Сергій Жадан: «Дива не буде. Буде війна. І вистояти в ній можна лише всім разом»

Сергій Жадан / Радіо Свобода

Дива не буде

Найменше все це нагадує свята. Попри те, що на кухні, в кутку, стоїть ялинка, з тризубом угорі. Вікна завішані ковдрами, на сходах у коридорі – мішки з піском: казарма лише зовні видається сонною й порожньою, люди всередині воюють четвертий рік, готові до всього. Сама будівля розташована в центрі селища, на першому поверсі – магазин секонду й салон краси, між другим і третім поверхами стоїть автоматник, чужих не пропускає. Та чужі сюди й самі не підуть. Про те, що тут стоять українські військові, з «того» боку чудово знають – коли був останній обстріл Новолуганського, сюди теж били – снаряд летів просто в казарму, але потрапив у сосну, що росте напроти будівлі. Зрізав стовбур, зрикошетив, побив машини військових. Сліди обстрілу можна побачити по всьому селищу – покришений асфальт, розбита вивіска на дитячому майданчику, кілька глибоких ям у парку. Сліди від вогню на церковній стіні. Вибиті вікна в старих хрущовках, деякі вже відремонтовані, з новими склопакетами, деякі й далі чорніють холодними провалами: очевидно, в багатьох квартирах ніхто не живе. В розбитому вікні тріпоче брудно-біла фіранка. Ніби хтось капітулює. Проходимо вуличками, дивимось, власне, куди прилітало. Місцеві на нас не звертають уваги – схоже, звикли. Покинутий дитячий садочок, невеличкий базарчик – чорний блискучий чорнозем пристає до підошов, торішня трава мокра й важка під грудневими опадами, за два дні завершується цей рік – четвертий рік війни.

«Дивіться, – показує військовий на пам’ятник, – бачите там відбиток зірки? Попросили місцевих її прибрати. Там ще стрічка була «георгіївська». Ми говоримо, стрічка хай лишається, лише пофарбуйте її в жовто-синій колір. Вони не погодились, просто зняли її. Це якщо вам цікаві настрої місцевих».

Про настрої місцевих із військовими говорити взагалі цікаво. Хоча їхні свідчення завжди слід сприймати обережно: не кожен місцевий наважиться з військовими бути відвертим.

«Вони хоч розуміють, хто їх обстрілював?» – вже, сидячи в казармі, на кухні, питаємо в знайомої. Знайома – харків’янка, воює в добровольчому підрозділі, разом зі своїм чоловіком.

«Хтось розуміє, – відповідає вона, – хтось переконаний, що це українці стріляють самі по собі». «Люди різні, – додає. – Місцева, так би мовити, інтелігенція, себто люди з вищою освітою, підтримує Україну. Так ось виходить».

Останні дні в селищі тихо. Лише іноді повітрям струшує. Танк, коментує хтось. Особливої уваги на це ніхто не звертає – стріляють далеко, хвилюватись немає чого. Військові сходяться до столу – приїхали гості, всім хочеться поговорити, кожному є що розповісти. Командир розвідників розповідає, як займали села в «сірій зоні». Згадує про фермера, в якого зупинились. Той, зустрівши військових, з ходу висловився на підтримку ЗСУ, щоправда розкритикував про всяк випадок добровольчі батальйони. Коли дізнався, що перед ним саме добровольці – злякався й приготувався до найгіршого. Тим більше – добровольці вилучили в нього незаконну зброю. Поселив військових в кухні. «На столах стояли запаси домашнього вина. Десять великих баняків, ти уявляєш!» – із захватом розповідає розвідник. Коли добровольці за пару тижнів з’їхали, фермер із подивуванням виявив, що його запаси алкоголю лишились неторканими. Не знаю, чи вплинуло це якось на його настрої.

Воювати за свою країну

На зворотному шляху підбираємо до Харкова одного з бійців. Дорогою розповідає свою історію. Бізнесмен із Макіївки, підтримував майдан. Навесні 14-го їх почали виловлювати. Його попередили знайомі, встиг утекти. Кинув усе, що мав, перебрався до Харкова. Довго намагався потрапити на передову. «Тоді навіть за гроші не хотіли мобілізовувати. Ну ось тому я тут», – говорить про свій батальйон. «Загалом це честь – воювати за свою країну. Не кожному поколінню випадає», – додає.

Говорить насправді без пафосу, видно, довго це все собі обдумував. Говорить російською. Як і всі добровольці, з якими тут бачились. Харків’яни, дніпропетровці, східняки, одне слово – зустрічають на фронті четверту новорічну ніч, воюють за свою країну.

Уже в Бахмуті починаєш звертати увагу на новорічні вогні та прикраси. Ну так – попереду свято, війна лишається позаду. Позаду лишається чорний важкий ґрунт незібраних полів. Позаду лишається холодне низьке небо над «сірою зоною». Позаду лишаються забиті фанерою вікна мирного населення й бійниці армійських казарм. Щодалі більше ялинок та яскравої реклами. Харків загалом тоне в світлі й мішурі. Вулиці забиті привітаннями від президента й мера. В магазинах не проштовхнешся, в ресторанах немає вільних місць. Ну так – всі не можуть жити війною, війна втомлює, війна змучує, виснажує. Особливо тих, хто не має до неї жодного стосунку. Всім хочеться спокою. Всім хочеться затишку. Всі хочуть дива.

Ось тільки дива не буде. Буде війна. І вистояти в ній можна лише всім разом – і східнякам, і західнякам, і військовим, і цивільним. Незалежно від настроїв.

Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції.

Підписуйтеся на наш Телеграм.

CoffeeTalk: розмова з Юрієм Андруховичем

Джерело: Inspired



Розмови за кавою – це зазвичай саме ті розмови, які приносять нам відповіді на потрібні питання, та розмови, після яких вдається добре подумати над всім, що нас турбувало. Саме такі розмови – невимушені, але від цього не менш цікаві, ми будемо проводити з різними людьми, щоб дізнатися про те, що їх мотивує та надихає в цьому житті. Ми починаємо рубрику CoffeeTalk за підтримки однойменного блогу, і перший наш гість – Юрій
Андрухович, відомий український письменник.

«Життя складалося так, що я багато мандрував, і для мене подорожі стали необхідністю»

Натхнення – це дуже сумнівне поняття, навіть застаріле окреслення того, що можна вважати творчою мобілізацією особистості. Натхнення трішки романтизує цей стан, тобто не такий вже він зовсім повітряний. Натхнення передбачає вищу силу (абсолют), що, так би мовити, вдихає щось у тебе та спроможне пробудити у тобі творчі стимули. Однак це дуже банальне розуміння творчих процесів. Нещодавно один із найшанованіших мною – Нік Кейв – підтвердив цю думку в своєму інтерв’ю. Він сказав: “Натхнення взагалі немає, не вірте ніколи в цю дурню. Є просто багато-пребагато праці над всім, що ти робиш.” Він радикальніше висловлюється, я все-таки вірю, що однією тільки працею не витиснеш, треба також мати дар. Це полягає у тому, що час від часу тебе навідує такий стан, коли ти ще нічого не робиш, але тобі вже дуже хочеться це робити. Радість полягає у тому, що ти не знаєш, коли цей момент може настати. Ще одна характеристика обдарування полягає в тому, що ти здатен це якомога частіше переживати, навіть у найнесподіваніших місцях.

Життя складалося так, що багато мандрував, і для мене подорожі стали необхідністю. Не уявляю собі навіть половини написаного чи створеного без тих поїздок, без зміни оточення і ландшафтів.

Загалом серед журналістів, які пишуть про культуру, прийнято нарікати на те, що люди дедалі менше читають книжок, що є також об’єктивним фактом та природнім процесом. І цього вже не зміниш. Все дійде до того, що такий процес сягне певної межі і залишиться тільки нікчемний відсоток, свого роду “золотий остаток”, тих людей, які життя свого без книжки не мислять.

Книжка не помре: вона просто стане надбанням дуже незначної кількості людей. Ми забудемо про те, що треба судити в категорії якихось чисел, ми будемо оцінювати виключно з категорії якості. Книжка дорожчатиме, повертатиметься до вихідних моментів своєї історії, коли ще не “книжка”, а “книга” була велетенською розкішшю, доступною тільки представникам найвищих класів, які, окрім полювань, ґвалтувань, воєн та лицарських турнірів, мали ще достатньо часу, який заповнювали читанням книжок, а багато хто й  їх написанням. Для прикладу, автор «Дон Кіхота» свої уявлення про світ побудував на лицарських романах, які виникли ще десь за триста-чотириста років до нього.



Своєрідна загальна модель українства і всього українського – це в основній масі своїй страшенно ліниве й консервативне суспільство, яке нічого нового не хоче й нікуди не прагне,  і серед них також присутні якісь такі одиниці подвижників, що “воюють із вітряками”, як той Дон Кіхот. І ці одиниці подвижників своїми діями перевершують подвижників інших, в яких все компенсується пасіонарністю маси, яка в нас є пасивною. Тому навіть традиційне націоналістичне привітання філософ радить розуміти по-іншому: “Слава Україні?”(ні) “Героям слава!”

Хтось це називає “комплексом відмінника”(про перфекціонізм), але я не хочу, бо й відмінником у школі не був. Але в тій справі, якою займаюся, належу до тих, хто хотів би досягнути якогось ідеалу, усвідомлюючи при тому, що вони неможливі.

Сучасна орієнтація усіх і кожного на поняття “успіх = багато грошей” – це якась універсальна тенденція. Насправді людство завжди в усіх формаціях суспільних по-справжньому цінувало матеріальний достаток. Хоч як би воно не вдавало відданості якимось високим ідеалам чи то релігійним чи іншим, але по суті справи, критерієм успіху в усі часи було таке: яке завелике стадо твоїх корів, скільки золота в твоєму палаці і тому подібне. Тому це не тенденція українців сьогодення, тут можна говорити про специфіку нашого часу, тільки в тому сенсі, що глобалізований світ наповнився грошима незаробленими, а абсолютно фіктивними. При чому ці грошові маси ще кілька поколінь тому нікому й приснитися не могли.

Люди оперують мільярдами євро чи доларів, тією масою грошей, яку собі й уявити важко, а справжня суть у тому, що це підробка, тобто гроші, які не є заробленими, бо реальним здобутком і реальним продуктом вони не покриті. Молоді українці, як і їхні ровесники у багатьох інших країнах, дуже швидко пристосувались до цієї цинічної погоні за віртуальними грошима. Тобто не володіння чесно заробленими, а такими, якими легко заволодіти, які є легким здобутком тільки тому, що за своєю суттю є фальшивкою, їх взагалі у природі немає.

Я все різко змінив лише в момент, коли вже дійсно вималювалась достатньо різка політична зміна в житті цієї країни. Тобто, якби стабільно й непорушно продовжував існувати совок, я б просидів життя в такому собі підпіллі: працюючи в друкарні на випуску газети, посилаючи всіх подалі і там собі щось пишучи, трішки у шухляду, а трішки для публікацій, ділився б цим з найближчими друзями і знайомими, але ніяких суспільних кроків не чинив. Хіба мене б затягнули в якусь підпільну організацію, проте, дуже сумніваюсь, так як не було на той час таких.

Натомість під час усієї цієї перебудови почалися такі зміни, які в кожному з нас, хто почувався якось творчо, спровокували якісь рухи. Так само і я у 1989 році вирішив, що досить, вистачить уже цієї друкарні, пора було йти на волю. Усе, що відбулось зі мною в подальшому, тільки підтверджує ту думку, що я був правий. Це було таке звільнення в плані моєї особистої незалежності, в сенсі від якогось конкретного начальника, роботодавця, звільнення від виконання чиїхось розпоряджень.

Як правило, не даю собі більше жодної спроби, окрім тієї, що була першою. Однак тут все залежить від мети, бо є така, заради якої варто, перечекавши певний період, спробувати знову. Я все-таки зосереджусь на прикладах творчих: у моїй практиці був вже випадок, коли писав роман з першої спроби і за один раз, тобто більше нічим іншим не займаючись, відкладаючи усі інші тексти, я від першої і до останньої сторінки мав це виписати одразу. Але цей принцип було зламано вже десь на початку 90-тих, коли писав “Дванадцять обручів”. Я писав їх з перервами, змінював місця проживання (почав у США, продовжив в Німеччині, а закінчував в Україні), процес розтягнувся на рік чи навіть довше, і вирішив, що даремно вигадую собі якісь такі принципи, щоб написати все за один раз, можна й гнучко до цього всього поставитись.

Якщо щось не йде так, як хотілося б, то нічого страшного. Треба відійти вбік, зайнятись чимось іншим: відвідати якийсь спектакль чи фільм, походити чи навіть поїхати кудись. Тобто найкраще правило – це не створювати собі жодних правил.



Є такий час, про який ми любимо казати: “Це мій день або це був не мій день.” І це справді підтверджується. На рівні такому нашому, щоденному, побутовому, ми з цим стикаємося, коли з самого ранку щось трапляється і такою хвилею успіху чи невдач продовжується. Але, якщо говорити про критерії успішності, то тут знадобиться якась загальна формула. Успішний письменник, мабуть, той, хто найбільше книжок продав і найбільше на цьому заробив. Якщо так міркувати, то в нашій країні є декілька таких, але вони, насправді, далеко не найуспішніші. Є письменники з якимись фантастичними накладами, і яких, як виявляється, українці масово читають. Але чи це справжня успішність?

Вдалий день розпочинається з такого твердого розуміння того, що сьогодні хочу зробити, чого досягнути. І якщо це пов’язано з написанням тексту, то я не сяду і не розпочну, якщо цього дня маю вже заплановані справи, якусь зустріч на конкретну годину чи маю відповісти на декілька листів. Спочатку робитиму якісь дрібні справи.

Моє завдання як письменника у тому, щоб писати якісно, писати добре. Це, можливо, дуже загально, але маю своє власне відчуття того, яка то є добра література і в чому вона полягає. Всі інші завдання є похідними, тобто, якщо є такий темперамент, якийсь громадянський чи соціальний, може політичний, то чому ні? Але прошу не мати за зле того тим письменникам, що є соціально-пасивними. Це насправді їх внутрішня справа, бо головну свою роль вони виконують тим, що створюють нові тексти, тим самим продовжуючи життя мови.

Без мови ми нічого не варті, втрачаємо взагалі будь-які ознаки своєї ідентичності. Тому роль письменника – у продовженні життя мови, тому що вона має здатність до зменшування, тобто редукції, і це, зазвичай, залишається недооціненим, бо люди самі по собі є неуважними до мови, вони готові її розтратити і змарнувати. Вони не оцінюють цієї місії письменника, а чекають від нього того, що насправді є тільки похідним.

Колонки – це теж такий своєрідний жанр, публіцистика. Насправді все в них крутиться навколо того: чи подобається мені тут щось, чи навпаки. Якась така критика повсякденного нашого існування.
У себе в комп’ютері маю такі записи кілька десятків годин спілкування з “Мертвими півнями”, бо навіть збирався написати їхню документальну біографію. І я з кожним із них, з актуальними учасниками гурту на той час і не тільки, з людьми їхнього оточення, провів такі бесіди. Мені було цікаво зіставити це зі своїми власними враженнями, бо ми особисто знаємося ще з 1991 року. Наше знайомство відбулося на другій “Червоній руті”, де вони отримали першу відзнаку в категорії авторської пісні. Вони на той час не були ще електрофіковані, їхня стилістика була такою м’якою (бардівською). Там, звісно, хітом стали “Ми помрем не в Парижі” на слова Наталки Білоцерківець, але серед інших вони там виконували “Дидактичну виставу в Театрі Богуславського” на мої слова. Для мене, як для поета, це було такою радісною новиною, що ось є такий гурт молодих музикантів, який моїм текстам дав новий шанс.

Ми з тих пір товаришуємо, а хлопці з часом все більше брали моїх текстів і компонували до них свою музику. Досить специфічна це справа була в тому сенсі, що мені не завжди подобалося те, що в них виходить. Тому що я ж мав свої уявлення про те, яку я музику люблю, і часто мої враження були такими, що вони десь надто спростили, що певні слова зовсім в іншому ключі собі чув. Але, з іншого боку, ніколи не намагався їм цього виказувати, бо передовсім завжди цінував і продовжую цінувати нашу дружбу. Мені прикро, що вони припинили існування на якомусь своєму піднесенні, коли знайшли своє звучання і настільки виріс виконавський рівень. Окрім того вони встигли на той час завоювати прихильність якогось зовсім юного покоління, бо людям, що ходили на їх перші концерти, зараз вже десь біля сорока років.

У нас колись на початку 90-тих на одному з місцевих телеканалів була телепередача “Л12″, малась на увазі вулиця Липова (зараз вулиця Шевченка). В них була рубрика “Вище голову”, тобто блукаючи Івано-Франківськом слід не забувати, що страшенно багато речей можна побачити, просто піднявши голову, бо вони знаходяться на висоті десь третього поверху цієї старої забудови.

Наше місто має у собі своєрідний ансамбль, тобто кожен може знайти у ньому такі деталі, які варто відчути та пережити. Я можу орієнтувати гостей на історичну частину міста, тобто десь починаючи від цього “ядра”, нашої фортеці “Бастіону”, далі площа Шептицького, де й найстаріша кам’яна споруда міста – сьогодні приміщення Художнього музею, далі усі інші площі та парки. Я б з радістю прорекламував свою рідну вулицю ім. Т.Г. Шевченка, але зараз туди якщо й ходити, то в пошуках якогось такого декадентського настрою: “Все на світі руйнується й гине,” – бо так десь вона й виглядає зараз.

Як один із “БУ-БА-БУ” побажаю усім: якомога більше самоіронії, такої здатності на все дивитися з дещо примруженим оком, не варто надзвичайно серйозно переживати все, адже відомо, що найбільші дурниці проголошуються якраз із страшенно серйозним виглядом. Кохати і кохатися. Ну і знаходити в собі цю радість від творення чогось нового і не обов’язкового, щоб це був текст чи красива фотографія, словом, щось своє.

Опубліковано в «Галицькому кореспонденті» від 20.06.2013
Розмовляв – Тарас Малий (@TssMals)
Фото – Анастасія Філатова

З Днем народження, Микола Васильович!

Сьогодні не просто день, коли люди раптом згадують, що у них є (або принаймі повинно десь бути) почуття гумору, а тому з усіх сил намагаються пожартувати над оточуючими.

Сьогодні День народження найдивнішого українського письменника Миколи Васильовича Гоголя - генія, пересмішника, чарівника і субтильного мрійника!

Великі Українці - Леся Українка (2007)