Фото зі сторінки: Eugene Novitsky on FB
Показ дописів із міткою українці. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою українці. Показати всі дописи
неділя, 29 травня 2016 р.
четвер, 21 квітня 2016 р.
У ДонНУ відкрили меморіальну дошку на честь Юрія Матущака
Фото Ігоря КАРЛИЦЬКОГО
У
холі головного корпусу Донецького національного університету, який нині
базується у Вінниці, встановили бронзову меморіальну дошку на честь
загиблого під Іловайськом випускника вишу Юрія Матущака. Відкривали
пам’ятний знак невтомному «Вітру» батько героя, його бойові побратими,
друзі, студенти і викладачі ДонНУ.
Юрій Матущак пішов на війну добровольцем. Був бійцем полку патрульної служби поліції особливого призначення «Дніпро-1». У серпні 2014 року опинився в Іловайську. Під час виходу з так званого «зеленого коридору» колону, в якій пересувався Юрко, розстріляли бойовики. Шість місяців він вважався зниклим безвісти, поки у лютому 2015 року повторна експертиза ДНК не підтвердила його загибель.
Через рік, у лютому 2016 року, в Донецькому національному університеті влаштували день пам’яті Юрія Матущака. Тоді батько загиблого, художник за фахом Віталій Матущак презентував для благодійної виставки-продажу свої картини. За виручені кошти він розпочав роботу над виготовленням меморіальної дошки на честь свого сина. Ескіз написав сам. А створив пам’ятний знак із бронзи вінницький скульптор Володимир Оврах. Віталій Матущак зізнається, що без підтримки ДонНУ, коштів меценати та друзі, які знали Юрка за життя, реалізувати цю ідею було б неможливо.
«Це була важка робота, не стільки фізична, як моральна, – каже батько загиблого. – Коли він висловив бажання йти воювати, ми не зупиняли його, бо розуміли, що російську тінь треба знищити на кордоні. Будь-якою ціною… Мій син ніколи не боявся висловлювати свою думку, плисти проти течії, любити Україну в російському Донбасі. Влада прагнула нейтралізувати його: спершу залякували, потім намагалися «прив’язати» нагородами, навіть державними «за активну громадську позицію». Але його важко було зупинити. Коли сина не стало, слова співчуття лунали і в Україні, і за її межами. В Польщі навіть футбольний матч провели на його честь. А сьогодні пам’ять Юрка вшановують у стінах його рідного ДонНУ. І це велика честь».
Ректор університету Роман Гринюк, згадуючи про загиблого, зауважив, що серце кожного вишу – це його студенти і випускники. Саме вони прославляють заклад в Україні і за її межами. До таких сміливо можна віднести і Юрія Матущака, світла пам’ять про якого завжди житиме у серцях викладачів та студентів ДонНУ.
Олеся ШУТКЕВИЧ
Юрій Матущак пішов на війну добровольцем. Був бійцем полку патрульної служби поліції особливого призначення «Дніпро-1». У серпні 2014 року опинився в Іловайську. Під час виходу з так званого «зеленого коридору» колону, в якій пересувався Юрко, розстріляли бойовики. Шість місяців він вважався зниклим безвісти, поки у лютому 2015 року повторна експертиза ДНК не підтвердила його загибель.
Через рік, у лютому 2016 року, в Донецькому національному університеті влаштували день пам’яті Юрія Матущака. Тоді батько загиблого, художник за фахом Віталій Матущак презентував для благодійної виставки-продажу свої картини. За виручені кошти він розпочав роботу над виготовленням меморіальної дошки на честь свого сина. Ескіз написав сам. А створив пам’ятний знак із бронзи вінницький скульптор Володимир Оврах. Віталій Матущак зізнається, що без підтримки ДонНУ, коштів меценати та друзі, які знали Юрка за життя, реалізувати цю ідею було б неможливо.
«Це була важка робота, не стільки фізична, як моральна, – каже батько загиблого. – Коли він висловив бажання йти воювати, ми не зупиняли його, бо розуміли, що російську тінь треба знищити на кордоні. Будь-якою ціною… Мій син ніколи не боявся висловлювати свою думку, плисти проти течії, любити Україну в російському Донбасі. Влада прагнула нейтралізувати його: спершу залякували, потім намагалися «прив’язати» нагородами, навіть державними «за активну громадську позицію». Але його важко було зупинити. Коли сина не стало, слова співчуття лунали і в Україні, і за її межами. В Польщі навіть футбольний матч провели на його честь. А сьогодні пам’ять Юрка вшановують у стінах його рідного ДонНУ. І це велика честь».
Ректор університету Роман Гринюк, згадуючи про загиблого, зауважив, що серце кожного вишу – це його студенти і випускники. Саме вони прославляють заклад в Україні і за її межами. До таких сміливо можна віднести і Юрія Матущака, світла пам’ять про якого завжди житиме у серцях викладачів та студентів ДонНУ.
Олеся ШУТКЕВИЧ
Джерело: День
пʼятниця, 11 березня 2016 р.
неділя, 6 грудня 2015 р.
вівторок, 17 листопада 2015 р.
Московський патріархат канонізував останнього українського отамана
Джерело: Еспресо.TV
Фото: status-ua.com.ua
"Священний Синод 23 грудня розглянув рапорт голови Синодальної комісії з канонізації святих архієпископа Херсонського і Таврійського Іоанна, на основі чого благословив місцеве прославлення та шанування в межах Запорізької єпархії останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського", - йдеться у повідомленні.
Також були затверджені молитви Калнишевському, його іконописне зображення і день його пам'яті - 31 жовтня за старим стилем і 13 листопада - за новим.
Нагадаємо, Українська Православна Церква Київського патріархату канонізувала Петра Калнишевського ще в 2008 році.
У 1775 році після облоги російським військом Січі 85-річний Калнишевський був заарештований і спочатку утримувався в Москві, в конторі Військової колегії, а потім був відправлений до Соловецького монастиря, де провів близько 28 років у холодній камері розміром 1 на 3 м.
Калнишевського випускали з камери на свіже повітря тільки три рази на рік: в дні свят Різдва, Великодня і Преображення.
Після помилування російським імператором Олександром, Калнишевський у віці 110 років, будучи практично сліпим, не захотів повертатися на батьківщину і залишився в монастирі, де помер через три роки.
Українська Православна Церква Московського патріархату
приєднала до лику святих останнього кошового отамана Запорізької Січі
Петра Калнишевського
Про це повідомляє прес-служба УПЦ МП, передає Еспресо.TV."Священний Синод 23 грудня розглянув рапорт голови Синодальної комісії з канонізації святих архієпископа Херсонського і Таврійського Іоанна, на основі чого благословив місцеве прославлення та шанування в межах Запорізької єпархії останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського", - йдеться у повідомленні.
Також були затверджені молитви Калнишевському, його іконописне зображення і день його пам'яті - 31 жовтня за старим стилем і 13 листопада - за новим.
Нагадаємо, Українська Православна Церква Київського патріархату канонізувала Петра Калнишевського ще в 2008 році.
У 1775 році після облоги російським військом Січі 85-річний Калнишевський був заарештований і спочатку утримувався в Москві, в конторі Військової колегії, а потім був відправлений до Соловецького монастиря, де провів близько 28 років у холодній камері розміром 1 на 3 м.
Калнишевського випускали з камери на свіже повітря тільки три рази на рік: в дні свят Різдва, Великодня і Преображення.
Після помилування російським імператором Олександром, Калнишевський у віці 110 років, будучи практично сліпим, не захотів повертатися на батьківщину і залишився в монастирі, де помер через три роки.
субота, 24 жовтня 2015 р.
Артиллерист Обоиста. Как служит в АТО клоун Тяпа
Автор: Евгения Фаенкова
Джерело: Українська правда. Життя
Командиру отделения в 40-й артиллерийской бригаде Тарасу Обоисте нужно всего пару минут, чтобы рассмешить своих подопечных. Серьезный бородач легко перевоплощается не только в веселого увальня, но и в строгого командира, который может гаркнуть, так что мало не покажется.
35-летний Тарас Обоиста по профессии учитель истории. Свою карьеру он начинал в родной 27-м школе города Ровно. Несколько лет работал учителем истории, а параллельно руководил детским театральным кружком. Позже профессию учителя сменил на статус частного предпринимателя, но театральный кружок продолжал вести.
Четыре года назад Тарасу Обоисте попалась на глаза статья про больничного клоуна Костю Седого. Статья настолько впечатлила, что он стал собирать информацию о смехотерапии и детской психологии. Как-то узнал про курсы больничных клоунов в Москве.
"В 2012-м я был одним из Украины", - гордится Обоиста.
Тогда после обучения к его основным занятиям добавилась волонтерская работа – в роли клоуна Тяпы Тарас Обоиста стал посещать детские онкологические отделения.
Тяпа делал уколы подушкам, веселил малышню, подбадривал родителей.
На следующий год на курсы по больничной клоунаде приехало уже три десятка украинцев, которых убедил клоун Тяпа.
"Больничная клоунада - особый жанр, который требует психологической подготовки клоуна. Его задача наполнить больничную атмосферу новым смыслом, когда привычные вещи кажутся иными, волшебными…", - рассказывает Обоиста, которого часто называли Доктор клоун.
Став одним из первых "сертифицированных" больничных клоунов, Обоиста начал запускать подобные волонтерско - клоунские проекты в других городах – Киеве, Черкассах, Днепропетровске, Харькове и Николаеве.
В Ровно верными помощниками команды Тараса Обоисты стали волонтеры из фонда Скарбниця Надії, они обеспечивали детей шариками и подарками.
До начала АТО Тарас Обоиста планировал увлечь как можно больше волонтеров смехотерапией. Но с каждым днем, по его словам, вопрос: "Где я должен быть?" звучал для него все острее.
Летом 2014-го года он был одним из членов волонтерской команды, которая работала в Запорожье с детьми из зоны АТО.
"Дети проходили курс реабилитации и переживали непростой период – у кого-то была трагедия разрыва с родителями, у кого-то - боязнь голода. Им нужна была профессиональная помощь и поддержка. И этот проект на время приглушил мое желание все бросить и уйти в армию", - рассказывает Обоиста.
Во время боев за Донецкий аэропорт, он наткнулся на видео в сети – растерянный украинский солдат не смог толком объяснить с кем воюет.
"Тогда я вспомнил, что все политруки – это, как правило, историки. На следующий день я уже был у дверей военкомата", - поясняет Обоиста.
В военкомате его дело не нашли. И около месяца пришлось оббивать
пороги, собирая документы. В марте 2015-го его приняли в армию
деловодом.
Но на полигоне учили на разведчика. "Мне повезло. У меня были хорошие наставники", - рассказывает командир отделения.
Первое место дислокации было в Николаевской области. Затем его дивизион перебросили в сектор М под Мариуполь. Там 40-я артбригада прикрывала бойцов по фронту от Широкино до Волновахи.
Сейчас 40-я артбригада по-прежнему находится в секторе М на боевом
дежурстве, в случае обострения ситуации их задача первыми встретить
врага, поставив "огневой заслон" и дать время подтянуть резервы для
обороны сектора.
Работа тяжелой артиллерия – запрещена, но бригада находится на своих позициях.
Тарас Обоиста – один из тех командиров, кто с подачи волонтеров участвует во внедрении системы автоматизации ведения боя "Крапива" в секторе М.
"Провожу "политинформацию" о том, как работает система, настраиваю планшеты, обучаю", - гордится командир отделения.
Он говорит, что проект по модернизации артиллерии, пожалуй, самое интересное, что случилось с ним за восемь месяцев в АТО.
Бойцы рассказывают про инициативного Обоисту, что он не боится начальства и всегда идет напролом.
А еще, что командир не терпит пьянства, с провинившимися подопечными
строг – отправляет их в наряды, проводит воспитательные беседы.
Опыт работы с детьми, навыки импровизации и ораторского мастерства, понимание психологии - помогают в военном деле. Командир отделения 40-й бригады умеет принимать взвешенные решения в стрессовых ситуациях и работать с мотивацией своих подопечных.
Но сложнее, считает он, придется, когда военные, прошедшие ужасы войны, будут возвращаться к гражданской жизни.
"Я вижу, как наши бойцы готовы героически стоять до последнего, но при этом, когда им нужна помощь, они не могут обращаться к людям. Надо перестать скрывать боль", - говорит он.
На его взгляд психологической подготовке военнослужащих должно уделяться не меньше внимания, чем физической подготовке.
Тарас Обоиста после демобилизации планирует заняться психологической помощью военным. "Такие программы также важны как программы по модернизации управленческих процессов в армии", - считает командир отделения.
Автор – Евгения Фаенкова, волонтер фонда "Сестри перемоги"
5169 3305 0754 8953 (загальна карта фонду)
5169 3305 0754 8946 (55 ОАБр)
5169 3305 0556 8227 (40 ОАБр)
5169 3305 0666 2318 (Аеророзвідка)
5169 3305 0551 0039 (Спецназ)
Отримувач: Ганна Морозова
Призначення платежу: Благодійна допомога
PayPal:
victorysisters2014@gmail.com
55brigadehelp@gmail.com (55 ОАБр)
40brigadehelp@gmail.com (40 ОАБр)
clearukainiansky@gmail.com (Аеророзвідка)
helpukrainespecialforces@gmail.com (Спецназ)
Контакти:
Заявки приймаються:
(098) 908 68 68
Плетіння кікімор:
(096) 181 53 21
Офіс: Київ, Арсенальна, 15, кв. 16 (пн-нд 12:00-19:00)
Безготівка:
Отримувач: ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД ДОПОМОГИ КРАЇНІ "СЕСТРИ ПЕРЕМОГИ"
ЄДРПОУ 39654316
Р/р № 26009052753420
ПАТ КБ "ПриватБанк" м. Києва. МФО 300711
Призначення платежу: Благодійна допомога
Фотозвіти:
www.facebook.com/Victory.Sisters.foundation
www.facebook.com/55ArtilleryBrigade
www.facebook.com/40ArtilleryBrigade
www.facebook.com/helpukrainespecialforces
www.facebook.com/clearukrainiansky
www.facebook.com/BattalionKikimora
Джерело: Українська правда. Життя
Командиру отделения в 40-й артиллерийской бригаде Тарасу Обоисте нужно всего пару минут, чтобы рассмешить своих подопечных. Серьезный бородач легко перевоплощается не только в веселого увальня, но и в строгого командира, который может гаркнуть, так что мало не покажется.
35-летний Тарас Обоиста по профессии учитель истории. Свою карьеру он начинал в родной 27-м школе города Ровно. Несколько лет работал учителем истории, а параллельно руководил детским театральным кружком. Позже профессию учителя сменил на статус частного предпринимателя, но театральный кружок продолжал вести.
Четыре года назад Тарасу Обоисте попалась на глаза статья про больничного клоуна Костю Седого. Статья настолько впечатлила, что он стал собирать информацию о смехотерапии и детской психологии. Как-то узнал про курсы больничных клоунов в Москве.
"В 2012-м я был одним из Украины", - гордится Обоиста.
 |
| Клоун Тяпа |
Тяпа делал уколы подушкам, веселил малышню, подбадривал родителей.
На следующий год на курсы по больничной клоунаде приехало уже три десятка украинцев, которых убедил клоун Тяпа.
"Больничная клоунада - особый жанр, который требует психологической подготовки клоуна. Его задача наполнить больничную атмосферу новым смыслом, когда привычные вещи кажутся иными, волшебными…", - рассказывает Обоиста, которого часто называли Доктор клоун.
Став одним из первых "сертифицированных" больничных клоунов, Обоиста начал запускать подобные волонтерско - клоунские проекты в других городах – Киеве, Черкассах, Днепропетровске, Харькове и Николаеве.
В Ровно верными помощниками команды Тараса Обоисты стали волонтеры из фонда Скарбниця Надії, они обеспечивали детей шариками и подарками.
До начала АТО Тарас Обоиста планировал увлечь как можно больше волонтеров смехотерапией. Но с каждым днем, по его словам, вопрос: "Где я должен быть?" звучал для него все острее.
Летом 2014-го года он был одним из членов волонтерской команды, которая работала в Запорожье с детьми из зоны АТО.
"Дети проходили курс реабилитации и переживали непростой период – у кого-то была трагедия разрыва с родителями, у кого-то - боязнь голода. Им нужна была профессиональная помощь и поддержка. И этот проект на время приглушил мое желание все бросить и уйти в армию", - рассказывает Обоиста.
Во время боев за Донецкий аэропорт, он наткнулся на видео в сети – растерянный украинский солдат не смог толком объяснить с кем воюет.
"Тогда я вспомнил, что все политруки – это, как правило, историки. На следующий день я уже был у дверей военкомата", - поясняет Обоиста.
 |
| Тарас Обоиста участвует во внедрении системы автоматизации ведения боя "Крапива" в секторе М |
Но на полигоне учили на разведчика. "Мне повезло. У меня были хорошие наставники", - рассказывает командир отделения.
Первое место дислокации было в Николаевской области. Затем его дивизион перебросили в сектор М под Мариуполь. Там 40-я артбригада прикрывала бойцов по фронту от Широкино до Волновахи.
Тарас Обоиста – один из тех командиров, кто с подачи волонтеров участвует во внедрении системы автоматизации ведения боя "Крапива" в секторе М.
"Провожу "политинформацию" о том, как работает система, настраиваю планшеты, обучаю", - гордится командир отделения.
Он говорит, что проект по модернизации артиллерии, пожалуй, самое интересное, что случилось с ним за восемь месяцев в АТО.
Бойцы рассказывают про инициативного Обоисту, что он не боится начальства и всегда идет напролом.
 |
| Командир Обоиста после демобилизации планирует заняться психологической помощью военным |
Опыт работы с детьми, навыки импровизации и ораторского мастерства, понимание психологии - помогают в военном деле. Командир отделения 40-й бригады умеет принимать взвешенные решения в стрессовых ситуациях и работать с мотивацией своих подопечных.
Но сложнее, считает он, придется, когда военные, прошедшие ужасы войны, будут возвращаться к гражданской жизни.
"Я вижу, как наши бойцы готовы героически стоять до последнего, но при этом, когда им нужна помощь, они не могут обращаться к людям. Надо перестать скрывать боль", - говорит он.
На его взгляд психологической подготовке военнослужащих должно уделяться не меньше внимания, чем физической подготовке.
 |
Автор – Евгения Фаенкова, волонтер фонда "Сестри перемоги"
Проект "Сестри Перемоги"
Реквізити:
Приват:5169 3305 0754 8953 (загальна карта фонду)
5169 3305 0754 8946 (55 ОАБр)
5169 3305 0556 8227 (40 ОАБр)
5169 3305 0666 2318 (Аеророзвідка)
5169 3305 0551 0039 (Спецназ)
Отримувач: Ганна Морозова
Призначення платежу: Благодійна допомога
PayPal:
victorysisters2014@gmail.com
55brigadehelp@gmail.com (55 ОАБр)
40brigadehelp@gmail.com (40 ОАБр)
clearukainiansky@gmail.com (Аеророзвідка)
helpukrainespecialforces@gmail.com (Спецназ)
Контакти:
Заявки приймаються:
(098) 908 68 68
Плетіння кікімор:
(096) 181 53 21
Офіс: Київ, Арсенальна, 15, кв. 16 (пн-нд 12:00-19:00)
Безготівка:
Отримувач: ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД ДОПОМОГИ КРАЇНІ "СЕСТРИ ПЕРЕМОГИ"
ЄДРПОУ 39654316
Р/р № 26009052753420
ПАТ КБ "ПриватБанк" м. Києва. МФО 300711
Призначення платежу: Благодійна допомога
Фотозвіти:
www.facebook.com/Victory.Sisters.foundation
www.facebook.com/55ArtilleryBrigade
www.facebook.com/40ArtilleryBrigade
www.facebook.com/helpukrainespecialforces
www.facebook.com/clearukrainiansky
www.facebook.com/BattalionKikimora
субота, 11 липня 2015 р.
неділя, 7 червня 2015 р.
Поцілунок бійця АТО з дружиною, яка дочекалася, прикрасив номер The New York Times
Джерело: Патріоти України
Журналісти
агентства EPA сфотографували гарячий поцілунок демобілізованого бійця зі своєю
дружиною. Знімок опублікувало видання The New York Times, повідомляють Патріоти
України з посиланням на Обозреватель.
Військовий щойно повернувся з війни на
Донбасі, де провів зі зброєю в руках цілий рік. Подружня пара не приховувала
своїх гарячих почуттів.
неділя, 31 травня 2015 р.
У ДНІПРОПЕТРОВСЬКУ ПОПРОЩАЛИСЯ З БІЙЦЕМ ПОЛКУ ДНІПРО-1, ЯКИЙ ЗАГИНУВ У ІЛОВАЙСЬКОМУ КОТЛІ
Джерело: Штаб Майдану Дніпропетровськ в Фейсбуку
Прес-служба Штабу національного захисту повідомляє:
29 травня, п’ятниця, о 14:00 на Краснопільскому цвинтарі відбулася панахіда по Герою України, бійцю полку «Дніпро-1», Юрію Матущаку. Хлопець вважався зниклим без вісти більше 9 місяців з того часу, як разом з побратимами потрапив у Іловайський котел в серпні 2014 року. До війни на Сході він займав активну проукраїнську позицію був ініціатором проектів та акцій, деякий час жив на Західній Україні. А вже влітку 2014 року вступив до лав батальйону з єдиною метою – захистити свою Землю від ворогів. Штаб національного захисту Дніпропетровської області та керівництво полку «Дніпро-1» співпрацювало з багатьма організаціями, намагаючись знайти свого бійця. На жаль, тільки у травні 2015 вдалося знайти його місцезнаходження.
У жовтні 2014 року його було поховано як «Тимчасово невідомий» на Краснопільскому цвинтарі у Дніпропетровську, разом з бійцями ЗСУ та добровольчих формувань. В травні, після всіх процедур по визначенню ДНК, результати підтвердилися .
Тепер його найближчі люди, рідні, сім`я, друзі та бойові товариші зможуть попрощатися з ним, адже місце поховання тепер відомо.
На річницю поховання, восени 2015 року, буде встановлено пам’ятник Юрію.
Нагороджений посмертно Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р., орденом «За мужність» III ступеня.
Герої не вмирають....
Одне з останніх Інтерв`ю з Юрієм (червень 2014 року):
http://www.segodnya.ua/…/bezhenec-iz-donecka-chelovek-s-gra…
Також матеріали про Юрія:
http://incognita.day.kiev.ua/yurko-matushhak.html
На фото: поряд з Юрієм стоїть ще один боєць полку "Дніпро-1", В`ячеслав Макаренко, який вважається без вісти зниклим після Іловайську.
неділя, 29 червня 2014 р.
Я повинен був написати цей пост давно, але пишу його тільки зараз. На жаль, те, що тут написано актуально і сьогодні. Хто не знає, на фото Олег Сенцов, він талановитий український режисер. Нещодавно я бачив його дебютний фільм "Гамер". Це хороше українське кіно, трохи наївне, але талановите. Мені приємно, що в моїй країні є такі талановиті молоді режисери. Також Олег Сенцов почав знімати фільм "Носоріг", він уже був знайшов усі локації для цієї стрічки.
Але ФСБ вважає його терористом. В Криму його спецслужби заарештували саме за цією підозрою. Мені це видається абсурдом. Людина у якої є кіно не буде займатися тероризмом, бо у неї є кіно. Також у Олега є двоє дітей: син та донька. У сина, як кажуть в новинах, аутизм. Людина у якої є діти, не буде займатися тероризмом, вона буде займатися своїми дітьми. Особливо, сином у якого аутизм.
Прикро, що Олега спецслужби вважають терористом. Він - не терорист. Він - талановитий режисер і батько.
Ви маєте про це знати.
вівторок, 29 квітня 2014 р.
Чистое небо
Кристиан Жереги, Украинская правда. Жизнь
На Донбассе - весна. Только она не "русская", как сейчас принято говорить, хоть и слышна повсюду российская речь. Она тут своя.
Запах травы и цвета яблонь смешался с паром остужаемого кокса в пропорции "три в одном". Местные шутят: "Пахнет всей таблицей Менделеева. Сразу".
Дорога на Славянск. Несколько правительственных блокпостов подряд: бетонные заграждения, автоматчики. После развилки дорога пустеет, и мы едем уже в тишине, только мерно стучит под колёсами "бетонка".
Гнетущее ощущение – мы едем к вооруженным, неадекватным людям, готовым убивать за одно упоминание о Киеве. Водитель останавливается за полкилометра от блокпоста "сепаратистов". Ехать дальше не хочет, боится.
Прощаемся, и последнюю часть пути идём пешком с рюкзаками. Кошки на сердце начинают скрести во всю мощь сотен кошачьих лапок. Подходим осторожно, приветственно поднимаем руку. К нам выходят сразу несколько "сепаратистов".
Издалека их можно спутать с представителями самообороны, или с крымскими "зелеными человечками" – камуфляжи, бронежилеты, маски…Но вблизи сразу замечаешь оранжево-черные ленточки, недельную небритость, неуставную форму.
Хлопает на ветру сине-красно-чёрный флаг "Донецкой Республики".
 |
Сейчас день. Солнце в зените. "Сепаратисты" щурятся и с недоверием расспрашивают, зовут старших. Лица серьёзные, стараются выглядеть официально. Но сниматься, к нашему удивлению – соглашаются.
Мы в пятидесяти километрах от Славянска. Тут - "режимный объект", но блокпост тихий, все внимание сейчас приковано к Славянску, Краматорску.
Мы – первые журналисты за две недели. Поэтому, когда первоначальная подозрительность проходит, нас встречают как дорогих гостей. Из картонной коробки достают чёрствое печенье, подмоченный дождём сахар, рубят дрова, на железной бочке ставят греться чайник.
 |
Солнце печёт уже по-летнему. Блокпост - на мосту, рядом – железная дорога. Локомотив с Донецким углём тихо ползёт в сторону границы.
Осматриваемся.
Блокпост – одно название. Шины в два ряда, трогательно связанные скотчем паллеты. Иконы примотаны тем же скотчем прямо на опорные столбы палатки. Хрипящее карманное радио на верёвочке под потолком палатки бренчит гитарой. Все ждут новостей.
Все это уже было. Совсем недавно, в Крыму.
 |
Вдалеке небо расчёркивает белый низко летящий самолёт. Все переглядываются, инстинктивно втягивая головы в плечи, провожают взглядом.
- Пассажирский кажется… - машет рукой "сепаратист" Сережа, и все вздрагивают с облегчением.
- Да не прилетит он снова. Бензин закончился! Всю солярку сжёг! – хохочет стоящий рядом Витя.
- Ты где истребитель на соляре видел, ау? Перед людьми не позорься. – Сергей толкает приятеля в бок четвертинкой полена, и виновато, добавляет: - На керосине он. Керосин весь сожгли, не прилетит больше. Откуда в нашей армии столько керосина?
- Что, прилетал? - спрашиваю.
- Да летал тут… - неохотно отвечает Сережа.
- И как? Страшно?
- Да ничего нам не страшно! Мы тут до конца готовы стоять. Пускай убивают н-на…й ! – со злым огоньком в глазах добавляет Витек.
Тема волнительная. Нас обступают сразу с четырёх сторон.
- Мы это вот – мы за мир стоим. Чтобы дети в садик ходили. Чтобы по улицам танки не ездили! Правосеки всякие!
- Мы тут стоим, чтобы нас услышали!
- Мы хотим, чтобы наши дети лучше жили! Себя не жалко, их жалко.
- Мы не националисты! Мы не хотим, чтобы нас тут убивали! - подходит Сергей, и все замолкают, давая ему слово. – Хотим, чтобы лучше жилось. Они у нас воруют, а мы сколько терпеть должны? Вот армия наша, украинская, я в Крым ездил к своим, видел – собирают на униформу…
- На телефон надо звонить, чтобы по пять рублей армии перекинуть! – перебивает Витек.
- У них там ни оружия нормально, ни амуниции, все просрали… это разве так должно быть? Мне вот обидно! Мне, дончанину – за нашу армию украинскую обидно! Там у них у всех дачи, а у нас что? Каждый бы депутат по одной зарплате отдал бы – армии бы все снабжение обеспечили на год.
- Да что ты все про армию? – возмущается третий, Колька. – Они же нас убивать и приедут.
- Да обидно мне, бл…ь. – Сергей сплёвывает и уходит в сторону. Нервно, с ожесточением, машет топором - рубит дрова.
Пытаюсь узнать, кто же все-таки всех обворовал – со всех сторон наперебой называют фамилии. Не любят тут, похоже, всех. Но золотой батон произвел неизгладимое впечатление на сознание горняков – Януковича тут ненавидят так, как умеют только на Донбассе. По–взрослому.
Нам наливают чай, вопреки предостережениям, ни тяжёлых, ни лёгких наркотиков в нем нет. Есть только сгущенка и кисловатое варенье.
Останавливается коричневый "Фиат", и какой-то местный выгружает два ящика с "Мивиной". Раздаёт мигом повеселевшим "сепаратистам" пачки сигарет "Прилуки". Не на камеру.
Пока чаёвничаем, да курим, убираю камеру, и все облегчённо снимают балаклавы, вытирают пот с лиц. Летом в балаклаве жарко. К нам уже привыкли, расслабились. Лежат, пуская дым на матрасах, опершись о свои перемотанные скотчем заграждения.
 |
Смотришь на лица и понимаешь: там, дальше по дороге – боевики. А здесь – просто люди. Забитые жизнью люди. И родились они у мамы с папой, а не прилетели откуда-то из-под Воронежа. Тут действительно, местные.
Говорим о Майдане. "Сепаратист" Коля без балаклавы приободрился, не на камеру пересыпает речь звонкими матюками, машет руками.
- Рабочие места урезали – мы все без работы остались. Вот и стоим. Но сволочи эти только неправду и говорят. Мы вообще телевизору не верим, и газетам не верим. У нас свои источники, надёжные (показывает телефон с включённой рацией Zello). В Киеве нашего, донецкого парня с моста сбросили, убили. И что они теперь, к нам приедут, убивать будут за то что мы по-русски говорим?
- Они там, на Майданах стояли – и они герои. А мы тут почему-то оказывается – терАристы. Террористы мы, мать его. А правосеки – не террористы?! – Витя сплёвывает в сторону.
- Они там без нас все решили. А мы что – не люди? Нас никто не слышит, всем в Киеве по…й! Пусть знают что мы тут – сила. Можем собраться, и мы никого не боимся.
- Хоть бы раз кто-то из них приехал к нам! – возмущается четвёртый "сепаратист", помоложе. - Почему никто не приезжает? Почему не говорят с народом?
 |
Перевожу разговор на Россию. И открываю для себя удивительную точку зрения: оказывается, не все Донецкие "сепаратисты" хотят в Россию. Более того, кое-кто в открытую осуждает своих "коллег по цеху", которые вешали российские флаги.
- Мы не хотим в Россию, это все – брешут, - говорит Сергей. - Мы хотим, чтобы у нас была своя Республика. Свободная.
С самоопределением тут вообще все очень сложно. Они хотят свою республику. При этом что такое эта самая своя республика, и с чем ее едят – представляют крайне смутно. Достают, почему-то из большой эмалированной кастрюли (видимо, для надежности) – свой манифест. Текст восхитителен.
В длинном, на полстраницы, списке, упомянуто все, начиная от гомосексуалистов, заканчивая махинация на выборах. На всякий случай, чтобы не забыть там есть детская проституция и химическое оружие.
Всего этого в "Республике", как они гордо называют свою страну будущего, – не будет. Зато будет много рабочих мест, хорошая пенсия, зелёный садик у дома и чистое небо над головой.
"Сепаратист" Коля режет яблоко дольками. Из радиоприёмника играет "Группа Крови". Кто-то просит включить погромче. Говорим за жизнь. Вытерев нож о камуфляжные штаны, "сепаратист" Коля отрезает пару "колорадских" ленточек про запас, со всей торжественностью момента вручает их нам, как памятную медаль.
 |
Чем дольше говорим, тем тягостнее. Все яснее ощущается, что все они – большие дети. Целую жизнь за них решали, все было ясно и понятно... От получки до получки, от рассвета до заката. Сейчас – привычный мир пошатнулся.
Здесь мечтают о хорошем. Каждый о своём. Им страшно все и сразу, свой страх они прячут за агрессией. Им обидно – потому что там, где-то в Киеве все решили без них.
И очень хочется побыть немного героями. Хотя бы в глазах подруг и соседей, которые скидываются по пять гривен на бутылку сорокоградусной радости для тех, кто "в увольнительной".
А пока они готовят чай со сгущенкой на дровах, заваривают "Мивину" в чайнике на троих, с тревогой и надеждой слушают хриплое радио, и надеются, что кто-то приведет их в счастливое, обезбандеренное будущее.
четвер, 10 квітня 2014 р.
Глухі діти м.Черкаси жестами виконують Державний гімн України
Своє ставлення до подій, які відбуваються в Україні, висловлює сама "мовчазна" категорія населення -- діти з вадами слуху. Патріотичне ставлення до своєї Батьківщини глухі вихованці Черкаського навчально-виховного об'єднання «Дошкільний навчальний заклад -- спеціальна загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 37» висловили за допомогою емоцій та жестів: виконали Державний гімн України жестами.
Тож давайте підтримаємо їхнє прагнення жити у вільній, незалежній, неподільній державі!
вівторок, 25 березня 2014 р.
пʼятниця, 21 березня 2014 р.
четвер, 13 лютого 2014 р.
Обидно, что старые друзья в массе своей оказываются подонками, которые не уважают власть
Джерело: Лица
Мне недавно позвонил старый товарищ. Устроил истерику. Мое поведение низко, публиковать в интернете данные сотрудников правоохранительных органов бесчестно и т.д. Тогда я перечислил ему краткий список деяний, которые считаю низостью я. Там было использование конституции в качестве туалетной бумаги, воровство галактического масштаба, застреленные, искалеченные резиновыми пулями, избиения, пытки, похищения, водометы на морозе. Собственно, весь набор из моего списка известен сегодня каждому, кто не прячется от новостей под кровать.
Его ответ сразил меня наповал. «Если даже это и правда, то это повод для судебного разбирательства». То есть, просто допустив, что сказанное мною хотя бы в малейшей степени соответствует действительности, мой друг уже сделал мне колоссальное одолжение, пойдя на сделку с чувством реальности.
Но если бы даже кто-то кое-где у нас, порой… Нужно обращаться в суд. А вот бросать бутылки с зажигательной смесью, это уже точно преступление.
И ведь так оно и есть. Действительно, все перечисленное мной - повод для судебного разбирательства. Действительно, бросать бутылки с зажигательной смесью в живых людей - явное преступление. Я когда слышу подобные речи, мне сразу вспоминается книга «Итоги второй мировой войны», написанная немецкими генералами. В ней они весьма толково разбирают свои и чужие ошибки с точки зрения «шоб я вчера был такой умный, как моя жена сегодня», и анализируют новшества типа парашютных десантов.
Но речь не об Арденнах или Критской операции. На ум сразу приходит глава, в которой рассказывается о партизанской войне. Партизаны в ней именуются бандитами и никак иначе. Ибо формы не носили, военному командованию зачастую не подчинялись. А в случае с Югославией или Польшей не имели «законного» правительства. И, следовательно, все их действия были актами неспровоцированной агрессии. Все должно происходить в соответствии с правилами. Если вас не устраивают распоряжения рейхскомиссариата, нужно подать жалобу. Массовые расстрелы (если бы даже они действительно имели место), это повод для судебного разбирательства. А стрелять в мирно стоящих на посту немецких солдат, или кидать в них гранаты, это бандитизм.
Все это похоже на правду, если рассматривать ситуацию вне контекста тогдашней ситуации. Только, правда вырванная из контекста, есть ложь. Разбить человеку голову кирпичом – преступное деяние. Но разбить голову вооруженному бандиту, защищая свою или чужую жизнь, это вполне оправданный поступок. А в некоторых случаях - акт героизма.
Мнение сторонников непротивления злу насилием, в данном случае, вынесем за скобки. Я ведь не о них пишу. Мой возмущенный приятель посещает секцию бокса и носит георгиевскую ленточку. То есть, гордится дедом, который противился злу с применением холодного и огнестрельного оружия, гранат и тяжелой артиллерии.
И вот что интересно. Если говорить на темы отвлеченные, не касающиеся политики и непосредственных взаимоотношений с окружающей действительностью, мой знакомый производит впечатление умного человека. Он много читал. С ним можно на трезвую голову обсуждать Толстого и Достоевского. Но стоит разговору перейти на более приближенные к жизни темы, как вы видите перед собой уже не начитанного юношу возрастом лет под сорок, а его бабушку, пухом ей земля.
Смотришь – вроде бы не старик. Большую часть жизни провел в условиях свободного доступа к информации. А когда закрываешь глаза и слушаешь – дед. Жизнь, известное дело, была не сахар. Страну поднимал после войны. И только при Брежневе жизнь наладилась боле-мене, как развалили державу, сволочи. Наверняка, в течение, минимум, шестидесяти лет получал свою порцию ежедневной промывки мозгов, с помощью советского радио и телевидения. Небольшую. Часиков на пять.
А как же ум, начитанность? Они что, отключаются на время работы внутреннего пропагандистского центра? Нет. Им в этой системе отведено центральное место. Основная часть интеллектуальных сил брошена на поддержание привычной картинки мира. Той самой, которая когда-то была нарисована бабкой и дедом, мир с ними обоими. И чем более окружающий мир от этой картинки отличается, тем больше сил тратится на объяснение того почему «на самом деле все не так, как в действительности».
Это очень удобно – иметь мозг устроенный подобным образом. Его обладатель гарантированно находится на стороне сил добра и света. Дед победил в великой войне. Поскольку, воевал он против плохих, значит, был за хороших. Значит, и его система ценностей была хорошая. Хороший внук все убеждения своего деда разделяет не обдумывая.
Пушкин великий поэт. Всякий кто говорит на украинском языке либо селюк, либо националист. Америка – оплот мирового зла. Ты что, не согласен, что Пушкин великий поэт? Согласен? Значит, Америка, это оплот мирового зла. Ты разговариваешь на украинском? Если бы ты был селюком, тебя можно было бы извинить. Что взять с темного крестьянина? Но ты горожанин в черт знает каком поколении, значит, ты националист. Значит, ты фашист.
Значит, ты нацист, расист и антисемит. Как можно позволить себе такое после Аушвица?! Ты не нацист? Это ты сейчас так говоришь. Но раз начал говорить на украинском, значит, готов евреев в печи сжигать. Ты за Таможенный союз? Нет. Вот видишь, значит, точно будешь евреев жечь. Дай только срок.
Любая информация, которая вступает в противоречие с раз и навсегда усвоенным шаблоном, тут же отметается, как недостоверная. Если не получается не обращать на нее внимания, проявляются чудеса находчивости для опровержения. При этом бедняга Оккам крутится в могиле со скоростью динамо-машины, ибо никому не нужные сущности плодятся легионами. Но чего не сделаешь, для поддержания внутреннего мира и равновесия? Если произошло невозможное, и неудобную информацию не удалось ни не заметить, ни опровергнуть, ее просто забывают.
Эти чудесные качества позволяют моему знакомому оставаться честным с самим собой. Он никогда не кривит душою.
Человека убили? Чушь! Ты начитался интернет-рассказок. Ты сам видел? Где? Я ничего такого не видел. Я смотрю не в ту сторону? Ну да, ты один у нас смотришь в ту сторону! Кровь? Я не вижу никакой крови. Снег чистый. Ах, вот это… По-моему, это типичный кетчуп. Ты просто зомбирован оппозиционными средствами массовой информации, которым выгодно раскачивать лодку, потому, что они работают на заокеанские силы, рассчитывающие оторвать нас от братского российского народа, вбив клин между ним и украинским народом, которого нет, и никогда не было, потому что, само понятие «украинец» изобретено императором Австрии Францем-Иосифом.
Больше всего мне нравится, когда начитанный мальчик пытается громить оппонента цитатами из Оруэлла. Персонаж, цитирующий автора. Более лютый постмодернизм сложно себе представить.
Приятно быть искренним, честным и не иметь сомнений. А еще приятнее, когда для подтверждения своей честности и принципиальности нужно сидеть дома и смотреть телевизор, а не выходить на площадь, мерзнуть и с кем-то драться. Обидно, только, что старые друзья в массе своей оказываются подонками, которые не уважают власть, доносят сообщникам на милиционеров, честно выполняющих свой долг, участвуют в массовых беспорядках и толкают государство в бездну хаоса. И ведь, подумать только, когда-то они все были приличными людьми! А стали фашистами. Их, видимо, накажут. Но, чего они, собственно, хотели?
Его ответ сразил меня наповал. «Если даже это и правда, то это повод для судебного разбирательства». То есть, просто допустив, что сказанное мною хотя бы в малейшей степени соответствует действительности, мой друг уже сделал мне колоссальное одолжение, пойдя на сделку с чувством реальности.
Но если бы даже кто-то кое-где у нас, порой… Нужно обращаться в суд. А вот бросать бутылки с зажигательной смесью, это уже точно преступление.
И ведь так оно и есть. Действительно, все перечисленное мной - повод для судебного разбирательства. Действительно, бросать бутылки с зажигательной смесью в живых людей - явное преступление. Я когда слышу подобные речи, мне сразу вспоминается книга «Итоги второй мировой войны», написанная немецкими генералами. В ней они весьма толково разбирают свои и чужие ошибки с точки зрения «шоб я вчера был такой умный, как моя жена сегодня», и анализируют новшества типа парашютных десантов.
Но речь не об Арденнах или Критской операции. На ум сразу приходит глава, в которой рассказывается о партизанской войне. Партизаны в ней именуются бандитами и никак иначе. Ибо формы не носили, военному командованию зачастую не подчинялись. А в случае с Югославией или Польшей не имели «законного» правительства. И, следовательно, все их действия были актами неспровоцированной агрессии. Все должно происходить в соответствии с правилами. Если вас не устраивают распоряжения рейхскомиссариата, нужно подать жалобу. Массовые расстрелы (если бы даже они действительно имели место), это повод для судебного разбирательства. А стрелять в мирно стоящих на посту немецких солдат, или кидать в них гранаты, это бандитизм.
Все это похоже на правду, если рассматривать ситуацию вне контекста тогдашней ситуации. Только, правда вырванная из контекста, есть ложь. Разбить человеку голову кирпичом – преступное деяние. Но разбить голову вооруженному бандиту, защищая свою или чужую жизнь, это вполне оправданный поступок. А в некоторых случаях - акт героизма.
Мнение сторонников непротивления злу насилием, в данном случае, вынесем за скобки. Я ведь не о них пишу. Мой возмущенный приятель посещает секцию бокса и носит георгиевскую ленточку. То есть, гордится дедом, который противился злу с применением холодного и огнестрельного оружия, гранат и тяжелой артиллерии.
И вот что интересно. Если говорить на темы отвлеченные, не касающиеся политики и непосредственных взаимоотношений с окружающей действительностью, мой знакомый производит впечатление умного человека. Он много читал. С ним можно на трезвую голову обсуждать Толстого и Достоевского. Но стоит разговору перейти на более приближенные к жизни темы, как вы видите перед собой уже не начитанного юношу возрастом лет под сорок, а его бабушку, пухом ей земля.
Смотришь – вроде бы не старик. Большую часть жизни провел в условиях свободного доступа к информации. А когда закрываешь глаза и слушаешь – дед. Жизнь, известное дело, была не сахар. Страну поднимал после войны. И только при Брежневе жизнь наладилась боле-мене, как развалили державу, сволочи. Наверняка, в течение, минимум, шестидесяти лет получал свою порцию ежедневной промывки мозгов, с помощью советского радио и телевидения. Небольшую. Часиков на пять.
А как же ум, начитанность? Они что, отключаются на время работы внутреннего пропагандистского центра? Нет. Им в этой системе отведено центральное место. Основная часть интеллектуальных сил брошена на поддержание привычной картинки мира. Той самой, которая когда-то была нарисована бабкой и дедом, мир с ними обоими. И чем более окружающий мир от этой картинки отличается, тем больше сил тратится на объяснение того почему «на самом деле все не так, как в действительности».
Это очень удобно – иметь мозг устроенный подобным образом. Его обладатель гарантированно находится на стороне сил добра и света. Дед победил в великой войне. Поскольку, воевал он против плохих, значит, был за хороших. Значит, и его система ценностей была хорошая. Хороший внук все убеждения своего деда разделяет не обдумывая.
Пушкин великий поэт. Всякий кто говорит на украинском языке либо селюк, либо националист. Америка – оплот мирового зла. Ты что, не согласен, что Пушкин великий поэт? Согласен? Значит, Америка, это оплот мирового зла. Ты разговариваешь на украинском? Если бы ты был селюком, тебя можно было бы извинить. Что взять с темного крестьянина? Но ты горожанин в черт знает каком поколении, значит, ты националист. Значит, ты фашист.
Значит, ты нацист, расист и антисемит. Как можно позволить себе такое после Аушвица?! Ты не нацист? Это ты сейчас так говоришь. Но раз начал говорить на украинском, значит, готов евреев в печи сжигать. Ты за Таможенный союз? Нет. Вот видишь, значит, точно будешь евреев жечь. Дай только срок.
Любая информация, которая вступает в противоречие с раз и навсегда усвоенным шаблоном, тут же отметается, как недостоверная. Если не получается не обращать на нее внимания, проявляются чудеса находчивости для опровержения. При этом бедняга Оккам крутится в могиле со скоростью динамо-машины, ибо никому не нужные сущности плодятся легионами. Но чего не сделаешь, для поддержания внутреннего мира и равновесия? Если произошло невозможное, и неудобную информацию не удалось ни не заметить, ни опровергнуть, ее просто забывают.
Эти чудесные качества позволяют моему знакомому оставаться честным с самим собой. Он никогда не кривит душою.
Человека убили? Чушь! Ты начитался интернет-рассказок. Ты сам видел? Где? Я ничего такого не видел. Я смотрю не в ту сторону? Ну да, ты один у нас смотришь в ту сторону! Кровь? Я не вижу никакой крови. Снег чистый. Ах, вот это… По-моему, это типичный кетчуп. Ты просто зомбирован оппозиционными средствами массовой информации, которым выгодно раскачивать лодку, потому, что они работают на заокеанские силы, рассчитывающие оторвать нас от братского российского народа, вбив клин между ним и украинским народом, которого нет, и никогда не было, потому что, само понятие «украинец» изобретено императором Австрии Францем-Иосифом.
Больше всего мне нравится, когда начитанный мальчик пытается громить оппонента цитатами из Оруэлла. Персонаж, цитирующий автора. Более лютый постмодернизм сложно себе представить.
Приятно быть искренним, честным и не иметь сомнений. А еще приятнее, когда для подтверждения своей честности и принципиальности нужно сидеть дома и смотреть телевизор, а не выходить на площадь, мерзнуть и с кем-то драться. Обидно, только, что старые друзья в массе своей оказываются подонками, которые не уважают власть, доносят сообщникам на милиционеров, честно выполняющих свой долг, участвуют в массовых беспорядках и толкают государство в бездну хаоса. И ведь, подумать только, когда-то они все были приличными людьми! А стали фашистами. Их, видимо, накажут. Но, чего они, собственно, хотели?
Gennadij Titov
понеділок, 9 грудня 2013 р.
Демонстранти годують строковиків бутербродами
Джерело: Эхо Москвы
Демонстранти біля оточення поруч зі штабом протесту годують бутербродами строковиків ВВ.
Демонстранти біля оточення поруч зі штабом протесту годують бутербродами строковиків ВВ.
пʼятниця, 26 липня 2013 р.
Франківськ: 23 липня 1989 року
Джерело: Щоденні рехвлексії
Один з перших, уже санкціонованих комунстичною владою, національно-демократичних мітингів в Франківську. Саме цим мож пояснити, що поряд з промовцями-антисовєтчиками на зібранні можна помітити й хвігури деяких місцевих представників ще правлячої партноменклатури, а поряд з так званою націоналістичною символікою - атрибути УРСР...
Демонстративна хода антирадянських елементів вулицею Радянською...
Основна частина дійства з промовами відбувалася на літній естраді в паркові відпочинку ім. Т.Шевченка...
Найбільш знаковою постаттю серед виступаючих був, звичайно ж, лідер Руху В'ячеслав Чорновіл...
Промовляв там зі сцени тоди ще малознаний широкому загалу майбутній "патріярх сучукрліту" Юрій Андрухович...
Усі світлини авторства Ігоря Роп'яника, за що йому велика дяка!
Один з перших, уже санкціонованих комунстичною владою, національно-демократичних мітингів в Франківську. Саме цим мож пояснити, що поряд з промовцями-антисовєтчиками на зібранні можна помітити й хвігури деяких місцевих представників ще правлячої партноменклатури, а поряд з так званою націоналістичною символікою - атрибути УРСР...
Демонстративна хода антирадянських елементів вулицею Радянською...
Основна частина дійства з промовами відбувалася на літній естраді в паркові відпочинку ім. Т.Шевченка...
Найбільш знаковою постаттю серед виступаючих був, звичайно ж, лідер Руху В'ячеслав Чорновіл...
Промовляв там зі сцени тоди ще малознаний широкому загалу майбутній "патріярх сучукрліту" Юрій Андрухович...
Усі світлини авторства Ігоря Роп'яника, за що йому велика дяка!
субота, 29 червня 2013 р.
CoffeeTalk: розмова з Юрієм Андруховичем
Джерело: Inspired
Розмови за кавою – це зазвичай саме ті розмови, які приносять нам відповіді на потрібні питання, та розмови, після яких вдається добре подумати над всім, що нас турбувало. Саме такі розмови – невимушені, але від цього не менш цікаві, ми будемо проводити з різними людьми, щоб дізнатися про те, що їх мотивує та надихає в цьому житті. Ми починаємо рубрику CoffeeTalk за підтримки однойменного блогу, і перший наш гість – Юрій
Андрухович, відомий український письменник.
Життя складалося так, що багато мандрував, і для мене подорожі стали необхідністю. Не уявляю собі навіть половини написаного чи створеного без тих поїздок, без зміни оточення і ландшафтів.
Загалом серед журналістів, які пишуть про культуру, прийнято нарікати на те, що люди дедалі менше читають книжок, що є також об’єктивним фактом та природнім процесом. І цього вже не зміниш. Все дійде до того, що такий процес сягне певної межі і залишиться тільки нікчемний відсоток, свого роду “золотий остаток”, тих людей, які життя свого без книжки не мислять.
Книжка не помре: вона просто стане надбанням дуже незначної кількості людей. Ми забудемо про те, що треба судити в категорії якихось чисел, ми будемо оцінювати виключно з категорії якості. Книжка дорожчатиме, повертатиметься до вихідних моментів своєї історії, коли ще не “книжка”, а “книга” була велетенською розкішшю, доступною тільки представникам найвищих класів, які, окрім полювань, ґвалтувань, воєн та лицарських турнірів, мали ще достатньо часу, який заповнювали читанням книжок, а багато хто й їх написанням. Для прикладу, автор «Дон Кіхота» свої уявлення про світ побудував на лицарських романах, які виникли ще десь за триста-чотириста років до нього.
Своєрідна загальна модель українства і всього українського – це в основній масі своїй страшенно ліниве й консервативне суспільство, яке нічого нового не хоче й нікуди не прагне, і серед них також присутні якісь такі одиниці подвижників, що “воюють із вітряками”, як той Дон Кіхот. І ці одиниці подвижників своїми діями перевершують подвижників інших, в яких все компенсується пасіонарністю маси, яка в нас є пасивною. Тому навіть традиційне націоналістичне привітання філософ радить розуміти по-іншому: “Слава Україні?”(ні) “Героям слава!”
Хтось це називає “комплексом відмінника”(про перфекціонізм), але я не хочу, бо й відмінником у школі не був. Але в тій справі, якою займаюся, належу до тих, хто хотів би досягнути якогось ідеалу, усвідомлюючи при тому, що вони неможливі.
Сучасна орієнтація усіх і кожного на поняття “успіх = багато грошей” – це якась універсальна тенденція. Насправді людство завжди в усіх формаціях суспільних по-справжньому цінувало матеріальний достаток. Хоч як би воно не вдавало відданості якимось високим ідеалам чи то релігійним чи іншим, але по суті справи, критерієм успіху в усі часи було таке: яке завелике стадо твоїх корів, скільки золота в твоєму палаці і тому подібне. Тому це не тенденція українців сьогодення, тут можна говорити про специфіку нашого часу, тільки в тому сенсі, що глобалізований світ наповнився грошима незаробленими, а абсолютно фіктивними. При чому ці грошові маси ще кілька поколінь тому нікому й приснитися не могли.
Люди оперують мільярдами євро чи доларів, тією масою грошей, яку собі й уявити важко, а справжня суть у тому, що це підробка, тобто гроші, які не є заробленими, бо реальним здобутком і реальним продуктом вони не покриті. Молоді українці, як і їхні ровесники у багатьох інших країнах, дуже швидко пристосувались до цієї цинічної погоні за віртуальними грошима. Тобто не володіння чесно заробленими, а такими, якими легко заволодіти, які є легким здобутком тільки тому, що за своєю суттю є фальшивкою, їх взагалі у природі немає.
Я все різко змінив лише в момент, коли вже дійсно вималювалась достатньо різка політична зміна в житті цієї країни. Тобто, якби стабільно й непорушно продовжував існувати совок, я б просидів життя в такому собі підпіллі: працюючи в друкарні на випуску газети, посилаючи всіх подалі і там собі щось пишучи, трішки у шухляду, а трішки для публікацій, ділився б цим з найближчими друзями і знайомими, але ніяких суспільних кроків не чинив. Хіба мене б затягнули в якусь підпільну організацію, проте, дуже сумніваюсь, так як не було на той час таких.
Натомість під час усієї цієї перебудови почалися такі зміни, які в кожному з нас, хто почувався якось творчо, спровокували якісь рухи. Так само і я у 1989 році вирішив, що досить, вистачить уже цієї друкарні, пора було йти на волю. Усе, що відбулось зі мною в подальшому, тільки підтверджує ту думку, що я був правий. Це було таке звільнення в плані моєї особистої незалежності, в сенсі від якогось конкретного начальника, роботодавця, звільнення від виконання чиїхось розпоряджень.
Як правило, не даю собі більше жодної спроби, окрім тієї, що була першою. Однак тут все залежить від мети, бо є така, заради якої варто, перечекавши певний період, спробувати знову. Я все-таки зосереджусь на прикладах творчих: у моїй практиці був вже випадок, коли писав роман з першої спроби і за один раз, тобто більше нічим іншим не займаючись, відкладаючи усі інші тексти, я від першої і до останньої сторінки мав це виписати одразу. Але цей принцип було зламано вже десь на початку 90-тих, коли писав “Дванадцять обручів”. Я писав їх з перервами, змінював місця проживання (почав у США, продовжив в Німеччині, а закінчував в Україні), процес розтягнувся на рік чи навіть довше, і вирішив, що даремно вигадую собі якісь такі принципи, щоб написати все за один раз, можна й гнучко до цього всього поставитись.
Якщо щось не йде так, як хотілося б, то нічого страшного. Треба відійти вбік, зайнятись чимось іншим: відвідати якийсь спектакль чи фільм, походити чи навіть поїхати кудись. Тобто найкраще правило – це не створювати собі жодних правил.
Є такий час, про який ми любимо казати: “Це мій день або це був не мій день.” І це справді підтверджується. На рівні такому нашому, щоденному, побутовому, ми з цим стикаємося, коли з самого ранку щось трапляється і такою хвилею успіху чи невдач продовжується. Але, якщо говорити про критерії успішності, то тут знадобиться якась загальна формула. Успішний письменник, мабуть, той, хто найбільше книжок продав і найбільше на цьому заробив. Якщо так міркувати, то в нашій країні є декілька таких, але вони, насправді, далеко не найуспішніші. Є письменники з якимись фантастичними накладами, і яких, як виявляється, українці масово читають. Але чи це справжня успішність?
Вдалий день розпочинається з такого твердого розуміння того, що сьогодні хочу зробити, чого досягнути. І якщо це пов’язано з написанням тексту, то я не сяду і не розпочну, якщо цього дня маю вже заплановані справи, якусь зустріч на конкретну годину чи маю відповісти на декілька листів. Спочатку робитиму якісь дрібні справи.
Моє завдання як письменника у тому, щоб писати якісно, писати добре. Це, можливо, дуже загально, але маю своє власне відчуття того, яка то є добра література і в чому вона полягає. Всі інші завдання є похідними, тобто, якщо є такий темперамент, якийсь громадянський чи соціальний, може політичний, то чому ні? Але прошу не мати за зле того тим письменникам, що є соціально-пасивними. Це насправді їх внутрішня справа, бо головну свою роль вони виконують тим, що створюють нові тексти, тим самим продовжуючи життя мови.
Без мови ми нічого не варті, втрачаємо взагалі будь-які ознаки своєї ідентичності. Тому роль письменника – у продовженні життя мови, тому що вона має здатність до зменшування, тобто редукції, і це, зазвичай, залишається недооціненим, бо люди самі по собі є неуважними до мови, вони готові її розтратити і змарнувати. Вони не оцінюють цієї місії письменника, а чекають від нього того, що насправді є тільки похідним.
Колонки – це теж такий своєрідний жанр, публіцистика. Насправді все в них крутиться навколо того: чи подобається мені тут щось, чи навпаки. Якась така критика повсякденного нашого існування.
У себе в комп’ютері маю такі записи кілька десятків годин спілкування з “Мертвими півнями”, бо навіть збирався написати їхню документальну біографію. І я з кожним із них, з актуальними учасниками гурту на той час і не тільки, з людьми їхнього оточення, провів такі бесіди. Мені було цікаво зіставити це зі своїми власними враженнями, бо ми особисто знаємося ще з 1991 року. Наше знайомство відбулося на другій “Червоній руті”, де вони отримали першу відзнаку в категорії авторської пісні. Вони на той час не були ще електрофіковані, їхня стилістика була такою м’якою (бардівською). Там, звісно, хітом стали “Ми помрем не в Парижі” на слова Наталки Білоцерківець, але серед інших вони там виконували “Дидактичну виставу в Театрі Богуславського” на мої слова. Для мене, як для поета, це було такою радісною новиною, що ось є такий гурт молодих музикантів, який моїм текстам дав новий шанс.
Ми з тих пір товаришуємо, а хлопці з часом все більше брали моїх текстів і компонували до них свою музику. Досить специфічна це справа була в тому сенсі, що мені не завжди подобалося те, що в них виходить. Тому що я ж мав свої уявлення про те, яку я музику люблю, і часто мої враження були такими, що вони десь надто спростили, що певні слова зовсім в іншому ключі собі чув. Але, з іншого боку, ніколи не намагався їм цього виказувати, бо передовсім завжди цінував і продовжую цінувати нашу дружбу. Мені прикро, що вони припинили існування на якомусь своєму піднесенні, коли знайшли своє звучання і настільки виріс виконавський рівень. Окрім того вони встигли на той час завоювати прихильність якогось зовсім юного покоління, бо людям, що ходили на їх перші концерти, зараз вже десь біля сорока років.
У нас колись на початку 90-тих на одному з місцевих телеканалів була телепередача “Л12″, малась на увазі вулиця Липова (зараз вулиця Шевченка). В них була рубрика “Вище голову”, тобто блукаючи Івано-Франківськом слід не забувати, що страшенно багато речей можна побачити, просто піднявши голову, бо вони знаходяться на висоті десь третього поверху цієї старої забудови.
Наше місто має у собі своєрідний ансамбль, тобто кожен може знайти у ньому такі деталі, які варто відчути та пережити. Я можу орієнтувати гостей на історичну частину міста, тобто десь починаючи від цього “ядра”, нашої фортеці “Бастіону”, далі площа Шептицького, де й найстаріша кам’яна споруда міста – сьогодні приміщення Художнього музею, далі усі інші площі та парки. Я б з радістю прорекламував свою рідну вулицю ім. Т.Г. Шевченка, але зараз туди якщо й ходити, то в пошуках якогось такого декадентського настрою: “Все на світі руйнується й гине,” – бо так десь вона й виглядає зараз.
Як один із “БУ-БА-БУ” побажаю усім: якомога більше самоіронії, такої здатності на все дивитися з дещо примруженим оком, не варто надзвичайно серйозно переживати все, адже відомо, що найбільші дурниці проголошуються якраз із страшенно серйозним виглядом. Кохати і кохатися. Ну і знаходити в собі цю радість від творення чогось нового і не обов’язкового, щоб це був текст чи красива фотографія, словом, щось своє.
Опубліковано в «Галицькому кореспонденті» від 20.06.2013
Розмовляв – Тарас Малий (@TssMals)
Фото – Анастасія Філатова
Розмови за кавою – це зазвичай саме ті розмови, які приносять нам відповіді на потрібні питання, та розмови, після яких вдається добре подумати над всім, що нас турбувало. Саме такі розмови – невимушені, але від цього не менш цікаві, ми будемо проводити з різними людьми, щоб дізнатися про те, що їх мотивує та надихає в цьому житті. Ми починаємо рубрику CoffeeTalk за підтримки однойменного блогу, і перший наш гість – Юрій
Андрухович, відомий український письменник.
Натхнення – це дуже сумнівне поняття, навіть застаріле окреслення того, що можна вважати творчою мобілізацією особистості. Натхнення трішки романтизує цей стан, тобто не такий вже він зовсім повітряний. Натхнення передбачає вищу силу (абсолют), що, так би мовити, вдихає щось у тебе та спроможне пробудити у тобі творчі стимули. Однак це дуже банальне розуміння творчих процесів. Нещодавно один із найшанованіших мною – Нік Кейв – підтвердив цю думку в своєму інтерв’ю. Він сказав: “Натхнення взагалі немає, не вірте ніколи в цю дурню. Є просто багато-пребагато праці над всім, що ти робиш.” Він радикальніше висловлюється, я все-таки вірю, що однією тільки працею не витиснеш, треба також мати дар. Це полягає у тому, що час від часу тебе навідує такий стан, коли ти ще нічого не робиш, але тобі вже дуже хочеться це робити. Радість полягає у тому, що ти не знаєш, коли цей момент може настати. Ще одна характеристика обдарування полягає в тому, що ти здатен це якомога частіше переживати, навіть у найнесподіваніших місцях.«Життя складалося так, що я багато мандрував, і для мене подорожі стали необхідністю»
Життя складалося так, що багато мандрував, і для мене подорожі стали необхідністю. Не уявляю собі навіть половини написаного чи створеного без тих поїздок, без зміни оточення і ландшафтів.
Загалом серед журналістів, які пишуть про культуру, прийнято нарікати на те, що люди дедалі менше читають книжок, що є також об’єктивним фактом та природнім процесом. І цього вже не зміниш. Все дійде до того, що такий процес сягне певної межі і залишиться тільки нікчемний відсоток, свого роду “золотий остаток”, тих людей, які життя свого без книжки не мислять.
Книжка не помре: вона просто стане надбанням дуже незначної кількості людей. Ми забудемо про те, що треба судити в категорії якихось чисел, ми будемо оцінювати виключно з категорії якості. Книжка дорожчатиме, повертатиметься до вихідних моментів своєї історії, коли ще не “книжка”, а “книга” була велетенською розкішшю, доступною тільки представникам найвищих класів, які, окрім полювань, ґвалтувань, воєн та лицарських турнірів, мали ще достатньо часу, який заповнювали читанням книжок, а багато хто й їх написанням. Для прикладу, автор «Дон Кіхота» свої уявлення про світ побудував на лицарських романах, які виникли ще десь за триста-чотириста років до нього.
Своєрідна загальна модель українства і всього українського – це в основній масі своїй страшенно ліниве й консервативне суспільство, яке нічого нового не хоче й нікуди не прагне, і серед них також присутні якісь такі одиниці подвижників, що “воюють із вітряками”, як той Дон Кіхот. І ці одиниці подвижників своїми діями перевершують подвижників інших, в яких все компенсується пасіонарністю маси, яка в нас є пасивною. Тому навіть традиційне націоналістичне привітання філософ радить розуміти по-іншому: “Слава Україні?”(ні) “Героям слава!”
Хтось це називає “комплексом відмінника”(про перфекціонізм), але я не хочу, бо й відмінником у школі не був. Але в тій справі, якою займаюся, належу до тих, хто хотів би досягнути якогось ідеалу, усвідомлюючи при тому, що вони неможливі.
Сучасна орієнтація усіх і кожного на поняття “успіх = багато грошей” – це якась універсальна тенденція. Насправді людство завжди в усіх формаціях суспільних по-справжньому цінувало матеріальний достаток. Хоч як би воно не вдавало відданості якимось високим ідеалам чи то релігійним чи іншим, але по суті справи, критерієм успіху в усі часи було таке: яке завелике стадо твоїх корів, скільки золота в твоєму палаці і тому подібне. Тому це не тенденція українців сьогодення, тут можна говорити про специфіку нашого часу, тільки в тому сенсі, що глобалізований світ наповнився грошима незаробленими, а абсолютно фіктивними. При чому ці грошові маси ще кілька поколінь тому нікому й приснитися не могли.
Люди оперують мільярдами євро чи доларів, тією масою грошей, яку собі й уявити важко, а справжня суть у тому, що це підробка, тобто гроші, які не є заробленими, бо реальним здобутком і реальним продуктом вони не покриті. Молоді українці, як і їхні ровесники у багатьох інших країнах, дуже швидко пристосувались до цієї цинічної погоні за віртуальними грошима. Тобто не володіння чесно заробленими, а такими, якими легко заволодіти, які є легким здобутком тільки тому, що за своєю суттю є фальшивкою, їх взагалі у природі немає.
Я все різко змінив лише в момент, коли вже дійсно вималювалась достатньо різка політична зміна в житті цієї країни. Тобто, якби стабільно й непорушно продовжував існувати совок, я б просидів життя в такому собі підпіллі: працюючи в друкарні на випуску газети, посилаючи всіх подалі і там собі щось пишучи, трішки у шухляду, а трішки для публікацій, ділився б цим з найближчими друзями і знайомими, але ніяких суспільних кроків не чинив. Хіба мене б затягнули в якусь підпільну організацію, проте, дуже сумніваюсь, так як не було на той час таких.
Натомість під час усієї цієї перебудови почалися такі зміни, які в кожному з нас, хто почувався якось творчо, спровокували якісь рухи. Так само і я у 1989 році вирішив, що досить, вистачить уже цієї друкарні, пора було йти на волю. Усе, що відбулось зі мною в подальшому, тільки підтверджує ту думку, що я був правий. Це було таке звільнення в плані моєї особистої незалежності, в сенсі від якогось конкретного начальника, роботодавця, звільнення від виконання чиїхось розпоряджень.
Як правило, не даю собі більше жодної спроби, окрім тієї, що була першою. Однак тут все залежить від мети, бо є така, заради якої варто, перечекавши певний період, спробувати знову. Я все-таки зосереджусь на прикладах творчих: у моїй практиці був вже випадок, коли писав роман з першої спроби і за один раз, тобто більше нічим іншим не займаючись, відкладаючи усі інші тексти, я від першої і до останньої сторінки мав це виписати одразу. Але цей принцип було зламано вже десь на початку 90-тих, коли писав “Дванадцять обручів”. Я писав їх з перервами, змінював місця проживання (почав у США, продовжив в Німеччині, а закінчував в Україні), процес розтягнувся на рік чи навіть довше, і вирішив, що даремно вигадую собі якісь такі принципи, щоб написати все за один раз, можна й гнучко до цього всього поставитись.
Якщо щось не йде так, як хотілося б, то нічого страшного. Треба відійти вбік, зайнятись чимось іншим: відвідати якийсь спектакль чи фільм, походити чи навіть поїхати кудись. Тобто найкраще правило – це не створювати собі жодних правил.
Є такий час, про який ми любимо казати: “Це мій день або це був не мій день.” І це справді підтверджується. На рівні такому нашому, щоденному, побутовому, ми з цим стикаємося, коли з самого ранку щось трапляється і такою хвилею успіху чи невдач продовжується. Але, якщо говорити про критерії успішності, то тут знадобиться якась загальна формула. Успішний письменник, мабуть, той, хто найбільше книжок продав і найбільше на цьому заробив. Якщо так міркувати, то в нашій країні є декілька таких, але вони, насправді, далеко не найуспішніші. Є письменники з якимись фантастичними накладами, і яких, як виявляється, українці масово читають. Але чи це справжня успішність?
Вдалий день розпочинається з такого твердого розуміння того, що сьогодні хочу зробити, чого досягнути. І якщо це пов’язано з написанням тексту, то я не сяду і не розпочну, якщо цього дня маю вже заплановані справи, якусь зустріч на конкретну годину чи маю відповісти на декілька листів. Спочатку робитиму якісь дрібні справи.
Моє завдання як письменника у тому, щоб писати якісно, писати добре. Це, можливо, дуже загально, але маю своє власне відчуття того, яка то є добра література і в чому вона полягає. Всі інші завдання є похідними, тобто, якщо є такий темперамент, якийсь громадянський чи соціальний, може політичний, то чому ні? Але прошу не мати за зле того тим письменникам, що є соціально-пасивними. Це насправді їх внутрішня справа, бо головну свою роль вони виконують тим, що створюють нові тексти, тим самим продовжуючи життя мови.
Без мови ми нічого не варті, втрачаємо взагалі будь-які ознаки своєї ідентичності. Тому роль письменника – у продовженні життя мови, тому що вона має здатність до зменшування, тобто редукції, і це, зазвичай, залишається недооціненим, бо люди самі по собі є неуважними до мови, вони готові її розтратити і змарнувати. Вони не оцінюють цієї місії письменника, а чекають від нього того, що насправді є тільки похідним.
Колонки – це теж такий своєрідний жанр, публіцистика. Насправді все в них крутиться навколо того: чи подобається мені тут щось, чи навпаки. Якась така критика повсякденного нашого існування.
У себе в комп’ютері маю такі записи кілька десятків годин спілкування з “Мертвими півнями”, бо навіть збирався написати їхню документальну біографію. І я з кожним із них, з актуальними учасниками гурту на той час і не тільки, з людьми їхнього оточення, провів такі бесіди. Мені було цікаво зіставити це зі своїми власними враженнями, бо ми особисто знаємося ще з 1991 року. Наше знайомство відбулося на другій “Червоній руті”, де вони отримали першу відзнаку в категорії авторської пісні. Вони на той час не були ще електрофіковані, їхня стилістика була такою м’якою (бардівською). Там, звісно, хітом стали “Ми помрем не в Парижі” на слова Наталки Білоцерківець, але серед інших вони там виконували “Дидактичну виставу в Театрі Богуславського” на мої слова. Для мене, як для поета, це було такою радісною новиною, що ось є такий гурт молодих музикантів, який моїм текстам дав новий шанс.
Ми з тих пір товаришуємо, а хлопці з часом все більше брали моїх текстів і компонували до них свою музику. Досить специфічна це справа була в тому сенсі, що мені не завжди подобалося те, що в них виходить. Тому що я ж мав свої уявлення про те, яку я музику люблю, і часто мої враження були такими, що вони десь надто спростили, що певні слова зовсім в іншому ключі собі чув. Але, з іншого боку, ніколи не намагався їм цього виказувати, бо передовсім завжди цінував і продовжую цінувати нашу дружбу. Мені прикро, що вони припинили існування на якомусь своєму піднесенні, коли знайшли своє звучання і настільки виріс виконавський рівень. Окрім того вони встигли на той час завоювати прихильність якогось зовсім юного покоління, бо людям, що ходили на їх перші концерти, зараз вже десь біля сорока років.
У нас колись на початку 90-тих на одному з місцевих телеканалів була телепередача “Л12″, малась на увазі вулиця Липова (зараз вулиця Шевченка). В них була рубрика “Вище голову”, тобто блукаючи Івано-Франківськом слід не забувати, що страшенно багато речей можна побачити, просто піднявши голову, бо вони знаходяться на висоті десь третього поверху цієї старої забудови.
Наше місто має у собі своєрідний ансамбль, тобто кожен може знайти у ньому такі деталі, які варто відчути та пережити. Я можу орієнтувати гостей на історичну частину міста, тобто десь починаючи від цього “ядра”, нашої фортеці “Бастіону”, далі площа Шептицького, де й найстаріша кам’яна споруда міста – сьогодні приміщення Художнього музею, далі усі інші площі та парки. Я б з радістю прорекламував свою рідну вулицю ім. Т.Г. Шевченка, але зараз туди якщо й ходити, то в пошуках якогось такого декадентського настрою: “Все на світі руйнується й гине,” – бо так десь вона й виглядає зараз.
Як один із “БУ-БА-БУ” побажаю усім: якомога більше самоіронії, такої здатності на все дивитися з дещо примруженим оком, не варто надзвичайно серйозно переживати все, адже відомо, що найбільші дурниці проголошуються якраз із страшенно серйозним виглядом. Кохати і кохатися. Ну і знаходити в собі цю радість від творення чогось нового і не обов’язкового, щоб це був текст чи красива фотографія, словом, щось своє.
Опубліковано в «Галицькому кореспонденті» від 20.06.2013
Розмовляв – Тарас Малий (@TssMals)
Фото – Анастасія Філатова
Підписатися на:
Дописи (Atom)