Подєбрадський період життя Олени надзвичайно цікавий, сповнений різноманітних знайомств і зустрічей. Тут поступово почало кристалізуватися її українське "я". У Подєбрадах вона знайомиться із Леонідом Мосендзом, який не лише готує її до вступу в інститут, але як колишній вояк Української Армії, талановитий поет і відомий вчений допомагає знайти те середовище, яке могло не лише її зацікавити, а й виявити творчі можливості.

Олена

Відтак Олена знайомиться з Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською, Олегом Штулем.


Особливе враження справляє Микола Сціборський, чий інтелект, ерудованість, сила переконань, неабиякі ораторські здібності захоплювали багатьох. Олена часто відвідує різноманітні студентські зібрання, бере активну участь у гарячих дискусіях.


Не обходилося і без сутичок. Так, на одному із зібрань в Народному Домі, де були присутні російські емігранти-монархісти, пролунали образливі випади проти української мови. Олена одразу ж знайшла в собі мужність, щоб безкомпромісно заявити: "Ви хами! Та собача мова - моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати".


На одній із таких вечірок вона знайомиться з Михайлом Телігою, високим вродливим юнаком, який походив з Кубані й був старшиною армії УНР. Знайомство Олени й Михайла переросло в кохання й незабаром вони одружилися.


Навчаючись у Празі, О.Теліга розпочинає свою літературну діяльність. її вірші з'являються на сторінках "Літературно-Наукового Вістника", інших часописів.

Могили наших у Празі. Прогулянка Ольшанським кладовищем

У 1929 році помирає мати Олени, й вона разом з чоловіком переїжджає до Варшави. Закінчується дещо романтичний період студентства й розпочинаються нелегкі емігрантські будні.


У пошуках роботи, засобів до існування О.Теліга не полишає мистецької й громадської праці. У Варшаві знайомиться з Дмитром Донцовим, стає постійним автором його "Вістника" і дуже скоро одним із чільних представників "Вісниківської квадриги", яка у духовному житті української еміграції відігравала провідну роль.

Оцінюючи творчий доробок О. Теліги, відомі науковці, дослідники літератури й мистецтва ставлять її в один ряд з Лесею Українкою. Так, Юрій Бойко писав: "Загально характеризуючи світ образів, створених поеткою, доводиться констатувати близькість її до Лесі Українки. Ця близькість випливає головно із споріднености духового комплексу обох поеток".

Олена і Михайло. 1928 рік

Як у Подєбрадах чи Празі, так і Варшаві Олена є учасницею майже усіх святкувань, академій чи літературних дискусій. Правда, тепер вона частіше виступає сама, виголошує реферати, читає власні поезії.


У Варшаві О.Теліга не була байдужою до громадського й політичного життя. Її цікавила кожна звістка, що приходила з поневоленої України. З болем в серці вона сприйняла повідомлення про загибель двох українських патріотів - Василя Біласа й Дмитра Данилишина й відразу відреагувала на цей факт своїм віршем "Засудженим".
Вона цікавиться діяльністю Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка поступово набирала сили й ставала найвпливовішою громадсько-політичною силою на Західній Україні.

"Незриме військо поневоленої нації". Якими мали бути солдати ОУН?

У 1938 році у вогні визвольних змагань постає Карпатська Україна. ОУН скеровує на Срібну Землю кращі свої кадри. О.Теліга не брала безпосередньої участі в подіях Карпатської України, але пафос революційної боротьби, тріумф і трагедія молодої Карпато-Української держави мали великий вплив на формування світогляду Олени, зокрема її політичних переконань.


Тим часом Європа жила у передчутті нової світової війни. Після трагедії на Карпатській Україні в Олени Теліги не було жодних сумнівів щодо політики Німеччини і Гітлера відносно України. Якщо війна і мала дати шанс українцям здобути незалежність України, то розраховувати слід було лише на власні сили й важку боротьбу.
У вересні 1939 року німецькі війська окупували Польщу. Вперше О.Теліга безпосередньо зіткнулася з нацизмом. Вона бачила, як на вулицях Варшави німці безкоштовно роздавали їжу і, хоч голоду не було, але поляки не полишали можливості скористатися "щедрістю" окупанта. Це викликало обурення. Рабства Теліга не терпіла.

У грудні 1939 року Олена зустрічається з Олегом Ольжичем. До цього вони зустрічалися не один раз. Але ця зустріч була особливою, небуденною, а для О.Теліги такою, що зумовила цілий етап у подальшій долі.

Обкладинка донцовського "Вісника", де друкувалася Теліга. 1933 рік. Угорі - автограф Олега Кандиби (Ольжича)

Ольжич на той час вже був відомий не лише як талановитий поет, а передовсім як громадський і політичний діяч, один із керівників націоналістичного руху, заступник Голови Проводу ОУН. За його плечима був досвід революційних боїв за Карпатську Україну, організаційна робота з проведення Другого Великого Збору Українських Націоналістів.


Теліга на ту пору була ідейно й світоглядно сформованою постаттю й виявила готовність стати членом ОУН, влитися в організований український націоналістичний рух.


Як член ОУН вона активно займається працею в Культурній референтурі ОУН, що її очолював О.Ольжич. На плечі молодої жінки одразу впала важка, але цікава робота. Вона готувала ідеологічні й вишкільні матеріали, які відправлялися на українські землі.

Складала тексти листівок, відозв, летючок. Мала публічні, але нелегальні виступи перед членством ОУН, яке приходило з України.
Коли революціонери-підпільники вперше побачили Телігу, то поставилися до неї з недовірою, оскільки, на їх думку, така молода і вродлива пані не годилася для небезпечної підпільної боротьби. Однак вже після перших слів О.Теліги вони пройнялися до неї цілковитою довірою, бо скоро розгледіли в ній полум'яну націоналістку, готову не лише словом, а й ділом прислужитися українській революції.

Олена і Михайло Теліги. Краків, 1939 рік. Фото: korolenko.kharkov.com

У Кракові О.Теліга очолила мистецьке товариство "Зарево", яке шукало нові шляхи для українського мистецтва, гуртувало навколо себе творчу молодь, вирішувало чимало практичних питань, пов'язаних із функціонуванням українських культурних і наукових установ.


В ці роки О.Теліга інтенсивно студіює літературу, яка приходила з підрадянської України. Вона інтелектуально, морально і творчо готувала себе до повернення на рідну землю.
У 1940 році в ОУН стався розкол. Теліга важко переживала розбиття Організації, але залишилася на боці Голови ОУН полковника Андрія Мельника.

"Найкраща людина, яку можна мати за вождя". До 120-річчя Мельника

Тим часом сама ОУН готувалася до війни. Центром підготовки став Краків. Сюди з'їхалися майже всі члени ПУН (Проводу Українських Націоналістів), які розпочали підготовку до повернення в Україну. Полковник Роман Сушко проводив військові вишкільні курси. Микола Сціборський організовував штаб пропагандистів, готував відповідну літературу й листівки.


Інтенсивно працювала "Комісія державного планування" під керівництвом О.Ольжича, яка апробовувала проекти програм в ділянках економічно-господарського, культурного та адміністративного життя в Україні, на випадок утворення самостійної держави.


За дорученням ПУН Микола Сціборський підготував проект Основних Законів (Конституції) Української Держави, які мали унормувати державне життя в перехідному періоді: від здобуття до закріплення української державності.


Навесні 1941 року Голова Проводу Українських Націоналістів і Організації Українських Націоналістів полковник Андрій Мельник особисто в нелегальний спосіб відвідав українські землі Холмщини, Полісся і Лемківщини, які тепер опинилися під німецькою окупацією й розглядалися ОУН як плацдарм для походу на Схід.

Визволення чи окупація. Німці та українці у 1941 році

Провідникові Краєвої Екзекутиви (управи) ОУН Ярославу Гайвасу було доручено підготувати перехідні пункти на річці Сян, через які мали вирушити в Україну похідні групи ОУН, перед якими ставилося завдання активізувати українське життя, розбудувати мережу державних адміністрацій, охоплювати своїми впливами господарське, культурне, церковне життя.


Перед початком німецько-совєтської війни у Кракові відбулося засідання ПУН, де були зроблені організаційні зміни для більш ефективної дії ОУН на українських землях. Зокрема, було утворено Секретаріат ОУН, у склад якого призначено О.Ольжича, Володимира Мартинця та Зиновія Книша.


Ольжича призначено першим заступником Голови ПУН-ОУН та головою центрального керівництва ОУН на Східні й Осередні Землі України з осідком в Києві.


У липні 1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН Олена Теліга разом з Уласом Самчуком перейшла Сян в районі Ярослава і вирушила до Львова. А вже 22 вересня 1941 року вона виїжджає до Рівного, яке було перехідним пунктом у переправі груп на Київ.


22 жовтня О.Теліга прибула до Києва. Так сповнилася її мрія. Вона повернулася до міста своєї юності, столиці України.


У Києві на той час вже працювали українські націоналісти. В різний час і спосіб до столиці прибули Олег Ольжич, Олег Лащенко, Марко Антонович, Іван Ірлявський, Іван Рогач, Олег Штуль, Михайло Михалевич, Микола Кузьмик-Петренко та ін.

Олена з чоловіком

Теліга одразу ж береться за організацію літературного життя. Вона стає головою Спілки українських письменників. У Києві починає виходити літературно-мистецький альманах "Літаври" як додаток до газети "Українське Слово", редагований О.Телігою. За короткий час довкола Спілки, "Українського Слова" і "Літаврів" вдалося згуртувати чимало інтелігенції.


Вперше за довгі роки більшовицького поневолення у Києві відкрито почали говорити про державність, з'явилася національна символіка, в церквах українською мовою почала правитися Служба Божа.


Велика роль у піднесенні рівня національної свідомості у ті роки належала "Українському Слову", яке виходило накладом 50 тис. примірників й поширювалося далеко за межами Києва.


"Національнотворча роля київського "Українського Слова" передусім у тому, що воно ані на хвилину не припиняло пропаганди ідеї української державності, - писав Юрій Бойко. - Це було те, що являло пряму небезпеку для імперіалістичної політики Третього Рейху. Редактори це добре собі усвідомлювали. Але вони йшли напролом. Важливо було зробити в цьому напрямку якнайбільше, коли ворог почне свої репресії".


Як "Українське Слово", так і "Літаври" широко знайомили своїх читачів з творчістю поетів і письменників, які нещодавно замовчувалися в Україні, оскільки були репресовані або розстріляні. Чи не вперше кияни мали змогу пізнати творчість українських митців еміграції. На шпальтах видань друкувалися твори О.Ольжича, У.Самчука, Л.Мосендза, Є.Маланюка та інших відомих поетів та письменників.

Українська націоналістична преса (1928-1951)

Видання українських націоналістів мали яскраве антимосковське забарвлення. Постійно наголошувалося на відмінності й окремішності не лише української культури і духовності, але й стилю роботи, поведінки й думки.
Були випадки, коли до "Українського Слова" чи "Літаврів" приносили статті, в яких автори славили фюрера і його "новий порядок". Такі статті заверталися і не друкувалися, навіть з огляду на те, що це дуже часто було приводом для доносів у гестапо.


Дуже швидко у Києві було зорганізовано мережу професійних, військових і виробничих спілок. Як завершення цього процесу стало створення з ініціативи О.Ольжича Української Національної Ради - національно-представницького органу, який очолив ректор Київської політехніки професор Микола Величківський.
Одним із секретарів було обрано члена ПУН Осипа Бойдуника. УНРада у своїх установчих документах нав'язувала себе до традицій Української Центральної Ради.


Заходами УНРади вдалося налагодити зв'язок з усіма областями України, була відновлена робота Української академії наук, Київського університету, Київського політехнічного інституту, створена мережа початкового і середнього шкільництва.


Було відроджено кооперативний рух, зокрема на відтинку споживчої кооперації затверджено статут Всеукраїнської кооперативної спілки. УНРада налагодила регулярну доставку в Київ продуктів харчування. Засновано Український червоний хрест, який опікувався полоненими. Створено Українську церковну раду, представник якої входив до складу УНРади.


Вже після ліквідації німцями київської Української Національної Ради нею було підготовлено низку документів, які свідчили про німецькі репресії в Україні. Після війни ці документи було передано до звинувачувальних актів Нюрнберзького процесу.


Активність ОУН в Києві довго не могла бути поза увагою німецьких властей. Але першого відчутного удару ОУН було завдано на Житомирщині. Тут у листопаді 1941 року неподалік села Базар ОУН з ініціативи невгамовного О.Ольжича провела величну маніфестацію на відзначення роковин від дня розстрілу більшовиками учасників Другого Зимового Походу Армії УНР.


Акція ОУН була масовою, добре зорганізованою і стала виявом самостійницьких домагань українських націоналістів. Після маніфестації почалися арешти в Житомирі, Коростені, Радомишлі, інших містах і селах. У передмісті Житомира, на Мальованці, почалися розстріли. Впродовж листопада і грудня тут було розстріляно сотні українських патріотів.


Київ жив в очікуванні репресій. У першій половині грудня було заарештовано Івана Рогача, Ярослава Оршана-Чемеринського, Миколу Олійника, інших співробітників "Українського Слова". Сам тижневик перестав виходити. Згодом було закрито "Літаври".


Смертельна небезпека нависла над Оленою Телігою. Натомість вона категорично відмовилася покинути місто, а всі свої зусилля сконцентровує на роботі Спілки українських письменників.


"Олена Теліга живе мов на Клондайку, - згадує Олег Штуль. - Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9 годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою - в помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській.


Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилася постать Олени Теліги у всій її величі - в житті реалізувала свої засади до останнього".
Неодноразово робилися спроби переконати О.Телігу в необхідності якнайшвидше покинути Київ. Вона категорично відмовлялася.


Відомо також, що у переддень її арешту до Києва повернувся Олег Ольжич, який короткочасно покинув столицю у січні для того, щоб зустрітися з полковником Андрієм Мельником. Він домагався зустрічі з Оленою Телігою, щоб переконати її у необхідності залишити Київ і тим самим врятувати своє життя. Але зустріч так і не відбулася.


Вранці 9 лютого 1942 року Олена Теліга пішла до Спілки українських письменників, де вже була засідка гестапо. За годину туди прийшов чоловік - Михайло.


Поетку та інших націоналістів було розстріляно в двадцятих числах лютого (прийнято вважати 22-ге) у Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де перебувала О.Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: "Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга".


Зверху було викарбувано стилізований під меч тризуб. Кажуть, що один з катів після смерті О.Теліги казав, що не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.

Пам'ятник Олені Телізі в Київській політехніці. Встановлено 31 серпня 2009 року коштом викладачів, студентів та випускників університету. Фото: museum.kpi.ua

Загалом втрати ОУН у Другій світовій війні були величезними. Загинуло п'ятеро з дев'яти членів ПУН, серед яких незабутній Олег Кандиба-Ольжич, по-звірячому закатований фашистами у концтаборі "Заксенгаузен", 197 членів керівного активу ОУН.


Ось деякі з них: Іван Рогач, Іван Рошко-Ірлявський, Орест Оршан-Чемеринський, Дарія Гузар-Чемеринська, Микола Кузьмик, Богдан Сірецький, Петро Олійник, Володимир Баранецький, Дмитро Звізда, Зенон Домазар, Степан Чайка, проф. Гупало, Іван Кошик, Євгенія і Тетяна Суховерські та ін.


В цілому близько п'яти тисяч членів ОУН впали жертвами гітлерівського терору у боротьбі за визволення України.


"І в павутинні перехресних барв,
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання".
Богдан Червак
Публіцист, перший заступник голови Організації українських націоналістів

Бій під Крутами

Археологи знайшли у Балаклаві артефакти античної доби

У Києві говоритимуть про історію Голокосту

Джерело: Історична правда

З нагоди Міжнародного дня пам'яті жертв Голокосту (27 січня) у Києві відбудеться ряд заходів.

Єврейський фонд України, Всеукраїнський центр вивчення Голокосту "Ткума" за підтримки Міносвіти і Мінкультуризму України проводять ряд заходів у Києві 25-27 січня:

Круглий стіл у Верховній Раді України "Уроки Голокосту та культура пам’яті в Україні. Сучасні проблеми та шляхи їх подолання". Серед запрошених: Вадим Колесніченко – народний депутат України, Вікторія Дем’янчук – народний депутат України; Руслан Бортник – президент ПО "Спільна мета", та інші.	24 січня, Верховна Рада, (вул.. Садова 3-а), 15.00-17.00
Прес-конференція з представниками ЗМІ. Учасниками прес-конференції стануть: Аркадій Монастирський – громадський діяч, голова правління Єврейського фонду України (Київ); Ігор Щупак – відомий історик, дослідник теми Голокосту, автор багатьох наукових праць, директор Всеукраїнського Центру вивчення Голокосту "Ткума" і Музею історії євреїв України та історії Голокосту (Дніпропетровськ); Борис Забарко – директор Інституту соціальних та общинних працівників, колишній в’язень Шаргородского гетто, провідний науковець Інституту світової економіки і міжнародних відносин Національної Академії наук України (Київ).	25 січня о 14.00 в Українській національній інформагенції "Укрінформ", (вул.. Б. Хмельницького 18/16)
Круглий стіл "Історія Голокосту" в контексті сучасної історії України" та науково-практична конференція "Уроки Голокосту та пам’ять про Голокост в Україні". В рамках цих заходів виступатимуть досвідчені фахівці-історики, суспільствознавці, політологи, представники міністерств та дипломатичних відомств. Вони дадуть свою оцінку сучасним тенденціям бачення історичного минулого в Україні. У числі запрошених будуть відомі українські історики: Максим Гон, автор історичних монографій "Голокост на Рівненщині", "Із кривдою на самоті. Українсько-єврейські взаємини на західноукраїнських землях у складі Польщі (1935-1939)", та ін., (м. Рівне), Олександр Круглов, автор серії наукових публікацій, основаних на дослідженні німецьких документів оперативних груп та зондеркоманд (м. Харків), Арон Вайс – володар нагороди пам’яті святого Омеляна Ковча, науковий радник Всеукраїнського Центру вивчення Голокосту "Ткума", координатор общинних програм "Джойнт" в СНД (Єрусалим, Ізраїль). Учасники розглядатимуть такі проблемні питання і теми: "Особливості історичної пам’яті про Другу світову війну в різних регіонах України"; "Історична правда та історична міфологія"; "Гітлерюгенд: факти і міфи"; "Особливості конструкції політики пам’яті України: фактор геноцидів, та багато інших тем". В рамках заходу будуть представлені музейна та літературна виставки на тему Голокосту.	26 січня, Круглий стіл – Міністерство науки та освіти, молоді та спорту України (пр. Перемоги, 10) 10/00-13.00; Науково-практична конференція – Будинок вчених (вул. Володимирська, 45), 14.30-18.30
Церемонія вшанування колишніх в’язнів гетто і концтаборів	26 січня, Київська міська Рада, (Хрещатик, 36), 16.00-18.00
Церемонія пам’яті біля Меморіального комплексу "Бабин Яр".	27 січня, Меморіал "Бабин Яр", 10.00-12.00