Захист Олександра Шевчука

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Документальний фільм, про життя видатної української поетеси Лесі Українки. Режисер постановник: Голеня Богдан Ролі: Анастасія Поварчук, Дарина Тишко, Антон Денисенко, Алла Кіндзерська, Надія Олейник, Олексій Горовой. Творчий керівник: В.М. Майборода та І.В. Шурпан (Photomagic 093 51 41 286)

Як син емігранта з Тернопільщини Голлівуд підкорив

Автор: Володимир Мороз

Джерело: 20 хвилин

Будь-яка публiкацiя, передрук чи наступне поширення матеріалів сайту у друкованих засобах масової інформації можливе винятково у разі письмового дозволу правовласника

Сином Івана Палагнюка із села Іване-Золоте теперішнього Заліщицького району та львів’янки Ганни Грам’як був голлівудський актор Джек Паланс. Його батько – емігрант-шахтар загинув у Пенсильванії від раку легень. Син також міг повторити цю долю, але вирвався у світ. “Я – українець, а не росіянин, тож даруйте, я просто трохи не у своїй тарілці. Буде краще, якщо я і мої друзі звідси підемо”, – ці слова промовив відомий голлівудський автор Джек Паланс під час “Російських ночей” у квітні 2004 року у Лос-Анджелесі, коли йому хотіли вручити звання “народний артист Росії”.

Таким чином Джек Паланс виявив свій протест проти українофобського російського фільму “72 метри”. Тоді багато людей у різних країнах із подивом дізналися, що Джек Паланс – це насправді Володимир Палагнюк – син українських емігрантів із Західної України. Батько майбутнього актора Іван Палагнюк народився у селі Іване-Золоте на Тернопільщині, а мати – львів’янка і, за деякою інформацією, – полька. Утім, Річард Сіверо у некролозі для Тhe New York Times після смерті Паланса написав, що батька теж звали Володимиром і сина назвали на його честь. Шахта, бокс, футбол Володимир Палагнюк прийшов на світ 18 лютого 1919 року у Латімер-Майнз, що у штаті Пенсильванія. Там осіли його батьки, там тато працював шахтарем, через шкідливу роботу захворів на рак легень і передчасно помер. У сім’ї виховували шестеро дітей. Володимир був третім. І він також міг повторити долю батька, адже юнаком пішов на роботу у вугільні копальні. Але чоловік не затримався там – зайнявся професійним боксом і навіть встановив рекорд: здобув 15 перемог поспіль, 12 з яких шляхом нокауту до завершення четвертого раунду. Виступав під псевдо Джек Браццо. Але тріумфальну серію українця зупинив боксер Джо Бексі. “Тоді я подумав, це ж треба бути горіхом, щоб дозволяти себе бити у голову за 200 доларів”, – казав Володимир Палагнюк. Згадкою на все життя про ті часи у героя нашої статті залишився хрипкий голос – наслідок одного з ударів у горло під час бою.

Також чоловік був хорошим футбольним гравцем і у складі університетської команди виграв внутрішній університетський чемпіонат Північної Кароліни. Але й з футболу він пішов. Почалася Друга світова війна, і Палагнюк мобілізувався у ВПС США. Літав на важкому бомбардувальнику В-24 Liberator. Під час одного з навчальних польотів над південною Арізоною літак загорівся, та пілот встиг катапультуватися. Частина обличчя обгоріла, довелося робити декілька пластичних операцій. Утім, як виявилося, саме хрипкий голос і обличчя у шрамах стали у нагоді майбутньої акторської кар’єри. Як говорили, його специфічно глибоко посаджені очі і виразні вилиці також були наслідком операцій. Але останні припущення спростовували слова самого актора. Мовляв, студійні працівники, які відповідали за зв’язки з пресою, багато вигадали, а журналісти повірили.

Довгий шлях у кіно Після участі у боях і демобілізації у 1944-му Палагнюк, користуючись пільгами для колишніх вояків, вступив на факультет акторського мистецтва Стенфордського університету. Підробляв у ресторанах кухарем, офіціантом, продавцем содової, охоронцем, фотомоделлю.

Здобувши ступінь бакалавра, Володимир деякий час працював репортером The San Francisco Chronicle і на радіо. Одначе його долею стало акторство. Уперше чоловік зіграв у 1947-му у п’єсі “Трамвай “Бажання” на Бродвеї. Спершу Палагнюк виступав під псевдо Паланські, але зрештою змінив його на Паланс. Дебютом Паланса у кіно стала стрічка “Паніка на вулицях” 1950 року. Далі були “Прикрі узгір’я” (Halls of Montezuma) і “Раптовий страх”. За третю роль у кіно Паланса номінували на „Оскар”. Він став одним із найвідоміших виконавців характерних ролей другого плану.

“Упродовж своєї кар’єри містер Паланс своєю присутністю у 6,4 фута був добре упізнаваним завдяки суворому профілю, глибоким чорним очам і, коли того було треба – а це було часто – смаковито зловісному сміху. Це повторювалося знову і знову, як тільки він грав ролі шахраїв, убивць, маньяків, варварів на зразок гунна Атілли, неотесаних коханців…”, – цитуємо знову Річарда Сівіро. Однак Паланс критично ставився до цих ролей. “Макулатура”, – відказував він, коли журналісти, бувало, запитували про його доробок.

Насправді Джек Паланс був дуже доброю, м’якою і чуйною людиною. Його мрією було зіграти роль Тараса Бульби, але пощастило Юлу Бріннеру. 

Зрештою, Паланс став лауреатом премій “Золотий глобус” та “Еммі”. А от “Оскар” до нього прийшов у 1992-му. Причому не за роль лиходія, а за комедійну роль Керлі Вошборна у стрічці “Міські піжони”. Тут українець зіграв ковбоя. Коли дійшло до вручення, 72-річний актор продемонстрував захопленому залу свою відмінну фізичну форму, відтиснувшись від землі на одній руці. Після того Джек Паланс зіграв ще у 10 стрічках. Востаннє – у 2004-му. Помер актор 10 листопада 2006 року у своєму домі в Монтесіто у Каліфорнії.

Мені здається, час настав. Соціальний ролик

Автори сценарію: Ярина Чорногуз, Олександр Іванов.
Оператор та монтаж: Тарас Троцюк.
У ролях: Павло та Інна Вишебаби, Ляна Пленокосова, Роксолана Братішко

Герої не вмирають

Картина Юрія Журавля

Волинська лайка ХVI‒XVII столiття, або Як в Луцьку колись обзивалися. ФОТО

Джерело: Волинь Post

Часто, прямуючи щодень у буденних справах, оминаючи на своєму шляху гамірливі молодіжні компанії, або ж товариства вже добряче підпилих неборак-колег, волею-неволею доводиться чути цілі лінгвістичні конструкції із, як-то прийнято вважати, старого доброго лихого слівця.

Цим, як не прикро, сьогодні вже нікого не здивуєш. Залишається лиш плекати надії, що на загальній хвилі патріотизму культура мовлення українців загалом і волинян вийде на значно кращий рівень.

Сподіванкам дамо час на втілення, бо лихослів'я ‒ то не вигадка вчорашніх днів, а прикра традиція, що віддавна супроводжувала наших дідів‒прадідів. Одначе, запевняю, тих немилозвучних, і, ну вже дуже образливих висловів, якими послуговується середньостатистичний волинянин в ті моменти, коли звичні слова не здатні відобразити його емоційного збудження, раніш не було.

Як на Волині і в Луцьку колись висловлювали образу й чим була лайка в розумінні людей, що більше чотирьохсот років тому носили поважне звання луцьких міщан.

Образа честі й доброго імені в час, про який ідеться, сприймались вкрай гостро й часто ставали причиною спочатку сварок й конфліктів, а згодом – судових позовів й подальших, нерідко довготривалих судових тяганин.

Справи ті лучани вирішували у двох тодішніх судових інстанціях. Одна йменувалась ґродським судом-урядом, інша ‒ міським маґістратським судом. Перший функціонував у стінах Луцького замку, другий – в головній адміністративно-судовій будівлі міста із правом самоврядування – ратуші.

Засідання маґістратського суду

Власне записи, які внесені у документацію означених установ і слугують джерелом для ідентифікації “обзивалок” чотирьохсотлітньої давності. Принагідно зауважу, що юридичний актовий документ тих часів староукраїнською та старопольською мовами, як і акуратні вордівські папери сучасних судових інстанцій, мали визначений і ретельно продуманий формуляр. Одначе ображені позивачі, в запалі примчавши до суду, слів особливо не вибирали. Обов’язком писарів в той момент було вписання жалісливого зізнання-оскарження за принципом “слово од слова”, тобто повністю.

Спектр усіх словесних образ іменувався “ущипливими”, “вразливими”, “непристойними”, “шкаредними” словами і ними “вимовляли”, “деспектували”, “соромили”. Епітети, якими позначали злі вчинки й погану вдачу, можна умовно поділити на чоловічі й жіночі.

Чи не найпоширенішим звинуваченням тогочасних жіночок була розпуста. "Білоглова", а саме так називали тодішніх представниць прекрасної статі (слово походить від білої барви головного убору – намітки, котрою тодішні жінки покривали голову), яких упіймали на чужолозтві чи просто в ньому підозрювали, називали “вшетечницями”, тобто розпусницями, а їхні дії, відповідно – “вшетечними”.

Жіночий головний убір – намітка (сучасна інтерпретація)

Такої обмовки як вогню луцькі міщанки остерігалися й уникали, а одна із них – Васюта Михитарова в серпні 1616 року скаржачись на міських урядників у справі незаконного й безпідставного арешту, навіть вказувала, що її затримали подібно до якоїсь вшетечниці – тобто непорядної, похітливої жінки.

Рідше на Волині послуговувались старожитнім словом “курва”. Воно вживалося, наслідуючи польську мову, стосовно львівських міщанок подібної вдачі. За негідні, зневажливі вчинки, жінок деколи називали “малпами”, тобто мавпами.

Неподібними до нинішніх були лайливі епітети, вживані на означення чоловічих морально-етичних падінь. Чи не найпоширенішою “мужеською” обзивалкою слугувало визначення “лотр”, чи, ласкавіше, “лотрик”. Назвавши так міщанина чи шляхтича, його одразу ставили в один ряд із злодіями, затятими гуляками й ледарями.

Для ідентифікації облудників й пройдисвітів застосовували слово “франт”, а донощики й авантюрні інтригани отримували не дуже горде, але все ж звання “сикофантів”. Щоб підкреслити несерйозність, а часом й життєву глупоту, чоловіка прозивали “блазнем”. Зневагу висловлювали і за допомогою звертань “собако”, “син песій” та традиційно “скурвий син”.

Назрівання конфлікту в середньовічному місті

Особливою образою честі слугувало порівняння з гицлем – вбивцею собак, який за сумісництвом був помічником ката. Подібно до свого “роботодавця” – карателя на горло, гицель, хоч і належав до середньовічної категорії ремісників, але в жодне із їхніх професійних об’єднань – цехів-корпорацій не приймався. Вважалось, що робота цих двох “колег по нещастю” несумісна із християнськими канонами. У більшості випадків кати й гицелі опинялись поза людськими спільнотами: з ними рідко спілкувались, при зустрічі уникали, не знали імен.

Популярним лайливим виразом на Волині ХVІ – ХVІІ століття було “ти третій”, тобто “ти третій по катові і гицелю”. До цієї ж категорії відносився зворот “кат його відає”, що використовувався на позначення безперспективності й невизначеності ситуації.

Кат за виконанням “професійних” обов’язків

Попри високі морально-етичні норми й беззаперечну християнську віру, в міському середовищі Луцька та інших волинських міст траплялись випадки зґвалтувань й позашлюбних зв’язків, наслідком яких ставала поява на світ дітей-бастардів. Таким був, наприклад, луцький вірменин Андрій Федорович Мурадинович. Його батько – Федір Мурадинович свого часу викупив у поганина (татарина) Ростка жінку, яка упродовж багатьох років служила в домі за кухарку. Згодом вона стала лучанину-вірменину не лише служницею, а й коханкою. Далі – більше. Натішившись вже не молодою служницею, луцький міщанин вподобав собі її доньку Анну, результатом чого й стало народження їхнього сина Андрія. Не бажаючи брати доньку служниці собі за дружину, Мурадинович, все ж, не відмовився від хлопчика, належним чином виховуючи його й відписавши в заповіті значну суму грошей та інших пожитків. Одначе по смерті того Федора, з’явилось чимало претендентів на спадок небіжчика, з вуст яких впродовж 1612–1616 років лунали образи на адресу неповнолітнього сина. Малого називали “недоброго ложа сином”, “непорядно уродженим”, дитиною “поза законом”.

Тож, як бачимо, звичка лихословити й застосовувати гарячі словечка віддавна побутувала на наших теренах. Одначе, як на мене, чотириста років тому ті вислови, попри зневажливе й ганебне змістове наповнення, все ж були милозвучнішими від поширених нині, і, щонайменше – автентичними. Тож чи не варто на етапі викшталтування рідної мови, якщо не відмовитися від запозичених так званих “благих матов”, то принаймні замінити їх на рідні – ті, якими лаялись та обзивались люди, що ходили старими вулицями нашого міста чотири століття тому?

BRUTTO - Вечірнє сонце